Поняття про педагогіку та її основні категорії.
ЗМІСТОВИЙ МОДУЛЬ № 1. Теоретико-методологічні основи педагогіки
Лекція 1. Педагогіка - наука про людину
1. Поняття про педагогіку та її основні категорії
2. Педагогіка – наука, практика та навчальна дисципліна: термінологічний, конкретно-історичний та суб'єкт-об'єктний контексти.
3. Система педагогічних наук. (СРС).
4. Зв'язок педагогіки з іншими науками. (СРС).
5. Витоки педагогіки.(СРС).
Ключові слова:педагогіка – наука, практика, навчальна дисципліна, категорія педагогіки, навчання, виховання, освіта, розвиток, дидактика.
Література:
1.Глазиріна В. М. Педагогіка сучасної школи / Валентина Миколаївна Глазиріна. – Донецьк, 2006. – С. 6-22.
2. Галузинський В. М. Педагогіка: теорія та історія / В. М. Галузинський, М. Б. Євтух. – К.: Вища школа, 1995. – С. 4-6; С. 16-26.
3. Волкова Н. П. Педагогіка / Н. П. Волкова. – К., 2002. – С. 11-13.
4. Педагогика / [под ред. Ю. К. Бабанского]. – С. 7-27.
5. Харламов И. Ф. Педагогика / И.Ф.Харламов. – М., 1990. – С. 7-40.
6. Ягупов В.В. Педагогіка / В. В. Ягупов. – К., 2002. – С. 8-41.
7. Подласый И. П. Педагогика в 2-х томах / И. П. Подласый. – М., 1999. –
Т. 1. – 1999. – С.9-42.
Поняття про педагогіку та її основні категорії.
Педагогіку ми розглядаємо як науку про навчання, виховання та освіту[1]. Це визначення вказує на основні її категорії – навчання, виховання, освіту. Традиційно до них додають ще й розвиток. Віддаючи належне ролі розвитку в педагогічному процесі, ми лишаємося на тій позиції, що основною вважається та категорія, що розглядається спочатку даною наукою, а потім іншими. Сказати, що розвиток вивчається спочатку педагогікою, а потім іншими науками, немає підстав. Тому категорію розвитку ми будемо вивчати як дуже важливу, однак, не основну в педагогіці. Основними ж будуть навчання, виховання й освіта, що дійсно вивчаються спочатку педагогікою, а потім використовуються іншими науками.
1.1. Навчання. Визначивши основною метою навчання передачу соціального досвіду від одного покоління до іншого, можна вивести найпростішу його формулу, що поєднує в собі два процеси: викладання, як передавання досвіду, та учіння, як його засвоєння. Тобто:
Н а в ч а н н я = в и к л а д а н н я + у ч і н н я |
Вона вказує на двосторонність процесу навчання й містить у собі три компоненти його визначення: викладання як передачу соціального досвіду, учіння – як його засвоєння, " + "– як взаємодію між ними. Звідси випливає, що
Навчання – це процес взаємодії викладання й учіння(вчителя й учня)з метою передачі та засвоєння соціального досвіду |
Двоякість процесу навчання характеризується єдністювикладання та учіння, коли одне не існує без іншого. Неможливо уявити собі процес навчання при відсутності тих, кого навчають (без учіння). Це рівнозначне роботі викладача в порожній аудиторії. З іншого боку, навчання не відбудеться й при відсутності викладання. У деяких підручниках на противагу цьому твердженню розглядається самоосвіта, коли учень навчається сам, без викладача. Однак і в цих умовах процес викладання (тобто передавання соціального досвіду) відбувається, тільки в ролі викладача виступають книжки, комп'ютери, телепрограми тощо, тобто все те, в чому закладено узагальнений соціальний досвід, звідкіля його можна почерпнути. Викладання не буде лише при відсутності соціального досвіду або засобів його передачі, але тоді втратить сенс і сам процес навчання.
1.2. Виховання. За аналогією з попередньою категорією можна сказати, що виховання – це взаємодія вихователя та вихованця з метою ... . Щодо мети, то її треба визначити. Для цього розглянемо три підходи до виховання: виховання як формування особистості, як її соціалізація та як потреба дитини.
У першому (вихованняякформування особистості) основною цільовою настановою буде формування особистості. Зважаючи на те, що особистість являє собою сукупність відносин, другий рівень мети виховання стосуватиметься формування цих відносин. Основні з них: до себе, до суспільства, до людей (до старших, однолітків, молодших; до знайомих і незнайомих людей тощо), до діяльності (навчальної, трудової, побутової, спортивної, культурно-масової та ін.), до цінностей (матеріальних і духовних), до природи (живої та неживої) тощо. Кожна з перелічених відносин має свої якісні характеристики. Наприклад, жадібність і щедрість – це якості відносин до матеріальних цінностей, чесність і брехливість – якості відносин до людей і т. ін. Ці характеристики виступають у ролі якостей особистості або особистісних якостей. Тому третій рівень мети виховання полягає у формуванні особистісних якостей.
