Примітки. 1) Теорію про полїтичний характер староруського племінного подїлу виставив Барсов в своїй Географії Начальной лЂтописи гл

¹) Теорію про полїтичний характер староруського племінного подїлу виставив Барсов в своїй Географії Начальной лЂтописи гл. IV, вид. 2 с. 29 і далї: „при виясненню значіння т. зв. східно-словянських племен треба відсунути всяку гадку про етноґрафічні відміни; кожда галузь східнього Словянства була не етноґрафічною, а полїтичною одиницею“. Потім сей погляд розвивав, хоч не дуже зручно проф. Філєвіч в своїй Історії древней Руси с. 221-3 й на ин. місцях. Проти теорії Барсова виступив особливо Майков в своїй рецензії на його працю — ЗамЂтки по русской истор. географіи, Ж. М. Н. П. 1874, VIII.

²) Про вплив племінного подїлу на пізнїйший полїтичний уклад Руси виразно висловив ся В. Пассек в статях: Княжеская и докняжеская Русь. Потім сей погляд розвинув Костомаров і положив його в основу своєї звістної теорії про федеративний принціп давнього руського устрою (Мысли о федеративномъ началЂ древней Руси). Сей погляд лїг в основу і київської серії моноґрафій поодиноких земель зроблених по пляну пок. Антоновича. Против сього погляду з одного боку виступали ті, що признавали старий племінний подїл знищеним пізнїйшим подїлом на князївства: сей погляд виразно висловив уже Соловйов (т. III гл. 1, с. 691 стереот. вид.), йогож знаходимо і у Ключевского (Боярская дума2 с. 25 і Курсъ рус. исторіи I с. 158-9). 3 другого боку, виступали против нього противники етноґрафічного розуміння племінного устрою, як Барсов, Філєвич (див. попередню нотку).

³) В клясичній характеристицї городських відносин староруських часів, поданій Суздальською лїтописею (Лавр. 358), системи старших і меньших городів звуть ся „волостями“, себ-то полїтично-адмінїстративними тїлами: „Новгородци бо изначала, и Смолняне, и Кыяне,и Полочане, и вся власти якоже на думу на вЂча сходятся: на чтоже старЂйшии сдумають, на томьже пригороди стануть“. Пор. аналїзу терміна „волость“ у СергЂевича Русскія юридическія древности I с. 3-5.

⁴) Іпат. с. 6.

⁵) Іпат. с. 34-5, 1 Новг. с. 9.

⁶) Лавр. с. 289; титулу князя він в сїй записці не має, але се ще не рішає питання.

⁷) 1 Новг. 1. с. Варіант Повісти: „иже роспасли суть Д. землю“

⁸) „По сей братьи почаша держати родъ ихъ княжениє в Поляхъ“.

⁹) Про се в т. III гл. 2.

¹⁰) Варіанти: Махак, Маджаль, Бабак. Про звістку див. вище с. 208.

¹¹) Вестберґ (1. с.) підносить против звязування сеї звістки з нашими Волинянами те, що мовляв по лїтописи ся назва зявила ся пізнїйше. Власне, що з лїтописею в руках ми можемо класти полїтичну ролю Волиня на кінець IX в., чи другу половину, не стрічаючи ся з нїякими трудностями (див. вище с. 208). Для Масуді-ж, що писав се в 940-х рр., і те що діяло ся в кінцї IX в. було „давнїйшим часом“, як він означає се при державі Волинян.

¹²) Про гіпотезу Маркварта, що в сїй звістцї криєть ся память про антську державу VI в. (Маджака він уважає одною особою з Мезамиром), і ся держава обіймала дїйсно цїлий ряд словянських племен і панувала також і над степовими ордами вродї болгарської, — див. в прим. 4. В росийський лїтературі звістку Масуді прийняв без застережень особливо пок. Ключевский, на її основі представляючи, що Дулїби панували над усїми східнїми Словянами і передали їм своє імя (Волинян), як пізнїше Русь, — і также поклав се на часи аварського нападу (Курсъ русской исторіи І с. 124).

