Щодо економічної політики, то економісти її розділяють на активну і пасивну.

Одна група економістів вважає, що ринкова економіка є внутрішньо стабільною, основні прояви нестабільності на макроекономічному рівні — інфляція, спад виробництва, зниження рівня нагромаджень та інвестиційної діяльності, різкі коливання обмінного курсу тощо — пов'язані з неправильною економічною політикою. Ці вчені стверджують, що можливості економічної політики щодо стабілізації економіки дуже обмежені й державні діячі не повинні намагатися стабілізувати економіку за допомогою активного використання фіскальних і монетарних інструментів, бо кращі результати забезпечує пасивна політика невтручання.

А інша група економістів виходить з того, що внаслідок різних причин у національній економіці часто виникають збурення в сукупному попиті та сукупній пропозицій Для цих економістів необхідність активної монетарної й фіскальної політики очевидна, бо без її проведення ці збурення спричинятимуть болісні для суспільства коливання в обсязі національного виробництва, рівнях зайнятості й цін. Активне використання фіскально-монетарного інструментарію дає змогу уникати таких збурень або пом'якшувати їх. Тому ці вчені тлумачать відмову від застосування відповідних заходів стабілізації національної економіки як марнотратство.

Основними аргументами проти проведення активної фіскальної й монетарної політики є, по-перше, наявність лагів у процесі ухвалення та проведення економічної політики і, по-друге, особливості формування сподівань в учасників ринкового процесу.

Стабілізація національної економіки була б легшим завданням, якби заходи економічної політики відразу впливали на її стан. Проте творці фіскальної й монетарної політики стикаються з проблемою лагів.

Економісти розрізняють два види лагів стабілізаційної політики — внутрішній і зовнішній. Внутрішній лаг — це період часу від моменту виникнення збурення в національній економіці до моменту ухвалення відповідних заходів економічної політики. Внутрішній лаг містить усвідом­люваний період та адміністративний період.

Усвідомлюваний період — це проміжок часу між початком збурення в національній економіці (спад чи зростання темпів інфляції) і тим момен­том, коли державні діячі усвідомлюють, що це справді відбулося. Хоча випереджувальні показники — наприклад, зміна середньої тривалості робочого тижня, первинні заявки на отримання допомоги з безробіття, зміна цін на деякі види сировини та ін. — дають інформацію щодо на­прямів змін у національній економіці, але інколи потрібно кілька місяців, аби цей факт відобразили певні статистичні дані й усвідомили державні мужі.

Адміністративний період — це проміжок часу від моменту усвідомлення потреби здійснення фіскально-монетарних заходів до моменту, коли будуть вжиті відповідні заходи. Наприклад, законодавчому органові дер­жави нерідко необхідно багато часу для коригування фіскальної політики — зміни обсягу державних видатків чи податків. Адміністративний період особливо тривалий у тих країнах, де фіскальні зміни розробляє уряд, а схвалюють парламент і президент. У цьому разі фіскальна політика стає не зовсім надійним інструментом стабілізації економіки. Адміністративні лаги коротші в парламентських республіках, де уряд спирається на парламентську більшість і може проводити через парламент потрібні законодавчі зміни значно швидше, як-от у Великій Британії чи Німеччині. Монетарній політиці притаманні значно коротші адміністративні лаги порівняно з фіскальною політикою. Певні заходи, що змінюють монетарну політику, центральний банк може ухвалювати і здійснювати навіть швидше, ніж за один день.

Зовнішній лаг — це період часу від моменту ухвалення заходів економічної політики до моменту, коли ці заходи вплинуть на обсяг виробництва, зайнятість чи рівень цін. Особливо тривалий зовнішній лаг притаманний монетарній політиці. Механізм дії цієї політики, як нам відомо, передбачає зміну пропозиції грошей і, отже, процентних ставок, які, своєю чергою, впливають на різні види видатків.

Політики які пропагують невтручання держави в економічне життя стверджу­ють, що внаслідок цих лагів уряд не може за допомогою фіскально-моне­тарних інструментів успішно стабілізувати економіку. Навпаки, намаган­ня урядовців стабілізувати національну економіку можуть посилювати її нестабільність. Для підтвердження цієї тези противники активної еконо­мічної політики наводять такий доказ. Припустімо, що в проміжку часу між ухваленням того чи іншого заходу і початком його здійснення стан національної економіки змінився. У цьому разі активна економічна полі­тика може стимулювати економіку, яка вже "перегріта", або поглиблюва­ти спад.

