Театр і драматургія німецького Просвітительства

У ХУІІІ столітті Німеччина переживала непрості часи. Тяжкі наслідки Тридцятилітньої війни: політична роздробленість, економічна відсталість, занепад культурних центрів. На початку століття у багатьох сферах життя Німеччини ще панували середньовічна косність, марновірства, церковні догми. На відміну від Франції, Англії і ряду інших країн Німеччина не мала єдиного суспільного культурного центру.

У німецькому просвітительстві філософська і естетична думка (Лейбніц, Готшед та ін.) передувала художній практиці. При цьому переважали ідеалістичні концепції.

Готшед, будучи гарячим послідовником французького класицизму, перед літературою і театром ставить дидактичні цілі. Художній образ мислився ним не як відображення життєвого явища, а як втілення певної розумної ідеї, морального принципу. У підкреслюванні раціоналістичного начала позначився просвітительський характер естетики Готшеда, хоча він і був зорієнтований на ствердження у німецькому театрі класицистських норм. Він першим познайомив німецького глядача з трагедіями великих класицистів – Корнеля і Расіна.

Готшед задумав широку літературну і театральну реформу. Намагався поєднати сценічне мистецтво з літературою. Перш за все, вважав він, - німці потребують виховання смаку. І, як це було характерно для ХУІІІ століття, ареною такої реформи стає театр.

Від вбачав завдання театру у зображенні перемоги обов’язку перед державою і государем над почуттями. Перемога громадянина над людиною була однією з основних тем театру доби Просвітительства.

Германія ще не мала свого національного театру, до того ж не володіла вона і великою драматургічною спадщиною, наприклад, як Англія, Франція або Італія.

Навіть п’єси німецького драматурга ХУІІ століття Гріфіуса не ставилися. В репертуарі мандрівних труп переважали так звані «головні і державні дійства» з їх надуманим нагромадженням жахів і розважальною клоунадою традиційного блазнівського персонажа Гансвурста.

Формування німецького національного театру було справою нелегкою і потребувало зусиль декількох поколінь. Готшед першим вступив на цей шлях, проклавши дорогу Лессінгу. Сам Готшед, як прибічник розповсюдження розумних ідей, зразковим для німців вважав театр французького класицизму. Він є автором трьох класицистських п’єс.

Велика доба німецької літератури і театру починається з 60-х років. Починаючи з другої половини ХУІІІ століття німецький театр пройшов декілька етапів. Головні з них: 60-і роки, «Буря і натиск», веймарський класицизм, початок романтизму.

Лессінг (1729-1781). Лессінг категорично не погоджувався з Готшедом, який на його думку хотів офранцузити німецький театр, а пропонував взяти за зразок англійську драму і перш за все Шекспіра. Він вважав, що це буде набагато плодотворнішим для німецької сцени.

У 1766 році він пише трактат «Лаокоон, або про границі живопису і поезії» - програмний документ німецької естетики доби Просвітительства. Ідеї, висловлені Лессінгом у «Лаокооні», активно сприяли ствердженню принципів просвітительського реалізму у німецькій драматургії і театрі ХУІІІ століття.

Інтерес Лессінга до драматургії, як найбільш дієвого виду мистецтва, з точки зору просвітителів, величезний. «Естетика Просвітительства є переважно естетикою театру… Вольтер, Дідро, Лессінг, Месьє пишуть свої естетичні трактати в першу чергу про театр і для театру» (В.Гриб).

Лессінг досліджує тут особливості підходу до зображення дійсності.Він виступає за індивідуалізацію образу героя, за багатство і багатобічність людських характерів. Його не задовольняє і однобічне стремління до зображення прекрасного, ідеального, а право літератури і мистецтва на зображення потворного – це перш за все право критикувати потворні сторони оточуючої дійсності. За Лессінгом «дії є тим досконалішими, чим більше проявляються в них різноманітних і протидіючих одне одному спонукань».

В своїх дослідженнях у продовження Лаокоона, Лессінг не переставав займатися проблемою героя у новому мистецтві та підкреслює активну і перетворюючу роль літератури, у тому числі драматургії.

Він вимагає від драматургії динамічного зображення життя. Естетичний ідеал, на його думку, пов'язаний не просто з позитивною, спокійно-переможною досконалістю, а з боротьбою, опором, напругою сил, проявленим неабиякої волі і енергії.

«Лаокоон» відповідав основному напрямку просвітительської естетики, тому здійснив великий вплив на розвиток драматургії і театру наступних поколінь. Ідеї цього трактату Лессінга активно сприяли ствердженню принципів просвітительського реалізму у німецькому сценічному мистецтві.

Лессінг взяв участь в роботі створеного у 1767 році Гамбурзького національного театру. Це був перший постійний театр у Німеччині. Лессінг став його консультантом і розпочав серію публікацій про вистави ( згодом ці рецензії стануть основою його книги «Гамбурзька драматургія».

