ХОЗАРСЬКА ЗВЕРХНІСТЬ, ЗДОГАДИ ПРО ЇЇ ВПЛИВ НА ПОЛЇТИЧНУ ОРГАНЇЗАЦІЮ РУСИ. РОЛЯ ТОРГОВЕЛЬНИХ ЦЕНТРІВ. ВАРЯЗКІ ДРУЖИН Й ЇХ ЗНАЧІННЕ, РОЗВІЙ КНЯЖОЇ ВЛАСТИ

В результатї завязки державного житя київського відсовують ся гень за межі IX віка, і орґанїзація сильного війська і князївської власти в Київі (що мусїла випередити всякі підбивання сусїдів і далекі походи) іде в глубину VIII в., або й ще далї. Ми таким чином, ідучи назад, наближаємо ся до тих часів, коли за першим Sturm-und Drang-періодом словянської кольонїзації наступили спокійнїйші часи на середнїм Поднїпровю — десь в VI-VII в., і могла розвинутись наново торговля й інтензивнїйший господарський промисел. Тодї м о г л а наступити на сам перед серед ріжних проб оборони та воєнна десяточна орґанїзація, а далї — мусїв розвинутись і князївсько-дружинний устрій; се сталось би — найпізнїйше в VIII віцї.

Можна б ще піднести, як хронольоґічний момент, що в лєґендї про хозарську зверхність над Київом виступає в ширшій версії київська громада — Поляне, про князя нема згадки. Коли б можна було покладатись на детайлї сеї лєґенди, з неї виходило-б, що в ті часи, як Хозари підбили під свою зверхність Київ, там ще не було сильної князївської власти, хозарська-ж зверхність могла зявитись тут десь в другій половинї VII чи в першій половинї VIII в. -найдальше. Але на детайлї народньої традиції покладатись не можна, особливо на таку подробицю, як у данїм разї.

Що Поляне дїйсно якийсь час були під зверхністю, чи полїтичним впливом Хозарів, се можна приймати за певне: крім народньої традиції про дань ¹), переказаної в Повісти, про се ж свідчить хозарський титул „кагана“, що прикладав ся до київських, взагалї до руських князїв (в слові Іларіона XI в.-великий каган Володимир, в Слові о полку Ігоревім — каган Олег, у ібн-Русте й ин. король Руси зветь ся хакан-Рус). Він і давнїйше, видно, уживав ся князями: руський король, призвищем хакан (себ то каган), що посилав 839 р. своїх послів до імператора Теофіля, був, правдоподібно, теж київський князь (про хозарського кагана нїяк не можна тут думати, бо з ним Візантия мала близькі й вигідні зносини через кримські провінції, й не потрібувала-б пересилати його послів аж через західню імперію, як то стало ся з тими руськими послами 839 р.). Про те, як Кияне вибили ся з під хозарської зверхности, автор Повісти вже не знав нїчого (сама лєґенда про хозарську дань переховалась як приповідка, привязана до ріжницї меча й шаблї, й віщує пізнїйшу побіду Киян над Хозарами). Сей факт може свідчити тільки, що се стало ся дуже давно. В усякім разї на початках IX в., коли князївсько-дружинний устрій прийшов до значного розвою, хозарської зверхности над Київом не могло бути.

В сїй хозарській зверхности пробувано вказати важний поворотний момент в утворенню Руської держави: коли стала упадати сила Хозарської держави, що опікувала ся торговлею, торговельні міста мусїли подбати самі про своє забезпеченнє, й се змусило їх до орґанїзації воєнних сил ²). Се дуже привабне обясненнє дало-б нам і хронольоґічний вихідний момент, та тільки воно зовсїм ілюзоричне. Хозарська держава меньше всього була полїцейською новочасною державою і дуже мало могла впливати на відносини далеких словянських племен Поднїпровя ³). Тутешнї богатші, торговельні міста мусїли дбати про забезпеченнє своїх інтересів і їх охорону зовсїм незалежно від хозарської власти, хоч би й були ще під хозарською зверхністю. І найбільший торговельний центр — Київ мусїв думати ще скорше, нїж упала сила Хозар, над забезпеченнєм свого місцевого торгу й свобідної комунїкації по торговельним дорогам, скоро тільки такий торговий рух почав розвивати ся, — а се вкінцї мусїло само собою привести до розвою воєнних сил й сильної княжої власти.

