Економіка Радянської України в умовах командно-адміністративної системи та її теоретичне обґрунтування

Соціально-економічний розвиток України після Другої світової війни

Після звільнення України від фашистських загарбників промисловість республіки виробляла лише 26% довоєнної продукції. Але вже наприкінці четвертої п’ятирічки (1946 – 1950 рр.) в Україні працювало більше машинобудівних заводів, ніж до війни. Почався швидкий розвиток автомобільної, газової, буровугільної, шовкової та інших галузей промисловості. Електроенергетика, металургія, машинобудування оснащувалися новим обладнанням. У республіці здійснювалася програма будівництва нових електростанцій, у тому числі каскад електростанцій на Дніпрі. У результаті широкого будівництва нових, розширення та реконструкції діючих електростанцій виробництво електроенергії в республіці наприкінці 1958р. зросло майже у 3 рази.

Протягом 1951 – 1958 рр. було споруджено 263 шахти і 3 вугільні розрізи. Поряд з розвитком вугледобування в Донбасі зростає потужність нових вугільних районів – Львівсько-Волинського і Дніпровського буровугільного. Видобуток вугілля досяг 164, 5 млн т, що більше ніж у 2 рази перевищує рівень 1950р.

Розвивалися також нафтова та газова промисловість. Збільшувався видобуток нафти у старих промислових районах Прикарпаття, вступали до дії нафтопромисли у східних областях України. У 1956р. почалася експлуатація нового Шебелинського родовища природного газу. У 1958р. в республіці видобувалося 9,5 млрд м3 газу, що майже у 7 разів більше рівня 1950р.

Протягом 1950 – 1958рр. було побудовано 19 доменних і 26 мартенівських печей, 13 прокатних і 16 трубопрокатних станів. Виплавка чавуну за цей період збільшилася більш ніж у 2 рази, сталі і прокату – у 2,5 раза, а загальний обсяг продукції машинобудування і металообробки – у 3,4 раза. Здійснювалася комплексна механізація та автоматизація виробничих процесів.

Таким чином, 50-ті рр. характеризуються прискоренням технічного прогресу, розвитком усіх галузей індустрії України, створенням і освоєнням нових промислово – економічних районів, певними структурними змінами в економіці. За цей період в Україні побудовано і введено до дії понад 1тис. великих промислових підприємств.

Темпи зростання промислового виробництва в республіці були вищі, ніж в середньому по Союзу і значно випереджали темпи найбільших індустріальних країн світу (в Україні валова продукція промисловості за 1951 – 1958 рр. зросла у порівнянні з 1950р. від 117 до 263%, а в США за цей період – від 109 до 125, в Англії – від 103 до 120, у Франції – від 111 до 164, в ФРН – від 117 до 203%). Питома вага промисловості України в загальносоюзному виробництві зросла від 7% у 1945р. до 18% у 1958р.

Підприємства тракторного і сільськогосподарського машинобудування України перевищили довоєнний рівень. Розгорнулася робота по відбудові сільського господарства. Уже в 1950р. валова продукція відносно 1940р. досягла 91%, у тому числі землеробства – 85%, тваринництва – 108%. Для стимулювання сільськогосподарського виробництва майже у 3 рази були підвищені державні заготівельно-закупівельні ціни.

У західних областях України після звільнення від німецько - фашистських загарбників довелося заново створювати економіку – більшість промислових підприємств було зруйновано війною; населення західних областей становило 65 – 70 % довоєнного рівня. Але вже в 1945р. промисловість цих областей досягла 50% рівня випуску продукції 1940р., а кількість робітників, зайнятих на промислових підприємствах, зросла у 2 рази. У 1947р. досягнуто довоєнного рівня, а у 1958р. перевищено його у 6,2 рази. Протягом 5 років побудовано десятки нових підприємств, реконструйовано старі фабрики і заводи в західних областях.

Було відбудовано, реконструйовано і відкрито нові підприємства нафтовидобувних, газових і сіркових родовищ в Дрогобицькій області, побудовано газопровід Дашава – Київ, споруджено ряд великих хімічних підприємств, почалося освоєння Львівсько-Волинського вугільного басейну, швидкими темпами розвивалася харчова й легка промисловість.

