Причини та суть колективізації на території України

Важливу роль у формуванні промислового потенціалу Радянського Союзу відіграло селянство. Необхідність його залучення до цього процесу полягала не лише у тому, що воно становило більшість населення СРСР, але й мало значні економічні резерви для цього. Взявши курс на модернізацію промисловості, радянське керівництво зіткнулося з трьома проблемами: кошти, сировина, робочі руки. Одержати їх можна було на селі. Розуміючи це, теоретики і практики більшовицького соціалізму, попри обіцянки під час революції роздати землю селянам, віддали пріоритети створенню на добровільних засадах колективних господарств: комун, товариств спільного обробітку землі (ТСОЗів), радгоспів, сільськогосподарських артілей.

Навесні 1918 р. таких колективів в Україні нараховувалося до 50, наприкінці 1920 р. – 960. За непу створення колгоспів також здійснювалося добровільно, але повільними темпами. Виключно найбідніші верстви селян поповнювали колективні господарства, які були нечисленні й малоефективні. Заможний клас не бажав брати у цьому участі. У жовтні 1927 р. колгоспи об’єднували трохи більше 1% селянських дворів. Отже, в першій половині 20-х рр. ХХ ст. селяни не підтримали ідей колективних господарств.

Низький рівень колективізації ставив під сумнів ефективність виконання плану першої п’ятирічки. Не дала позитивного результату і спроба забезпечити фінансування індустріалізації перекачуванням коштів із аграрного сектору в промисловість шляхом встановлення занижених цін на сільськогосподарську продукцію. За таких умов селяни просто відмовлялися продавати свій товар. У такій ситуації влада все частіше почала наголошувати на посиленні колективізації, а на XV з’їзді ВКП(б) офіційно проголосила курс на її розвиток.

Принципові зміни відбулися наступного року. 1928 р. приніс Україні неврожай. І хоч було очевидним, що хліба не вистачає, влада примушувала селян здавати його державі за цінами нижче ринкових. Ухиляючись, селяни автоматично ставили під загрозу виконання ряду програм, пов’язаних із індустріалізацією країни. Прагнучи не допустити цього, керівництво партії вдалося до реквізиційних методів часів «воєнного комунізму». Найбільш резонансним став особистий приклад Сталіна щодо проведення хілібозаготівель у Сибіру (Уральсько-Сибірський метод). Такі протиріччя знаменували крах непу на селі.

Опозицію колективізації становили заможні селяни. З метою їхньої нейтралізації було вирішено оголосити їх класовими ворогами – куркулями. У квітні 1929 р. влада закликала ліквідувати куркульство як клас. В країні розпочалося масове відбирання його майна, розстріли та депортації до Сибіру. Лише за 1929 р. було розкуркулено 33 тис. селянських дворів. Значно допоміг цьому «уральсько-сибірський» метод заготівлі хліба. Він ґрунтувався на принципі самообкладання, яким село розколювалося на групи за майновою ознакою. Кожному селу давалася норма хлібозаготівель, а доведення його «до двору» відбувалося за рішенням сільських сходів. Селян, які не виконували рішення зборів, спочатку штрафували у п’ятикратному розмірі вартості хліба, що підлягав здачі, а потім позбавляли майна, яке розпродувалось. Частина вилучених коштів перераховувалася у фонд кооперування і колективізації бідноти. В Україні даний метод почали застосовувати на навесні 1929 р. Внаслідок «надзвичайних заходів» з України стягли на 33% більше хліба, ніж у 1927 р.

Такі дії демонстрували вигідність адміністративного управління на селі. Задовольнити наростаючі потреби індустріалізації ставало набагато легше, спираючись не на 25-30 млн. індивідуальних селянських господарств, а на 200 – 300 тис. колгоспів. У такий спосіб держава могла повністю забезпечити себе сировиною, продовольством, робочою силою, зміцнити соціальну базу диктатури пролетаріату. В країні навіть запроваджувався новий термін – колгоспник. Під ним розумівся не селянин, а робітник, що живе у селі, працює на землі та підкоряється своєму керівництву – бригадиру, голові колгоспу. Так формувалася система ієрархії посадових осіб, яка позначалася на рівні працездатності селян.