Він розпочинає боротьбу з за театр життєвої правди, наполегливо пропагує жанр міщанської драми, і рішучо відкидаючи класицизм, закликає до демократизації німецької сцени. Надає при цьому велику роль демократизації мови драми.

На його думку вишукана пихатість і манірна мова несумісні з почуттям. Вони не послуговують істинним його проявам і не може його викликати. Але почуття мириться з самим простими, звичайними, навіть вульгарними словами і виразами.

Таким чином, зміст «Гамбурзької драматургії» підіймає широке коло питань пов’язаних з завданнями розвитку німецького театру. Як і всі просвітителі, він наполягає на активній, виховній функції драматичних творів. Театр, за його словами, повинен бути школою моралі.

Торкаючись п’єс з історичним сюжетом, Лессінг нагадує, що мета театру полягає зовсім не в тім, щоб «зберігати спогади про великих людей» - «на те є історія». Перед авторами трагедій, за його словами, стоїть мета філософська, а не історична: справа не в тім, щоб у театрі узнавати, що зробила та чи інша людина, але те, що «робить кожна людина з відомим характером при відомих даних умовах». Тим самим Лессінг приходить до постановки проблеми типового характеру.

Створення національної драматургії і театру не лише справа Лессінга-теоретика, він вказує цей шлях і як драматург, засновник німецької просвітительської драми.

Однією з перших п’єс була міщанська драма «Міс Сара Сампсон» (1755). Тут ще відчуваються сентименталістські впливи, а історія з життя третього стану представлена доволі прямолінійно. Характер Сари і її антипода Марвуд, ще далекі від реальної типізації. Якщо Сара – ангел, то Маруд – втілення злодійства. Але це був важливий крок для подальшого розвитку просвітительського театру.

Німецький національний сюжет був представлений Лессінгом у драмі «Мінна фон Барнхельм, або Солдатське щастя» (1767). Дія драми відбувається у рік завершення Семилітньої війни (1763), і її колізія, за словами Гете, «вихоплена з справжнього життя». Тут Лессінг також змальовує життя представників третього стану. Історія майора Телльхейма, звільненого королем у відставку без пенсії, розкриває багато сторін суспільного життя і побуту Німеччини тих років. Телльхейм представлений як прямолінійна, мужня і чесна людина. Саме тому він жертвою інтриг недоброзичливого оточення.

Новаторським був образ Мінни. Енергійна, наполеглива, вона з великою гідністю бореться за своє щастя. Ліричний план п’єси пов’язаний з темою кохання саксонки Мінни і пруссака Телльхейма.

У розвитку загального сюжету простежується просвітительська ідея: щастя не у титулах, не у знатності, не у багатстві – воно у особистих достоїнствах людини.

Ще у «Гамбурзькій драматургії» Лессінг виступив проти «абстрагування» у мистецтві, а у цій драмі втілив це на практиці. У «Мінні» категорії моралі отримують конкретний зміст. Її носіями стали рядові німці, не лише офіцер Телльхейм, але і його слуга Юст – безкорисливий, і справедливий, з презирством сприймаючий стяжательство господаря готелю.

Таким чином «Мінна фон Барнхельм» відкрила шлях реалістичній драмі на німецьку сцену.

Але невдовзі Лессінг відчув наскільки вузькими рамки міщанської драми, про яку він ще недавно писав, як про зразкову форму драматургії у своїх статтях про гамбурзький театр. Новаторською для всього німецького театру стала «Емілія Галотті» (1772). Вона була гостріше, масштабніше, ніж попередні драми Лессінга. Образ правлячого принца князівства Гуастала в «Емілії Галотті» - перший сміливий досвід у німецькій драматургії: феодально-кнізівський деспотизм затаврований в його типовій німецькій формі, незважаючи на італійські імена і назви.

Лессінг створив образи з німецької дійсності, розповівши про долю Емілії. Цікавим є образ принца. Сам по собі він не є жорстоким деспотом, але незалежно від особистих якостей, він уособлює в собі зло вже тому, що володіє необмеженою владою, перед якою змовкають і закони, і мораль. Сама система абсолютизму породжує злочини, жертви, безчестя.

У драмі «Натан Мудрий» дія відбувається у добу хрестових походів. Але це е історична драма. Середньовічний сюжет є умовним. Головним для драматурга стає зіткнення на сцені учасників великого філософсько-теологічного диспуту. У цьому спорі трьох релігій – християнської, іудейської і мусульманської – кожна висуває свої непримиренні догми.

Лессінг тут бореться проти релігійної нетерпимості і церковних звад, проти ганебної спадщини середньовіччя – антисемітизму у Німеччині. Він висуває космополітичний ідеал людини, яка піднялася над цими звадами.

Головний герой драми - єврей Натан, якого Лессінг дає як філософськи узагальнений образ, породжений ідейними битвами ХУІІІ століття.

У кульмінаційний момент розвитку дії Натан розкриває своє гуманістичне кредо, розповідаючи легенду про три кільця, одне з яких володіло тайною силою, а володар такого справжнього кільця набував пошану і повагу.

