Екомічний дирижизм – напрям економічної теорії, що розвиває ідею активного втручання держави у макроекономічні процеси.
Прибічники цього напряму стверджують, що без державного регулювання ринковий механізм буде діяти неефективно і не зможе забезпечити рівноважного економічного зростання.
Економічний дирижизм виник як опозиція домінуючій ролі монополій, які завели ринкову економіку у глухий кут економічної стагнації 30-х років. Засновниками цього напряму стали французькі дирижисти 20-30-х років ХХ ст., великий англійський економіст Дж.М.Кейнс, вчені шведської (стокгольмської) економічної школи.
Дж.М.Кейнс висунув ідеї, які здійснили переворот в економічній теорії. Він довів неможливість подолання депресивного стану економіки 30-х років лише засобами ринкового саморегулювання, необхідність глибокого втручання держави у процеси суспільного відтворення. Лише держава через використання своїх фінансів, утворених податками, може збалансувати сукупний попит з сукупною пропозицією і тим самим досягти бажаної економічної рівноваги.
Послідовники великого англійського теоретика доповнювали його теорію новими рекомендаціями і заходами державного регулювання, що сприяло перерозподілу національного доходу, регулювання ефективного попиту доповнилось антикризовим і інфляційним регулюванням; значного поширення набуло програмування господарських процесів; під впливом цих ідей держава активно сприяє розвиткові НТП, формуванню нових галузей з новітніми технологіями і нових видів економічної діяльності. Таким чином, кейнсіанство і неокейнсіанство теоретично обґрунтували необхідність і напрями державного регулювання ринкової економіки.
Неокейнсіанська модель на практиці реалізувалась у 50-70-х роках у двох типах економічного регулювання: радикально-реформістського у більшості країн Західної Європи (характеризується переважним застосуванням прямих економічних регуляторів, значною державною власністю і великою часткою державного сектора у виробництві, використанням активності трудящих мас і профспілок) і буржуазно-реформістського у США і Канаді (для нього властиве переважне застосування непрямих економічних регуляторів і суттєве обмеження масштабів державної власності і державного підприємництва та ролі профспілок).
Однак, у 70-х роках намітилась криза кейнсіанського регулювання. Стимулювання ефективного попиту "нагнітало" високу інфляцію. Водночас, поглибились диспропорції економічного розвитку, насамперед на ринку праці: зростання інфляції супроводжувалось значним збільшенням надлишкового безробіття. Кейнсіанські заходи виявились більш ефективними у депресивній економіці, а за умов зростання проявились слабкі місця кейнсіанської системи впливу на економіку.
На озброєння були взяті нові економічні концепції, які втілились у неоконсервативному економічному курсі урядів провідних ринкових країн. Неоконсерватизм найповніше представлений у "рейганоміці” і "тетчеризм” (курсів урядів США за президента Р.Рейгана і Великої Британії за прем'єр-міністра М.Тетчер), про які уже йшлося у попередній главі.
Неоконсервативна стратегія орієнтувалась безпосередньо на управління пропозицією шляхом стимулювання приватного підприємництва і нагромадження капіталу, тобто на неокласичних традиціях. Теоретичною основою неоконсерватизму стали концепції сучасного монетаризму і "економіки, орієнтованої на пропозицію" — новітніх варіантів неокласичної теорії. Так у 80-х роках відбувся відносний ренесанс економічного лібералізму.
У цей період знижується податковий тиск, акцент робиться на методи грошово-кредитного регулювання. З точки зору теорії "економіки пропозиції" (американський економіст А.Лаффер та інші), скорочення податків тимчасово обмежує надходження в державний бюджет, зате збільшує доходи підприємців і домашніх господарств, які спрямовуються на заощадження і інвестиції. Це стимулює розширення виробничих потужностей, сприяє економічному зростанню і збільшенню зайнятості, зрештою, і зростання доходів держави навіть за знижених ставках податків. На відміну від кейнсіанців, які вважають, що фіскальна (фінансова) політика виявляє вплив тільки на сукупний попит через зміну величини сукупних витрат, прихильники теорії "економіки пропозиції" стверджують, що фіскальна політика, передусім через податковий механізм, може впливати і на сукупну пропозицію, а в кінцевому підсумку — і на реальний обсяг виробництва.