КИЇВСЬКІ ПЕРЕКАЗИ, ТЕОРІЯ ПОВІСТИ ВРЕМЕННИХ ЛЇТ—ТЕНДЕНЦІЯ ВАРЯЗЬКА, ТЕНДЕНЦІЯ НОВГОРОДСЬКА, КОНЦЕПЦІЯ „ПОВІСТИ“, ХИТКІСТЬ ТРАДИЦІЇ, КОМБІНАЦІЇ, НЕДОРІЧНОСТИ „ПОВІСТИ“, ВАГАННЯ НОВІЙШОЇ ІСТОРІОҐРАФІЇ, ПОПРАВКИ ВАРЯЗЬКОЇ ТЕОРІЇ

Історія початків Київської держави належить до найтяжших питань всесвітньої історії, не так через брак відомостей, як завдяки своїй традиції, з котрою й досї наука не може собі дати ради. Розумію тут нашу київську лїтопись з її оповіданнєм про початки Київської держави. Як то виказано ширше в спеціальнім додатку про нашу Найдавнїйшу лїтопись ¹), лїтопись писала ся в другій половинї XI в., кількома наворотами, спеціально для вияснення сього питання: „откуду єсть пошла Руская земля (себто Київське князївство, бо Київська земля — се Русь в тїснїйшім значінню), кто въ КиєвЂ нача первЂе княжити, и откуду Руская земля стала єсть“. Се тодї вже було питаннєм без відповіди, і для його вияснення треба було пускатись на дорогу ріжних комбінацій та гіпотез.

В тодішнїм громадянстві мусїли бути ріжні перекази в сїй справі. Так в самій лїтописи переказано лєґенду про трох братів Полян Кия, Щека і Хорива, що збудовали спільно місто Київ, в імя старшого брата, і полишили свої імена в назвах урочищ Щековицї, Хоревицї і річки Либеди (названої по імени сестри). Від них київські мудрецї XI віка виводили імя Полян і полянське племя ²). Заразом в тих самих чи иньших обясненнях київських початків сї брати уважались предками київської династиї: слїди такого толковання зістали ся в оповіданню Повісти ³), а в парафразї Длуґоша маємо, здаєть ся, слїд досить старої й авторитетної компіляції, де київська династия включно до Аскольда і Дира представляла ся безпосереднїм потомством Кия і його братів ⁴). Розумієть ся, цїле се оповіданнє про київських братів було тільки т. зв. етимольоґічним мітом: з імен місцевостей зроблено історичні особи, героїв-осадників міста. Поруч сього переказу істновав иньший анальоґічний, де оповідало ся, що Кий мав перевіз на Днїпрі, і звідси се місто звало ся Київ перевіз, а потім тут стало місто Київ. І сей другий міт теж міг служити людям для обяснення початку Київської держави не згірше як тисячолїтя служила для подібної цїли напр. історія побудовання Риму Ромулом.

Але сї й правдоподібно — инші ще, нам не звістні перекази не задовольнили автора лїтописи і він уложив инакшу, дуже штучну комбінацію про чужоземний, варязький початок руського імени й київської держави та династиї. Моменти, на яких оперла ся отся теорія ще до справи „Руської“ держави, можна вказати виразно. Така традиція „варязького“ завойовання в північних землях (имаху дань Варязи приходяще изъ заморья на Чюди и на СловЂнехъ...). Присутність в Х і XI в. в Київі значних ватаг Скандинавів, Варягів, як їх у Київі звали (Vaeringjar скандинавських саґ ⁵). Те що вони в Київі, особливо в Х в., грали значну ролю на княжім дворі, надавали йому часами до певної міри, навіть варязьку закраску. Нарештї — факт, що сї Варяги ще з Х в. приймали імя „Руси“, по імени тієї держави, котрій служили, тим більше, що руське імя було особливо тїсно звязане з київською дружиною, і з іменем Руси переходили потім в иньші землї, так що в другій половинї XI в. напр. в візантийських памятках Русь стає ідентичним іменем з Варягами: Bαράγγοι 'Ρω̃ς — Варяги Русь ⁶).