У структурі галузей народного господарства окреслилася перевага промислової продукції, тобто було подолано аграрний характер економіки західних областей України; промислова продукція експортувалася більш ніж до 60 країн світу.

На початку 50-х рр. у західних областях в основному було закінчено примусову колективізацію сільського господарства.

Економічні реформи М.С.Хрущова: основні положення і наслідки

У 50-х – першій половині 60-х років основні напрямки економічної політики в Україні залишалися практично незмінними. Однак після смерті Сталіна було зроблено спроби переглянути деякі аспекти економічної політики, не зачіпаючи при цьому основ тоталітарного суспільства.

Насамперед було розпочато реорганізацію управління промисловістю. На думку М. Хрущова, першого секретаря ЦК КПРС і головного реформатора, надцентралізовані галузеві міністерства (у 1950р. існувало 30 всесоюзних і 21 союзно – республіканське міністерство) були неспроможними забезпечити швидке зростання промислового виробництва. Зокрема, надмірна централізація управління породжувала ситуацію, коли виробництво меблів у 1950-х роках в Україні контролювало 35, а взуття – 11 міністерств. Це вело до справжнього хаосу: так, підприємства Івано-Франківської області, однієї з найбільших постачальників лісових матеріалів у республіці, одержували ліс не з околиці, а аж з північно-східних регіонів СРСР (Карельської АРСР та Архангельської області). Закарпатська тютюнова фабрика одержувала пакувальну фанеру з м. Пінська Білорусії, а Ужгородський фанерно-меблевий комбінат, розташований поруч, не знав куди збувати фанеру.

Щоб зменшити розтратність централізованого виробництва, уже з 1953р. почалося скорочення кількості всесоюзних міністерств і передача частини економічної влади республіканському керівництву. Якщо в 1950р. в Україні 65% всього виробництва було підпорядковано центру, то у 1956р. ця частка зменшилася аж до 24%. Решту 76% контролювали республіканські міністерства. У 1957р. Хрущов замість старої міністерсько-вертикальної системи ввів нову територіально-горизонтальну систему управління, засновану на радах народного господарства (раднаргоспи). Новоутворені органи здійснювали управління господарством в окремих економічно-адміністративних районах і перебрали владу над підприємствами, що раніше належали союзним і змішаним міністерствам. При цьому Держплан зберігався. Він продовжував здійснювати загальне керівництво, планування та координацію у всесоюзному масштабі. Реформі не підлягали військова промисловість і енергетика. Уряд вважав, що реформа допоможе раціональніше використовувати ресурси, подолати галузеву роз’єднаність і відомчі бар’єри. Кінцевим результатом мало стати ефективніше управління економікою і швидке господарське зростання.

І дійсно, організація раднаргоспів мала певний ефект. Внаслідок ліквідації окремих міністерств значно скоротився адміністративно-управлінський апарат. Було закрито сотні дрібних підприємств, які дублювали одне одного. Вивільнені виробничі площі задіяні для виготовлення нових видів продукції. Прискорився процес технічної реконструкції багатьох підприємств. Зменшилася кількість зустрічних перевезень вантажів.

На території України було створено 11 раднаргоспів. Майже вся промисловість (90% підприємств) була підпорядкована Раді Міністрів УРСР, внаслідок чого зросла самостійність українських органів управління у прийнятті багатьох рішень. Тисячі заводів, позбувшись опіки центру, запрацювали на повну потужність. Почалося виробництва багатьох типів нових машин, агрегатів, приладів. Внутрішній ринок заповнювався телевізорами, радіоприймачами, пральними машинами, пило всмоктувачами, холодильниками, швейними машинами, велосипедами та іншими товарами, яких раніше не вистачало. Темпи приросту промислової продукції у 50 – першій половині 60-х років майже вдвічі перевищували ці самі показники за 1965 – 1985рр. У цьому сенсі роки правління Хрущова були найдинамічнішими для розвитку української промисловості.

