Перебування українських земель у складі Польщі

Протягом 1918-1920 рр. у складі Польщі опинилась більша частина західноукраїнських земель: Закерзоння, Галичина, Волинь, Західне Полісся та Західне Поділля. На цих землях проживало близько 6 млн. українців. Право суверенітету Польщі над цими територіями було визнано 14 березня 1923 р. Радою послів Англії, Франції, Італії і Японії. Однак такому рішенню передувала широкомасштабна кампанія щодо дотримання національно- культурних прав українців. Так 28 червня 1919 р. на Паризькій мирній конференції Варшава зобов’язалася перед державами Антанти гарантувати українському населенню автономію. Польська конституція (17 березня 1921 р.) визнавала право українців на рідну мову в публічному житті та навчанні у початковій школі. Прийнятий 26 вересня 1922 р. закон надавав самоврядування трьом галицьким воєводствам: Львівському, Станіславському і Тернопільському. Однак ці гарантії лишалися на папері.

Перебуваючи при владі, польський уряд народної демократії відстоював в українському питанні «інкорпораційну» програму. Її суть полягала в окупації західних земель України, Білорусії та Литви, примусовій полонізації народів, що проживали там, та створенні однонаціональної польської держави. Українців спеціально розколювали на окремі групи (лемки, бойки, галичани, волиняни) та переконували у тому, що вони результат русифікації, а не нація. З цією метою заборонялося вживання назви «Україна». Населення іменувалось «русини», а вся територія – «Східна Малопольща». Відбувався наступ на українську мову. Новий закон від 31 липня 1924 р. оголосив державною мовою польську. Розпочалася ліквідація українських шкіл. Якщо в 1912 навчальному році тут діяло 2 418 українських шкіл, то в 1927 р. – лише 845, а 1937 – 352. На Волині протягом цього часу кількість шкіл зменшилася із 440 до 8. Одночасно посилювався наступ католицизму. Із 389 православних церков на Волині з 1914 р. до 1939 р. вцілила лише 51. Особливо загострилися міжконфесійні відносини на Холмщині та Поліссі, де місцеве населення силою примушували приймати католицьку віру. У такій ситуації опорою в розвитку української культури в Галичині була УГКЦ на чолі з митрополитом А. Шептицьким. 1931 р. у Львові Шептицький заснував Церковний музей, якому передав 10 тис. предметів з особистої колекції. На 1939 р. в Галичині УГКЦ мала 4 400 церков, 127 монастирів, 5 духовних семінарій, Богословську академію, 9 періодичних видань.

Намагаючись підпорядкувати собі українські землі в економічному плані, Польща відводила їхньому населенню роль споживача товарів, які вироблялися в центральних районах, і постачальника сировини та дешевої робочої сили (розподіл на Польщу «А» і Польщу «Б»). Це негативно впливало на економічний розвиток краю, де промисловість перебувала в зародковому стані. Її основу становили ремісничі майстерні та невеликі підприємства. Найбільшого розвитку набули лісова та хімічна промисловість, що пов’язувалась із видобутком нафти. Такі сфери, як машинобудування, металургія, легка промисловість не розвивались. На чотири воєводства – Львівське, Станіславське, Тернопільське і Волинське – доводилося 25% території і 28% населення Польщі, але тільки 16,6% промислових підприємств і 9,8% робітників. При цьому робітники піддавались нещадній експлуатації. Їм платили в 1,5-2 рази менше, ніж у центрі країни, відповідно гірше забезпечувались і умови їхньої праці. Усіляко гальмувалася можливість розвитку приватного середнього підприємництва.

Не в кращому становищі перебувало і сільське господарство. Малоземелля, слабкий розвиток промисловості створювали проблему аграрного перенаселення. У 1921 р. питома вага малоземельних селянських господарств (до 5 га) у Західній Україні становила 81,1 %, а в Центральній Польщі – 53,7%. Усе це ускладнювалося так званим осадництвом, коли кращі землі, вилучені у поміщиків, віддавалися полякам, переважно відставним військовим. Осадники мали сприяти ополяченню українців і в разі потреби виконувати каральні функції. Упродовж 1919-1929 pp. 77 тис. осадників отримали тут понад 600 тис. га землі. Це призводило до втрати землі українцями та їхньої еміграції за кордон. У 1925-1938 рр. Західну Україну покинуло 370 тис. осіб, з яких понад 200 тис. виїхало до США і Канади. Усе це погіршувало і без того складні відносини українців з поляками. У 30-х рр. ХХ ст. Галичиною прокотилася хвиля нападів на польські маєтки.

