Модерністський період українського відродження.

У другій половині XIX ст. відбувався подальший розвиток української культу­ри. Спостерігається тен­денція до поділу її на два великі блоки — буржуазного та національно-демократичного напрямків.

У період становлення промислового капіталізму Ук­раїна, як і царська Росія, потребувала кадрів, яких кон­че не вистачало на заводах та фабриках, що відкрива­лися в Україні.

Україна почала ставати капіталістичною державою, її економічний розвиток зумовлював настійну потребу реформування шкільної систе­ми, адже на кінець 90-х років XIX ст. в Україні налічувалося близько 17 тисяч початкових шкіл, які забезпечували освіту близько 30 % дітей шкільного віку. Згідно з переписом 1897 р., письменним було вже 24 % населення у віці від 9 до 49 років.

На вимогу часу створюються двокласні школи з п’ятирічним тер­міном навчання, повітові училища реорганізовуються в шестирічні, відкри­ваються реальні (середні) навчальні заклади, восьмикласні комерційні* училища. Так, на кінець XIX ст. в Україні налічувалося 129 гімназій, 19 реальних та 17 комерційних училищ, переважна більшість з яких були приватними.

Українські університети — Харківський, Київський, Одеський (Но­воросійський, 1865) та інститути — Ніжинський історико-філологічний (1875), Харківський технологічний (1885), Київський політехнічний (1898) стали центрами наукової думки, підготовки вчених, учителів, лікарів та інших спеціалістів для підприємств України. Здебільшого на­вчання у вищих навчальних закладах було недоступне для дітей робіт­ників та селян, оскільки було платним, і плата ця була досить високою.

У 90-ті роки XIX ст. підвищується інтерес до драматургічного мистецтва, яке всупереч Валуєвському та Емському указам виходить на театральні кони. Найяскравішим представником на цій ниві був письменник, поет, театральний і культурно-громадський діяч М. Старицький.

Талановитим представником в українській драматургії був І. Карпенко-Карий (І. Тобілевич).

Незважаючи на заборони і обмеження царського уряду, українське театральне мистецтво сформувалось, виросла визначна плеяда талано­витих драматичних акторів: М. Кропивницький, П. Саксаганський, М Заньковецька, М. Садовський. Вони з успіхом виступали на сце­нах театрів України, у Петербурзі, Москві та інших містах Росії.

Українське образотворче мистецтво другої половини XIX ст. роз­вивається під впливом реалістичних тенденцій, які були продекларовані Товариством пересувних художніх виставок, душею та організаторами яких були І.Крамськой та художній критик В. Стасов. Членами това­риства були й українські митці. Виставки експонувалися в Києві, Хар­кові, Одесі, Катеринославі та інших містах України, викликали інтерес і позитивно сприймалися громадськістю.

Істотний вплив на розвиток українського прогресивного реалістич­ного мистецтва справив І. Рєпін. Народився він на Слобожанщині, в м. Чугуєві у родині військового поселенця. Українські враження ди­тинства давали йому творчу наснагу протягом усього життя. Він напи­сав відомі картини на українську тематику: “Запорожці пишуть листа турецькому султану”, “Вечорниці”, “Гопак”, портрет Т. Шевченка, зро­бив багато замальовок із життя і побуту українського народу.

Живопис набував популярності в Україні: створюються “Общества любителей изящных искусств”, при них відкриваються ри­сувальні школи, зокрема в містах Києві, Харкові, Одесі; пізніше вони були реорганізовані в художні училища, що й стало базою для форму­вання української професійної школи образотворчого мистецтва.

Зачинателем реалізму в українській монументальній скульптурі став М.Микешин, автор багатьох монументів і пам’ятників, встановлених у Петербурзі, Новгороді, Києві. За його проектом у 1888 р. було ство­рено пам’ятник Б. Хмельницькому.

Для свого рідного міста Полтави М. Позен зробив два пам’ятники своїм землякам — І. Котляревському (1903) та М. Гоголю (1915).

Найбільший внесок у розвиток українського музичного мистецтва зробив М.Лисенко. Він збирав та обробляв українські народні пісні й опублікував 7 збірок, записав музичний репертуар кобзаря Остапа Вересая, додавши до цієї публікації теоретичну статтю про кобзарське мистецтво, створив симфонічні й камерні твори та опери “Тарас Буль­ба”, “Різдвяна ніч”, “Утоплена”, “Наталка-Полтавка”, а також унікаль­ний на той час жанр — опери для дітей “Коза Дереза”, “Пан Коцький” та “Зима і весна”.

За європейським зразком в Україні окремі громадські об'єднання дістали назву клубів. Перші з них були становими — дворянські, ку­пецькі, офіцерські, ділових людей. Вступ був обмежений, а утримання здійснювалося на внески.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. поряд із становими ство­рювалися народні клуби у Києві, Харкові, Одесі. При них діяли чи­тальні, бібліотеки, лекційні та концертні зали, гуртки та курси. У 1893— 1896 рр. у Києві працював соціал-демократичний “Лук’янівський клуб”, а упродовж революції 1905—1907 рр. у багатьох містах України з’яви­лися легальні робітничі клуби, які були центрами політичного об’єднання та самоосвіти пролетаріату (зокрема, клуб трудящих осіб у Києві). З наступом реакції їх було закрито. Легально продовжували існувати тільки народні доми та “Просвіта”.

Починаючи з 1908 р. з ініціативи М. Лисенка у Києві засновано ‘‘Український клуб”, що став культурно-просвітницьким центром демо­кратичного спрямування. Але і його в 1912 р. було закрито. Усього в Україні в 1913 р. налічувалося 48 клубних закладів.

Важливу роль у збереженні та поширенні знань відігравали бібліоте­ки. Українці завжди шанували книгу, а в лиху годину берегли її як най­цінніше майно.

З допомогою прогресивної інтелігенції у XIX ст. було відкрито перші публічні бібліотеки в Одесі, Києві, Харкові, Миколаєві, Чернігові. У 60—70-х роках виникли народні бібліотеки на Херсонщині, Харкі­вщині, а в Західній Україні — у Львові, Станіславі, Тернополі та ін.

У другій половині XIX — на початку XX ст. створюються бібліо­теки при просвітницьких товариствах, народних домах, марксистських гуртках (у Катеринославі, Луганську, Юзівці). Бібліотеки й читальні створювалися “Просвітами”.

На початку XX ст. в Україні налічувалося 3153 бібліотеки з фондом близько 2 млн. книг.