Український національний рух наприкінці 40-х рр. ХІХ ст. Кирило-Мефодіївське братство

Криза кріпосницького господарювання, посилення колонізаторської політики російського царизму ще більше активізували український національний рух. Його найрадикальніших учасників уже не могла задовольнити лише культурно-просвітницька діяльність: видання українських книжок і журналів, публікації фольклорних записів, фахове вивчення та популяризація знань з історії України. На передній край боротьби проти національного гноблення висунулися загальні суспільно-політичні вимоги ліквідації самодержавно-кріпосницького режиму, встановлення демократично-республіканського ладу з державною незалежністю України.

У 40-і рр. XIX ст. в університетах Києва та Харкова навколо революційно налаштованої професури об’єднується передова громадськість. Вже з початку 1840 р. студенти і молоді викладачі Київського університету організували таємний гурток «Київська молода», що поставив перед собою завдання національного відродження та пропаганди серед поміщиків необхідності звільнення кожним із них його селян від кріпацької залежності. Уся пропаганда мала перейматися «християнським духом».

На своїх засіданнях гуртківці обговорювали майбутнє України, аналізували ідеї французьких філософів. Зрештою гурток тихо припинив своє існування. А його найактивніші діячі – вчитель із Полтави Василь Білозерський, службовець канцелярії генерал-губернатора Микола Гулак і професор Київського університету Микола Костомаров, - залучивши ще кількох гуртківців, а згодом і нових членів, створили навесні 1846 р. справжню нелегальну політичну організацію – Кирило-Мефодіївське товариство (або братство), назване на честь перших слов’янських просвітителів Кирила та Мефодія.

Разом із названими засновниками товариства в його засіданнях брали постійну участь Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Микола Савич, Олександр Навроцький, Панас Маркович, Іван Посяда, Георгій Андрузький, Олександр Тулуб та Дмитро Пильчиков. Отже, до основного складу Кирило-Мефодіївського товариства увійшли 12 чоловік.

Члени братства були типовими українофілами. Крім цілей знищення самодержавства, кріпосного права, ліквідації соціальної нерівності, запровадження загальної освіти, вони ставили своїм завданням пропагувати ідею об’єднання всіх слов’ян у федеративній республіці на засадах суверенності. Ці завдання були викладені в «Статуті слов’янського братства святих Кирила й Мефодія» та «Книзі буття українського народу». У них знайшли відображення ідеї християнського соціалізму, природного права, просвітительства, соборності українського народу.

Головною метою товариство вважало досягнення Україною національно-державної незалежності з демократичним ладом на зразок Сполучених Штатів Америки або Французької Республіки. Отже, виникла ідея утвердження державної незалежності України у федеративній спілці незалежних слов’янських держав. Кожна із них становила б окремий штат або розмежувалася на кілька штатів. Київ мав стати центральним містом усієї федеративної спілки, в якому раз на чотири роки збирався б найвищий консультативно-регулюючий міждержавні взаємини орган – собор (або сейм).

Поширювали революційні твори Т.Г. Шевченка та інших авторів; революційні прокламації («Брати українці», «Брати великороси та поляки»), у яких закликали слов’ян до єдності в боротьбі з царизмом; установили контакти з петрашевцями в Росії, польськими, литовськими, чеськими революціонерами; займалися просвітництвом народу.

У березні 1847 р. за доносом студента А. Петрова члени товариства були заарештовані та після суду заслані в різні губернії Росії під нагляд поліції без права повернення в Україну, а також права викладацької діяльності у сфері народної освіти. Найважчого покарання зазнав Т.Г. Шевченко, якого віддали в солдати рядовим Оренбурзького окремого корпусу на 10 років із забороною писати й малювати.

Звичайно, розгром Кирило-Мефодіївського товариства завдав відчутних втрат українському національному руху. Однак остаточно його придушити царизм не зміг. Започатковані товариством державотворчі традиції продовжували наступні покоління борців за українську справу. Як етапне явище в історії українського відродження розглядали цю політичну організацію відомі дослідники української історії.

Соціальна (антикріпосницька) боротьба в першій половині ХІХ ст. Повстання Устима Кармалюка. «Київська Козаччина». «Похід в Таврію за волею»

Проти кріпосницького гноблення, за його повну ліквідацію основним борцем виступало селянство. Поширеною формою селянського протесту були скарги цареві й повітовим, губернським та центральним урядовим установам.