Підхід довиховання як до процесусоціалізації людини дає іншу цільову настанову, яку можна сформулювати як підготовку до самореалізації в основних сферахжиттєдіяльності: в родині, на роботі, в суспільстві, під час дозвілля. У кожній із цих сфер людина виконує певні соціальні ролі (на роботі: колега, співробітник, керівник, підлеглий, раціоналізатор тощо; у родині: батько, хазяїн, чоловік, син, брат і т. ін.), тому ціль другого порядку полягає в формуванні соціальних ролей, кожна з яких являє собою сукупність соціальних зв'язків, що формуються в результаті соціальних контактів(ціль третього порядку).
Підхід до виховання як потреби дитини випливає з аналізу терміну «виховання». В його основі лежить те, що заховане, те, що може вийти назовні[2], тобто потреба, або краще в російському (вос+питание) чи болгарському (вспитание=вскармливание) варіантах, які наголошують на потребу в багаторазовому харчуванні (годуванні[3]) розуму, душі та тіла, що відбувається в процесі їх праці.
розуму ВИ+ХОВАННЯ душі ТРУД (вос+питание) тіла |
Як фізичне тіло просить їжі матеріальної, так душа прагне духовної, а розум – інтелектуальної. Саме про це Й. Песталоцці писав: «Око хоче дивитись, вухо – слухати, нога – ходити, а рука – хапати. Але також і серце хочевірити та любити, а розум – мислити» [44,2; 15] [4].Якщо зазначені потреби не задовольняються, то з'являється нестаток (недолік), який треба поповнити (вос+питать, вос+полнить), а не боротися з ним, як прийнято (не можна боротися з тим, чого немає). Звідси випливає мета й основний шлях виховання: поповнення нестатків[5].
Підставивши кожну з перелічених цілей у визначення виховання, ми отримаємо однаково правильні, але однобічні його дефініції. Для подолання цього інтегруємо всі три підходи в одному визначенні й отримаємо:
Виховання – це взаємодія вихователя й вихованця з метою формування особистості для самореалізації в основних сферах життєдіяльності шляхом поповнення нестатків |
1.3. Освіта являє собою процес і результат навчання та виховання. За допомогою формули це можна визначити наступним чином:
Освіта = навчання + виховання |
Іншими словами, отримання освіти говорить про придбання відповідного рівня навченості та вихованості (початкового, середнього, вищого), а освіченість виступає як інтегративна якість особистості, що поєднує в собі навченість і вихованість.[6] Такий підхід знімає протиставлення освіченості та вихованості, тому що не можна протиставляти частину цілому, не руйнуючи обох.
Освіту можна систематизувати за рядом ознак:
· за призначенням: загальна, що потрібна кожній людині в повсякденному житті, та спеціальна, що стає в пригоді працівникові певної галузі;
· за рівнем освіченості: початкова, середня, вища;
· за професійною спрямованістю: медична, педагогічна, юридична, економічна тощо;
· за профілем: гуманітарна, технічна, природнича;
· за повнотою: закінчена й незакінчена;
· за значимістю: основна (дипломна) й додаткова (післядипломна).
Певного рівня освіченості можна досягти навчаючись у відповідних навчальних закладах або шляхом самоосвіти. Її якість фіксується при складенні іспитів у звичайному варіанті або екстерном, що відбувається після самостійного вивчення обраного курсу. При виконанні вимог державної програми учням видаються відповідні сертифікати, що засвідчують отриману освіту: диплом, атестат, посвідчення або довідку про закінчення навчального закладу.
1.4. Розвиток. Незважаючи на те, що розвиток не є основною категорією педагогіки, ми розглядаємо його дефініцію в даній темі, зауважуючи цим велике її значення для педагогічного процесу.
Стосовно педагогіки
Розвиток – це процес якісних і кількісних перетворень в організмі, свідомості та поведінці дитини, що відбуваються під впливом навколишнього середовища в результаті вирішення зовнішніх і внутрішніх протиріч |
У залежності від сфери, що розвивається в дитині, її розвиток буває фізичним, якщо розвивається організм (міняється зріст, вага, кістково-м'язова, серцево-судинна та інші системи); психічним, коли мова йде про розвиток нервової системи й психічних функцій: мислення, пам'яті, уваги тощо; моральним, коли удосконалюються моральні характеристики людини та суспільства; естетичним, що розвиває естетичні якості, формує естетичні смаки тощо.
Цикли розвитку містять у собі еволюційні періоди, що характеризуються поступовим накопиченням певних якостей, і революційні, коли відбувається стрибок у розвитку, внаслідок чого з’являється якісно нове утворення.
Періоди еволюційного розвитку людини називаються віковими етапами |
Усередині них спостерігається подібність фізичних, психічних і соціальних характеристик, вивчення й урахування яких дозволяє оптимально будувати педагогічний процес, прогнозувати й коректувати його результати щодо кожної вікової групи.
У історії та теорії педагогіки відомі кілька варіантів вікової періодизації. Найбільш розповсюдженим з них є наступний:
· до одного року – ясельний вік (немовлята);
· до трьох років – переддошкільний вік;
· до шести (семи) років – дошкільний вік;
· 1 – 4 класи – молодший шкільний вік;
· 5 – 9 класи – середній шкільний (підлітковий) вік;
· 10 – 11 (12) класи – старший шкільний (юнацький) вік.
З переліченого видно, що шкільне дитинство містить у собі три періоди розвитку дитини, тому знання вікових особливостей дітей цього віку має неабияке значення в професійній діяльності вчителя.
Дата добавления: 2015-08-20; просмотров: 1046;