Поряд з експериментами у промисловості М. Хрущов зайнявся реформуванням сільського господарства. Були підвищені закупівельні ціни на сільгосппродукцію, збільшено асигнування аграрного сектору, зміцнена його матеріально-технічна база тощо. Разом з тим, спостерігаючи за успіхами тваринництва, аграрного сектору економіки в США, лідер партії і держави, завзятий реформатор, вирішив запровадити окремі досягнення американських фермерів в СРСР. Колгоспам і радгоспам було наказано збільшити посіви кукурудзи, гороху та деяких інших культур, що повинно було підняти рівень кормової бази тваринництва, а, отже, забезпечити потреби споживачів у молоці, м'ясі, маслі і т. ін. У цілому добру ідею в умовах радянської дійсності, безвідповідальності і загальної безгосподарності було повністю дискредитовано. Кукурудзу почали сіяти на пшеничних полях. Сіяли її навіть в Архангельській області. Тому, посіявши в 1962р. кукурудзу на 37 млн га, радянські аграрники змогли зібрати її лише з 7 млн га. Внаслідок цього у крамницях пшеничний хліб був замінений на кукурудзяний, а горохова та кукурудзяна епопея стала темою для багатьох гуморесок та анекдотів. Погано підготовлене ескперементаторство звело майже нанівець попередні досягнення в галузі сільського господарства і поставило його у кризовий стан. Якщо з 1950 по 1958рр. обсяг валової продукції сільського господарства України зріс на 65%, то в 1958 – 1964рр. – на 3%. У 1962р. СРСР вперше змушений був закупити зерно за кордоном, потрапивши у залежність від його імпорту до кінця свого існування.

Волюнтаристським методом вирішував М. Хрущов проблему забезпечення людей продуктами харчування. Категорично виступав проти індивідуальних присадибних господарств селян, які планував у близькій перспективі ліквідувати взагалі й орієнтуватися лише на колективні господарства. У часи правління Хрущова було ліквідовано МСТ, а їхню техніки передано колгоспам, що мало в цілому негативні наслідки. У цей же час здійснювалося освоєння цілинних земель Сибіру, Уралу, Середньої Азії, перш за все Казахстану. Україна виділила на програму освоєння перелогових земель значні кошти, матеріальні й людські ресурси, що призвело до зменшення посівних площ у республіці. Великої шкоди господарству України було завдано створенням «рукотворних морів» - Канівського і Київського водосховищ, які «похоронили» сотні тисяч гектарів родючих земель, зіпсували водний басейн Дніпра.

Косигінська господарська реформа 1965р. її причини і наслідки

У 1965р. до влади в СРСР прийшло нове партійно-державне керівництво, очолене Л. Брежнєвим. Свою діяльність воно також розпочало з економічної реформи, яка часто ототожнюється з іменем тогочасного Голови Ради Міністрів СРСР О. Косигіна.

Реформа повинна була забезпечити подолання таких негативних явищ економіки, як збільшення потреби у капіталовкладеннях, незавершеність будівництва, масовий випуск товарів, що не мали збуту, диспропорція розвитку галузей господарства.

Для досягнення такої мети передбачалося: скоротити планові показники для підприємств, створити на підприємствах фонди матеріального стимулювання; фінансувати промислове будівництво шляхом кредитування, а не дотацій; ліквідувати раднаргоспи і відновити галузеву систему управління; підвищити закупівельні ціни на сільськогосподарську продукцію; перерозподілити долю національного прибутку на користь аграрного сектору.

Перші кроки реформи принесли позитивні результати: пожвавилось сільськогосподарське виробництво, покращилось постачання міст продовольством, зросла продуктивність праці. Але вже на початку 70-х років темпи реформи почали знижуватися. І радянське керівництво поступово відмовилося від будь-яких реформ. Наступили «золоті роки стабільності».

Причини невдачі економічних реформ 50 – 60-х років лежать в основі тоталітарно керованої економіки, якою й була економіка радянська. Економічне реформування не могло принести успіху без політичних змін, демократизації і без реального суверенітету республік.

Реформування господарської системи у другій половині 80-х років. Перебудова

На середину 1980-х років усеохоплююча кризавразила всі сфери життя СРСР. Неефективна «соціалістична економіка» хронічно не заперечувала потреб країни. З кожним роком знижувався життєвий рівень населення. Разючого удару і без того критичному економічному станові завдали падіння цін на нафту і природній газ на міжнародному ринку та радянська агресія в Афганістані. Зазнали руйнації суспільні відносини, мораль, загрозливих масштабів набирало повальне п’янство, процвітали корупція, казнокрадство, організована злочинність. Без рішучих змін країна було приречена на повну деградацію. Подібна перспектива змусила М. Горбачова на квітневому пленумі ЦК КПРС 1985 р. оголосити про потребу докорінних змін економіки й політики, соціальному і духовному житті. Почався період, що ввійшов в історію під назвою «перебудова».

