Українські землі у складі Румунії та Чехословаччини

Не кращим було становище українців, що опинилися під владою Румунії. У 1918 р. вона захопила Бессарабію та Північну Буковину. На цих територіях проживало близько 790 тис. українців, що становило 4,7 % населення Румунії. З 1919 р. до 1928 р. тут діяв військовий стан. Протягом цього часу було ліквідовано самоврядування громад, державною мовою оголошено румунську, переведено на неї всі географічні назви, зокрема населені пункти, імена та прізвища, знищено україномовні школи та інші навчальні заклади, заборонено ввезення україномовної друкованої продукції та вживання української мови у громадських місцях.

Румунізація культурного життя українців поєднувалася з економічним тиском. Румунський уряд розглядав українські землі як сировинний придаток. Через це на Буковині протягом 1922-1929 рр. було закрито 85 промислових підприємств і майстерень. Загалом кількість підприємств на Буковині до 1935 р. скоротилася навпіл, а в Акерманському та Ізмаїльському повітах – більш ніж на чверть. Не кращою була ситуація у сільському господарстві. Розміри селянських наділів в українських повітах Бессарабії зменшилися майже в три рази. Причина полягала в тому, що українські землі активно роздавалися румунським офіцерам (тривала прискорена румунізація краю). Одночасно відбувалось постійне зростання орендної плати. В результаті, наприклад, в Акерманському повіті, з 26 567 наділених землею селян понад 48% змушені були відмовитися від наділів. У 1932 р. українські селяни опинилися під загрозою голоду.

Не бажаючи миритися із такою ситуацією, українці роблять декілька спроб звільнитися із-під опіки Румунії (Хотинське повстання 1919 р. та Татарбунарське від 16 вересня 1924 р.), що завершуються політичним процесом «500» (1925 р.). Хоч ці спроби і були невдалі, вони змусили румунську владу переглянути свою політику щодо українців. Сприяли цьому також прихід до влади ліберальних сил та стабілізація економіки.

У 1926-1933 pp. настав період лібералізації. У 1926 р. було формально дозволено українську освіту, 1927 р. припинено утиски української культури, 1928 р. скасовано військовий стан. Почали створюватися українські громадські організації, зокрема молодіжні в Північній Буковині. Це товариства «Чорноморець», «Запорожжя», «Залізняк», спортивне «Мазепа», студентське «Зоря», культурно-спортивне «Буковина». У 1927 р. у Північній Буковині була створена єдина легальна Українська національна партія, на очолі із Залозецьким (УНП). Вона видавала газету «Рада» та брала участь у парламентських виборах (у 1928 р. УНП провела 2 послів і 1 сенатора в румунський парламент). Нелегально діяли осередки ОУН (місцевий провід ОУН очолювали О. Забачинський, С. Никонович, Іван та Петро Григоровичі, Л. Гузар та ін.). У 1929 р. було створено напівлегальну організацію «Визволення», яка мала прорадянську спрямованість і виступала за приєднання Буковини та Бессарабії до СРСР.

Однак уже в лютому 1933 р. на окупованих землях було запроваджено надзвичайний стан, а впродовж 1933-1935 pp. парламент Румунії прийняв кілька реакційних законів, серед яких і про реорганізацію і зміцнення поліції та сигуранці (таємної поліції). У 1937 р. в Румунії встановилася профашистська диктатура, відновлено військовий стан, проведено два судові процеси над членами ОУН. Конституція 1938 р. позбавила українців громадянських прав, посилилася румунізація. В економічному плані українські землі постійно залишалися сировинним та аграрним придатком Румунії. Кооперативний рух був практично знищений.

Становище українців Закарпаття було кращим порівняно з Польщею чи Румунією. З падінням Австро-Угорської імперії довгий час на міжнародній арені питання подальшої долі цих територій залишалось не визначеним. Лише 12 листопада 1918 р. в Скрентоні (США) було вирішено приєднати Закарпаття до Чехословаччини. Такому рішенню багато в чому посприяв Г. Жаткович, що очолював Американську Народну Раду закарпатських емігрантів у США. Це рішення в подальшому було закріплене Тріанонським мирним договором, згідно з яким Закарпаття приєднувалося до Чехословаччини під назвою «Підкарпатська Русь». За цим договором вона мала отримати найширшу автономію.

У результаті цього до Чехословаччини було приєднано 455 тис. українців. Територія Підкарпатської Русі становила 5% усієї території Чехословаччини, на якій проживало 9% населення і було розміщено лише 0,07% виробничих потужностей. Будучи єдиною країною Європи, що намагалась підтримувати демократичні засади, уряд Чехословаччини проводив ліберальну політику щодо національних меншин. Враховуючи економічну відсталість регіону, він прагнув поліпшити стан розвитку промисловості, а заодно й соціально-економічне положення населення. З цією метою у 20-х рр. було запроваджено аграрну реформу, наслідком якої став перерозподіл серед селян земель великих угорських магнатів. Понад 32 тис. селянських господарств одержали 29 тис. га землі. Незважаючи на це, стан сільського господарства залишався тяжким. Майже 90% селянських господарств перебували у борговій кабалі банків та лихварів.