М.Фрідмен — головний архітектор сучасного монетаризму — вважає, що акцент у економічній політиці держави повинен робитись на необмежену свободу підприємництва, він заперечує ефективність стимулювання економічного зростання за рахунок державних витрат (бюджету держави). На його думку, рівень господарської активності визначається кількістю грошей в обігу, тобто грошовою пропозицією. Грошова маса повинна регулюватись банківською системою і змінюватись пропорційно змінам національного продукту. Це сприяє стримуванню інфляції і стабілізації економіки.
Використання рекомендацій прихильників монетаризму і неолібералізму зменшує витрати держави на реалізацію соціально-економічних програм, взагалі скорочує державні витрати, бюджетний дефіцит розглядається явищем небажаним. Основна увага приділяється інтересам виробництва і нагромадження. При цьому вважається, що стабілізація грошової маси в обігу і приборкання інфляції досягається за природного рівня безробіття, який є рівноважним івизначається взаємодією попиту і пропозиції, рухом рівня цін. Згідно з висновками таких відомих прибічників економічного лібералізму, як М.Фрідмен, Дж.Тобін, А.Лаффер, О.Екштейн, Р.Бринер, на противагу кейнсіанській позиції, існує певна межа впливу попиту на рівень зайнятості (природне безробіття), за якою подальше нарощування сукупного политу починає стимулювати зростання цін, тобто інфляцію, яка, з цих позицій, є основною причиною макроекономічної нестабільності.
Серед теорій природного рівня безробіття широкого розповсюдження набула теорія раціональних очікувань (американські економісти Р.Лукас, Т.Саржент та інші). Вона виходить із того, що економічні суб'єкти діють і мислять раціонально. Аналізуючи ринкову інформацію, вони здатні передбачити можливі наслідки змін і приймати рішення, виходячи із поставленої цілі, і досягти бажаних результатів. Ця здатність людей до раціональних дій (їх раціональні очікування) на практиці може бути реалізованою лише через ринковий механізм економічного саморегулювання і відсутності державного впливу на нього. Тісно пов'язана із цією теорією економічного лібералізму теорія адаптивних очікувань (М.Фрідмен та інші), яка також зробила свій внесок у нєоконсервативний економічний курс.
Неоконсервативна модель державного регулювання економіки, до якої звернулись у 80-х роках, дозволила стабілізувати економічний розвиток, підвищити темпи економічного зростання, практично ліквідувати інфляцію. Цей період — з 1982 по 1990 роки — найбільш стабільний період у розвитку ринкової економіки за всю її довгу історію.
Проте й неоконсервативна модель економічного регулювання виявила неспроможність у розв'язанні усіх соціально-економічних проблем. На початку 90-х років (після економічного спаду 1991-1992 років) намітилась тенденція до врахування й кейнсіанських форм регулювання економіки. Сучасна модель регулювання, яка діє у більшості провідних ринкових країн, є своєрідним синтезом кейнсіанських і неоліберальних (монетарних) форм і методів.
Кожна із згаданих теорій макроекономічного регулювання доповнює і поглиблює уявлення про механізм державного регулювання економіки. Нині виявилось неможливим суворо дотримуватись виключно однієї концепції. Світовий досвід переконливо свідчить, що найбільший ефект державного регулювання економіки досягається в результаті поєднання методів фіскальної (основного напряму кейнсіанського регулювання) і монетарної (основного напряму неоліберального регулювання) економічної політики.