Початком масової колективізації став 1929 рік. У червні 1929 р. були запроваджені обов’язкові завдання із хлібозаготівель, а пленум ЦК ВКП(б) в листопаді 1929 р. проголосив курс на суцільну колективізацію. Її планувалося закінчити наприкінці 1931 – на початку 1932 рр. Це рішення було прийняте 5 січня 1930 р. постановою «Про темпи колективізації». Восени 1928 р. в Україні було колективізовано лише 4% селянського землекористування – це була слабка опора для здійснення грандіозних сталінських планів. Вимагаючи максимальної концентрації сил, селян почали насильно заганяти до колгоспів. В Україні суцільна колективізація ускладнювалася бажанням місцевих посадових осіб вислужитись перед Союзним керівництвом. Так, генеральний секретар КП(б)У С. Косіор заявив, що в Україні колективізацію буде виконано достроково (до осені 1930 р.). Із середини січня до початку березня 1930 р. в Україні відбувалася перша хвиля примусової колективізації. Причому колгоспи почали усуспільнювати не лише землю, а й худобу.

Такі дії викликали масове невдоволення селян та призвели до наростання руху опору. На території України з січня до червня 1930 р. було зареєстровано близько 1 500 терористичних актів проти представників радянської влади. У Херсонському, Кам’янець-Подільському, Вінницькому, Чернігівському, Одеському, Дніпропетровському округах відбулися збройні виступи селян. За деякими підрахунками, на 1930 р. в Україні кількість учасників селянських повстань перевищила 40 тис. Реакцією з боку влади стало посилення політики розкуркулення. Перша хвиля розкуркулення тривала з другої половини січня до початку березня 1930 p.; вона охопила 309 районів, де налічувалося 2 524 тис. господарств. На 10 березня 1930 р. було розкуркулено 61 887 господарств (2,5%). Всього за час колективізації було розкуркулено 352 тис. селянських господарств.

Однак послабити хвилю народних протестів владі не вдалось. Наростання невдоволення народних мас змусило Сталіна піти на тимчасові поступки. Це робилося задля того, аби виграти час для відрядження у сільську місцевість достатньої кількості військ. З цією метою 2 березня 1930 р. газета «Правда» публікує статтю Сталіна «Запаморочення від успіхів». У ній вождь звинувачував у «перегинах» при проведенні колективізації місцеву владу і переконував, що процес колективізації має бути добровільним. Використовуючи цю поступку, до осені 1930 р. з колгоспів вийшла половина господарств. Проте відступ Сталіна тривав недовго. У вересні 1930 р. ЦК ВКП(б) розіслав по республіках директивного листа «Про колективізацію». Згідно з ним, Україна мала подвоїти рівень усуспільнення і протягом 1931 р. в основному закінчити суцільну колективізацію вирішальних сільськогосподарських районів. З цією метою влада посилювала тиск на селян, використовуючи усі доступні економічні та позаекономічні засоби впливу. Колгоспники діставали додаткові пільги, а одноосібники обкладалися великим податком. На допомогу колгоспам були створені машинно-тракторні станції (перша МТС в Україні та СРСР виникла у 1928 р. в Одеській області), які забезпечували їх сільськогосподарською технікою, відповідними фахівцями. До кінця 1932 р. в УСРР діяло 592 МТС, які обслуговували половину колгоспів. У 1930 р. прийнято постанову про заборону приватної торгівлі. Восени 1931 р. питома вага колгоспних дворів серед селянських господарств досягла 67%; а до кінця 1932 р. – 70%. До 1940 р. майже всі українські селяни входили до 28 тис. колгоспів.