У «Натані Мудрому» Лессінг закликає судити про кожну людину по її справах і вчинках, а не за релігійною приналежністю. Для нього головним є людина.

На відміну від попередніх прозаїчних драм Лессінга «Натан Мудрий» написаний віршами. Лессінг тут не дотримується правил трьох єдностей, але драма є близькою класицизму і характером етичного конфлікту, і раціонально обґрунтованим розташуванням діючих осіб, кожна з котрих виступає носієм тієї чи іншої моральної ідеї.

В еволюції драматургічної творчості Лессінга найшла відображення колізія, що була характерною для всього європейського Просвітительства: стремління до зображення пересічного героя, реального побуту приходило у зіткнення з тенденцією до філософського осмислення і політичної оцінки подій. Побутова міщанська драма і класицистська трагедія позначали два крайніх полюси просвітительської драматургії ХУІІІ століття. Пізніше цей шлях пройдуть Гете і Шіллер.

У 70-х роках ХУІІІ століття виникає новий літературний напрямок «Буря і натиск» або штюрмерство – одна з вершин німецького Просвітительства. Штюрмерство поєднувало у собі сентименталізм з багатьма рисами передромантизму. Представники «Бурі і натиску» відкидали пасивність і смирення, вимагаючи від літератури і театру зображення яскравих, сильних пристрастей. Розумна строга форма, пошукам якої присвятив свою творчу діяльність Лессінг, штюрмерам здавалася візькою для мистецтва, а боротьба за законні права особистості, яку вів Лессінг – застарілою. Вони відстоювали мистецтво не сковане ніякими канонами, особистість самовільною і такою, що не визнає над собою ніяких законів.

Головною галуззю творчості письменників «Бурі і натиску» була драматургія. Вони намагалися створити бойовий, орієнтований на представників третього стану театр, який би активно впливав на суспільне життя. У центрі уваги творів «бурних геніїв» був становий конфлікт.

Штюрмери значно розширили межі просвітительського реалізму: вони намагалися «шекспіризувати» німецьку драму; у їхній драматургії вперше з’являється поняття суспільного фону і національного колориту, які остаточно ствердяться у театрі Романтизму; їх заслугою є і введення у драматургію живої народної мови.

Штюрмерську драматургію представляють Гете і Шіллер, з іменами яких пов'язаний вищий етап розвитку німецького театру ХУІІІ століття.

Йоганн Вольфганг Гете (1749 - 1832) своїми штюрмерськими драмами об’єктивно піднімав національну самосвідомість німців.

У період захоплення новим рухом «Бурі і натиску» він написав у 1773 році п’єсу «Гец фон Берліхінген». Вона уявляла собою національну історичну хроніку часів Великої селянської війни у Німеччині ХУІ століття. Гете ставив за мету і добився зображення народних сцен у дусі шекспірівського динамічного фону, що розгортався у самостійне і не залежне від амбіцій персонажу явище. На цьому фоні розігрується драма історично приреченого рицарства. «Гец» був першою німецькою соціально-історичною п’єсою, у якій чітко прозвучали мотиви просвітительського гуманізму. Вперше на сцену тут виведено народ: дана картина народного безправ’я і народного обурення. Словами мужнього «рицаря свободи» Геца, який втілював ідею штюрмерів щодо прав особистості на свободу і незалежність. Після «Геца» Гете пише ще цілий ряд п’єс і робить накиди майбутніх драм «Магомет», «Прометей» і «Фауст».

Останньою крупною драмою, що була близька штюрмерському напрямку, була історична трагедія Гете «Егмонт» (1787). Образи героїв - Егмонта і Клерхен, його коханої – є втіленням мужності, благородства, безмежної відданості народу. Весь образний стрій «Егмонта» пронизаний любов’ю до свободи і різким осудженням національного пригнічення.

Драма «Егмонт»написана прозою. Потік сцен, що змінюють одна одну, знайомить нас з великою кількістю діючих осіб, що представляють самі різні прошарки суспільства. В народних сценах правдиво показано розшарування цього суспільства, антагонізм багатих і бідних. У двох образах Фансена і Клерхен втілено передова свідомість доби, людей, які готові на боротьбу за права народу. Гуманізм Фансена і Клерхен зовсім не абстрактний. Клерхен закликає народ до повстання, щоб звільнити, приговореного на смерть Егмонта. Високою патетикою відмічена і остання сцена – монолог Егмонта перед стратою: «радісно віддайте ви життя за те, що вам всього дорожче, - за вільність, за свободу!».

Варварство і реакція втілені в образі герцога Альби.

У 1775 році Гете на запрошення герцога Саксен-Веймарського, переїжджає у Веймар і займає пост першого міністра. Тут формуються принципи його класицистської естетики. Необхідно зазначити, що класицизм Гете був далеким від аристократичного класицизму ХУІІ століття.

Розчарувавшись у індивідуалістичному бунтарстві штюрмерів, Гете звертається до античності. Гете прагнув внести умиротворення в уми німців, збуджених ідеями французької буржуазної революції, тому в античних формах він шукав зразки спокою, краси, завершеності.