Висунута програма перетвореньв економіці передбачала «прискорення соціально-економічного прогресу» країни на основі широкого впровадження досягнень НТП, створення нового господарського механізму, активізації людського фактора. Але невдовзі стало зрозуміло, що реформування економіки вимагає якісних структурних змін у радянській економічній моделі. Реформатори ж прагнули поєднати ринок із централізованим плануванням. Тому їхні спроби добитися економічного зростання через розширення прав підприємства на основі формули «самостійність», «самофінансування», «самоокупність» (було прийнято закон «Про державне підприємство та об’єднання), активізацію приватної ініціативи (за законами «Про кооперацію», «Про індивідуальну трудову діяльність», тощо) не увінчалися успіхом. Наслідком цього були подальше падіння виробництва, продуктивність праці, зубожіння найширших верств населення, утвердження в держсекторі бартерної (на безгрошовій основі, натуральної) економіки, а в новому підприємницькому секторі – «економіки казино», коли головним стало не виробництво, а продаж товарів у найкоротші терміни за максимальними цінами з метою отримання максимуму прибутку. Гігантськими темпами почав зростати внутрішній та зовнішній борг.

Значною перешкодою на шляху реформування економіки України був її структурний дисбаланс.Зокрема, частка важкої промисловості становила більше 60%. Оборонні галузі поглинали до 2/2 науково-технічного потенціалу. 95% продукції вироблялося на підприємствах союзного підпорядкування. Залежність України від центру була закріплена в союзному фінансовому законодавстві. Закладений у ньому принцип передбачав вилучення до союзного бюджету основної маси доходів республіки та наступний її перерозподіл поза зв’язком із вилученою сумою, результатами виробничої діяльності та розмірами споживання. Так, 1990 р. лише 36,2% витрат державного бюджету України покривалися власними доходами, решта – перерозподілом союзних.

Недосконалі перетворення в економіці ще більше ускладнили соціально – економічні проблеми робітництва і , як наслідок, привели до формування масового незалежного робітничого руху. Влітку 1989 р. розпочалися шахтарські страйки, які охопили найважливіші вугільнодобувні райони СРСР, у т.ч. Донбас та Львівсько – Волинський басейн. Крім економічних, шахтарі висували й деякі політичні вимоги, передусім про заміну місцевої влади. Уряд змушений був піти на поступки, задовольнивши майже всі домагання страйкарів.

Економічна думка тоталітарного періоду

В перші роки Радянської влади розгортаються дискусії з приводу основних закономірностей і напрямів розвитку економічної теорії, визначається основне коло питань, які належало розв’язати.

Тепер навіть важко уявити, як багато уваги приділяли економісти розвиткові теоретичних досліджень. Тільки російською мовою тоді було надруковано близько тисячі праць з проблем радянської економіки. Ставилися й розв’язувалися найрізноманітніші питання: про доцільність управління, необхідність контролю, товарно-грошові відносини, стимули виробництва, завдання економічної теорії.

Російські марксисти у 20-х – на початку 30-х рр. зробили значний внесок в економічну теорію, зокрема М. Кондратьєв, О. Чаянов, О. Челінцев, М. Левитський, Є. Слуцький, В. Леонтьєв та багато інших.

Наприкінці 20-х років дискусії з приводу головних напрямів розвитку економіки радянської держави й основних принципів побудови соціалістичної системи підмінюються визначеними “згори” теоретичними формулюваннями. Починається догматизація основних положень марксистсько-ленінського вчення. За основну функцію економічної теорії визнається ідеологічна, тобто захист існуючого ладу, постійні докази правильності партійного курсу, критика всіх економічних доктрин, що не відповідають радянським ідеологічним настановам.

Однак суто прикладні аспекти економічної теорії ще розглядаються радянськими економістами, причому досить оригінально й цікаво. Саме в цей час було започатковано балансовий метод розвитку народного господарства, економіко-математичне моделювання, статистичні методи, сформульовано принципи планування та прогнозування.

