Третя хвиля репресій

Третя хвиля – «Великий терор» – ознаменувалася найбільшою кількістю репресій. Вона мала виконати три головні завдання: ліквідувати організовану опозицію та індивідуальне інакомислення в партії і країні; забезпечити державу через систему ГУЛАГу безкоштовною робочою силою; тримати під жорстким контролем суспільні процеси.

Її початок поклала промова Сталіна у лютому-березні 1937 p. на пленумі ЦК ВКП(б) щодо небезпечного становища країни через підступи ворогів. Уже 31 липня 1937 р. ЦК ВКП(б) затвердив наказ М. Єжова місцевим органам НКВС, згідно з яким за чотири місяці треба було репресувати 268 950 осіб, з них негайно знищити 75 950. Цей період дістав назву «єжовщина». У грудні 1938 р. М. Єжова (якого також репресували) на посту керівника НКВС змінив Л. Берія, але політика НКВС не змінилася, хоча масштаби репресій дещо зменшились.

У 1937 р. була ліквідована майже вся верхівка ЦК КП(б)У й уряду УРСР. Було страчено одного з організаторів КП(б)У Е. Квірінга, заарештовано X. Раковського (розстріляно в 1941 р.) Не уникли ліквідації й організатори репресій попередніх років. Були відкликані з України П. Постишев, С. Косіор і В. Чубар, ліквідований нарком внутрішніх справ України В. Балицький. Із 102 членів і кандидатів у члени ЦК КП(б)У жорна репресій захопили (переважно вбито) 100 осіб. Із 62 членів ЦК КП(б)У були репресовані 55, із 11 членів Політбюро – 10, із 5 кандидатів у члени Політбюро – 4, всі 9 членів Оргбюро.

У Київському та Харківському округах лише за півтора року було репресовано понад 45 командирів стрілецьких з’єднань, серед них щонайменше 17 комдивів та 18 комбригів. Під час репресій 1937-1938 pp. загинули коменданти всіх Укріплених районів – особливих з’єднань, розташованих в Україні. На початку березня 1938 р. у донесенні до Москви М. Хрущов та командувач Київського військового округу С. Тимошенко рапортували, що з військ округу за рік «вичищено» майже 3 тис. осіб, із них заарештовано понад 1 тис., «оновлені» майже всі командири корпусів і дивізій. Трагічні наслідки репресій стали особливо відчутними в перші місяці війни Німеччини та СРСР. Загальна кількість репресованих в Україні керівних кадрів армії перевищувала 10 тис. осіб.

Для українського відродження фатальною стала осінь 1937 p. Протягом п’яти днів (наприкінці жовтня – на початку листопада) в урочищі Сандормох (Карелія) було розстріляно – 1 111 в’язнів Соловецького табору. Серед них – зірки української національної еліти – Л. Курбас, М. Куліш, М. Зеров, В. Підмогильний, М. Вороний.

Паралельно відбувалося зрощення правлячої партії з державним апаратом. У 1938 р. до Верховної Ради УРСР було обрано 304 депутати, з яких 222 комуністи, 36 комсомольців, 46 безпартійних. Партійний квиток відкривав шлях до керівних посад у різних галузях народного господарства: 1934 р. у республіці серед керівників і спеціалістів важкої промисловості комуністи становили четверту частину, серед директорів підприємств – майже 70%, серед начальників цехів та їхніх заступників – 40%.

Отже, протягом 20-30 рр. ХХ ст. в СРСР утверджуються комуністичні форми тоталітарної ідеології, монополізації влади та повний контроль усіх сфер суспільного життя. Проведення масових арештів ставало важливою умовою функціонування нового режиму. Намагаючись втримати ситуацію у своїх руках, влада вдавалася до придушення опозиційних сил, нейтралізації потенційних противників системи, блокування розвитку громадянського суспільства, контролю розвитку суспільних процесів. Усе це вело до розколу суспільства, протиставлення його членів однин одному і створення атмосфери взаємної підозри та недовіри. Головними наслідками масових репресій стало фізичне винищення активної та інтелектуальної частини нації, моральне розтління тих, кого терор не зачепив. За масштабами винищення населення власної країни сталінський терор не знав собі рівних у світі.