Німецькій класицизм 80-х років отримав назву веймарського класицизму і був проявлений у драматургії Гете і Шіллера. Найбільш важливими рисами естетики веймарського класицизму було стремління до генералізації художнього образу, відмова від побутовості штюрмерського періоду і від зображення звичайного, приватного.

Для веймарського класицизму Гете характерним була заміна політичної проблематики моральною, громадянського виховання – суто естетичним. Найбільш значною драмою веймарського періоду була його трагедія «Іфігенія в Тавриді»(1787). Її можна розглядати як полеміку з Еврипідом. «Іфігенія в Тавриді» – єдиний крупний твір Гете написаний на сюжет античного міфу. По ходу розвитку конфлікту відбувається зіткнення жорстокого звичаю і нової гуманної моралі. Гете у цій драмі створює поетичний образ благородної гречанки - Іфігенії, кристально чесної і мужньої. Її заклики до «чистої людяності», породжували ілюзії, залишаючи благородного героя абсолютно беззахисним перед силами зла.

У «Торкватто Тассо» (1790) - наступній драмі Гете - чітко простежуються реалістичні впливи. Хоча драма «Торкватто Тассо» написана, як і «Іфігенія», в античній формі, вона сприймається як скорботна повість про соціальну нерівність.

Тут немає конфліктів, які не можна розв’язати і які ведуть до загибелі героїв. Трагічне дається виключно у сприйнятті героя, який багато розмірковує над своєю долею, говорить про страждання людини, яку не можуть зрозуміти оточуючі.

Драми Гете відрізняє філософська глибина і високі поетичні достоїнства, але вони є складними для сценічного втілення. Цим можна пояснити відсутність насиченої сценічної історії його драматургії.

Винятком у цьому плані можна вважати його трагедію «Фауст».«Фауст» -найвеличніший твір Гете, який писався великим німцем майже 60 років – з 1771 р. по 1832 р. У цій драмі відобразились філософські і естетичні пошуки Гете, політичні ідеї і суспільні події на рубежі двох століть.

Гете зображує свого героя у складному процесі пізнання істини. У першій частині «Фауста» герой шукає відповідь на запитання «у чому сенс буття, яким є призначення людини?». У фіналі звучить відповідь – сенс життя у діянні, у труді кожного для всіх.

Історія Фауста починається з того, що він повстає проти схоластичної науки. Він відкидає мертві знання – для нього це «мотлох і тлін». У рішучості і безкомпромісності такого відкидання відчутний дух революційного доби.

Проблема пізнання у «Фаусті» невід’ємна від думки про долю людини. Саме про гідність і покликання людини йде спір у «Пролозі на небесах». У словах Мефістофеля людина принижена до рівня дрібної тварини.

Фауст стурбований людськими стражданнями. Долі стражденних, і думка про допомогу їм – один з критеріїв в оцінці науки і пошуків шляхів до справжнього пізнання світу. Коли навколо Фауста збирається народ і дякує вченого за допомогу під час епідемії, Гете стверджується важливий критерій справжньої науки.

Мефістофель – антагоніст Фауста. Істина народжується у процесі діалектичного розвитку, у боротьбі двох протиборчих начал. Фантастична фігура духа заперечення виписана Гете так колоритно і по-своєму індивідуально самобутньо, що стала однією з коронних ролей у репертуарі багатьох видатних акторів. Гарячій впевненості Фауста, його безмежній вірі у людину протистоять сумніви і невір'я Мефістофеля.

Складний філософський конфлікт Гете вдалося розгорнути динамічно, при цьому у реально представленій обстановці невеликого німецького містечка. З великою майстерністю чергуються сцени побутові і сцени-диспути, шумне багатоголосне свято і короткий монолог Маргарити у світлиці.

Зустріч Фауста з Маргаритою стає трагічним епізодом в історії шукань Фауста. Сама Маргарита уявляється йому втіленням природи, патріархальної природності і простоти. Образ Маргарити змальовано Гете реалістично повнокровно. Її коротке життя проходить перед глядачем у стрімко наростаючому ритмі сцен.

Образ Фауста наділений рисами самого Гете, і разом з тим це фігура символічна, яка втілює життя і боротьбу людства. В цьому полягав великий гуманізм і оптимізм автора «Фауста».

Гете і Веймарський театр. Внесок Гете у розвиток німецького театру, пов'язаний не лише з його драматургією, а і організацією театральної справи. З 1791 р. по 1817 р. він був керівником Веймарського придворного театру, де він займався режисурою і вихованням акторів. Захоплення Гете античністю позначилося на його практичній театральній роботі.

Погляди Гете на сценічне мистецтво викладені ним у «Правилах для акторів», які були написані у 1803 році (опубліковані у1824 р.).