Виходячи з понятя про торговлю як движучу силу, що в тих обставинах дрібного натурального господарства одна збирала засоби, капітали в їх тодїшнїх формах і давала імпульс до творення нових форм суспільного ладу, нових відносин суспільних і полїтичних, — ми можемо собі представити, як забезпеченнє торговельних зносин і вигід торговлї мусїло потягнути за собою утвореннє певної полїтичної системи. Забезпеченнє торговельних доріг само собою мусїло потягнути за собою будову в найбільше небезпечних місцях, або в більших центрах торговлї „городків“, де київські князї саджали „своїх мужів“, а найбільше неспокійні племена приходило ся при тім „примучувати“. Контрібуції й дани, які при тім зберали ся з них, і саме примучуваннє, получене з забираннєм людей в неволю, давало цїнний запас товарів київській купецькій дружинї, і се мусїло заохочувати київських князїв до розширення сих примучувань і -„полюдий“ — походів за данею на примучені і замирені вже території. В парі з тим ішли все дальші походи, морем і суходолом. І сї також теребили торговельні дороги (бачимо наприклад, що походами на візантийські землї здобували ся ріжні полекші для руської торговлї на Візантию), але ще більше мали на метї здобичу, та й добру службу служили повазї київських князїв — зміцняючи їх власть і впливи. Так в тїснім звязку з охороною київської торговлї виросла б державна система, що як з одного боку служила інтересам торговлї і зверхньої купецько-вояцької верстви, так з другого боку сама стає цїлею для правительства й дружини, що правила сею системою й жила з її доходів.

Такий характер має київська державна система Х в. і се може служити на попертє гадки, що власне інтереси торговельні, потреби і рахунки київського купецького патриціату послужило тою пружиною, що пустила в рух полїтичне житє Київа і його системи ⁴). Але так схематично-правильно під впливами одного торговельного фактора вона, розумієть ся, не розвивала ся, бо він не впливав ізольовано-одиноко. Ті воєнні сили, на котрі опирала ся торговельна дїяльність Київа, вносила нераз сильні пертурбації, бо були занадто незалежні від неї, приходячи в житє київської громади звідки инде.

На зустріч запотрібоваванню Київа в воєнних силах ішло їх предложеннє з далекої скандинавської vagina gentium.

Від першої половини IX в. він міг користувати ся для своіх сил найкращими дружинними контінґентами з скандинавських виходнїв-„Варягів“. Тим часом як одні ватаги Норманів прямували на береги Франції та Анґлїї, иньші пускали ся за грошима й здобичею в „східнї краї“ (Austrvegr). Наша лїтопись переказує, що на певний час Варяги підбили собі новгородських Словен, Кривичів і сусїднї фінські народи і збирали з них дань. Иньші ватаги їх пускали ся далї на полудень, шукаючи добрих оказій, воєнних успіхів і здобичи в самостійних воєнних заходах чи в службі місцевих династів та громад. Київські князї, чи може старшини, так само старшина иньших значнїйших торгових гнїзд на великім Днїпровім шляху могли брати їх для оборони своєї чи своїх караванів; сї гнїзда служили етапами, де збирали ся сї варязькі авантуристи і з них проторювали собі дорогу далї до моря і за море. Київ служив їм стацією до Візантиї, куди Варяги пускали ся в походи з київськими князями, а пізнїйше (особливо в XI в.) і на службу. Швендяло їх сею дорогою потім так багато, що Днїпро став „путем із Варяг в Греки“ уже в перший половинї Х в., коли Константин з уст прихожих Норманів записав під іменем „руських“ кілька норманських назв Днїпрових порогів ⁵). На сїм шляху Київ був головним пристановищем для Варягів і варязькі ватаги заважили тут велико і в ріжних ролях мусїли виступати. Завдяки тільки варязьким дружинам завязки полїтичної орґанїзації, які були в Київі і його близших околицях, могли так скоро вирости і поширити ся, обхопити таку величезну просторонь і звязати її в досить міцну систему. Чи варязькі конунґи при тім засїдали і на київськім княжім столї, сього не можемо сказати напевно, не вірячи в лїтописні оповідання, але й незалежно від того варязькі дружини, приймаючи участь в місцевих відносинах, суперечках і війнах, не раз, певно, тримали в своїх руках правлїннє, роспоряджало долею міста й його людности. Згадати такі епізоди, як прихід Володимира або Ярослава на Київ з варязькою силою, або повстаннє Новгородцїв против варязьких дружин за Ярослава, що закінчило ся крівавою різнею, заданою Новгородцям Ярославом.