Такі були загальні явища. Могли мати тут вплив і деякі конкретні випадки. Для прикладу вкажу на один, звістний нам близше: 979 р. (як я рахую) Володимир за помічю варязького війська опанував Київ; Варяги уважали Київ своїм здобутком і вимагали контрібуції: „се градъ нашь, и мы прияхом и“. Так оповідає переказ, записаний в лїтописи ⁷). Він при тім памятає, що Володимир не був варязьким конунґом, а київським княжичем. Але ж би стало ся щось подібне столїтє перед тим, — як легко-б з того міг утворити ся переказ, що мовляв київські князї і дружина — то Варяги, що вони здобули силоміць собі Київщину, й перед ними тут не було князїв! Подібні факти могли вплинути й на комбінації автора лїтописи. Що то були вповнї, чи в дуже значній мірі його комбінації, а не готовий народнїй переказ про варязькі початки держави, виходить з того, що по за лїтописею ми не маємо нїде, нї в однім старшім утворі нашого письменства нї в устній традиції нїяких скільки-небудь виразних натяків на такі перекази про варязькі початки руського імени й Руської держави ⁸).

Поруч тенденції варязької і в звязку з нею виступає ще друга — новгородська. В тїни варязької теорії, що перед усїм кидаєть ся нам у вічи, ся друга, з нею звязана, не звертала такої уваги, але з нею треба рахувати ся також. Проступає вона досить виразно. Зваряженнє Новгородцїв представлено як наслїдок добровільного покликання до себе варязької династиї. Стара традиція варязького завойовання і пановання в новгородських землях нейтралїзуєть ся тим, що Новгородцї з компанїєю прогнали тих давнїйших Варягів завойовників і напастників, і пізнїйший варязький елємент не має нїчого спільного з ними; тим способом честь Новгорода виратована. Натомість підчеркуєть ся, що Київ був завойований і опанований варязькими династами з Новгорода, богато разів — перший раз Аскольдом і Диром, потім Олегом і Ігорем — подібно як в пізнїйших часах здобували Київ з Варягами і Новгородцями Володимир і його син Ярослав, правом меча. Ідея завойовання здіймаєть ся з Новгорода, що мовляв нїколи не був завойований з Київа, і цїлою силою обертаєть ся против Київа. Дань, яку платили Новгородцї київським князям — се не дань до київського скарбу: вона призначаєть ся місцевим, новгородським Варягам, їх родичам („суть новгородстіи людіє отъ рода варяжска“). I князїв вони собі брали з Київа доброю волею (історія як Новгородцї просили собі від Святослава котрогось з синів).

Ся тенденція стоїть очевидно в звязку з одного боку — з змаганнями Новгородцїв до полїтичної автономії (порівняти переговори князїв з Новгородцями, щоб прийняли князем Святополковича замість Мономаховича, в епоху закінчення Повісти). З другого боку вона опираєть ся на старій традиції Новгорода, як старшого по Київі стола, резиденції престолонаслїдника, звідки той переходить до Київа. В такій позиції бачимо Новгород уже за Ігоря, а пізнїйші факти як запанованнє Володимира і Ярослава над Київом підтримали і зміцнили се значіннє Новгорода в потомстві Ярослава. Новгородські князї фактично показали ся будучими київськими князями; Новгород се розсадник київських князїв, руська vagina regum.

Під впливом сих тенденцій охочі взагалї до штучних комбінацій укладчики нашої лїтописи в оконечнім результатї своєї колективної роботи, здогадів і спостережень дали нам такі виводи. Імя Руси принесли до Київа Варяги; се було імя варязького народу, що виеміґрував з початку до Новгорода, а потім прийшов звідти до Київа. Переселеннє се стало ся наслїдком того, що Новгородцї закликали варязьких династів сього племени до себе князювати. Новгородцї, Кривичі, Меря і Чудь були підбиті Варягами й давали їм дань, потім спромогли ся їх прогнати „за море“, але не було між ними порядку, і вічні усобицї докучили їм так, що вони звернули ся до Варягів же й покликали до себе на князїв і володарів. На сей поклик прийшли до них три брати — Рюрик, Синеус і Трувор, „с роды своими“, і засїли в головних містах Новгородцїв, Кривичів і Чуди. З них вижив лише Рюрик. За сина його Ігоря до сеї варязької руської держави прилучені були поднїпрянські землї, й столицею став Київ. Став ся сей прихід Варягів до Київа в серединї IX в., бо в другій половинї IX в. Візантийцї вже знають Русь, а її автор Повісти уважав київською.