В акторській майстерності він на перший план ставив «правильну» декламацію, осмислену і грамотну. Значним вкладом Гете у театральну практику є введення ним у Веймарському театрі застольних репетицій і занять з акторами з дикції. Основна кількість репетицій відводилася відпрацюванню єдиного стилю сценічної мови. Гете проводив декілька зчиток за столом і вчив акторів читати вірші за спеціально розробленою ним самим системою так, щоб природна патетика не перероджувалася у пихатість і фальш. Не допускалися ні побутовизм, ні жанризм. Засуджувались пишномовність і сентиментальність. Проводилася безпощадна боротьба за викоренення гри «під суфлера». Від актора вимагалося не просто знання своєї ролі, а знання і розуміння всієї п’єси. Добиваючись від акторів зовнішньої гармонії, він вимагав від них внутрішньої зібраності, вказуючи на необхідність вживатися у роль.

У техніці сценічного руху Гете підтримував живописно-скульптурну пластичності. Від акторів він вимагав регламентованої скульптурності поз і жестів, фронтальних мізансцен, строго обумовленої міміки, співучого проголошення віршованого тексту. В репетиціях на сцені він вписував акторів у сценічний простір, будував мізансцени за аналогією з живописною композицією, що було типовим для всього європейського драматичного театру ХУІІІ століття. Гете на загальному фоні відрізняла лише особливо ретельна і продумана компоновка мізансцен.

На сцені, на думку Гете, повинне панувати піднесене і витончене. Спектакль Гете трактував як картину, що рухається, і яка підкорена нормам античної пластики. Він надавав перевагу руху по діагоналі, як більш природному і такому, що дає відчуття глибини. Гете не «пускав» акторів на просценіум за рамку сценічного порталу.

Добиваючись ансамблю і єдиного стилю виконання, Гете закладав основи німецької режисури ХІХ століття.

Як просвітитель, Гете не міг не звертати уваги на етичне виховання акторів і їх культурний розвиток. З дозволу Гете його секретар І.Еккерман опублікував його «Правила для акторів». До цього часу багато «правил» вже здавалися застарілими, однак параграфи, що були присвячені питанням етики і особистої культури залишились цікавим документом творчої атмосфери, що панувала на сцені Гете і Шіллера.

Шіллер (1759-1805). Для Шіллера - просвітителя театр був ареною боротьби за свідомість сучасників, сприяв формуванню суспільної думки і розглядався як «моральний заклад».

Більша частина його драматургічних творів написана на початку 80-х років. Це «Розбійники», «Змова Фієско в Генуї», «Підступність і кохання», «Дон Карлос» та ін. Штюрмерська драматургія Шіллера представлена п’єсами «Розбійники», «Змова Фієско в Генуї», «Підступність і кохання». У цих його драмах виражено гострий соціальний і політичний смисл «Бурі і натиску». Карл Моор («Розбійники») вибухає прокляттями проти «чорнильного століття», століття «єхидн і крокодилів», він хоче жити як сонце і як сонце померти».

Шіллер розгортає дію у конкретних соціальних умовах сучасності, називає конкретних носіїв соціального зла – поміщика, міністра, священика. Він рішуче відкинув пропозицію режисера Дальберга перенести дію у Середні віки.

Трагічне у «Розбійниках» предстає у сфері морального обов’язку і розкривається у масштабі архетипового боріння добра і зла, так як у колізії братів-ворогів Франца і Карла, закладена дилема Каїна і Авеля.

У другій п’єсі – «Змова Фієско в Генуї»(1783) трагічне явлене у сфері громадянського, політичного обов’язку. Воно показане у вигляді боротьби владолюбства і республіканізму. Політичний конфлікт стоїть у центрі драми «Змова Фієско в Генуї». Це перша п’єса Шіллера написана на історичний сюжет. Вперше він тут створює образ мужнього борця за свободу – республіканця Веррину і відступає від тенденції стихійного бунтарства, яка втілена у «Розбійниках». Претензія окремої особистості у «Змові Фієско» піддана сумніву: головний герой Фієско представлений як честолюбець, який республіканську змову перетворює у сходинку для завоювання влади.

Соціальні характеристики ще гостріше прокреслені у міщанській трагедії «Підступність і кохання»(спочатку назвалася «Луїза Міллер»). Президент фон Вальтер, гофмаршал фон Кальб, леді Мільфорд і правлячий герцог – яскраво змальовані соціальні типи, а не абстрактне втілення зла. Ім. протистоять люди третього стану – Міллери, батько і донька, носії нової моралі, герої, які стверджують свою людську гідність. Молодого героя драми Фердинанда Шіллер робить рупором просвітительських ідей: за своє власне щастя Фердинанд вступає у боротьбу. Підступність бездушних честолюбців, придворних кар’єристів руйнує кохання молодого аристократа і дівчини з плебейського середовища.

Політичне значення цієї трагедії мало велике значення. Феодальне гноблення показано тут у конкретній формі. Це була п’єса про втручання деспотичної влади у долю людини, про замах на права особистості.

Молодий Шіллер подає свої ідеї в їх оголеній прямолінійності. У розвитку сюжету він виходить з ідеї, а не з життєвого факту.

