І податкові ставки

☺Основною ланкою регуляторного впливу держави з використанням фінансових інструментів є державний бюджет.

Державний бюджет – це фінансовий план формування, розподілу та використання грошових фондів держави протягом року або ж баланс її доходів і витрат. Державний бюджет розробляє і обґрунтовує Міністерство фінансів а затверджує його Верховна Рада України. Державні фінанси зосереджуються у бюджеті держави і бюджетах місцевих органів влади.

Бюджети завжди складаються з двох частин – доходної і витратної (видаткової). Доходна частина показує обсяги і джерела надходження доходів бюджету, а витратна – бюджетні видатки за їх напрямки (статтями витрат) та обсягами. Доходна частина бюджету зазвичай включає такі канали доходів як податки з фірм та домашніх господарств, митні збори, процентні платежі державі, державні позики. У свою чергу видаткова частина бюджету гіпотетичної країни включає витрати на оборону, соціальні програми, утримання апарату управління, державні інвестиції, проценти по державному боргу.

Доходи бюджету складаються насамперед з різноманітних податків з фірм і домашніх господарств (понад 90% центрального і 70% місцевого бюджетів формується за рахунок податків), а також митних зборів, процентних платежів державі і державної позики. Крім того, зваживши на те, що бюджетна система України включає два рівні (державний бюджет і місцевий бюджет), його доходну частину можна структурувати в контексті такого поділу також. За даними Державного комітету статистики України[4] за період з 2002 по 2006 рік у зведеному бюджеті країни його «державна» частка коливалася в межах від 68,6% у 2002 році до 76,8% у 2006 році. Частка ж доходів до місцевих бюджетів у структурі зведеного бюджету практично невпинно зменшувалася (від 31,4% в 2002 році до 23,2% у 2006 році).

Структура державного бюджету України включає такі основні складові (рис.2):

Рис. 2. Структура державного бюджету України

Структурну динаміку державного бюджету України за період з 2002 по 2006 рік ілюструє таблиця 1.

Таблиця 1.

Структура та динаміка державного бюджету України

за період з 2003 по 2006 рр.

Особливу роль у фінансовому регулюванні економічної системи відіграють податки. Їх поява у якості самостійного економічного явища бере свої витоки з часів натуральних зборів. Однак свого розквіту податки набули з появою та масовим поширення товарно-грошових відносин. Дослідження древніх систем оподаткування посвідчує фактично унікальний факт. Людям вже тоді при неймовірно великій кількості податків якимось чином у своєму прагненні примножити власність вдавалося виживати і, власне багатіти. Наприклад у Римській імперії утримували 213 видів податків. Серед них такі екзотичні податки і збори, як податок на вино, на огірки, збір за ярлик для ослів, збір з повій, збір на зведення статуй, збір на утримання іменитих гостей, податок на мило, збір на золотий вінок імператору, збір на канцтовари для урядових закладів, податок для формування продовольчого фонду столиці, збір при сплаті податку за виписку квитанції і прикладання печатки і т. ін.

До сучасного розуміння механізмів оподаткування людство прийшло не одразу. На початку домінувала ідея своєрідного дару – громадянин робив подарунок своєму господареві за те, що останній захищав його від ворогів. Пізніше її замінила ідея смиренного прохання уряду до народу щодо підтримки заради розв’язання спільних проблем нації. Поступово така концепція переросла в усвідомлення необхідності допомоги громадянами своїй державі грошовими засобами. Наступним щаблем на шляху до сучасного розуміння природи податків стала ідея про пожертви, що роблять громадяни заради своєї держави. Пізніше ідея пожертви переросла і теорію боргу громадян перед державою який необхідно сплатити. Шостий етап розвитку ідей оподаткування – переконання в тому, що держава має право примусово утримувати гроші в громадян заради спільного блага країни. І, зрештою, на останньому еволюційному етапі податкового процесу почала домінувати ідея про можливість та необхідність утримання з громадян чітко визначеної долі їх доходів, незалежно від волі платника податків.

Людство дуже довго шукало ефективні способи утримання податків, тобто ту основу (базу), виходячи з якої можна було б встановити розмір платежів для підприємств і громадян. Римська імперія з її практикою «тотального оподаткування» – приклад лише одного з полюсів таких пошуків. Інша «полярна» позиція – теорія[6], розроблена в XIX ст. американським економістом Г.Джорджем (1839 – 1897). Її автор обстоював ідею відміни усіх податків, окрім єдиного земельного. Цікаво, що більш як за ціле століття, «назбиралося» чимало аргументів що свідчать про аргументованість пропозицій Г.Джорджа, проте жодна країна світу ще не наважилася й досі в повній мірі скористатися його порадами.

Сьогодні основу доходів бюджету країни складають саме податки. Усіх їх поділяють на чотири великі групи:

- прямі (оподаткування особистого доходу і прибутку фірм);

- непрямі (акцизи або податок з продаж, податок з обороту, з доданої вартості);

- податки на власність (з майна, землі, дарінь або спадщини);

- платежі на соціальне страхування (страхові внески з заробітної плати, прибутку корпорацій по старості, медичному обслуговуванню, безробіттю).

