Основні досягнення філософії Нового часу.

Філософія Нового часу історичними передумовами свого формування має утвердження буржуазного способу виробництва в Західній Європі, наукову революцію 16 – 17 ст., становлення експериментального природознавства. Головне завдання філософії Нового часу – розробка та обґрунтування методів наукового пізнання. На цій основі форм-ся 2 протилежні напрямки: емпіризм та раціоналізм. Емпіризм – основний зміст наукове пізнання отримує з чуттєвого досвіду. Раціоналізм – основний зміст наукового пізнання досягається через діяльність розуму, розсудку та інтелек-ї інтуіції, а чуттєве пізнання лише підштовхує розум до діяльності. Ідеал знання епохи – математика. Основні хар-ні риси істинного знання – всезагальність, необхідність, суттєвість.

Френсіс Бекон –засновник емпіризму, „Новий органон”. Головне завдання філософії – пізнання природи та оволодіння її силами, а для цього необх-но розробити відповідний метод. Першим кроком на шляху реформи метода пізнання має бути очищення розуму від похибок. Види похибок: 1. похибки роду: ті, що пов’язані з недосконалістю людського розуму та органів чуттів, 2. ідоли печери – зумовлені особливостями окремої людини, 3. ідоли площі – недосконалість та неточність мови, 4. ідоли театру – породжуються сліпою вірою людей в авторитети, некритичним сприйняттям і засвоєнням чужих думок. Щоб очистити пізнання від ідолів, треба виходити лише з досвіду безпосереднього вивчення природи, бути вільним і самостійним у своїх твердженнях та висновках, незалежними від авторитетів. Мета пізнання – збагачення життя справжніми відкриттями, зміцнення влади людини над силами природи, об’єкти пізнання – природа, а основні методи – експеримент та індукція.

Рене Декарт:засновник раціоналізму, „Міркування про метод”, „Начала філософії”. Свою методологію будує на принципах раціоналістичної дедукції. А експеримент визнає лише як передумови пізнання. Суть дедуктивного методу: 1. Піддавай все сумніву, 2. Кожну складну проблему слід ділити на простіш доти, доки не прийдемо до ясних та очевидних речей, 3. Треба дотримуватись певного порядку мислення, починати з найпростіших і найдоступніших для пізнання предметів і поступово сходити до складніших, 4. Треба орієнтуватись на досягнення повноти знання, на послідовність та ретельність дедуктивного виведення, мати повний перелік і детальний огляд усіх ланок. Критерії істинності знання – ясність і очевидність. Декарт вважає, що людина від народження має певні вродженні ідеї, які й становлять фундамент пізнання. Їх слід уяснити і за допомогою раціоналістично-дедуктивного методу вивести на їх основі всю систему знання. До вроджених ідей Декарт відносить ідею Бога, деякі загальні ідеї та аксіоми математики.

Томас Гоббс –продовжив лінію Ф. Бекона, „Левіафан”, „Про людину”. Основа пізнання – анлітико-індуктивна методологія, основою якою є розкладання на окремі без’якісні елементи: лінії, фігури та їх систематизація.

Джон Локк –„Досвід про людське розуміння”, „Два трактати про державне управління”. Основне завдання філософії – дослідження пізнавальних здатностей людини, виявлення джерел походження знання. Локк доводить, що всі ідеї і поняття людини виникають внаслідок дії речей зовнішнього світу на органи чуття. Розробляє сенсуалістичну теорію пізнання – джерело усіх знань є відчуття. Душа людини є чистою дошкою від природи, на якій чуттєвий досвід малює свої візерунки.

Продовжував ідеї Р. Декарта – Бенедикт Спіноза, „Короткий трактат про Бога, людину, її щастя ”, „Трактат про вдосконалення розуму ”, „Етика. Зовнішні предмети, діючи на наше тіло, діють також і на душу, викликаючи в ній певні враження, уявлення. Критикує ідею вроджених ідей Р. Декарта, проте визнає наявність у людей вроджених здібностей здобувати знання. Завдання людини – удосконалювати цю природжену здатність до пізнання. Розрізняє чотири способи надбання знань: 1. завдяки чуткам – відкидає як непридатний, 2. з безладного, неупорядкованого досвіду, він базується на випадкових спостереженнях, дає змогу отримати поверхневі знання; 3. виведення знань про сутність речей за аналогією з іншими – це знання потребує доведення, воно хоча і є науковим, проте не є достовірним, 4. осягнення істини розумом безпосередньо, за допомогою інтелектуальної інтуїції, логічна дедукція та інтелектуальна інтуїція – вищі види пізнавальної діяльності.

Готфрід Вільгельм Лейбніц,„Теодицея”, „Монадологія”. Центр його філософії – вчення про монади як прості неподільні субстанції. Кожна монада – самостійна одиниця буття, здатна до активної діяльності. Монада є духовною, вона вічна, індивідуальні і неповторні, вони не можуть впливати на внутрішнє буття одна одної. Види монад: 1. найнижчі, що хар-ся пасивною здатністю до сприйняття; 2. монади – душі, які можуть мати відчуття та більш яскраві уявлення; 3. монади – духи, які хар-ся найвищим ступенем розвитку, мають свідомість, здатність до рефлексії та міркування. Кожна монада прагне удосконалення. Монади не мають просторових хар-к, тому вони не доступні для чуттєвого сприйняття, а осягаються лише розумом. Тіла, речі, які ми сприймаємо за допомогою чуттєвого досвіду – це поєднання омнад з матерією. У гносеології Лейбніц намагався подолати прірву між емпіризмом і раціоналізмом. Він наголошує, що не лише раціональне знання базується на логічних доведеннях, а й досвідне, емпіричне.

Імануїл Кант –раціоналіст, прагне пояснити саму можливість наук, „Критика чистого розуму”, „Критика практичного розуму”. Свою філософську систему називав трансцендентальним ідеалізмом. Предметом філософії робить специфіку суб’єкта, що пізнає, який визначає спосіб пізнання і контролює предмет пізнання. 2 види знання: апріорне і апостеріорне. Джерело першого – розсудок, інтелект, другого – досвід. Суб’єкту, що пізнає, від природи властиві деякі вроджені (апріорні) форми підходу до дійсності, які з самої дійсності вивести неможливо: простір, час, форми розсудку. Виокремлює відчуття – розсудок (має скінченний, обмежений хар-р, упорядковує відчуття людини) – розум (прагне вийти за межі цієї скінченності, здійснюється вищий синтез). Теорія пізнання: існують речі самі по собі, які діють на органи чуттів людини і породжують багатоманітні відчуття. Такі відчуття упорядковуються апріорними формами чуттєвості – простором і часом, фіксуються як протяжність. На основі цих перетворень формуються сприйняття, які мають суб’єктивний та індивідуальний хар-р. Діяльність розсудку на основі форм мислення – понять і категорій – надає цим сприйняттям всезагальний і необхідний хар-р. Проблема речі самої по собі: предмети досвіду ніколи не даються самі по собі: вони даються тільки в досвіді і поза ним не існують, людина має справу тільки з феноменами (ті, що явл-ся), а не з речами самими по собі. Хар-ю рисою моральної теорії Канта є обґрунтування найвищої онтологічної цінності людини відносно природи, інша людина повинна бути для тебе недоторканною.