Перші декабристські організації. Повстання декабристів

Рішуче діяли у першій половині XIX ст. таємні дворянські організації, які складалися в основному з кадрових офіцерів. Багато з них пройшли школу масонства, але не задовольнялися її поміркованістю та обережністю в засобах визвольної боротьби проти соціального і національного гніту. У змаганнях проти царського самодержавства і кріпосницьких порядків Російської імперії вони зробили головну ставку на військовий переворот, не зупиняючись у своїх намірах навіть перед цілковитим винищенням царської родини. І в цих організаціях активною, а то й провідною силою виступали українці.

Однією із перших декабристських організацій став «Союз порятунку» («Товариство істинних і вірних синів вітчизни»), що виник 1816 р. у Петербурзі. Він нараховував 30 офіцерів: Олександр і Микита Муравйови, Сергій Трубецькой, Іван Якушкін, Сергій і Матвій Муравйови-Апостоли, Павло Пестель та інші. Мета організації – обмежена монархія, при якій запроваджується конституція і скасовується кріпосне право.

Наступного року цей «Союз» реорганізувався в Москві у «Союз благоденства» – 1818-1821 рр. Його центр знаходився у Москві, потім перемістився до Петербурга. Складався з 200 офіцерів, керівне ядро – те саме, що й у «Союзі порятунку», мета – 20-літня підготовка й виховання народу для революційного перевороту та наступних перетворень. В Україні була відкрита філія «Союзу» в Тульчині на Поділлі. Тут розміщувався В’ятський піхотний полк, яким командував полковник Павло Пестель. У колі однодумців він заявляв, що не може миритися з рабством селян, пануванням у Росії родової аристократії, із запровадженням військових поселень, занепадом торгівлі і промисловості, із хабарництвом чиновництва, тягарем військової служби для солдатів. Такі спостереження породжували революційні переконання в необхідності зміни політичного та соціально-економічного ладу, що панував у державі. Україна в планах опозиційного офіцерства посідала значне місце як важливий у Російській імперії регіон розташування її збройних сил.

Ці ж самі війська можна було використати й для здійснення державного перевороту. Тому Україна посіла важливе місце у планах його організаторів. 1820 р. вони поділили «Союз благоденства» на дві рівноправні організації: Північне і Південне товариства. Центром діяльності першого залишили столицю імперії, а вся діяльність другого зосередилася в Україні – у місцях постійного розташування військ. У зв’язку із зростанням масштабів діяльності Південне товариство до вже існуючої Тульчинської «управи», якою керував Пестель, додало ще дві. Почали діяти «управа» в Кам’янці на Черкащині ( на чолі з князем Сергієм Волконським ), а також «управа» в містечку Васильків на Київщині (на чолі з підполковником Сергієм Муравйовим-Апостолом).

Для багатьох офіцерів-членів «Південного товариства» Україна була рідною землею. Найбільше таких зосередилося в прикордонних військових частинах, які розміщувалися навколо Новограда-Волинського. Тут ці офіцери нижніх чинів, а також юнкери, настроєні опозиційно до соціально-політичного режиму Російської імперії, утворили 1823 р. окрему таємну військову організацію – «Товариство об’єднаннях слов’ян». Засновником його були Юліан Люблінський – учасник польського визвольного руху, засланий після ув’язнення царськими властями до Новограда-Волинського на утримання батьків під нагляд поліції, та брати Андрій і Петро Борисови (із зубожилої слобідсько-української дворянської родини), які в одеських масонських ложах набули певного досвіду конспіративної діяльності.

Протягом двох років «Товариство об’єднаних слов’ян» прийняло у свої члени понад 50 офіцерів. Серед них були Яків Андрієвич, Олексій Усовський, Іван Горбачевський, Іван Сухинов, Яків Драгоманов. Цілі були викладені в двох документах – «Правилах» і «Клятві», у яких передбачалося шляхом збройного повстання за участю народних мас ліквідувати самодержавство, кріпосництво, національний гніт, створити демократичну федерацію у складі Росії, Валахії, Далмації, Сербії, Польщі, Угорщини, Трансільванії та Богемії.

Інший програмний документ, під назвою «Руська правда», був ще консервативнішим у розв’язанні національного питання. Від імені «Південного товариства» його склав П. Пестель. «Руська правда» обстоювала відверто великодержавні позиції неподільності території Російської імперії, хоча й закликала до демократичного оновлення її форм державного управління та до соціально-економічних перетворень ринкового (капіталістичного) характеру. Зокрема, проголошувалися необхідність повної ліквідації самодержавного ладу і заміна його республіканською формою правління, встановлення правової рівності громадян, проведення земельної реформи з частковою конфіскацією поміщицьких земель, наділення селян земельними ділянками без викупу, створення великих громадських фондів і запровадження необхідного права на придбання землі у приватну власність.

Діячі таємних військових організацій не обмежувалися лише пропагандою визвольних ідеалів та розробленням конституційних документів, призначених для майбутнього. Вони готували збройне повстання проти самодержавства, виробляли тактику його проведення. З 1822 по 1825 р. щорічно відбувалися їхні таємні з’їзди у Києві. Для прикриття використовували приїзд начебто на дуже популярний Контрактовий ярмарок, що відбувався у січні-лютому.

1825 р. «Товариство об’єднаних слов’ян» добровільно влилося у «Південне товариство», реорганізувавши в його четверту «управу» – «Слов’янську» – свій керівний центр у Новограді-Волинському. Очолила цю новоутворену філію «директорія» у складі братів Борисових та Горбачевського. Керівники «Південного товариства» налагодили контакти з діячами таємної польської патріотичної організації, яка також виступала за повалення царського самодержавства.

