Загострення відносин між Президентом і Верховною Радою

Перші кроки у розбудові державності відбувалися у межах взаємодії двох тенденцій: трансформація старого та створення нового. Наслідком цього стало загострення конфлікту між Президентом та Верховною Радою. У лютому 1992 р. президент Л. Кравчук, прагнучи керувати країною за допомогою указів, заснував Державну думу України. Цей орган мав виконувати консультативні функції при Президентові. Проте він давав привід замислюватись про бажання Президента перебрати на себе повноваження Верховної Ради. Після нищівної критики Державну думу України було ліквідовано. У відповідь Верховна Рада в 1992 р. робить спробу обмежити повноваження Президента виключно представницькими функціями на міжнародній арені, проте ця ідея була відкинута Л. Кравчуком, а взамін у 1993 р. запропоновано альтернативу – Президент бере на себе керівництво Кабінетом Міністрів, залишаючи за Верховною Радою законотворчі права. Президент міг видавати укази лише із неврегульованих законом питань. Згодом центр протистояння перемістився у регіони. На місцях існували ради та державні адміністрації, що були створені згідно із Законом «Про представника Президента України». На останні покладалися функції продовжувачів єдиної центральної влади з метою наведення порядку. Така ситуація зберігалася до 1994 р., коли Верховна Рада скасувала місцеві державні адміністрації, повернувши владу на місцях радам народних депутатів.

У такій ситуації, дія виконавчої гілки влади, особливо Кабінету Міністрів, стрімко втрачала свою ефективність. Уряд, будучи заручником, з одного боку, законів (Верховна Рада), а з іншого – голови країни (Президента), не міг самостійно приймати рішення, проте ніс цілковиту відповідальність за соціально-економічне становище. Як результат, перша половина 90-х рр. ХХ ст. знаменувалася зміною чотирьох урядів: В. Фокіна (листопад-жовтень 1992 р.); В. Симоненка (2-12 жовтня 1992 р.); Л. Кучми (жовтень 1992 р. – вересень 1993 р.); Ю. Звягільського (вересень 1993 – червень 1994 р.). Це відчутно ускладнювало проведення реформ та розбудову демократичного суспільства. Враховуючи це, Верховна Рада та Президент у 1994 р. ідуть на дострокові вибори. Вони давали змогу оновити владні структури країни.

Вибори Верховної ради відбулися у березні-квітні 1994 р. за мажоритарною системою. 11 травня Верховна Рада розпочала роботу. Президентські ж вибори відбулися у червні-липні 1994 р., а головна боротьба розгорнулася між Л. Кравчуком та Л. Кучмою. Врешті-решт, перемогу здобув Л. Кучма, набравши в другому турі перегонів понад 52 % голосів. Враховуючи катастрофічність ситуації, Л. Кучма бере курс на проведення термінових реформ, особливо в економіці. З цією метою в травні 1995 р. Верховна Рада затвердила закон «Про державну владу і місцеве самоврядування». Згідно з ним, Президент ставав одноосібним головою уряду, формуючи та затверджуючи його. Він же очолив і систему місцевих органів виконавчої влади через голів місцевих адміністрацій. Розвантаження Верховної ради сприяло активізації законодавчого процесу. Лише протягом 1994-1998 рр. нею було затверджено 753 закони. Відносини між Президентом і Верховною Радою покращилися. Приймається Конституція України (28 червня 1996 р.), вводиться національна валюта – гривня. Проте незбалансованість влади продовжувала залишатися міною уповільненої дії. Позиції Кабінету Міністрів, як і перед цим, залишалися слабкими та призводили до урядової чехарди: В. Масол (червень 1994 – березень 1995 рр.), Є. Марчук (березень 1995 – травень 1996 рр.), П. Лазаренко (травень 1996 – липень 1997 рр.) В. Дурдинець (2-30 липня 1997 р.), В. Пустовойтенко (липень 1997 – грудень 1999 рр.).

Чергові зміни у політичному житті України відбулися у 1998 р. Вони пов’язані із виборами до Верховної Ради. Особливістю перегонів стало використання змішаної (мажоритарно-пропорційної) системи виборів. Однак жодна політична сила не отримала переконливої перемоги, що відтягнуло формування парламентської більшості. Значні корективи у роботу Верховної Ради внесла підготовка до президентських виборів 1999 р. Політичні сили активно готувалися до них. Підтвердженням цьому є зростання кількості претендентів з 7 у 1994 р. до 15. Помітним стало і широке використання передвиборчих технологій. У результаті другого туру, до якого вийшли лідер КПУ П. Симоненко та чинний Президент Л. Кучма, перемогу здобув останній, за нього проголосувало понад 56 % виборців.

Л. Кучма відразу взявся за продовження реформ та оголосив курс на оздоровлення економіки, зростання інвестиційної привабливості, зниження податків, стимулювання пріоритетних напрямків розвитку країни. Реалізовувати намічені плани довелося новому прем’єр-міністру В. Ющенку. Проте більшість змін були негативно оцінені «лівими» силами у парламенті. Вони розгортають непримиренну боротьбу проти «більшості». У результаті протиріч, новообраний парламент опиняється недієвим та розколюється. Більшість залишає стіни Верховної Вади і переходить працювати до приміщення Українського дому. 21 січня 2000 р. там приймається рішення про відкликання Голови Верховної Ради та його заступників. Невдовзі ці посади були віддані І. Плющу (голова), В. Медведчуку (перший заступник) та І. Гавришу (заступник). Втрата посад керівників парламенту фактично вибила з-під ніг землю у лівих сил та змусила піти на поступки.

Остаточне формування парламентської більшості, налагодження її співпраці із Президентом стабілізувало соціально-економічний розвиток України. Уряду вдалося прийняти бездефіцитний бюджет, розпочати ліквідацію заборгованостей по заробітній платі. Однак у політичній сфері початок ХХ ст. приніс «касетний скандал», акції «Україна без Кучми» та ін.

Черговий сплеск політичної боротьби розгорнувся у 2002 р. Вибори до Верховної Ради спровокували неабиякий ажіотаж. Вони проводилися за мажоритарно-пропорційною системою та характеризувалися підвищеною активністю політичних сил. У 2002 р. на політичній арені з’являються від центристів блок «За єдину Україну», від правих сил – «Наша Україна», а також самостійно виступило об’єднання «Блок Юлії Тимошенко». Ліві партії так і не спромоглися об’єднатися через амбіції власних лідерів. Ці блоки спиралися на представників великого капіталу, що фінансували їхні перегони.

Загальну перемогу здобула «Наша Україна». Вона набрала найбільшу кількість голосів, але сформувати більшість у парламенті вдалося блоку «За єдину Україну». Він об’єднав навколо себе 9 груп та партій, а спікером обрав В. Литвина. Опозицію формують «Наша Україна», «БЮТ», СПУ, час від часу їх підтримує КПУ. Перші роки роботи позначаються протистоянням між більшістю, опозицією та Президентом. Висуваються вимоги перетворити Україну з президентсько-парламентської на парламентсько-президентську республіку, а також покращити соціально-економічне життя населення.