Напрямки філософських досліджень у 20 столітті.

Основне завдання сучасної філософії – вивчення глибинних зрушень у культурі, динаміки співвідношення між різними її сферами (наука, технологія, політика, мораль) в усій різноманітності та суперечливій взаємодії різних пластів. 3 ідеї, які мали вплив на філософію ХХ століття: 1) людина – це істота, яка володіє даром створювати символи, жодна жива істота на землі не будує між собою і природою символічного середовища, 2) людина, отримавши відносну свободу від природи, набула можливості саморозвитку, перевтілення, 3) спонтанність людської природи, здатність людини змінювати людське буття ніби знову відтворює саму людину не тільки духовно і екзистенціонально, а й біологічно як вид. Сучасна філософія хар-ся наявності великої кількості різноманітних напрямків та шкіл зі своїми специфічними ідеями, принципами, підходами до реалій життя.

Прагматизм(pragma – дія)(кін. 19 – поч. 20 ст.). Основоположник Чарльз Пірс. Заперечував вроджені ідеї та інтуїтивне пізнання, вважав, що поняття про об’єкт можна досягнути лише шляхом розгляду всіх практичних наслідків, які випливають з дій із цим об’єктом. Наше знання завжди залишається незавершеним, гіпотетичним. Навіть математичні та логічні судження можна заперечити контрприкладами. В розвитку пізнання сущого велика роль належить „творчому випадку”. Висунув програму реконструкції в філософії: вона повинна бути не роздумами про основи буття і пізнання, а загальним методом вирішення проблем, що постають перед людьми в різних життєвих ситуаціях у процесі їх практичної діяльності, яка відбувається в світі, що постійно змінюється.

Істинність – умова практичної придатності, результативності у практиці. Значення істини, її надійність визначаються корисністю. Практичний інтерес є причиною нашої зацікавленості в пошуках істини.

Представники прагматизму: Уільям Джеймс, Джон Дьюі.

Екзістенціоналізм.Філософською течією став після 1 світової війни. Засновник сучасного екзистенціоналізму – Мартін Гайдеггер. Філософ вважає, що ніхто і ніщо, окрім людини, не знає про свою скінченність, смертність, тому тільки їй відома тимчасовість, а з нею і саме буття. Людське буття буває недійсним і дійсним. Недійсне буття – це перевага моментів сьогоднішнього, завдяки чому „світ речей” закриває від людини її скінченність, людське буття повністю поглинається предметним або соціальним середовищем і може розглядатися як річ. В результаті виникає феномен пересічної людини замість справжньої людини. Маємо справу з нівельованою індивідуальністю, яка хоче бути такою, як всі, а не собою. Дійсне буття – усвідомлення людиною своєї історичності, скінченності і свободи. Воно досягається тільки перед лицем смерті. Єдиний засіб вирватися зі сфери буденності та звернутися до самого себе – це подивитися в очі смерті, крайньої межі, поставленої усякому людському існуванню.

Інші представники екзістенціоналізму – К. Ясперс, Ж.- П. Сартр, А. Камю та ін.

Герменевтика (з давньогрецької – тлумачення, мистецтво і теорія тлумачення текстів).Провідна проблема – розуміння, інтерпретація тексту. Головна теза – існувати – означає бути зрозумілим. Вихідною для герменевтики є ситуація непорозуміння – неясності смислу цілого тексту. Герменевтиками є ті мислителі, які надають розумінню значення першопринципу філософії. Ганс-Георг Гадамер перетворює герменевтику в онтологію розуміння, обмежуючи принцип рефлексії принципом розуміння. Тим самим приймає як первинну онтологічну реальність людину як буття у мові. Таким чином, розуміння - екзистенціал реальної людини, форма самовиявлення та самоусвідомлення індивіда. Центральним поняттям у Поля рікера – представника герменевтики – є особистість, яка є місцем народження значень, що дають початок осмисленню культури. Саме особистість творить світ культури. Завдання філософії – розробити метод аналізу людської суб’єктивності, наз-є його регресивно-прогресивним: завдання в тому, щоб висвіти археологію людини, її укоріненість у минулому, зрозуміти телеологію, мотиви і спрямування її руху в майбутнє.

Структуралізм.Виник у 2 половині 20 ст. у Франції. Структуралісти не приймають традиційного філософування, що як правило починається з розгляду речей, ідей, суб’єкта, об’єкта, свідомості. Їх цікавлять закони функціонування системного, тобто поділеного на елементи, цілого. Структуралістів об’єднує спільна методологічна установка на прийняття структурного аналізу як провідного методу дослідження. Концепції структуралістів, попри всі розбіжності, мають спільні риси: 1. виділення первинної множин об’єктів, у яких можна передбачити наявність єдиної структури, 2. розчленування об’єктів на елементарні частини, в яких типові відношення зв’язують різнорідні пари елементів, 3. розкриття відношень перетворень між частинами, систематизація їх і побудова абстрактної структури, 4. виведення із структури усіх теоретично можливих наслідків та перевірка їх на практиці. Суть філософського структуралізму полягає в ідеї про те, що основу культурних об’єктів утворює структура, котра розуміється як сукупність зв’язків і відношень, які об’єднують елементи. Ці елементи є безособовими, безпосередньо не спостерігаються, вони інваріантні, тому залишаються незмінними, хоча їх прояви різнорідні і мінливі. Ними є мовні структури. Характеризуючи структуралізм, М. Мерло-Понті вважав, що соціальні феномени є ні речами, ні ідеями, а структурами.

Представники структуралізму: к. Леві-Стросс, Ж. Лакан, М. Фуко.

Тема 3. Філософська думка в Україні

План.

1. Філософія давніх слов’ян

2. Філософська думка України епохи Відродження

3. Філософія в Києво-Могилянській академії

4. Особливості філософії Г.С.Сковороди

5. Філософські ідеї Т.Г.Шевченка

6. Філософія України другої половини XIX — початку XX ст.

Література:

1.Горський В. С. Історія української філософії: Курс лекцій. – К., 1996;

2.Історія філософії України: Підручник. – К., 1994;

3.Історія філософії України: Хрестоматія. – К., 1993;

4. Кремень В. Г., Ільїн В. В. Філософія: Логос, Софія, Розум. – К., 2006;

5.Філософія Відродження на Україні. – К., 1990;

6.Філософія: Навч. посібник / За ред. І. Ф. Надольного. – К., 2002;

7. Чижевський Д. Нариси історії філософії на Україні. – К., 1992.