Навіть не приймаючи зовсїм лїтописної теорії про варязький початок Руської держави й княжої династиї, треба признати чимале, хоч би й служебне значіннє варязьким ватагам в процесї будови сеї держави в IX-Х в. З Варягів виходили намістники в підвласні народи: між Ігоревими князями чимало мають норманські імена (що до декотрих імен зістають ся сумнїви — чи вони справдї скандинавські). Богато Варягів було в вищій і низшій дружинї, в близшім окруженню князя: варязький вплив був остільки сильний на київським дворі, що молодим княжичам Х в. давали варязькі імена; такий напр. „нетий“, се бто племенник кн. Ігоря Якун (руська перерібка скандинавського імени Гакон). Се почалось уже з 1-ої пол. IX в.: вже посли руського „кагана“, послані в Візантию десь 838-9 р., були правдоподібно Варяги. Тривало-ж воно до часів Володимира Вел., ба навіть ще й Ярослава, що в своїй боротьбі з братом Мстиславом найняв варязьку ватагу під проводом Якуна (Гакона). Аж в 1-ій пол. XI в., коли перейшла на їх мода на Руси, Варяги починають більше мандрувати далї на полудень і в 1-ій пол. XI в. часто стрічають ся на службі в Візантиї: до тих часів у Візантиї знали переважно таких Варягів, що служили у руських князїв і для того звали ся Русию (порівняти руські назви порогів). Не диво, коли автор Повісти під впливом сих обставин уложив теорію, що не тілько київська династия була норманська, але й сама Русь — то Нормани, Варяги (хоч цїкава річ — тодї як в Київі аж роїло ся від Варягів, члени київської династиї носять словянські імена, як Святослав, Ярополк, Володимир, а імена Олега, Ігоря, Ольги не зовсїм певні що до свого початку, хоч їх з правдоподібністю обясняють з норманських).

Крім воєнного значіння, варязькі дружини мусїли зробити прислугу київським князям ще в сфері, про котру найменьше знаємо — внутрішньої управи. Чи київська династия вийшла з громадських князїв, підпорядкованих колись волї громади, чи з яких узурпаторів, -в кождім разї в розвою її власти в серединї самої землї мусїли важну ролю відограти сї чужі, не звязані з громадою норманські дружини, на котрі операли ся князї в IX і X в. Дуже вони їм були наручні! Роля київського князя з кінця Х і XI в. в своїй землї далеко відійшла від „демократичного“ устрою Прокопієвих Антів і деревлянської конституції: громадське віче, „старци градськии“ відійшли на другий плян перед князем і його дружиною, що взяли в свої руки і суд і адмінїстрацію.

При кінцї Х віку сей процес уже вповнї закінчив ся, коли повірити зложеній кількадесять лїт пізнїйше лїтописній повісти про Володимира; як відгомон давнїйшого виступають в його радї попри дружинниках-боярах „старци градскии“, але князь з дружиною править уже без них і без громадського віча. IX і X в. — се той час, коли мусїла сформуватись така княжа власть, а се власне час найбільшого значіння варязьких дружин в Київі і взагалї в Руській державі. Ми мусимо бачити тут щось більше, як припадкову хронольоґічну стрічу сих двох фактів.

Вже в 2-ій пол. VIII в. мусїли київські князї перейти до підбивання сусїднїх народів та далеких походів морем і суходолом. Сї походи й підбивання давали їм можливість держати далеко більшу і сильнїйшу дружину, нїж скільки-б на то коштів давала сама київська громада. Але „изодЂваючи оружьємь и порты“ свою дружину та помножаючи її, князь здобував в нїй силу, залежну тільки від нього самого, без усякого впливу громади; він сам таким чином визволяв ся з під опіки громади й земської аристократії — „лїпших людей“, і міг розширяти свої компетенції поза сферу воєнної оборони. Рядячи власновільно, через свою дружину, в підбитих землях, він поволї міг переносити тіж порядки і в саму „Руську землю“. Тим способом адмінїстрація, суд, фінанси могли по волї переходити від громадських репрезентантів усякого рода в руки княжих посадників, тивунів та ріжних иньших аґентів. Навіть самі тисяцькі та соцькі стають княжими урядниками: князь їх іменує з своєї дружини (знаємо се з XII в., але практика ся, певно, старша).

Аж ослабленнє княжої власти в другій половинї XI в. піднесло значіннє громади-віча, тай то воно не пішло у нас далї громадської контролї над княжою управою, що в своїх руках держить і далї всї галузи адмінїстрації.