Особливе значення мають прямі податки, які утворюють більшу частину державного бюджету. Світовий досвід переконливо свідчить, що найвищими темпами розвивається економіка (10 – 15% на рік) при мінімальному оподаткуванні прибутку (ставка 10 – 12%). При ставці податку нижче від 10% нагромадження капіталу відбувається швидше, ніж створюються умови для його ефективного використання. Тому податкові пільги не повинні бути значними і тривалими.

Водночас рівень податків на прибуток і доходи визначає майбутній обсяг державних витрат, які спрямовуються на розв'язання гострих соціальних проблем, регулювання "ефективного попиту". Тому при встановленні податкових ставок держава враховує дві обставини: з одного боку, надмірний податковий тиск на підприємства спотворює структуру цін, веде до згортання виробництва, а з іншого - зменшення податкових ставок сприяє пожвавленню виробництва і економічному зростанню, а в кінцевому рахунку веде до зростання доходів підприємств, населення, держави і нації в цілому.

Держава так повинна будувати свою систему оподаткування, щоб охопити податками різні види доходів і ефективно впливати на їх формування. При цьому слід застосувати принцип: однакові доходи обкладаються однаковими податками. Це дає змогу реалізувати один із аспектів соціальної справедливості: хто більше одержує доходів, той більше віддає на фінансування суспільних потреб. Тому держава застосовує такий принцип оподаткування, як прогресивний податок.

Прогресивним називають податок, який зростає швидше від оподаткованого доходу. Прогресивним оподаткуванням обкладаються доходи громадян і прибутки фірм, майнова власність при спадщині чи дарінні. Регресивний податок, який зростає повільніше від оподаткованого доходу, – це податкові відрахування соціального страхування на випадок безробіття і акцизні збори. Регресія полягає у тому, що заможнішому сплатити ці податки легше, адже вони охоплюють меншу частку в його доході. Пропорційний податок передбачає незмінність податкових ставок незалежно від доходу. Основним податком у державний бюджет є прогресивний податок.

В умовах регульованої ринкової економіки роль податків як регулятора економіки зростає. Здійснюючи певні маніпуляції видами податків і податковими ставками, держава отримує змогу стимулювати чи обмежувати розвиток окремих галузей або сфер економіки, підприємств чи монополістичних об’єднань.

Чинне законодавство України, як це не дивно, до сьогодні не містить чіткого визначення поняття «ставки податку (оподаткування)». Проте український законодавець уже близький до його закріплення. Податкова ставка (норматив) — це величина податкових відрахувань на одиницю виміру бази оподаткування. Цікаво, що наведене виз­начення практично тотожне поняттю податкової ставки, що пропонує ст. 53 Податкового кодексу Російської Федерації. Таким чином, ставка податку (норма податкового обкладання) являє собою законодавчо визначений розмір податкового платежу, що вста­новлюється на одиницю оподаткування.

Залежно від рівня податкового тиску (тягаря) на платника податків ставки оподаткування поділяються на:

а) єдина ставка — ставка податку, однакова для всіх категорій платників податків конкретного податку, що забезпечує їхнє рівне положення, однаковий рівень податкового тиску.

б) диференційована ставка — ставка податку, що створює різні умови оподаткування (більш-менш сприятливі для окремих категорій платників податків) і відповідно поділяється на:

– базову (основну) ставку, що застосовується до більшості платників, що не бере до уваги їх особливостей і характер здійснюваної ними діяльності, або інші критерії;

– знижену ставку,що застосовується до певної категорії платників, які характеризуються окремими ознаками або здійснюють певну діяльність, у якій на даному етапі найбільш зацікавлена держава, а тому й обов'язок зі сплати податку встановлюється в розмірі, нижчому за базову ставку;

– підвищену ставку,що застосовується до певної категорії платників, які характеризуються окремими ознаками або здійснюють певну діяльність, в якій на даному етапі найбільш зацікавлена держава, а тому й обов'язок зі сплати додатку встановлюється в розмірі, вищомуза базову ставку.

Крім того в економічні науці та господарській практиці закріпилися й інші системи класифікацій ставок оподаткування (залежно від методу, залежно від економічних наслідків від оподаткування, залежно від мотиваційного механізму платників і т. ін.).

Звільняючи (або надаючи певні податкові пільги) від оподаткування суми, що йдуть на технічний розвиток виробництва (на інновацію і модернізацію), держава сприяє НТП. Не оподатковуються інвестиційні, страхові і соціальні фонди тощо. Таким чином, держава використовуючи «податкові важелі» може впливати на ефективність і стабільність економічного розвитку.

☺Проблема взаємного кількісного зв’язку між ставкою оподаткування та загальною масою податкових надходжень давно була і залишається актуальною. На перший погляд складається враження що залежність між ними є прямою: зростання ставки оподаткування повинно призводити до зростання маси податкових надходжень до бюджету. Проте, як виявила господарська практика, зв'язок між ставкою оподаткування і масою надходжень до бюджету не є таким простим і однозначним. На певному інтервалі процентного значення ставки оподаткування маса надходжень до бюджету справді зростає. Однак таке зростання не безконечне. Воно має певну критичну межу за якою її подальше збільшення обертається, як не парадоксально, на перший погляд, проблемою зменшення надходжень до бюджету. Однак парадоксу тут немає. Зростання ставки оподаткування призводить до того, що економічні мотиви суб’єктів ринку дедалі послаблюються. Держава вилучає щораз більшу частку заробленого. Підприємці змушені тікати «в тінь» або взагалі припиняти економічну діяльність.