Прихильники активної економічної політики визнають, що тривалі ла­ги, пов'язані зі застосуванням фіскального і монетарного інструментарію, безперечно, ускладнюють процес стабілізації. Проте з цього аж ніяк не випливає, що економічна політика має бути пасивною, особливо в роки глибокого і тривалого спаду. Наявність лагів лише означає, що творці економічної політики мусять бути особливо обережними.

Другий аргумент проти проведення активної економічної політики ви­сунули прихильники теорії раціональних очікувань. Вони виходять із того, що сподівання відіграють важливу роль у національній економіці, бо впли­вають на поведінку всіх учасників ринкового процесу. Згідно з цією тео­рією, економічні суб'єкти поводяться раціонально — збирають і осмис­люють інформацію для формування сподівань стосовно речей, які станов­лять для них грошовий інтерес. Якщо, наприклад, споживачі дізнаються про те, що врожай цукрового буряка не буде щедрим унаслідок можливої нестачі вологи, то почнуть про запас купувати цукор, щоб випередити зростання цін. Ці сподівання збільшуватимуть попит і спричинятимуть зростання цін ще до того, як зібрано врожай.

Сподівання впливають на те, скільки домогосподарства споживатимуть використовуваного доходу і скільки заощаджуватимуть для майбутньо­го, який обсяг грошових ресурсів інвестори вкладатимуть у придбання капітальних благ тощо. Крім того, теорія раціональних сподівань ґрун­тується на ще одному базовому компоненті: товарні й ресурсні ринки є конкурентними, отже, всі ціни є гнучкими як у напрямі зниження, так і в напрямі підвищення. Таким чином, коли під впливом нової інформації споживачі, фірми і постачальники ресурсів змінюють свою економічну поведінку, то ціни дуже швидко змінюються. Самі сподівання залежать від багатьох чинників, зокрема і від політики уряду. Коли творці економіч­ної політики хочуть оцінити наслідки певного свого заходу для національ­ної економіки, їм потрібно врахувати, як він вплине на сподівання фірм і домогосподарств.

Концепція раціональних сподівань помітно вплинула на макроекономічну теорію і політику. Економісти нині дедалі більше уваги приділяють ролі сподівань у визначенні стану ділової активності й намагаються вра­хувати вплив заходів економічної політики на сподівання, а, отже, і на економічну поведінку учасників ринкового процесу. Крім того, економі­сти нині глибше усвідомлюють, що оцінка наслідків певних заходів еконо­мічної політики є нелегким завданням.

Водночас економісти основного потоку макроекономіки вважають, що в реальній дійсності значна частина ринків, особливо ринки праці, не є достатньо конкурентними. Негнучкість цін на товарних і ресурсних рин­ках у напрямі зниження спричиняє нестабільність у національній еко­номіці, а тому потрібні заходи фіскальної й монетарної політики. Нарешті, економісти основного потоку доводять, що економічна політика впливає на реальний обсяг національного виробництва і рівень зайнятості. Зокре­ма, у другій половині XX ст., коли уряди багатьох країн активніше прово­дили стабілізаційну політику, спостерігалися менші коливання реального обсягу виробництва, ніж у попередніх періодах.

Для проведення монетарної політики економісти пропонують такі три правила. Перше з них ввели монетаристи, які справ­ляють нині значний вплив на формування економічної політики в багатьох країнах світу. Прихильники монетаризму вважають, що економіка, яка ґрунтується на приватній власності, — стабільна, а економічна політика дестабілізує її. Стрижнем філософії еко­номіки монетаризму є грошове правило: оптимальна монетарна політи­ка ґрунтується на зростанні пропозиції грошей усталеним темпом, який не залежить від економічних умов.

Монетаристи стверджують, що монетарна політика, яку проводять відповідно до грошового правила, має незаперечну перевагу над дискрецій­ною фіскальною і дискреційною монетарною політикою, оскільки постій­ний темп зростання грошей (від 3 % до 5 % щорічно) усуває джерело не­стабільності в національній економіці. Цим джерелом, на їхню думку, є мінливість монетарної політики. Згідно з монетаристським підходом, усі прояви макроекономічної нестабільності спричинені коливаннями пропо­зиції грошей. Підтримання усталених низьких темпів зростання пропо­зиції грошей стабілізує ціни і рівень зайнятості, а фактичний обсяг націо­нального виробництва збігається з природним.

