Правове, адміністративне і економічне
Регулювання економіки
Держава виконує свої функції регулювання , застосовуючи різноманітні методи і засоби впливу на економіку. Серед основних методів державного регулювання ринкової економіки виділяють правові, економічні і адміністративні.
МЕТОДИ
 |  | |
|
|
|
|
|
 | |||
 | |||
Рис. 7.1. Класифікація методів і засобів державного регулювання економіки
У правовому регулюванні велике значення має правова основа підприємницької діяльності, тобто правові регулятори захищають систему ринкового підприємництва, визначають права і обов’язки підприємств та інших суб’єктів ринкової економічної системи.
Специфічні методи – це моральне переконання за рахунок авторитету уряду. Засобами переконання виступають публікації програм дій уряду, державних середньострокових загальнонаціональних програм, заклики до населення та окремих соціальних груп.
Середнапрямів економічногорегулюванняважливо виділити:
• фінансове регулювання (через систему податків з фірм і населення та державні фінанси);
ü грошово-кредитне регулювання (через регулювання грошової
маси і ставки процента);
ü цінове регулювання (корекціярівня цін товарного ринку);
ü структурне регулювання (через зміну структури економіки і,
відповідно, структури попиту і пропозиції на ринку);
ü соціальне регулювання (соціальний захист населення через
державний перерозподіл доходів).
Найбільше значення сьогодні мають фінансове, грошово-кредитне, структурне і соціальне регулювання ринкової економіки.
Система екомічних регуляторів включає прямі і непрямі регулятори.
До економічних регуляторів прямої дії відносять:
ü цільове фінансування, у тому числі регіональних і загально-
національних програм економічного і соціального розвитку;
ü державні замовлення (закупівлі ресурсів, товарів і послуг).
До непрямих економічних регуляторів належать.
ü бюджетно-податкові;
ü грошово-кредитні;
ü цінові і валютні.
Економічні регулятори знаходяться в основі відповідних форм економічного регулювання.
За ринкових умов існують певні обмеження державного впливу на економіку. В принципі повинні виключатись будь-які дії держави, які розривають зв'язки у ринковому механізмі, руйнують економіку. Недопустиме, зокрема, тотальне директивне планування (обов'язкове для виконання всіма економічними суб'єктами), декретування розподілу виробничих ресурсів і споживчих товарів (за фондами чи по талонах), всеохоплюючий державний контроль за цінами, попитом і пропозицією. Водночас, це зовсім не означає, що держава у ринковій економіці повністю знімає із себе відповідальність, скажімо, за динаміку сукупного попиту чи цін або забороняє будь-яке планування.
Навпаки, держава уважно стежить (через відповідні інститути управління) за рухом попиту і цін і, опираючись передусім на економічні методи регулювання, намагається уникнути інфляції чи неповної зайнятості. Вона не виключає планування, яке, однак, має індикативний (рекомендаційний) характер, виступаючи у формах національних цільових програм.
І сучасна ринкова економіка багато у чому є саморегульованою системою, тому найдоцільнішими є економічні методи державного впливу. Наприклад, такими є фінансове і грошово-кредитне регулювання. Проте це не означає, що у ринковій економіці не мають права на існування адміністративні методи регулювання економікою. Більше того, у ряді випадків така форма регулювання просто необхідна.
Отже,у державному регулюванні ринкової економіки застосовуються як економічні, так і адміністративні методи впливу.
Економічне регулювання пов’язане із впливом держави на економічні потреби і інтереси ринкових суб’єктів, тобто полягає у застосуванні економічних регуляторів.
Адміністративне регулювання здійснюється вольовими, командними методами, через неекономічні способи впливу.
Серед основних напрямків адміністративного регулювання
ринкової економіки з боку держави можна виділити:
· державний контроль за монопольними ринками
(антимонопольне регулювання);
· державний контроль над небажаними ефектами системи
вільного підприємництва (встановлення відповідних правил і
норм ринкової поведінки, забезпечення екологічної безпеки і
раціонального природокористування);
· забезпечення мінімально допустимого рівня добробуту і
соціального захисту населення (встановлення гарантованого
мінімуму заробітної плати і пенсій, меж робочого дня, виплати по безробіттю і інвалідності, допомога багатодітним і неімущим, недієздатним громадянам тощо);
· захист національного ринку (адміністративне регулювання експорту і імпорту, встановлення митних обмежень, тарифів і квот тощо);
· реалізація цільових програм економічного, соціального і науково-технічного розвитку (забезпечується як економічними, так і адміністративними методами);
· забезпечення дотримування національних стандартів і норм усіма учасниками національного виробництва ("екологічна чистота" і якість продукції', санітарні норми тощо).