Зрештою як «південні», так і «північні» патріоти дійшли згоди, що центром державного перевороту має бути Україна. Здійснити його вирішили навесні 1826 р., коли до Києва мав приїхати цар Олександр І, щоб оглянути війська, дислоковані в Україні. Проте його раптова смерть у листопаді 1825 р. змінила заздалегідь вироблені плани. «Північне товариство» без будь-якого узгодження своїх дій із Південним вирішило самостійно підняти повстання у Петербурзі, скориставшись церемонією публічного присягання військ петербурзького гарнізону на вірність новому цареві Миколі І 14 грудня 1825 р.

Змовники сподівалися примусити Сенат проголосити складений ними акт про скасування царського самодержавства і передачу влади Тимчасовому правлінню. Однак того дня до будинку Сенату вдалося вивести лише три тисячі солдатів, очолених тридцятьма офіцерами. Переважна більшість військ гарнізону не підтримала анти самодержавного заколоту. Повсталі не наважилися піти супроти чисельніших у кілька разів вірних цареві військ. Рішучість показав Миколо І. Він віддав наказ застосувати гармати проти повсталих піхотинців, озброєних лише рушницями і пістолетами. Залпи картечними снарядами розсіяли лави повстанців, а навздогін їм кинулась царська кіннота. Отже, повстання у Петербурзі повністю провалилося.

Дізнавшись про невдачу спільників в Петербурзі, діячі «Південного товариства» вирішили повторити спробу анти самодержавного повстання. Не зупинила їх і відсутність найавторитетнішого серед них полковника Пестеля, заарештованого 13 грудня 1825 р. за доносом провокатора. Ініціативу цього разу виявили керівники Васильківської «управи» підполковник Сергій Муравйов-Апостол і підпоручик Михайло Бестужев-Рюмін. 29-30 грудня на їхній заклик повстали п’ять рот Чернігівського полку, розквартированого у селах та містечках на Київщині.

С. Муравйов-Апостол надавав великого значення роз’ясненню найширшим масам солдатів та селян цілей і завдань повстання. Надвечір 31 грудня повстанці прийшли в с. Велика Мотовилівка й залучили на свій бік розміщені тут ще дві роти Чернігівського полку.

Отже, повстав увесь полк у складі майже 1 тис. чоловік; серед них було 18 офіцерів. Не наважившись власними силами штурмувати Київ, Чернігівський полк рушив 2 січня 1826 р. у напрямку Білої Церкви. Далі передбачалося йти на Волинь, щоб уже там залучити на бік повстанців військові частини, в яких служили члени «Слов’янської управи». Однак 3 січня у відкритому полі Чернігівський полк зіткнувся з передовими частинами гусарської дивізії посланої на придушення повстання. Чернігівці розгорнутим фронтом сміливо рушили на гусарів, сподіваючись, що ті до них приєднаються. Але артилерія гусарської дивізії за наказом її командира відкрила зустрічний вогонь картеччю. Повстанці відразу зазнали великих втрат. Усіх, хто залишився живим, під конвоєм погнали до Білої Церкви.

Спеціально створену комісію очолив сам Микола І. За її вироком усі учасники повстання Чернігівського полку – як офіцери, так і солдати – були покарані засланням на каторгу до Сибіру або в діючу армію на Кавказ. За наказом Миколи І було страчено п’ятьох лідерів повстання. Троє з них – Павло Пестель, Сергій Муравйов-Апостол та Михайло Бестужев-Рюмін – були членами «Південного товариства», що діяло в Україні.

Причиною поразки декабристів була незрілість передумов буржуазної революції й відсутність революційної ситуації; вузькість соціальної бази; нерішучість дворян-керівників повстання; кількісна перевага урядових військ; локальність повстань, що давало царизму можливість для маневру й перекидання резервів з інших регіонів.

Але пам'ять про учасників того повстання, які для загального добра пожертвували усіма своїми становими та майновими привілеями і навіть життям, не вмерла і в наступних поколіннях українського народу.

Повстання декабристів дало поштовх цілій низці виступів проти самодержавства:

· 1826-1827 рр. – у Харківському університеті з’являється група агітаторів антикріпосницького й антисамодержавного напряму; усього близько 20 чоловік. Керівники: Володимир Розаліон-Сошальський і Петро Балабуха, займалися пропагандою ідей декабристів, поширювали вірші Пушкіна, Рилєєва, політичні памфлети та іншу заборонену літературу. Група була розгромлена царизмом.

· 1827-1830 рр. – група студентів і професорів Ніжинської гімназії вищих наук: Білоусов, Зінгер, Андрущенко та ін. Вивчали й поширювали заборонену літературу (твори Вольтера, Байрона, Пушкіна, Грибоєдова, Рилєєва та ін.), читали лекції в дусі, що суперечив офіційній ідеології царизму. Наслідком було те, що гімназію перетворено на вузькопрофільний ліцей із суворим наглядом із боку уряду; гурток розігнано; керівників заслано.

· 1830-1831 рр. – велике повстання в Польщі, організоване таємною спілкою польських офіцерів на чолі з І. Лелевелєм. Закликало до відділення Польщі від Росії, ліквідації самодержавства й кріпосництва. Висунувши гасло «за нашу та вашу свободу», організатори спробували підняти повстання селян Польщі й Правобережної України (невдало). Повстання було жорстоко придушене царизмом.

Отже, повстання декабристів було першим не стихійним, а організованим виступом проти самодержавства та кріпосництва; першою спробою здійснення буржуазної революції в Росії та Україні; дало поштовх зростанню революційного руху в наступні роки.