Другий класичний стан в розвитку економічної думки.

Остання третина ХІХ ст. ознаменувалася настанням другої класичної ситуації в економічній теорії. На той час з розвитком ринкового господарства і продуктивних сил перед економістами постали питання, на які традиційна класична доктрина не могла дати вичерпної відповіді, Особливої актуальності набуло питання індивідуальної поведінки суб’єктів господарювання, тобто проблеми мікроекономіки, і економічний аналіз почав розвиватися саме в цьому напрямі. І хоча один з фундаторів неокласичної теорії А. Маршалл вважав, що неокласична теорія є лише деталізованою чи осучасненою версією класичної доктрини, все ж таки період мікроекономічного розвитку виявився дуже плідним з погляду відкриття нових методів дослідження.

Неокласична доктрина успадкувала від своїх попередників-ортодоксів такі принципово важливі постулати механізму функціонування ринкового господарства, як саморегульованність економіки, ефективність цінової інформації, тотожність умов заощадження та інвестування.

Проте наприкінці ХІХст. Цей перелік було доповнено ще двома, яких не знала класична теорія: абсолютна гнучкість цін та швидка їх реакція на порушення рівноваги і розподіл доходів відповідно до граничної продуктивності факторів виробництва (земля, праця, капітал).

Однак найголовнішим було те, що на зміну глобальним проблемам економічного зростання, розподілу національного багатства між класами, що були центральними в роботах класиків, друга класична ситуація принесла дослідження ціноутворення товарів на окремих ринках та найважливіших чинників, що впливають на нього (закономірностей формування споживчого попиту; варіювання пропозиції з точки зору поведінки окремих фірм у різних ринкових умовах; співвідношення попиту та пропозиції залежно від різних форм ринків; функціонування ринків факторів виробництва і механізму розподілу ресурсів та доходів).

Отже, вже в середині ХІХ ст. були розроблені мікроекономічні засоби формування ціни, відповідно до яких процес урівноваження цін і кількостей продукції розглядався як результат ринкового обміну.

Ще одна теоретична засада неокласичного аналізу - маржиналізм – сформувалася в останній третині ХІХ ст. Його поява знаменувала поворот економічної теорії в бік потреб і корисності як основного фактора цінності, в бік граничного аналізу. Існувало кілька гілок маржиналізму. Їх об’єднував не тільки граничний аналіз, а й ряд методологічних постулатів: не прийнятність ідей молодої історичної школи про відсутність загальних економічних законів; прагнення до ідеологічної нейтральності аналізу; примат обміну над виробництвом; трактування економічних суб’єктів як однорідних так і рівноправних.

Маржиналісти дійшли висновку, що предметом їх дослідження має бути проблема раціонального розподілу обмежених ресурсів, позаісторична за своєю суттю. Вони вперше поставили на наукову основу інтуїтивне уявлення, згідно з яким цінність блага має бути прив’язана до корисного ефекту.

Наприкінці ХІХ ст. стало очевидним, що для побудови стрункої та логічної теорії цінності корисність може слугувати не менш плідним відправним пунктом, ніж праця. Про те теорія граничної корисності виявилася самою недостатньою та однобічною, як і витратна теорія вартості, до якої зводили трудову теорію вартості. Для вирішення проблеми цінності необхідно було поєднати корисність із суспільними витратами, створити загальну теорію зіставлення результатів та витрат.

Лише після того, як це було зроблено фундаторами сучасного неокласичного аналізу А. Маршаллом і Л.Вальрасом, нова теорія здобула практично загальне визнання.