П’єса«Дон Карлос»була написанавідразу після «Підступності і кохання» і нагадувала її по розробці сюжету. Роки роботи над «Дон Карлосом» (1783-1787) були переломними у розвиткові світогляду і творчого методу Шіллера. Це був період, коли він критично осмислював свій короткий штюрмерський досвід. В ході роботи над «Дон Карлосом» складається новий погляд на завдання драматурга і мету театру, змінюється і аспект зображення дійсності.

Шіллер тут звертається до Іспанії кінця ХУІ століття, розглядаючи її як символ всього феодального світу, а не в історичному сенсі. Це дозволяє йому більш повно і узагальнено зобразити зло віку. Пошуки узагальненого художнього образу приводять до зміни стилю: грубувату прозу у зображенні сценічних подій («Розбійники») змінює класичний вірш. У «Дон Карлосі» Шіллер вперше заявив про себе, як про поета.

Іншим став і герой Шіллера: на зміну бунтарю-штюрмеру приходить мрійник-гуманіст, який називає себе «громадянином світу», «громадянином наступних поколінь».

Маркіз Поза падає на коліна перед Филиппом ІІ, благає його дарувати свободу совісті, але терпить поразку.

Всім ходом подій автор запевнює, що гуманна проповідь Пози безсила не тому, що її не хоче прийняти Филипп ІІ, але перш за все тому, що за Филиппом стоять грізні сили феодально-католицької реакції.

Хибна мудрість похмурої епохи передана у грізному образі дев’яностолітнього старця – Великого інквізитора. Іменем Бога він прирікає на смерть Карлоса. А.Зегерс справедливо підмітила: «Шіллерівський Великий інквізитор – це всесильний, злий і сліпий дух, який не вірить ні в Бога, ні у людство і вірить лише у власну владу».

У кінці 80-х років, Шіллер переживає ідейно-творчу кризу і сумніви щодо завдань мистецтва. Вважаючи, що література і театр повинні слугувати людству, Шіллер відкидає штюрмерський нігілізм, вимогу абсолютної свободи пристрастей і необмеженого творчого самовираження митця. Досліджуючи власну творчість і вивчаючи історію, філософію, мистецтво, особливо античне, Шіллер робить висновок, що лише поєднання ідейних, моральних і естетичних цінностей надає безсмертну силу художнім творам.

З 1794 року розпочинається співпраця Шіллера з Гете, якого він глибоко шанував.

Головні історичні трагедії Шіллера веймарського періоду – це «Марія Стюарт», «Орлеанська діва», «Вільгельм Телль» і трилогія «Валленштейн».

Всі ці драми при різнорідності їх сюжетів різні, але загальним для них є крупні масштаби, філософська і соціально-історична проблематика, послідовна драматургічна побудова, реалістична правдоподібність в зображенні характерів, суспільних і особистих відносин.

Масштабність дії, майстерність відтворення як історичного фону, так і могутніх характерів простежується у трилогії Шіллера про Валленштейна (1797-1799), яка близька історичним хронікам Шекспіра. У трилогії трактується сюжет з історії Тридцятилітньої війни про полководця, який був вбитим офіцерами-змовниками. Стремління до художніх узагальнень великого діапазону, піднесення над буденною провінційністю – є головними в естетиці Шіллера 90-х років. Історичні сюжети дозволяли поставити у центрі драми важливий, значний конфлікт і представити неординарних героїв. У драмах цього періоду колізія почуття і обов’язку у Шіллера виходить на перший план і нерідко заслоняє історичний зміст. Перша частина трилогії - одноактна драма «Табір Валленштейна», друга – «Пікколоміні», остання – «Смерть Валленштейна».

«Марія Стюарт» (1800) – одна з вершин пізньої драматургії Шіллера –

виділяється серед інших майстерністю психологічного аналізу. Дія трагедії «Марія Стюарт» розгортається напередодні страти опальної шотландської королеви. Шіллер шукає зміст драматичного конфлікту не у точному відтворені історично-відомих фактів, а у зіткненні двох конкретних особистостей – Марії Стюарт і королеви Єлизавети. Обидва трагічних протагоніста аналізують свою душу, залишаючись до останньої миті активними вершителями своїх доль.

Шіллер майстерно передає все різноманіття душевних переживань і складну гамму почуттів своїх героїнь, створюючи повнокровні психологічно вмотивовані образи.

В «Орлеанській діві» (1801) Шіллер зміним фактичні обставини загибелі героїні. Його Іоанна (Жанна Д’Арк) виривається з англійської тюрми і гине на полі битви. Справа в тім, що канонізована світа Іоанна у якості обраної промислу Божого позбавлена власної волі, а шіллерівська воинственная патріотка володіє повнотою героїчної самодіяльності як у боротьбі з ворогами, так і у подоланні душевної кризи. Жанна Д’Арк не була святою ні у Шекспіра, ні у Вольтера. У Шіллера вона ідеальна.