У сфері промисловості Закарпаття залишалося сировинним придатком економічно розвинутих чеських земель. Його питома вага в економіці регіону становила трохи більше 2%. Таке становище неодноразово викликало протести з боку українців. За неповні два десятиліття чеська влада змушена була 91 раз силою втихомирювати робітників і селян.

Набагато кращою була ситуація в системі культурного розвитку. Уряд активно фінансував діяльність Українського вільного університету в Празі, Сільськогосподарської академії в Подебрадах, Українського високого педагогічного університету ім. Драгоманова. Навчання у початкових школах здійснювалось українською мовою. Не чинилися перешкоди для створення та діяльності українських культурно-просвітніх установ. З 1914 р. по 1938 р. кількість українських шкіл зросла з 525 до 851, гімназій – із 3 до 11. Було дозволено обирати мову навчання. Тут вільно діяли різні українські громадські організації: «Просвіта», Асоціація українських вчителів, «Пласт» та ін. Проте чехізація все ж таки мала місце. За попередні 20 років тут було відкрито 213 чеських шкіл, 191 чеський філіал при українських та угорських школах.

Доволі активно розвивалося політичне життя. Українські партії були представлені у чехословацькому парламенті, а найвпливовішими серед них були: «русофіли» («Общество Духновича») вважали русинів частиною російського народу і хотіли приєднатись до Росії у разі повалення в ній влади більшовиків; «мадярони» (вважали русинів окремою національністю і прагнули приєднати Закарпаття до Угорщини); комуністи (входили до Компартії Чехословаччини, визнавали належність русинів до української нації, але виступали за приєднання до УРСР); «українофіли» (за об’єднання всіх українців у незалежній Українській державі). У Закарпатті діяли осередки ОУН, до яких належала більшість українофілів. Лідером українофілів був Августин Волошин.

Наприкінці 30-х рр. ситуація зазнала змін. З підписанням у 1938 р. Мюнхенського договору національні меншини, що проживали в Чехословаччині, отримали широку автономію. 11 жовтня 1938 р. статус автономної республіки було надано Закарпаттю. Відразу був створений уряд автономії, який спочатку очолив А. Бродій, а потім А. Волошин. Згідно з рішенням віденського арбітражу (2 листопада 1938 р.), південна частина Закарпаття з Ужгородом і Мукачевим переходила Угорщині. Столицею Карпатської України стало м. Хуст. Однак статус автономії вселяв надію у відновлення української державності та сприяв консолідації українських партій в Українське Національне об’єднання (УНО, виникло 18 січня 1939 р.). На виборах до Сейму Закарпаття, що відбулись 12 лютого 1939 р., воно отримало 92 % голосів. На підставі цього 15 березня 1939 р. було проголошено самостійність Карпатської України. Президентом республіки було обрано А. Волошина. Відразу ж почалося створення національних збройних сил («Карпатська Січ»), які нараховували 2 тис. вояків. Незважаючи на це, 14 березня 1939 р. Угорщина окупує Закарпаття.

Отже, становище українських земель у складі Польщі, Румунії та Чехословаччини було тяжким. Намагаючись навіки приєднати ці території до свого складу, уряди проводили жорстку національно-культурну політику, перетворювали українські землі на сировинний придаток, заганяли у кризу сільське господарство. Українці активно протидіяли цьому: брали участь у створенні різноманітних політичних організацій, виходили на вулиці міст та відкрито заявляли про свою незгоду. Частина громадян, не маючи змоги більше витримувати знущання, їхала шукати долю в інші країни. Така ситуація посилювала національно-патріотичні настрої українців та їхнє бажання до возз’єднання українських земель у складі єдиної держави.

Питання для самоконтролю

1. Які причини запровадження НЕПу Вам відомі?

2. Чим було зумовлено національно-культурне піднесення в Україні у 20-х рр. ХХ ст.?

3. У чому полягали основні засади НЕПу?

4. Які причини згортання НЕПу?

5. Що Ви можете сказати про особливості прийняття та реалізації першого п’ятирічного плану?

6. Які причини проведення індустріалізації та колективізації?

7. Що Вам відомо про Стаханівський рух?

8. Які основні джерела індустріалізації?

9. Чим була зумовлена політика «великого терору»?

10. Що Вам відомо про створення Союзу Радянських Соціалістичних Республік?

11. Які із соціальних груп найбільш усього постраждали від політики «великого терору», чому?

12. Як Ви вважаєте, політичні процеси 30-х рр. ХХ ст. були об’єктивним явищем чи мали політичне замовлення. Обґрунтуйте свою думку?