Лєґенду про київських братів Кия, Щека і Хорива укладчики лїтописи не відкинули, але обернули так, що, мовляв, потомки тих братів вигинули, й Київ в IX в. не мав князїв (натомість вони рішучо виступили проти лєґенди про Кия перевозника). Київські князї Аскольд і Дир, що не належали до пізнїйшої династії (X віку), а мусїли істнувати, бо імена їх були звязані з київськими урочищами, стають в лїтописи Варягами, що відпросивши ся у новгородського князя, опанували позбавлений князїв Київ, але мусїли уступити з місця перед своїм князем Ігорем, коли його привіз до Київа опікун Олег.

Зазначу, що иньша версія, дуже розповсюднена в пізнїйших компіляціях XVI-XVII в., пішла ще далї в тім напрямі й зробила самих київських братів виходнями з Новгорода: вони прийшли сюда, випросивши ся у кн. Олега, заснували Київ, а потім Олег їх забив. При тім Кий на нових оселях стає кондотієром, ватажком дружини, яку собі зібрав, і його „наймають“ Деревляне ⁹). І сї версії тільки що пізнїйші, а стільки ж властиво варті, скільки й оповіданнє лїтописи про Аскольда і Дира: се останнє виглядає зовсїм як казка, а ріжні варіації історії про Аскольда і Дира, Олега і Ігоря, які тепер ще маємо, показують, як хитка взагалї була на тім пунктї традиція. Очевидно, не було нїякого скристалїзованого народнього переказу про початки київської династії, і кождий книжник укладав його собі як хотїв (подібно як лєґенду про київських братів). В одній версії Аскольд і Дир — бояре Олега, Ігоревого опікуна, пущені ним на Грецію; друга нїчого не згадує про се, а самого Олега не уважає князем і активну ролю в опануванню Київа надає Ігореви; в третїй Ігор, або Олег, відберають Київ безпосередно від його осадників ¹⁰). Правдоподібно, давнїйша версія звязувала пізнїйшу київську династию просто з Києм, і тільки пізнїйшими комбінаціями про Аскольда, Дира й Олега сей звязок був розірваний ¹¹).

Я спинив ся на сїм епізодї, бо тут ми застаємо комбінативну роботу наших книжників з її матеріалами в руках, і се кидає нам світло на цїлу теорію Повісти. Але й крім того маємо виразні вказівки на такий комбінативний її характер ¹²). І так, хронольоґічне уміщеннє приходу Варягів в другій половинї IX в. стоїть очевидно, в залежности від походу Руси на Візантию в 860 р. — факту перейнятого з візантийських джерел. Історія про те, як Рюрик, збираючи ся до Новгорода, забрав з собою „всю Русь“, має таку-ж виразну ознаку комбінації: автор мусїв знати, що Варягів-Руси за морем нема (через те даремно її шукали там протягом півтора столїтя новійші норманїсти), — для того оглядно перевів її без останку на нові осади. Взагалї ся прикмета Повісти — широке уживаннє штучної комбінації, признана тепер в науцї без ріжницї і т. зв. норманїстами і антінорманїсташи, і суперечка може йти тільки про те: чи прихід київської династії з Варягів до Київа через Новгород — се комбінація вірна чи нї, або як признати можливість, що тут автор ужив чийсь готовий переказ чи погляд, — то се чи вірний переказ, чи хибний здогад?

Над сим сушили голову поколїння за поколїннями істориків, і завзята боротьба велася від середини XVIII віку, а хоч новійшими часами (яких тридцять лїт) полєміка притихла, то два противні погляди все стоять проти себе. На сїм місцї ми не будемо ширше входити в історію сього питання ¹³), вкажемо тільки головнї моменти.

Довгий час самий факт приходу до Київа заморської династії, закликаної до Новгороду, не викликав непевностей, і застановляли ся тільки над тим, хто були ті Варяги і як розуміти факт закликання варязької династії. Проти т. зв. норманїстів, що в Варягах бачили Скандинавів, виступали иньші з теоріями західно-словянської, литовської й иньшої дружини і династії, що мовляв були закликані на Русь і положили початок Руській державі й династії. Але серед сеї полєміки виявила ся з часом хиткість самої лїтописної традиції, виказав себе її штучний характер, ріжні суперечности й хиби в нїй, в результатї вона здіскредитовалась, й історики стали пробувати обійти ся без неї в реконструкції початків Руської держави.