Однак більшість економістів вважають, що грошове правило не є най­кращим дороговказом для монетарної політики. Річ у тім, що постійний темп зростання грошей стабілізує сукупний попит лише за постійної швид­кості обігу грошей. Проте внаслідок різних збурень швидкість обігу гро­шей у національній економіці змінюється. Тому, на думку економістів основного потоку макроекономіки, в умовах збурень в економіці монетар­на політика має передбачати зміни темпів зростання грошової маси.

Ще одне правило, яке пропонують економісти для проведення монетар­ної політики, полягає в тому, що вона має підтримувати певні темпи зростання номінального ВВП. Проведення монетарної політики відпо­відно до цього правила зводиться до того, що центральний банк країни за­здалегідь оголошує про заплановані значення темпів зростання номіналь­ного ВВП. Якщо фактичні темпи зростання номінального ВВП нижчі від запланованих, то центральний банк проводить стимулюючу політику — підвищує темпи зростання грошової маси. І навпаки, коли фактичні тем­пи зростання ВВП перевищують заплановані, то банк знижує темпи зро­стання грошової маси, що стримує збільшення сукупного попиту. Це, безперечно, варіант активної монетарної політики, яка проводиться відпо­відно до заздалегідь установленого правила. Багато економістів віддають перевагу цьому правилу порівняно з грошовим правилом. Вони вважають, що така монетарна політика забезпечить вищу стабільність обсягу вироб­ництва й рівня цін, бо вона пристосовується до змін швидкості обігу гро­шей.

Нарешті, економісти пропонують третє правило для проведення моне­тарної політики, яке зводиться до контролю за рівнем цін. За цим прави­лом, центральний банк оголошує планові показники зміни рівня цін. Коли фактичні темпи інфляції перевищують заплановані, то центральний банк знижує темп зростання грошової маси. І навпаки, банк підвищує темпи зростання грошової маси, коли фактичні темпи інфляції нижчі від запла­нованих. Отже, орієнтація центрального банку на темпи зростання номі­нального ВВП чи рівня цін захищає національну економіку від збурень, пов'язаних зі зміною швидкості обігу грошей.

Чимало економістів і політиків пропонують правила і для проведення фіскальної політики. Серед цих правил найважливішим є правило щоріч­но збалансованого бюджеті. За цим правилом, державні видатки не мають перевищувати надходжень до державного бюджету. Одна група економістів обґрунтовує необхідність щорічно збалансованого бюджету небезпекою бюджетних дефіцитів і зростанням державного боргу. Інша група вважає, що бюджет потрібно щорічно збалансовувати, аби обмежи­ти зростання державного сектора, який знижує ефективність функціону­вання національної економіки. Згідно з цим поглядом, дефіцити бюджету дають змогу політикам розвивати різні програми і дарувати суспільству вигоди без поточного зростання податків, потрібних для оплати цих про­грам. Ця група економістів розглядає бюджетні дефіцити як вияв фунда­ментальної проблеми — зазіхання держави на приватний сектор.

Однак більшість економістів нині переконані, що вимога щорічно зба­лансованого бюджету несумісна з фіскальною діяльністю держави. По-перше, наявність дефіциту або надлишку бюджету може допомагати ста­білізувати національну економіку. І навпаки, щорічно збалансований бюджет посилює економічні коливання. Наприклад, у фазі спаду дотри­мання вимоги щорічно збалансованого бюджету означало б підвищення податків або зниження державних видатків, або одночасне здійснення обох цих заходів, що ще більше скоротило б сукупний попит і поглибило б спад. Крім того, вимога щорічно збалансованого бюджету зводила б нанівець дію автоматичних стабілізаторів, як-от податки і трансфери. Коли еконо­міка входить у фазу спаду, податки автоматично зменшуються, а транс­ферні платежі автоматично зростають. Отже, стабілізація національної економіки досягається коштом дефіциту державного бюджету.

