Народницький період національно-культурного відродження.

Народницький період національно-культурного відродження (1840-1880) знаменитий тим, що саме у цей час в середовищі передової демократично настроєної інтелігенції викристалізувалася концепція про Україну як «етнічну національність».

Характерні риси даного періоду:

1. Керівництво національним рухом переходить до нової інтелігенції;

2. Центрами українського національного відродження стають Харківський та Київський університети, а також Кирило-Мефодіївське товариство;

3. Провідну роль у процесі відродження на Україні відіграє Т.Г.Шевченко.

Народницька доба українського відродження надзвичайно важлива на шляху дальшого національно-культурного зростання України.

Її можна поділити на два етапи:

- романтичний – діяльність членів Кирило-Мефодіївського братства (40-50-ті рр. ХІХ ст.);

- позитивістський – культурно-просвітницька діяльність членів «Старої громади» (60-80 рр. ХІХ ст.).

На противагу дворянському періодові національного відродження, головним гаслом якого було «ставання обличчям до козаччини», народницький період національно-культурного відродження висуває гасло – «ставання обличчям до народу».

В середовищі передових діячів української культури починає домінувати народницька ідеологія. Саме народництво відкрило мовну та етнічну єдність усіх українських земель.

А це послужило передумовою культурного, а згодом і політичного об’єднання українства.

Народницький період національно-культурного відродження, незважаючи на утиски і цензурні переслідування з боку російського царизму, мав певні здобутки.

До них належало, насамперед, заснування Південно-Західного відділу Російського Географічного товариства у Києві (1873 р.), що дало змогу розгорнути наукові дослідження в галузі української мови, історії, етнографії, фольклору.

У 1834 р. було відкрито Київський університет. Навколо нього згуртувалась група молодих талановитих романтиків, які проявляли великий інтерес не тільки до історії, народознавства, літератури, але й до майбутнього українського народу.

В середовищі романтиків особливу роль відіграли професор університету М.Костомаров, письменник і етнограф П.Куліш, відомі в майбутньому культурні діячі В.Білозерський та М.Гулак.

В грудні 1845 р. під проводом М.Гулака та М.Костомарова вона заснували політичну таємну організацію «Кирило-Мефодіївське братство», до складу якого у квітні 1846 р. увійшов Тарас Шевченко.

Братство проіснувало 14 місяців.

Члени братства виробили ідеологію українсько-слов’янського відродження, яка стала панівною у середовищі української інтелігенції 40-50 років ХІХ ст.

На їх думку, всі слов’янські народи мають право вільно розвивати свою культуру. Вони прагнули утворити слов’янську федерацію з демократичними інститутами.

Першою на шляху федерації повинна була піти Україна.

Братство хотіло перебувати тогочасні суспільні відносини в Україні на засадах християнства, поширення освіти та здобуття Україною національного суверенітету в рамках слов’янської федерації.

У 1847 р. товариство було розгромлено, а його членів заарештовано.

Наприкінці 50-х років в Україні формується народницька ідеологія, що знайшла поширення серед освіченої молоді.

Українські народники були переконані в тому, що християнська мораль і національна культура збереглися в чистоті й недоторканості лише в селянському середовищі.

А тому всі інші верстви суспільства повинні повернутися обличчям до українського народу, вивчати його історію і духовну культуру, допомагати йому стати на шлях освіти і прогресу.

Молода українська різночинна інтелігенція, перебуваючи під впливом цих ідей, створює свої товариства – так звані громади, головним завданням яких було поширення освіти.

Громадські організації створили на Україні цілу мережу недільних шкіл з українською мовою навчання, видавали підручники української мови, збирали та публікували кращі зразки усної народної творчості.

Культурно-освітня діяльність громад викликала занепокоєння царського уряду і незабаром була заборонена (1876 р. – Ємський указ Олександра ІІ).

Недільні школи були закриті, друкування українських книжок теж було заборонено.

Ідея українського національно-культурного відродження особливо виразно прозвучала у творчості Т.Г.Шевченка та М.Драгоманова.

Тарас Шевченко став джерелом духу і слова українського народу, утвердив його самобутність.

Михайло Драгоманов визначив віхи суспільного розвитку українського народу і показав шляхи їх досягнення.

За визначенням Івана Франка, Тарас Шевченко і Михайло Драгоманов – два чільних сини України, які піднесли її культуру до світового рівня.

Шевченкове слово стало символом самої України, а політична думка Драгоманова – могутньою силою, що гуртувала навколо себе найсвітліші уми і найчесніші серця.

Творчість Т.Шевченка мала великий вплив на духовну культуру українського народу, вона увійшла в золотий фонд культури європейської та світової.

Під впливом творчості Т.Шевченка проходила літературна діяльність цілої плеяди відомих українських поетів і прозаїків, творчість яких пройнята ідеями гуманізму, демократизму та народності.

М.П.Драгоманов увійшов в історію культури українського народу як видатний фольклорист.

Історична заслуга Драгоманова полягає в тому, що він став на захист духовності українського народу, виступив проти денаціоналізації, проти заборони царськими указами народної мови.

Зазнавши переслідування з боку царського уряду, Драгоманов вимушений був емігрувати.