Утиски поляків лише посилювали боротьбу українського народу за свої права. У 1921 р. у Львові був заснований Український таємний (катакомбний) університет. Він мав філософське, правове та медичне відділення, 54 кафедри, 1 258 студентів. Заклад проіснував до 1925 р. У 1922-1925 рр. діяла Українська таємна висока політехнічна школа. У 1928 р. Львівську греко-католицьку семінарію було перетворено на Богословську академію. Продовжувало діяльність Наукове товариство ім. Т. Шевченка. До його складу входило 200 науковців, зокрема літературознавці М. Возняк, В. Гнатюк, історики І. Крип’якевич, С. Томашівський та ін.

Певних змін політика уряду зазнала після приходу до влади у травні 1926 р. Ю. Пілсудського. Відтепер державна стратегія Польщі базувалася на ідеї відновлення державності «від моря до моря», переходу до політики державної асиміляції національних меншин і відмови від національної асиміляції, особливо мовної. З цією метою у 1926 р. було створено спеціальний відділ національностей, а в березні 1934 р. почали діяти Національний комітет і Бюро національної політики. Українським промисловцям дозволялося отримувати кредити на вигідних умовах. У відповідь найчисленніша українська партія УНДП у жовтні 1935 р. взяла курс на нормалізацію польсько-українських відносин. Лідер УНДП В. Мудрий був обраний одним із п’яти віце-маршалів сейму.

В економічній сфері протидія гальмуванню розвитку українських земель здійснювалася через кооперативний рух. Якщо в 1921 р. в Галичині діяло 580 кооперативів, то в 1939 р. їх було близько 4 тис. На посилення тиску з боку польської влади українці відповіли нелегальними формами боротьби. Якщо у 1922 р. в Західній Україні відбулося лише 59 страйків, то в 1934-1939 pp. – 1 118. З весни 1930 р. посилилися виступи селян. Тільки на території Волинського, Львівського, Тернопільського і Станіславського воєводств відбулося понад 3 000 антидержавних виступів, зокрема 160 збройних. Відповіддю уряду була кампанія пацифікації – умиротворення за допомогою поліції та війська. Під час екзекуцій селян змушували вигукувати: «Хай живе маршал Пілсудський» або співати «Єще Польска не згінєла». Жорстоким репресіям було піддано 800 сіл, 1 739 осіб було заарештовано. У 1934 р. для арештованих українців поляки створили концтабір в Березі-Картузькій. Цього ж року відбувся процес над членами Організації українських націоналістів у Варшаві (С. Бандера, М. Лебідь, Я. Карпинець), яких засудили до довічного ув’язнення. Усе це зумовлювало різку радикалізацію діяльності українських політичних сил, уособленням якої стала діяльність ОУН. Ця організація утворилась у Відні в січні 1929 р. Її лідером був Є. Коновалець. Після його вбивства агентом НКВС у 1938 р. ОУН очолив А. Мельник. У 1940 р. частина членів ОУН на чолі із С. Бандерою виступила проти політики Мельника, і це призвело до розпаду ОУН на ОУН (бандерівців) та ОУН (мельниківців). Напередодні Другої світової війни ОУН нараховувала 20 тис. осіб. Вдаючись до тактики саботажу і терору, вона намагалася стимулювати в українському суспільстві стан постійного революційного піднесення і підтримки антипольських протестів.

Діяльність згаданих вище політичних об’єднань доповнювалась активністю українських молодіжних та культурно-просвітніх організацій. У 1921 р. було відновлено «Пласт», «Сокіл» та «Луг» (колишня «Січ»). Діяли українські культурні товариства «Рідна хата» (на Холмщині і Підляшші), «Рідна школа» (100 тис. членів; створення приватної мережі українських шкіл: 40 гімназій, ліцеїв та ПТУ на 1938 р.). Найбільшою серед них була «Просвіта». У ній нараховувалось до 0,5 млн. членів, 84 філії, 3 208 читалень, 2 065 театральних гуртків, 1 105 хорів, 140 духових оркестрів, 439 самоосвітніх гуртків, 533 гуртків «Молодої Просвіти».