Іншими формами селянського протесту були такі: відмова від сплати оброку, відбування панщини та інших повинностей, непокора поміщикам і царським властям, підпали поміщицьких маєтків, вбивства й побиття поміщиків, управляючих та прикажчиків, втечі в Новоросійський край, на Дон, у Таврію, збройний опір поміщикам, партизанські напади на поміщицькі маєтки і відкриті масові повстання. В Україні, лише за далеко не повними даними, з 1797 р. по 1825 р. відбулося понад 100 виступів кріпосних селян.

З особливою силою масовий антикріпосницький рух розгорнувся в 1815-1820 рр. У селах Жукове і Стасівка Полтавської губернії повсталі кріпаки заявили, що хочуть зробити всіх селян вільними, наділити їх поміщицькими землями, а панів по виганяти з маєтків. Царські власті послали проти них військо.

Найбільш масовим було повстання влітку 1819 р. військових поселенців Чугуївського уланського полку на Харківщині. А почалося з того, що місцеві державні селяни вчинили опір військовим властям, які наказали їм косити казенне сіно. Це була гаряча жнивна пора, коли селяни мали свої термінові роботи у власних господарствах. Ініціативу подальшої боротьби взяли на себе військові поселенці разом зі своїми родинами. Вони висунули вимогу ліквідації цих поселень взагалі. До чугуївців приєдналися поселенці сусіднього Таганрозького уланського полку, а також селяни навколишніх сіл. Заворушення тривало більше місяця. Для його придушення були послані війська з 12 гарматами. До Чугуєва приїхав сам Аракчеєв. Було заарештовано понад дві тисячі чоловік. Понад 350 осіб віддано під військовий суд.

Протягом 1818-1820 рр. заворушення спалахували у 250 селах на Дону і в Південній Україні. Повстало близько 45 тис. російських і українських селян. Лише за допомогою величезних військових сил царському уряду вдалося його придушити.

На Київщині селянські заворушення були прямим відгуком на повстання Чернігівського полку наприкінці 1825 – на початку 1826 рр. Так, селяни з маєтків графині Браницької відкрито заявили, що вони допомогли б повсталим солдатам, якби ті прийшли в Білу Церкву.

У 1829 р. у тодішній Слобідсько-Українській губернії розгорнулося повстання селян у слободі Шебелинці (тепер містечко Балаклійського району Харківської області). Селяни виступили проти перетворення їх на військових поселенців. За кілька днів у Шебелинці зібралося майже 3 тис.чоловік. Влада кинула на повстанців цілу дивізію уланів і вдалася до гарматного обстрілу Шебелинки, повстання було придушено. Загинуло 109 повстанців, 143 були арештовані й віддані під військовий суд, а ватажків повстання С.Дьоміна і К.Ведерникова відправили на довічну каторгу.

На Правобережжі хвиля селянських повстань прокотилася під час польського руху 1830-1831 рр. Тільки в Київській губернії історики нарахували майже 50 великих маєтків, охоплених на той час селянськими виступами.

У 1835 р. спалахнуло повстання серед лівобережних козаків. Воно було викликане тим, що надійшло розпорядження перетворити козаків на солдатів. Козаки запротестували. Повстання було придушене військовою силою.

Серед селян усієї Правобережної України не вщухали чутки про можливий вибух нової Коліївщини, про поширення письмових наказів сина Гонти, звернених до поміщиків, з вимогами звільняти кріпаків і віддавати їм усі землі. Під впливом цих чуток селяни відмовлялися виконувати повинності, відбирали у поміщиків майно та землю, розподіляли їх між собою. Незламним борцем проти визискувачів трудящих мас виявив себе легендарний народний герой Устим Кармалюк. Він народився 27 лютого 1789 р. в с.Головчинці на Поділлі (тепер с Кармалюкове Вінницької області) в кріпацькій родині. З дитинства Устим бачив тяжку виснажливу працю на пана, безпросвітні злидні селян, знущання над ними поміщиків. В юнацькі роки все це викликало в нього глибоке обурення. Щоб позбутися небезпечного кріпака, пан у 1812 р. віддав його в солдати, але Кармалюк утік із полку і на початку 1813 р. зі своїм свояком Данилом Хроном повернувся в рідні місця, де організував загін із селян, який діяв партизанськими методами. Вони нападали на поміщицькі маєтки, шинки, садиби селян-багатіїв, карали експлуататорів і роздавали їхнє майно та гроші бідним селянам.