Справдї, хронольоґія лїтописи (початок Руської держави в серединї IX в.) показалась зовсїм хибною; Руська державна орґанїзація мусїла завязатись далеко ранїйше, бо вже на початку IX в. звістні заморські напади Руси і їх князїв на Чорнім морі, а грецький ритор з першої половини IX в. говорить про Русь як про нарід звістний своїми нелюдськими нападами (Житиє Георгія Амастридського); тодіж знали добре словянську Русь і на далекім сходї (ібн-Хордадбег). Такі ж сумніви викликає лїтописна теорія, що імя Руси було принесене з півночи варязькою дружиною. В самій Повісти з під редакторської руки, яка силкуєть ся скрізь одностайно і можливо категорично перевести погляд, що імя Руси було принесене покликаною варязькою дружиною, зовсїм замітно видобуваєть ся погляд першого укладчика (чи укладчиків) лїтописи, що говорив про прихід на Русь Варягів, а не Руси, бо руське імя вважав традицією київською і прихід варязьких дружин до Київа вважав тим моментом, коли до них пристало руське імя ¹⁴). Історикови ж приходить ся рахуватись з одного боку з тим фактом, що норманської Руси в скандинавських сторонах таки не вдало ся відшукати і через те прийнятий норманїстами вивід руського імени Варягів через їх фінське прозвище робить ся з великими натяганнями ¹⁵). З другого боку він мусить мати на увазї, що імя Руси в наших тубильних джерелах все привязуєть ся спеціально до Полянської землї, і се виразно показує, що се імя належить не півночи, а полудню, було місцевим в Київщинї ¹⁶). Нарештї важне і argumentum a silentio: північні саґи, що так богато знають про своїх земляків, які ходили на Русь, нїчим не натякають на скандинавський рід руської династиї, для них вона чужа, і Русь — чужий край; рівнож нїчого не говорять про варязький початок Руси иньші руські джерела, поза Повістю.

З другого боку одначе стоять далї перед дослїдниками ті факти, на яких оперла ся варязька теорія київських лїтописцїв, і підперті їх авторитетом, категоричним тоном їх оповідання, всею пізнїйшою історичною традицією, що оперла ся на їх виводах — вони не перестають впливати на напрям історичної мисли... Лїтописна теорія стала занадто привичною розвязкою проблеми початків Руської держави, занадто глубоко війшла в оборот наукової мисли і домашньої і західно-европейської, а ненаукові славянофільскі наскоки на норманїзм як на доктріну „непатріотичну“ призвичаїли наукові круги, особливо західнї, дивити ся на антінорманїзм як певний симптом ненаукового мишлення. Се безсумнїву в дуже сильній мірі паралїзує наукову мисль і затримує її на утертих стежках традиції. Варязька теорія лежить все ще завали-дорогою на шляху дослїду початків полїтичного житя східного словянства — камінем соблазна, котрий історична наука так само вагаєть ся положити в цїлости основою історії Руської держави, як і перескочити через нього — боячи ся завадити о нього, як билинний Васька Буслаєвич. Особливо же в останнїх часах, по десятилїтях скептичнїйшого настрою, стало помітне знова збільшене поважаннє для лїтописної традиції (під впливами головно фільольоґічних дослїдів) і в звязку з тим нерішуче становище історичних дослїдів перед загадкою варязтва, не здатного анї на те щоб покласти його во главу угла, анї охочого уступити своє місце реконструкціям без нього. Тим часом така реконструкція неминуча.

Норманїсти протягом близько двох столїть нагромадили великий арсенал доказів; між ними є деякі й справдї важні, та вони доводять тільки те, що на Руси в IX — Х в. в княжій службі було богато Варягів, і що через се в Візантиї не відріжняли часом сих варязьких зайд від Русинів-Словян. Се доводять найважнїйші історичні свідоцва — Лїудпранд і особливо Бертинська хронїка, і фільольоґічні — норманські імена Олегових та Ігоревих дружинників і „руські“ імена Днїпрових порогів у Константина Порфирородного, що як не всї то бодай в части таки безперечно норманські. Але що варязький елємент грав велику ролю в двірськім і державнім житю IX-Х в., ми й без того знаємо; се власне був той момент, що привів і авторів лїтописи до варязької теорії. Питаннє лежить в чім иньшім — чи вірні їх звістки, що київська княжа династия, котра творила Руську державу, була норманська, здобула полуднє завойовуючи з північних земель, і на праві завойовання, операючи ся на свої варязькі дружини, будувала суспільно-полїтичний уклад Руси ? Чи треба рахувати ся тільки з варязьким елєментом в еволюції місцевого житя, чи з варязькою державою заложеною на місцевім, словянськім ґрунтї?