Під політичним тиском погляди багатьох економістів зазнають змін, теорії пристосовуються до ідеологічних вимог. Варто проаналізувати, наприклад, еволюцію поглядів на оцінку планової роботи у соціалістичній державі фундатора радянської економічної науки С. Струмиліна. До початку 30-х рр. господарські проблеми планового народного господарства, а саме “кризу збуту” 1923 р., “товарний голод” у 1925 р., зниження обсягів виробництва він пов’язує з помилковою економічною політикою радянських відомств. Він вважає, що свавільне втручання в якусь ланку економічного організму призводить до негайного розладу всієї системи, обґрунтовує більшість негараздів у сільському господарстві надто високими цінами на промислові товари, нещадно критикує кредитну політику Держбанку, вказуючи, що його діяльність розбалансовує економіку, призводить до криз, стимулює інфляцію. Цікаво, що свою критику Струмилін аргументує з допомогою неокласичних наукових теорій.

Але якщо у 20-ті роках зриви у плановій роботі він пояснював із класичних позицій, які базувались на тезі про самоврівноваження економіки, то на початку 30-х років його погляди дуже змінилися.

Уже 1932 р. причиною всіх невдач Струмилін називає “засилля” у Держплані буржуазних спеців та опозиційних елементів за дуже малого прошарку спеціалістів-комуністів. Структура Держплану, підкреслює він, робила планування процесом загостреної класової боротьби. Такі працівники Держплану, як В. Базаров, М. Кондратьєв, В. Громан, спиралися на концепцію непу, за якою не план обмежує стихію ринку, а, навпаки, ринок регулює і коригує план. Саме їхня діяльність нібито призвела до невдачі перших спроб народногосподарського планування.

Лише після того, як було розгромлено “шкідницьку організацію” у Держплані, з’явився “науково обґрунтований” перший п’ятирічний план. Еволюція поглядів Струмиліна характерна для доби повороту країни на шлях побудови тоталітарної, адміністративно-командної економіки. Це була реакція на реальну загрозу: вчені-економісти, теоретики та практики, які не бажали свої погляди на закономірності розвитку суспільного господарства пристосовувати до ідеологічних вимогі сприймати нові підходи до науки, або зазнавали утисків, або були вислані за межі країни чи й фізично знищені.

З того часу в економічній думці радянської держави панівне місце посіли основні постулати революційної марксистської догми, що у сфері економіки утверджували ідеї централізму, тотального планування економіки, суспільної форми розподілу тощо.

Комуністична партія бере курс на колективізацію, подальше усуспільнення власності, а соціалізм оголошується єдино можливим, справедливим суспільним устроєм, позбавленим будь-яких суперечностей, “сходинкою докомунізму”.

Якщо до початку 30-х рр. велася дискусія з приводу необхідності існування політичної економії як науки за умов нового ладу, то в другій половині 30-х рр. йшлося вже про те, що слід створити особливу науку для вивчення радянської економіки. Приймається рішення про викладання політичної економії соціалізму в навчальних закладах, про створення підручника, в якому б давалися відповіді на всі питання ідеологічного, теоретичного та прикладного характеру, що виникають у процесі свідомої побудови нового суспільства.

Завданням економічної науки стає, по суті, тільки всебічне обґрунтування тези про переваги соціалізму порівняно з капіталістичним суспільством.

Із запровадженням непутеоретична позиція не змінилась, а наявність товарно-грошових відносин пояснювалася наявністю в економіці несоціалістичних укладів господарства. На думку Є. Преображенського,в умовах непу існують два сектори економіки: соціалістичний і несоціалістичний, у першому діє закон «первісного соціалістичного нагромадження», у другому – закон вартості. “У законі вартості, – писав він, – концентрується вся сума тенденцій товарного і товарно-капіталістичного елементів нашого господарства, а також вся сума впливу на нашу економіку світового капіталістичного ринку”. Дещо іншу позицію одстоював А. Богданов,висуваючи ідею вічного для всіх видів економіки “закону трудових витрат”, окремим випадком якого він вважав закон вартості. Його точку зору поділяв М. Бухарін, твердячи, що вартість при переході до соціалізму трансформується в “закон пропорційних трудових витрат”. У цей період панувала теза про поступове відмирання закону вартості внаслідок наростання планового характеру економіки. Відмінність думок спостерігалася щодо питання чи має план спиратися на узагальнюючі показники типу “пропорційних трудових витрат”. Питання про одиницю виміру цих витрат залишалося відкритим.