Ніщо не могло зломити волі та мужності Кармалюка. Людина великої фізичної сили і надзвичайної витривалості, він зніс численні тюремні ув’язнення, заслання за тисячі верст від рідної домівки, найтяжчі каторжні роботи і найжахливіші тортури. У різний час за вироками судових установ царизму Кармалюк зазнав майже 4,5 тис. ударів шпіцрутенами і канчуками. П’ять разів він утікав з війська, заслання і каторги. Пройшов пішки 13 тис. верст, і знову повернувся на рідне Поділля, де продовжував боротьбу.

За 23 роки боротьби повстанські загони під проводом Кармалюка завдали багато дошкульних ударів панам. У боротьбі проти панів взяло участь майже 20 тисяч кріпаків.

Любов народних мас, повсюдне схвалення його дій, готовність простих людей допомагати герою робили Кармалюка невловимим. Царські власті розповсюджували по всьому Поділлю і Бессарабії наказ війська та поліції придушити повстання і «остаточно та назавжди» заарештувати його ватажка. Але марно.

Однак і шляхтичі-поміщики створили озброєні загони, які намагалися насамперед знищити ватажка повстанців. На нього організували полювання, вистежували кожен його крок. Кармалюк загинув від кулі шляхтича Рудковського вночі на 10 жовтня 1835 р. у с. Шляхові Коричинці на 48-му році життя. Похований у містечку Летичеві. Народ пам’ятає Кармалюка як героя, народного месника, борця за щастя народне. Вона збереглася в багатьох піснях, думах, переказах і легендах. Т. Шевченко називав його «славним лицарем».

Найбільш масовими у 40-х роках XIX ст. в Україні були селянські виступи на Правобережжі, які виникли у зв’язку з проведенням там інвентарної реформи 1847-1848 рр. Царський уряд прагнув послабити селянський рух і привернути на свій бік українських селян у боротьбі проти польського національно-визвольного руху. При повній безконтрольності з боку царських властей поміщики фактично ще більше посилювали експлуатацію селян.

В Україні найширші і найгостріші селянські виступи в 1855 р. сталися в Київській губернії і були викликані погіршенням становища народних мас у період Кримської війни 1853-1856 рр. Вони дістали назву «Київської козаччини» (1855 р.). Безпосереднім приводом до виступів було опублікування царського маніфесту від 29 січня 1855 р. про створення рухомого державного ополчення. Маніфест закликав людей усіх станів формувати ополчення й вирушати на війну. Стали швидко поширюватися чутки, що цар у своєму «указі» закликав усіх селян записуватися в козаки, а за службу Вітчизні вони будуть звільнені від кріпацтва, стануть вільними хліборобами. Селяни висували своїх ватажків.

Непослух селян поміщикам набув масового характеру, й пани змушені були з багатьох сіл тікати. На придушення «козаччини» у Київську губернію царський уряд послав 16 ескадронів кінноти, дивізіон піхоти. У деяких селах селяни вступали у бій з військами. За неповними даними, у ході сутичок було вбито 39 і поранено 63 учасники руху.

Але й після придушення «Київської козаччини» селянський рух не припинився. Уже у квітні 1856 р. почався його новий спалах, що дістав назву «похід селян у Таврію за волею». Приводом до непокори поміщикам і масових утеч селян до Криму стали чутки, поширювані по селах, про те, що начебто цар закликає поміщицьких селян заселяти зруйновані під час війни місцевості Криму і за це обіцяє їм волю, допомогу й високу поденну плату за казенні роботи. Найбільш масовим цей рух був на Катеринославщині й Херсонщині і з інших губерній – із Харківської, Полтавської, Чернігівської, а також з Орловської і Курської.

Щоб припинити рух селян у Крим, царський уряд відправив велику кількість військових команд і численні загони поліції. У деяких місцях відбулися збройні сутички між військовими командами й селянами, у ході яких були вбиті й поранені. Повстання було придушено.

Отже, і кризові явища у кріпосницькому господарюванні, і масові рухи селян свідчили про визрівання революційної ситуації на українських землях під владою обох чужоземних імперій. Соціальну напругу можна було розрядити лише суттєвим реформуванням державного управління і народного господарства.