Концентрація політичної влади в руках Сталіна

Трансформація соціально-економічного життя СРСР у 20-30 рр. кардинально вплинула на становлення його політичної системи. Оголошена модернізація Союзу давала змогу ефективно мобілізувати внутрішні ресурси для побудови індустріального суспільства. Проте ціна таких перетворень була занадто високою. Позаекономічний примус призводив до падіння життєвого рівня народу, зростання психологічного напруження в суспільстві, дестабілізації внутрішнього розвитку СРСР. У такій ситуації все більшого поширення набули методи централізованого управління, нищівної експлуатації народу, боротьби з політичними опонентами, формування культу особи Сталіна. Як результат, утвердження тоталітарної системи стало закономірним явищем, мета якого полягала в контролюванні всіх суспільних процесів.

Передумови тоталітарної системи почали формуватися відразу після смерті В. Леніна. Головними претендентами на владу були Л. Троцький, Л. Каменєв, Г. Зинов’єв, Й. Сталін. У 1924 р. Сталіну вдалося відсторонити від керівництва найбільшого конкурента та другу за впливовістю після Леніна особу в партії – Л. Троцького. На XIV з’їзді ВКП(б) (грудень 1925 р.) з партії виключили Г. Зинов’єва та Л. Каменєва. Одночасно було знищено їхніх прибічників у партійному та державному керівництві.

Політична боротьба у верхніх ешелонах влади супроводжувалася усуненням з політичної арени цілих партій. В Україні під тиском опинилися як опозиційні, так і прокомуністичні організації. Однією з перших було розформовано Українську партію соціалістів-революціонерів-боротьбистів на чолі з Х. Раковським. З березня 1920 р. боротьбистів змусили самоліквідуватися і влитися до КП(б)У. Серед лідерів боротьбистів були такі відомі діячі, як О. Шумський, Г. Гринько, Г. Михайличенко, П. Любченко. Українська комуністична партія (укапісти), створена на початку 1920 р., проіснувала до 1925 р. У 1923 р. Україною прокотилася хвиля масових арештів меншовиків (справа «Південний центр»). У лютому 1924 р. на Всеукраїнському з’їзді меншовиків було оголошено про їх самоліквідацію. Після цього комуністична партія відкрито заявила про свою керівну роль у Радянському Союзі: «Наша партія є хребет пролетарської диктатури. Наша партія керує усіма організаціями пролетаріату й усіма сторонами діяльності пролетарської диктатури». Уперше це твердження пролунало на XVI з’їзді ВКП(б) (червень 1930 р.), а законодавчо було закріплено в радянській Конституції 1936 р.

Проте на цьому хвиля репресій не припинилася. Знищивши головних претендентів на владу, Сталін почав планомірне «чищення» всіх ешелонів партії та заміну її складу новими, особисто відданими йому людей. Опорою Сталіна стали прокуратура, суд і особливо Всеросійська надзвичайна комісія (ВНК) (перейменована у 1922 р. на Державне політичне управління (ДПУ), а у 1934 р. на Народний комісаріат внутрішніх спав (НКВС). Завданням цих органів стало засудження та знищення всіх, хто міг хоча б на рівні думок виступати проти сталінського режиму.

Починаючи із 1929 p., масові репресії трьома великими хвилями прокотилися Україною:

– примусова колективізація, розкуркулення, ліквідація УАПЦ, процес СВУ (1929-1931pp.);

– голодомор, постишевський терор, «кіровська» хвиля (1932-1934);

– «великий терор» (1936-1938 pp.).