Адміністративне регулювання стало невід'ємним атрибутом ринкового механізму, воно не перешкоджає, а сприяє зростанню ефективності виробництва і добробуту нації. Адміністрування небезпечне не саме по собі, воно приносить відчутну шкоду лише тоді, коли починає підмінювати необхідні економічні форми регулювання. Тому, хоча без адміністративного регулювання сучасне ринкове господарство уявити неможливо, адміністративні форми і методи державного впливуна економіку мають строго окреслені межі і функції. Основну роль все ж виконують економічні методи і форми регулювання.
В економічному регулюванні особливе місце займають прогнозування, індикативне (рекомендаційне) планування і економічне програмування які є формами структурного регулювання економіки. Через ці форми держава здійснює орієнтацію національного виробництва шляхом регулярної і комплексної дії на його структуру у відповідності із обраним варіантом соціально-економічного розвитку і господарської стратегії.
Прогнозування– це вид діяльності органів державного управління, спрямований на вироблення науково обґрунтованого судження про можливий стан національної економіки, економіки народногосподарських комплексів, економіки окремих галузей і регіонів у майбутньому. Процес розробки економічних прогнозів ґрунтується на вивченні закономірностей розвитку різноманітних економічних явищ і процесів, виявленні найбільш ймовірних шляхів їх розвитку, виборі та обґрунтуванні економічної політики з урахуванням визначених закономірностей.
Процес прогнозування складається з ряду етапів і, в залежності від ступеня конкретизації і характеру впливу на хід процесів, що досліджуються, розрізняють три форми передбачення: гіпотезу, прогноз, план.
Гіпотеза – це судження, яке характеризує наукове передбачення на рівні загальної теорії і дає якісну оцінку досліджуваних об’єктів.
Прогноз– це наукове передбачення, яке ґрунтується не лише на якісних, але й кількісних параметрах досліджуваних об’єктів.
План –визначає конкретну мету і передбачає конкретні події розвитку об’єкту, що досліджується.
Планування– це специфічна управлінська діяльність з визначення цілей та шляхів їх досягнення.
Для визначення цілей державного регулювання економікою та обґрунтування шляхів їх реалізації використовують так зване макроекономічне планування, особливість якого полягає в тому, що його об’єктом є національна економіка, а суб’єктом – держава. Макроекономічний план як сукупність обґрунтованих цілей державного регулювання економіки та способів їх досягнення, з позицій обов’язковості їх виконання суб’єктами господарської діяльності, може бути директивним, або індикативним.
Директивний планносить адресний та обов’язковий для виконання статус юридичного закону (характерний для командно-адміністративного типу економіки). За допомогою таких планів держава здійснювала тотальний прямий контроль над усією економічною системою
В ринковій економіці, де немає визначеності, а існують лише сценарії поведінки, діяльності, досягнення бажаних соціально-економічних цілей розвитку, сценарії щодо визначення певних проблем врегулювання тих чи інших ситуацій, план не може бути однозначним визначенням діяльності господарського суб’єкта. Планування тут повинно виступати як управлінський процес визначення можливих цілей і засобів їх досягнення, а план бути інформаційно-рекомендаційним (індикативним) інструментом регулювання економіки. Тобто індикативне планування є системою необов’язкових для суб’єктів ринкових відносин рекомендацій, спрямованих на вирішення цілей соціально-економічної політики держави, досягнення яких відбувається за рахунок застосування різних стимулюючих засобів та економічних важелів.
Досвід прогнозування, ринкового планування, прийняття і виконання економічних і соціальних програм (розвитку окремих сфер і галузей економіки, напрямів науково-технічного розвитку, проблем соціальної сфери) має багато країн. Ці форми почали застосовувати одразу після другої світової війни у Франції, Нідерландах, Норвегії, Японії, а пізніше – у Швеції, Фінляндії, Великій Британії та інших країнах. При програмуванні визначається ієрархія пріоритетів, між якими, як правило, існують суперечності (наприклад, суперечність між установкою на повну зайнятість і відсутністю інфляції) і ув'язування обраної мети з системою регуляторів.
Економічна роль держави не обмежується регулюючим впливом. Держава також є самостійним господарюючим суб'єктом, утворюючи так званий державний сектор в економіці. Державний сектор у традиційному для нас розумінні — це перш за все сукупність державних підприємств (бюджетних підприємств, публічних корпорацій і державно-приватних фірм).
Частка державного сектора неоднакова у різних ринкових країнах: традиційно мінімальна у США (близько 2%), Канаді і Японії і значна у Західній Європі (питома вага у виробництві товарів і послуг у Австрії і Норвегії — 26%, у Швеції — 14, в Італії — 12, у Німеччині — 7% тощо).
Якщо у сфері виробництва частка держави невелика, то у сферах розподілу і споживання питома вага держави дуже велика — держава стала найбільшим суб'єктом споживання ринкової економіки. Водночас, у обміні частка держави практично дорівнює нулю.
Дата добавления: 2015-08-21; просмотров: 988;