Поняття інтелектуальної власності

Поняття інтелектуальної власності у світовій правовій системі з’явилося не так давно. Наприкінці минулого століття було підписано Паризьку конвенцію про охорону промислової власності (20 березня 1883 р.). В 1891 р. підписано Мадрідську угоду про міжнародну реєстрацію знаків. Трохи раніше було укладено Бернську конвенцію про охорону літературних і художніх творів – в 1886 р. Але міжнародне співробітництво в галузі охорони прав на результати творчої діяльності розпочало особливо активно розвиватися в XX столітті. В 1925 р. було укладено Гаагську угоду про міжнародне депонування промислових зразків. Лісабонська угода про охорону найменування місць походження та їх міжнародну реєстрацію було підписано в 1958 р. В 1961 р. була підписана Римська конвенція про охорону інтересів виконавців, виробників фонограм і органів радіо і телебачення. В 1989 р. підписаний Договір про реєстр фільмів (Договір про міжнародну реєстрацію аудіовізуальних творів). Також було підписано багато інших міжнародних договорів, угод, конвенцій, спрямованих на забезпечення надійної правової охорони результатів творчої діяльності в різних країнах світу – учасницях названих та інших договорів.

В даний час у зв’язку з загальним розвитком міжнародного економічного і культурного співробітництва помітний розвиток тенденції зміцнення міжнародних організацій саме в галузі науково-технічної і гуманітарної діяльності. Ця тенденція характеризується:

· розширенням і зміцненням міжнародно-правового співробітництва держав, залученням все більшої кількості учасників, особливо країн, що розвиваються;

· бажанням удосконалити і модернізувати структуру уже існуючих організацій, привести їх у відповідність із структурою інших учасників міжнародних організацій;

· якісною зміною співробітництва, що проявляється в підвищенні ефективності матеріально-правових норм;

· універсалізацією окремих міжнародних союзів;

· підвищенням їх ролі в системі міжнародних організацій і перетворенням в спеціалізовані установи ООН.

Саме ці фактори зумовили потребу у створенні спеціальної міжсоюзної організації, яка б об’єднувала зусилля у цьому напрямі.

14 липня 1967 р. в Стокгольмі було підписано конвенцію під назвою «Конвенція, що засновує Всесвітню організацію інтелектуальної власності». Ця конвенція набула чинності в 1970 р., а в грудні 1974 р. вона придбала статус спеціалізованої установи Організації Об’єднаних Націй.

Словосполучення «інтелектуальна власність» проникло в спеціальну літературу колишнього Радянського Союзу. Воно вживалося в науковій, навчальній і спеціальній літературі, проте, не в якості офіційного.

Поняття «інтелектуальна власність» можна визначити так:

Інтелектуальна власність – це власність на будь-які результати творчої діяльності людей, що відповідають встановленим чинним законодавством вимогам.

Звичайно, інтелектуальна власність відрізняється від загального поняття власності низкою особливостей. По-перше, об’єктами загального поняття власності є матеріальні предмети – рухоме чи нерухоме майно. Об’єктом інтелектуальної власності є нематеріальні об’єкти, тобто ідеї, образи, символи, технічні рішення, сполучення звуків тощо.

По-друге, звичайна власність за загальним правилом не обмежується певними строками. Матеріальна річ належить будь-якому суб’єкту довічно, за деякими винятками. Інтелектуальна власність обмежена певними строками, після збігу яких той чи інший результат стає надбанням суспільства.

По-третє, відрізняються способи набуття і оформлення права власності на матеріальні предмети і об’єкти інтелектуальної власності.

По-четверте, зовсім іншими є способи захисту права загальної власності на матеріальні предмети і об’єкти інтелектуальної власності.

Поняття «право інтелектуальної власності» слід розглядати у двох аспектах: як цивільно-правовий інститут і як суб’єктивне право винахідників, раціоналізаторів, селекціонерів тощо.

Право інтелектуальної власності як цивільно-правовий інститут є сукупність правових норм, які регулюють суспільні відносини у сфері створення, оформлення, використання і охорони результатів інтелектуальної діяльності людей.

Суб’єктивне право інтелектуальної власності є право його суб’єкта на володіння, користування і розпорядження належним йому результатом інтелектуальної діяльності.