Ідеальним є і останній герой історичного театру Шіллера «Вільгельм Телль»(1894). Драмою «Вільгельм Телль», де зображено народне повстання, Шіллер завершує свій творчий шлях. Тут він відмовляється від зображення героїв-одинаків, як це було у його ранній драматургії, і намагається осмислити досвід народних рухів.

У своїй драматургії Шіллер зумів передати об’єктивний саморозвиток подій у часі і загальний історичний імператив – доля людини відбиває її час.

Як теоретик драми Шіллер висунув концепцію сучасної трагедії, заснованої на розумінні трагічного як морально-героїчного протистояння об’єктивним обставинам історичного і реального життя. Втягування активно діючого героя у конфлікт, який не можна розв’язати, відбувається свідомо. Через помилкові волеустремління трагічний герой виявляється беззахисним перед обставинами. У боротьбі з такими обставинами, він досягає повноти моральної самосвідомості. Але внаслідок його помилки події складаються фатальним для героя чином.

За Шіллером, трагічний герой повинен бути впевненим у правоті своїх цілей. Його внутрішній світ завжди виправданий і морально непідсудний. Помилка у діях героя (або інтрига, що призвела до такої помилки) стає фатальною (трагічно незворотною) саме тому, що володіючи внутрішньою правотою, герой опиняється поза логікою зовнішніх світу, у конфлікті з об’єктивною світобудовою, який не можна розв’язати.

Засудження помилкових дій героів Шіллера, означає примирення з законами того світу, проти якого бореться цей герой. Таким чином, для Шіллера цілеспрямованість дій героя важливіше його моральних якостей. Це у повній мірі відноситься до Валленштейна або Марії Стюарт. Їх реальні прототипи не були бездоганними, зате давали можливість моделювання трагічної дії, яка приводила до катарсису.

Шіллер першим з крупних естетиків поєднує трагічний катарсис не лише з моральною категорією, але і з власною естетикою – він вважає, що драматург повинен явити театру як висоту морального очищення, так і цілісність естетичної насолоди.

Німецькі драматурги проклали найширшу і пряму дорогу від просвітительського реалізму до критичного реалізму.

Сценічне мистецтво. Просвітительська реформа у німецькому театрі була розпочата у Лейпцигу Кароліною Нейбер (1692 – 1760), яка дала поштовх розвитку професійного німецького сценічного мистецтва. Реформу німецького театру вона розпочала зі спроб ствердження принципів французького класицизму і створення на цій основі національного театру. Класицизм з його упорядкованістю, раціональністю, прагненням чітко виявити основний конфлікт і ідею, був необхідним для німецької драматургії і театру того часу. Класицизм дав німецькому театру метод дослідження і відтворення дійсності, може і умовний, але надзвичайно точний, дієвий, підкріплений авторитетом французьких теоретиків і драматургів. Їх драматургічні твори і складали основу репертуару Нейбер.

Як актриса, Нейбер досконало оволоділа мистецтвом читання олександрійського вірша. Вона першою почала виступати у комедійному амплуа травесті і першою підкреслила виховну роль театру. Розпочавши боротьбу з розважальністю німецького придворного театру, Нейбер тим самим дала поштовх розвиткові сценічного мистецтва у Німеччині.

Для введення німецького театру у європейське мистецьке коло, вона розпочала з класицистської професіоналізації німецького актора. Але вивчаючи декламацію і акторську сценічну поведінку французьких гастролерів, вивчаючи трактати з акторського мистецтва, Нейбер захопилася «чуттєвою» драматургією. Класицизм, як такий, незабаром перестав їх приваблювати.

Нейбер у німецькому театрі проклала шлях від професіоналізації сценічного мистецтва, який вона запозичила у французьких класицистів, до використання цього досвіду у сучасному мистецтві ХУІІІ століття, яке шукало шляхи до реалістичного і правдивого відтворення життя.

Згодом, з початком Семилітньою війни, антреприза Нейбер занепала. Однак система, майстерність, уважне відношення до ролі – все це було винесено і підхоплено іншими акторами лейпцігської школи. Всі вони сприяли у тій, чи іншій мірі, дуже впевненій і чітко визначеній еволюції у бік реалізму.

Пошуки шляхів становлення німецької театральної школи Нейбер були продовжені трупою Іоганна Фридриха Шенемана (1704 - 1782). Шенеман працював у театрі Кароліни Нейбер, а успіх його подальшої самостійної сценічної практики багато в чому побудований на вдосконаленні її настанов. Включав до репертуару п’єси французьких класицистів і як Нейбер дбав про художню цілісність вистави.

У 1740 році Шенеман заснував свою трупу, залучивши кращих німецьких акторів. Він вміло поєднував літературний репертуар з арлекінадою і майстерно рекламував акторів. У нього працювали Акерман, Екгоф, С.Шредер. В репертуар трупи Шенемана проникали і твори просвітительського реалізму, у яких актори вчилися грати з більшою простотою і природністю.

Не витримавши конкуренції з іншими театральними трупами, у 50-х роках ХУІІІ століття трупа Шенемана після ряду малоцікавих творчих і організаційних трансформацій припиняє своє існування.