По-друге, бюджетний дефіцит можна використати для переміщення частини податкового тягаря на плечі майбутніх поколінь. Економісти ча­сто підкреслюють таку обставину. Якщо нинішні покоління борються за свободу країни чи здійснюють реіндустріалізацію національної економі­ки, то майбутні покоління користуватимуться плодами цих зусиль. Тому нинішні покоління можуть фінансувати ведення війни чи реіндустріаліза­цію країни за рахунок бюджетних дефіцитів, перекладаючи частину ви­датків на майбутні покоління.

Ще одна група економістів пропонує для проведення фіскальної політики правило циклічно збалансованого бюджету. Відповідно до цього правила бюджет не обов'язково має бути збалансованим щорічно; достат­ньо, щоб він був збалансований за весь діловий цикл. Фіскальні заходи уряду мають сприяти нейтралізації бюджетного дефіциту, що виникає в ро­ки спаду, за рахунок бюджетних надлишків у роки піднесення. Проте, проведення фіскальної політики відповідно до цього правила ускладнюва­лось би тим, що глибина спаду і піднесення, а водночас і розміри надлиш­ку чи дефіциту бюджету не збігаються.

Внаслідок цих обставин значна частина економістів відкидає правила щорічно збалансованого і циклічно збалансованого бюджету та дотримуєть­ся концепції, функціональних фінансів. Згідно з цією концепцією, питан­ня про збалансування бюджету не є головним, бо мета фіскальної політи­ки — досягнення рівноваги національної економіки, а не бюджету. Якщо досягнення цієї мети супроводжується великим і дедалі більшим держав­ним боргом, то проблема збалансованого бюджету відсувається на другий план. За цим підходом проблеми, пов'язані з бюджетними дефіцитами, є менш суттєвими, ніж макроекономічна стабільність. Державний бюджет становить, передусім, інструмент для підтримання стабільності економі­ки. Як фінансувати державні видатки — через підвищення податків чи через державну позику — залежить від наявних економічних умов.

Прихильники концепції функціональних фінансів стверджують, що у фазі піднесення податкові надходження автоматично збільшуються, що усуває дефіцит бюджету. Крім того, державний борг не такий обтяжли­вий, як уважає більшість людей, бо можливості уряду фінансувати дефі­цити практично безмежні: підвищення податків, емісія грошей тощо.

Розглянемо тепер систему твердих курсів, за існування яких Центральний банк зобов'язується купувати або продавати національну валюту за обумовленою заздалегідь ціною, що виражена в іноземній валюті. Припустімо, що Центральний банк повідомляє про фіксацію обмінного курсу на рівні 100 одиниць національної грошової валюти до 1 одиниці іноземної. Тоді він повинен обмінювати 1 іноземної грошової одиниці на 100 національної або навпаки. Для проведення такої політики Центральний банк потребуватиме певного резерву національної валюти (які можна надрукувати) та іноземної (які треба нагромадити заздалегідь).

Встановлення твердого курсу спрямовує монетарну політику краї­ни на виконання єдиного завдання — підтримання курсу на оголошеному рівні. Інак­ше кажучи, суть системи фіксованих валютних курсів полягає у реґулюванні Цен­тральним банком пропозиції грошей так, щоб забезпечувалось співпадання рівно­важного обмінного курсу з оголошеним. Що більше: доки Центральний банк готовий купувати або продавати іноземну валюту за твердим курсом, то зміна пропозиції грошей до необхідного рівня відбувається автоматично.

Щоб з'ясувати, як встановлення обмінного курсу визначає пропозицію грошей, розглянемо приклад. Припустімо, що Центральний банк повідомив про обмінний курс на рівні 100 одиниць іноземної валюти за 1 національної, але за наявної пропозиції грошей рівноважний курс становить 150:1. Цю ситуацію показано на частині (а) нижчеподаного рисунка. Завважте, що це створює можливість для отримання прибутку: біржовик може купити 300 одиниць іноземної валюти за 2 національної і продати іноземну валюту Центрального банку за 3 одиниці національної й отримати прибуток в 1 національної валюти. Коли ж Центральний банк купує у біржовика цю іноземну валюту, виплачена йому сума національної валюти автоматично збільшує пропозицію грошей. Збільшення пропозиції грошей переміщує криву LM* вправо, і рівноважний обмінний курс знижується. У такий спосіб пропозиція грошей продов­жує зростати, поки рівноважний обмінний курс не знизиться до оголошеного рівня.