Початок промислового перевороту в Україні. Розвиток торгівлі

Разом із сільським господарством в Україні у першій половині ХІХ ст. відбувався і подальший розвиток промисловості. У цей час в Україні збільшувалася кількість промислових підприємств, виникали нові галузі виробництва, поступово підприємства, основу яких складала вільнонаймана праця, витискали мануфактури, які базувалися на кріпосній силі, тобто починався промисловий переворот, формувалися нові класи – робітників і буржуазії.

Перехід від дрібного товарного виробництва й мануфактури до великої машинної індустрії є промисловим переворотом, або промисловою революцією. Промисловий переворот у Російській державі, у тому числі й в Україні, унаслідок тривалого панування феодально-кріпосницьких відносин почався пізніше, ніж у країнах Західної Європи, і відбувався повільніше. Почався він наприкінці 30-х – на початку 40-х років ХІХ ст. і завершився після реформи 1861 р. у другій половині ХІХ ст.

Продовжували розвиватися дрібні селянські промисли й міське ремесло, яке дедалі більше відокремлювалося від землеробства і переходило на капіталістичні засади. Ремісники об’єднувались у цехи.

Промислові підприємства поділялися на капіталістичні, які належали купцям, міщанам та селянам і ґрунтувалися в основному на вільнонайманій праці та застосуванні машин, і феодально-кріпосницькі, що були власністю поміщиків і базувалися на примусовій праці селян-кріпаків і відсталій техніці. Деякі підприємства належали державі (скарбниці). Такими були Шосткінський пороховий завод і Луганський ливарний завод, катеринославські суконна й панчішна мануфактури, Київський завод «Арсенал» та інші.

Панівне становище займали поміщики і в цукровій промисловості, яка стала швидко розвиватися в Україні з 20-х років ХІХ ст. Перша цукроварня в Україні була збудована у 1824 р. на Київщині. У 1825 р. з’явився цукровий завод на Чернігівщині. У 1848-1849 рр. в Україні налічувалося вже 208 цукрових заводів, що становило приблизно дві третини цукроварень усієї Росії, а в 1861 р. їх було 229. Переважна більшість цукроварень належала поміщикам, але певна частина – і купцям.

Загальна кількість виробленого в Україні цукру на середину ХІХ ст. становила майже 80 % загальноросійського виробництва. Київська губернія давала 60 % цукру, який вироблявся в Україні.

Отже, напередодні реформи 1861 р. капіталізм зайняв серйозні позиції в промисловості України. Основними стали капіталістичні мануфактури й вільнонаймана праця, почався промисловий переворот – були збудовані перші фабрики, засновані на застосуванні системи машин і праці найманих робітників.

У першій половині ХІХ ст. спостерігається дедалі ширше проникнення в українську економіку російських купців і промисловців. На кінець першої половини ХІХ ст. в Україні дуже зміцнився й зайняв панівні позиції російський торговельно-промисловий капітал, відтісняючи на другий план і затримуючи розвиток української промисловості.

Важливу роль у завоюванні російськими купцями й підприємствами українського ринку відігравала ярмаркова торгівля. У 1858 р. у Росії відбулося 4930 ярмарок, із них в Україні – 1953, тобто 40 %. Найбільшими в Україні були ярмарки: Хрещенська, Троїцька, Успенська і Покровська у Харкові, Іллінська у Ромнах (із 1852 р. – у Полтаві), Воздвиженська у Кролевці. У російські, передусім центральні, губернії з України вивозилися в основному сільськогосподарські продукти і сировина – хліб, вовна, прядиво, сало, худоба, тютюн, сирі шкіри, сіль, риба, фрукти, худоба, зокрема коні, деякі промислові і ремісничі товари, у першу чергу горілка, цукор, поташ. Крім того, на українських ярмарках торгували товарами, які привозилися з інших регіонів Російської держави – Прибалтики, Білорусі, Бессарабії, Дону, Кавказу, а також із країн Західної Європи, Туреччини, Балкан, Персії, Китаю.

З України через сухопутні митниці, чорноморсько-азовські і частково балтійські (Данциг і Ригу) порти товари експортувалися за кордон – в Англію, Францію, Італію, Австрію, Пруссію, Туреччину, Молдову та інші країни.

Поширення на Україну російського та польського національно-визвольного рухів у 20 – 30 рр. ХІХ ст.

Поширення нових західних інтелектуальних і політичних течій створило сприятливий ґрунт для виникнення в Україні таємних політичних товариств. Безпосереднім поштовхом до створення товариств були настрої, якими перейнялися російські офіцери-дворяни після перемоги над Наполеоном. Наполеонівська кампанія поглибила кризу між державою та суспільством, яка намітилася вже під час правління Катерини II. Під впливом ідеології Просвітництва й поширення європейського стилю життя в Російській імперії з’явилося чимало таємних масонських лож і різних товариств.