В числі крупних акторів, згуртованих Шенеманом, особливо виділявся Конрад Екгоф (1720 - 1778). Екгоф пропрацював у трупі Шенемана 17 років і покинув її внаслідок творчих розбіжностей. Його творчому потенціалу було значно ближче мистецтво просвітительське. Поступово відходячи від класицистської манери гри, Екгоф став першим інтерпретатором просвітительської буржуазної драми на німецькій сцені. Працюючи після Шенемана у Гамбурзькому театрі, коли там працював Лессінг (1767-1768), він став його улюбленим актором і однодумцем. Його кращі ролі зіграні саме у репертуарі Лессінга. Це Одоардо («Емілія Галотті»), Маллефонт («Міс Сара Сампсон»), Тельгейм (Мінна фон Барнхельм»). Також зіграв Барн вела («Лондонський купець» Лілло), Батько сімейства («Батько сімейства» Дідро).

Екгоф мав звучний виразний голос, який передавав всі відтінки почуттів гра його відрізнялася рисами життєвої правдоподібності, природністю слова і жесту, високою сценічною технікою. Правда і простота були його програмними завданнями, які він почерпнув у Лессінга.

До реформи театру підходив так серйозно, що заснував Академію акторського мистецтва для освіти акторів у просвітительському дусі. Незважаючи на нетривале існування, Академія сприяла ствердженню укріпленню художніх і етичних основ просвітительського німецького театру.

Творчістю і багатобічною театральною діяльністю Екгоф багато в чому підготував реформу сценічного мистецтва.

Конрад Акерман (1710 – 1771) був передовим театральним діячем свого часу. Створені ним образи відрізнялися яскравими побутовими деталями.. Від військової служби (він був солдатом-найманцем у російській армії) його атлетизм, вправність наїзника і фехтувальника. Враження здоров'я і врівноваженості залишали його чисельні комічні образи в амплуа простаків. Його пасинок Ф.Л.Шредер вважав його найбільш переконливим характерним коміком свого часу.

Його ролі: Оргон, Гарпагон, Сганарель у мольєрівському репертуарі («Татюф», «Скупой», «Дон Жуан»), Вахмістр у «Мінні Барнхельм» Лессінга та ін.

Разом із Екгофом і пізніше Шредером він стверджував на німецькій сцені принципи просвітительського реалізму, виступав проти застарілих традицій класицизму.

У 1766 році у Гамбурзі був заснований Національний драматичний театр. У якості драматурга і завідувача літературною частиною, туди був запрошений Лессінг. Театр витримав два сезони. Причина закриття Національного театру була доволі банальною – відсутність фінансування.

Результатом роботи у Гамбурзькому театрі стала збірка статей Лессінга «Гамбурзька драматургія» - звід критичних розборів сучасного репертуару, аналізу класичних п’єс і програмно-естетичних вимог до драми і акторської мистецтву.

Фридрих Людвіг Шредер (1744 1816) належав до покоління німецьких геніїв 1770-х років. За значенням його творчості його ставлять в один ряд з його сучасником - великим Гете. Шредер поставив програмні твори штюрмерів: п’єсу Фридриха Клінкера «Буря і натиск» (1776), що дала назву руху штюрмерів, руху «Бурі і натиску». І програмну п’єсу Гете «Гец фон Берліхінген» (1774).

Шредер багато зробив для театру Німеччини. В юності він був акробатом, віртуозним танцівником; він відпрацював особливий «стрибок Шредера». Він був хореографом, успішно конкурував з реформатором балету Ж.-Ж. Новерром. Шредер створив і поставив близько 70 балетних вистав. Успадкувавши від вітчима Акермана гамбурзьку антрепризу, він продовжив реформу драматичної сцени.

Розпочавши у драматичному театрі як комік – грав в основному комічні ролі слуг у п’єсах Мольєра і Гольдоні. Першим з німецьких акторів зіграв роль Труффальдіно («Слуга двох панів») Згодом відкривається драматичний і трагічний талант Шредера.

Шредер першим поставив на гамбурзькій сцені трагедії Шекспіра і прославився в них як великий трагічний актор. Кращими ролями були Гамлет, Шерлок, король Лір, Макбет, Отелло. Грав у п’єсах Шіллера (Филипп у «Дон Карлосі») і Дідро («Батько сімейства»).

Шредер ствердив у німецькому театрі психологічну правду, природність, простоту. Прибічник просвітительського реалізму у сценічному мистецтві, він подолав канони класицизму, уникав зовнішніх ефектів і, за відгуками сучасників, грав з натхненням і блиском. У його акторському мистецтві органічно поєднувалися почуття і розум. Він був неперевершеним імпровізатором і одночасно ретельно відпрацьовував кожну деталь ролі.

Шредер вважається засновником німецької реалістичної режисури: у підготовчий період постановки вистави приділяв велику увагу роботі з актором, добивався ансамблевості виконання.

Займався Шредер і драматургією – зробив обробку десяти творів Шекспіра у штюрмерському дусі і написав ряд міщанських драм.