Адміністративно-територіальний устрій.

Три поділи Польщі, здійсненні в 70-х – 90-х рр. XVIIІ ст. трьома монархіями – російською, австрійською і прусською, внесли суттєві зміни в життя населення не тільки Правобережної України, а й таких же предковічних українських земель, як Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпаття. Нова – австрійська влада, так само, як і стара – польська, не зважала на етнічний склад населення, коли на свій лад здійснювала адміністративно-територіальний поділ. Внаслідок цього і східногалицькі землі, де більше було українців, і західногалицькі, де більшість становили поляки, потрапили в одну адміністративно-територіальну структуру, названу «коронним краєм» або «королівством Галіції і Лодомерії» (Галичини і Володимирщини). Цією назвою, а також проголошенням Львова ( чи Лемберга, як найменували його на німецький лад австрійці) столицею нового державного утворення влада хотіла підкреслити спадкоємність із володінням давнього українсько-галицького великого князя Данила, увінчаного королівською короною. Однак гучна назва була ефемерною. У місцевому сеймі (законодавчому органі краю) заправляла польська шляхта, хоча й вона не була вирішальною силою місцевого управління. Повнота всієї адміністративно-політичної влади зосереджувалася в руках губернатора, якого призначав сам австрійський імператор. Австрійський уряд призначив і членів магістратів, які керували соціально-економічним життям міст. У селах адміністративна і поліцейсько-судова влада належала великим землевласникам та їхнім управителям (посесорам) і наглядачам (мандаторам).

«Королівство Галіції і Лодомерії» поділялося на 12 округів (дистриктів): Золочівський, Тернопольський, Чортківський, Жовківський, Львівський, Бережанський, Коломийський, Станіславський, Стрийський, Самбірський, східні землі Сяноцького і Перемишльського округів. Окремим округом до цього «королівства» входила Буковина (також без етнічного поділу, хоча вже і тоді на Північній Буковині переважало українське населення, а на Південній більшість становили румуни). Адміністративно-політичним центром Буковинського округу стало місто Чернівці.

Пожонському (Братиславському) намісницькому управлінню Угорського королівства було підпорядковано Закарпатську Україну. Вона поділялася на чотири комітати (жупи): Ужанський, Березький, Угочанський, Марамороський. Призначені королем адміністратори (переважно з великих землевласників) прозивалися жупанами. Через підпорядковані їм управління вони здійснювали адміністративну, фінансову, судову і навіть військову владу.

В австрійській Галичині українці та поляки складали трохи більше ніж по 40 %, євреї – близько 10 % населення. Поляки проживали переважно на захід від ріки Сян, тоді як українці жили переважно в Східній Галичині, де й складали 65 %, поляки – близько 20 % і євреї – понад 10 %. Як і у випадку з українськими землями в складі Росії, так і в українських землях у складі Австрії етнічні відмінності в основному збігалися із соціальними.

У Галичині правлячим класом була польська шляхта, у Буковині – румунські бояри, а в Закарпатті – угорські пани. Українська нація в усіх трьох частинах переважно була представлена селянами з нечисленним прошарком духовної та світської інтелігенції.

Найвищі айстро-угорські власті розглядали українські землі як колоніальний сировинний додаток до промислово розвинутих центральних і західних провінцій імперії. Здебільшого феодально залежні і від великих землевласників, і від держави українські селяни, які становили абсолютну більшість населення Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття, були найзнедоленішою верствою Австрійської імперії. Вони перебивалися з картоплі на капусту, часто зазнавали масових голодувань. Середня тривалість життя не перевищувала 30-40 років, а рівень народжуваності протягом десятиріч поступався рівнем смертності. Тобто, основна маса українського населення виснажувалась і вимирала.

Австрійська імператриця Марія-Терезія та її син Йосиф II наприкінці XIX ст. проводили «модну» тоді серед монархів Європи політику просвітительства (порівняйте з політикою Катерини II на початку її царювання – «освічений абсолютизм»). Основою її була залежність могутності держави від поширення освіти й усіляких свобод серед її підданих.

Головним напрямком політики Австрії в Галичині був курс на послаблення позицій польської шляхти та католицької церкви (внаслідок реформ Марії-Терезії в імперії було ліквідоване монастирське землеволодіння, освіта була передана з відома чернечих орденів під піклування держави). Але найбільше значення для Галичини мали реформи Йосифа II, який проголосив звільнення селян з особистої залежності (1782 р.) і чітко визначив розміри панщини (30 днів на рік). Були проголошені й інші зміни на користь селян: заборонено збільшення поміщицького землеволодіння за рахунок «прирізки» селянських земель, суд мав бути не поміщицьким, а державним; також відбулися зміни в оподаткуванні селян на їхню користь. Реформи Йосифа II залишили глибокий слід в історії Галичини та Буковини – український селянин почав відчувати себе громадянином своєї держави.

Віденські й будапештські власті заохочували переселення до Східної Галичини німецьких колоністів, до Північної Буковини – німецьких і румунських, до Закарпаття – угорських. Це разом із освітньою політикою, яка повністю ігнорувала українську мову, призводило до денаціоналізації корінного населення. А кількісно мізерні заможні верстви українців, як і в Російській імперії, орієнтувалися на чужоземні панівні культури, намагалися навчати своїх дітей у німецьких, польських і угорських школах. Чимало українців – випускників таких шкіл у Галичині – зрікалися свого етнічно-національного походження.

Примусова асиміляторська політика обох монархій (Габсбургів і Романових) загрожувала самому існуванню українського народу, розірваного навпіл австрійсько-російським кордоном. А за своїм кількісним складом український народ на рубежі XVIII – XIX ст. був одним з найбільших в Європі. Його порятунок як етнічної спільноти лежав на шляху національного відродження і визволення від колоніального поневолення.