Масонські організації протягом 1817-1819 рр. виникли в Києві, Одесі, Полтаві, Житомирі, Кам’янці-Подільському. Ідеї і форми організації масонства були запозичені із Західної Європи, де воно зародилося ще в часи середньовіччя, а найбільше поширилося у зв’язку з Великою французькою революцією кінця XVIII ст. – як серед прихильників так і сере противників. Спочатку масонами називали тих, хто за своє вміння будувати храмові споруди одержували право безперешкодного пересування всіма християнськими країнами Європи.

Зовнішні форми зборів ремісничих громад «вільних каменярів» з їхньою містичною обрядовістю та утаємниченістю успадкували таємні, опозиційні до будь-яких державних структур релігійно-етнічні організації – франкмасонські «ложі» ( «ложа» означає ще й «місце зборів»). Спільним для них було заперечення насильства як засобу соціальних перетворень і принцип морального самовдосконалення особи як єдиного правильного шляху до утвердження ідеалів свободи, рівності й братерства.

Загальний поміркований демократизм ідеалів масонства радикалізувався в Україні потребами невідступної визвольної боротьби проти національного гноблення. Серед запорук успіху вбачали і прилучення до визвольних змагань інших слов’янських народів, так само пригноблених Російською або Австрійською імперіями. На таких переконаннях 1818 р. в Києві зорганізувалася масонська ложа «З’єднаних слов’ян». Головний напрямок її діяльності виражав символічний знак цієї ложі – хрест із написом (щоправда, польською мовою) «Єдність слов’янська». В останній рік свого існування (1822) вона налічувала 80 членів різних за національністю та родом занять.

Ще строкатішою за своїм соціальним і національним складом була масонська ложа «Понт Євксинський», яка з 1817 р. діяла в Одесі. До неї входило понад 70 чоловік – росіян, українців, поляків, французів, греків, євреїв, італійців, німців. Більше половини усього складу становили особи вільних професій та купецького звання. Такий персональний склад цієї масонської ложі відображав специфіку формування молодої на той час Одеси як торговельно-промислового і багатонаціонального міста. Засновником ложі був Олександр Ланжерон – впливовий місцевий урядовець.

Ще одна одеська масонська ложа – «Трьох царств природи» – примітна в історії українського національного відродження участю в ній Кирила і Петра Розумовських. Як онуків останнього українського гетьмана їх переслідували царські власті.

Найвиразніше українська національно-визвольна спрямованість виявилася у полтавській масонській ложі «Любов до істини». Її заснували 1818 р. місцеві урядовці і поміщики, переважно українці: Іван Котляревський, Семен Кочубей, Григорій Тарновський, Сергій Петровський, Г.Богаєвський. Увесь склад ложі налічував 23 чоловіка. Очолював її Михайло Новіков – керівник губернської канцелярії. Найбільший інтерес члени полтавської ложі проявляли до історичного минулого України, хоча виразної програми щодо влаштування її майбутнього не виробили. Зрештою керівники ложі зосередились на турботах про піднесення загальної політичної свідомості українського дворянства.

Але 1819 р. діяльність полтавської ложі була заборонена особистим розпорядженням царя Олександра І. 1822 р. він же видав новий указ щодо масонів. Цього разу заборонялася діяльність масонських організацій на всій території Російської імперії. На той час чимало учасників цих організацій самі дійшли висновку про необхідність ще більше законспіруватися й чіткіше визначити своє ставлення щодо долі України в минулому і майбутньому. Разом із національно свідомими учасниками вже закритої полтавської ложі один із її найактивніших діячів Василь Лукашевич організував 1821 р. таємне Малоросійське товариство.

Це вже була громадсько-політична організація. Вона ставила собі за мету провадити просвітницьку діяльність серед народу, підносити освітньо-культурний та політичний рівень мас, згуртовувати їх навколо ідей ліквідації кріпацтва і обмеження влади царського самодержавства. Щодо України висувалося завдання будь-яким способом домогтися її державної незалежності ( можливо – під протекторатом відновленої Польської держави).

На жаль, репресивні та каральні органи російського царизму не дали змоги Малоросійському товариству розгорнути практичну діяльність по втіленню в життя своїх програмних положень.

Виникнення цього зародкового громадянського суспільства йшло врозріз із політичною моделлю самодержавства, що прагнуло контролювати всі прояви громадського життя. Проте хоча ці ложі діяли в Україні, їхня діяльність не мала українського національного характеру. Українські дворяни не формували специфічно національних вимог, винятком був лише Василь Лукашевич, який виступав за відродження української державності та союз із Польщею.

На український національний рух впливала і визвольна боротьба польської шляхти, яка кількісно (100 тис.) посідала значне місце серед населення України. Щоправда, цей вплив був неоднозначний. Прихильники рішучих дій щодо українського відродження захоплювалися непохитністю польських революціонерів у боротьбі проти російського царизму. Адже це був спільний ворог поляків і українців. Але викликала спротив уперта схильність польської шляхти боротися за відродження своєї держави на давніх засадах відновлення національного і соціального поневолення всього корінного населення українських земель на захід від Дніпра. І все-таки учасники польського і українського національно-визвольних рухів шукали шляхів і засобів єднання дій у боротьбі проти Російської імперії.