Разом з тим, сьогодні класичну зв'язку "ринок-держава" не можна спрощувати, тлумачити за схемою: "те, що не може відрегулювати ринок, повинна регулювати держава". Не можна безапеляційно стверджувати, що досконалість ринку заперечує державне втручання в економіку, або, що державне втручання регулювання виправляє недоліки ринку. Якщо стати на такі позиції, можна нескінченно шукати варіанти найкращого співвідношення ринку і держави в економіці.
Реальна економічна ситуація складніша, ніж передбачає ринок. Відбувається багатоекономічних процесів поза ринком (посилюються проблеми взаємовідносин праці і капіталу, розподілу і перерозподілу доходів, соціального і екологічного захисту, освіти, охорони здоров'я, фундаментальної науки, культури і мистецтва та інші). Суспільство — це не тільки сума господарюючих суб'єктів, а й некомерційних організацій, прошарків і груп населення із своїми специфічними інтересами, які може захистити і реалізувати лише держава.
Ці фактори і обставини визначають роль держави не просто як компенсуючого чинника недосконалості ринку, а й породжують особливі функції, які можуть бути тільки прерогативою держави. Окрім того, нині відбуваються процеси становлення інститутів громадянського суспільства, які набирають усе більшого значення у регулюванні соціально-економічних процесів. Це різного роду угоди, договори, конференції, союзи промисловців і підприємців, банкірів, торгово-промислові палати, професійні спілки, асоціації споживачів, екологічні спілки, інститути соціального партнерства тощо, які не є елементами держави, але й не відносяться до ринкових структур. Вони виступають реальними учасниками і суб'єктами соціально-економічних процесів і держава передає функції їх регулювання не ринку, а інститутам громадянського суспільства.
Таким чином, держава створює умови не тільки для вільного функціонування ринку, а й для розвитку громадських інституцій, що у зв'язці "ринок-держава-громадські інституції" забезпечує дотримання балансу суспільних потреб, соціальної стабільності і національних інтересів.
Відомий американський економіст П.Самуельсон вважає, що економічну роль держави в сучасних умовах можна звести до виконання нею трьох основних функцій – забезпечення: 1)економічної ефективності; 2) соціальної справедливості; 3) соціальної стабільності. Всі ж інші функції держави підпорядковані реалізації вище вказаних.
Отже, питання про форми і межі втручання держави в економічні процеси має давню і багату історію. У розвитку ринкової економіки був тривалий період, коли держава мало втручалась у сферу економічного життя.
Так було на стадії вільної конкуренції, яку в економічній теорії характеризують як досконалу конкуренцію (цястадія охоплює період з 17 до останньої третини 19 століть), коли, за образним висловлюванням А.Сміта, "держава виконувала роль нічного сторожа", що охороняє приватну власність. Економічні функції держави були обмежені. Ринковий механізм саморегулювання об'єктивно вирішував більшість проблем економічного розвитку без помітного державного втручання. Механізм попиту, пропозицій і рівноважної ціни, поєднуючи інтереси виробників і споживачів, змушував їх діяти узгоджено, з орієнтацією один на одного, і все відбувалось природним чином, без команд і наказів.
Ринок здатен самостійно і об'єктивно вирішувати безліч проблем. Однак, і за умов вільного підприємництва існують проблеми, які він не може розв'язати без допомоги держави:
ü забезпечення економіки грошовою масою через діяльність
центрального банку, що знаходиться під контролем держави, і
всієї кредитно-банківської системи;
ü забезпечення основ функціонування системи вільного
підприємництва через державне управління і правові норми,
національну оборону і охорону громадського порядку, єдину
енергетичну і транспортну системи, фундаментальну науку тощо;
ü забезпечення екологічної безпеки і раціонального
використання невідтворюваних природних ресурсів, адже
ринкова система не створює відповідних стимулів до цього;
ü забезпечення захисту національного ринку, що є давньою
прерогативою держави.
Перераховані функції визначають те, що відведено державі системою вільного підприємництва. Більше за умов чистої конкуренції держава виконувати не могла, але й менше теж.
Дата добавления: 2015-08-21; просмотров: 1988;