Теорія варязької держави опираєть ся виключно на оповіданню лїтописи. Одначе серед сучасних дослїдників, навіть найбільше прихильних норманїзмови, дуже не богато знаходить ся охочих прийняти її оповіданнє в цїлости. Особливо скептично приймаєть ся сими норманїстами лїтописна історія закликання варязьких конунґів Новгородцями і їх союзниками; вона дїйсно настільки неймовірно сконструована, що її тяжко виратувати навіть найбільш поблажливою аналїзою, почавши від неймовірної фантазії сих північних полїтиків — запрошувати до себе на панованнє тих самих насильників, котрих що йно прогнали вони від себе за їх насильства, — і кінчаючи сею предивною федерацією Новгородських Словен з фінськими племенами, що служили предметом економічної експлоатації і полїтичних аспірацій Новгорода в X-XI вв., але нїколи не могли представляти такого союза племен разом з Новгородцями. Дослїдники-норманїсти загально вважають сю історію невдалою комбінацією книжників, шукають в нїй ріжних полїтичних тенденцій,-але за те в иньших частях лїтописної традиції, тому тільки що вони виглядають більш імовірно, хочуть бачити живу память і народнї перекази.

Так само відкидають вони теорію Повісти, що до Словян переселив ся цїлий варязький нарід і скупив ся по ріжних містах в більших масах, заслонивши собою тубильну словянську або фінську людність ¹⁷). Сьому справдї рішучо противить ся факт, що норманський елємент не зіставив таких значних слїдів анї в мові, анї в праві, анї в побутї, як можна було-б сподївати ся при такій масовій міґрації, і тому приходить ся, ратуючи варязьку теорію, признавати, що на Русь прийшла династия з нечисленною горсткою дружини, і ту норманську горстку зараз же, без слїду майже, проглинув словянський елємент.

Ті теорії, що в противність норманїзму не хотїли бачити в Варягах Повісти Скандинавів, але виходили все таки з звістки про закликаннє князїв, також не годні були ратувати тим оповіданнє лїтописи. Важнїйшою з них була теорія балтийська; вона уважала тих лїтописних Варягів балтийськими Словянами, та мала против себе всї ті арґументи, які має норманізм, з додатком того, що против неї стояла сама Повість, бо вона безсумнїву уважає Варягів Норманами, а на Руси не можна навіть виказати присутности балтийської дружини, як се можна виказати для Норманів. Вся вага письменників, що виступали з балтийською теорією, лежала в полєміцї з норманїзмом, позитивна-ж частина їх розправ стояла занадто слабо, щоб мати яке небудь значіннє.

Друга теорія, яка взяла в спадщину певну частину норманїстів, була ґотська, чи ґотсько-герульська в своїй новійшій фазї. Досї одначе нїхто з її репрезентантів не виступив з цїлою конструкцією початків Руської держави, не пішов далї поодиноких натяків, і ті натяки звичайно не йшли дальше виводу самого руського імени.

Які поправки не робити в теорії чужоземного початку Руси й Київської держави, приймаючи її, приходить ся сей чужоземний початок прийняти на віру, з джерела досить пізнього, як показало ся — штучно укомбінованого, з цїлим рядом основних помилок.

Супроти такого характеру його — наукова обережність наказує в усякім разї не класти варязької теорії лїтописи підвалиною для реконструкції руської історії; її можна, скажім фіґурально, ужити собі для декорації, але нїчого на нїм не годить ся будовати, бо се була-б будова на піску.

З огляду на се постараємо ся розглянути ся в початках руського державного житя, по можности меньше опираючи ся на теорії Повісти, а оперуючи тими даними, які лїтописи дають незалежно від своєї тенденції, та звістками иньших джерел.