У 1934 р. на XVII з’їзді ВКП(б) офіційно було визнано,що соціалізму властиві товарно-грошові відносини. Підкреслювалося, що гроші “залишаться ще довго, аж до завершення першого етапу комунізму – соціалістичної стадії розвитку”. Тепер постало питання про з’ясування причин їх збереження при соціалізмі. М. Вознесенськийу статті “Про радянські гроші”(1935) пояснював їх збереження наявністю різних форм власності, а також різного ступеня механізації і кваліфікації праці на державних підприємствах. Ці дві версії, які пояснювали існування товарних відносин при соціалізмі, переважали у радянській економічній літературі в наступні роки. Із них власне економічним було друге так зване “обліково-розподільне” трактування природи товарно-грошових відносин при соціалізмі, що виходило з неможливості застосування лише натуральної одиниці виміру в соціалістичній економіці. Інша версія, яка пояснювала товарні відносини зміною власника продукту, мала скоріше правове підґрунтя або, беручи проблему ширше, інституціональне. Однак слід враховувати, яку велику роль відігравала у марксистській економіці проблема власності і, зокрема, власності на засоби виробництва.

Важливою проблемою товарних відносин при соціалізмі було визначення меж їх поширення. Так, Вознесенський твердив, що товар при соціалізмі– це товар особливого роду, оскільки товарність не поширюється на засоби виробництва і робочу силу. Це положення також було розповсюджене.

Таким чином,до середини 30-х років у СРСР відбулося офіційне визнання політичної економії соціалізму як науки і почалася підготовка нового підручника політекономії, який включав би великий розділ із соціалістичної економіки. Цей підручник мав стати “катехізисом” нової марксистської науки, тому його розробка знаходилась під постійним контролем Й. Сталіна. В основу підручника було покладено узагальнені зауваження Сталінапісля зустрічі з авторським колективом у 1941 р. Суть їхзводилася до визнання об’єктивних законів соціалізму та закону вартості у “зміненому вигляді”. Під “зміненим виглядом” розуміли не лише принципово іншу соціальну природу закону вартості, а й було визначено обмеження сфери його дії. “Соціалізм не може існувати без того, що Ленін назвав всенародним обліком і контролем над мірою праці і мірою споживання... На перший погляд здавалося, що найпростішим виходом є облік праці по годинах і днях у тому, що Маркс називав природною мірою праці..., але справа в тім, що праця громадян соціалістичного суспільства якісно неоднакова. В цьому відношенні вона відрізняється від праці членів комуністичного суспільства. Внаслідок цього облік міри праці і міри споживання можливий лише на основі використання закону вартості”.

У 60-ті роки були зроблені спроби проведення економічних реформ радянського часу. Протягом 1962-1965 рр. розроблялися пропозиції щодо удосконалення системи управління, планування, стимулювання виробництва, обговорювались пропозиції щодо розширення самостійності та ініціативи підприємств на принципах госпрозрахунку.

Ініціаторами цієї розробки виступили вчені – економісти України на чолі з О. Ліберманом. У статті «План, прибуток і премія» (1962) Ліберман чітко сформулював проблему:необхідна така система планування й оцінка роботи підприємства, яка б стимулювала зацікавленість у найбільш високих планових завданнях, у втіленні нової техніки, поліпшенні якості продукції, у найбільшій ефективності виробництва. На його думку.Досягти цього можна, якщо доводити підприємствам лише плани обсягів і номенклатури продукції та терміни поставок. При цьому господарська система має бути значною мірою переорієнтована на прямі зв’язки між підприємствами, між постачальниками і споживачами, тобто частково децентралізована. Решту планових показників пропонувалося доводити лише до галузевих або регіональних органів управління, які тоді виступали у вигляді радгоспів, що замінили на той час звичайні міністерства.

Відповідно до загальної концепції соціалістичного планового виробництва всі категорії товарного господарства, в тому числі ціни, в соціалістичній економіці повинні були мати «планові якості». Разом з тим, існувала концепція ринкового ціноутворення, так званих цін рівноваги.

Концепція планового ціноутворенняґрунтувалася на витратній моделі ціни, при якій в основ ціни лежали суспільно необхідні затрати праці (СНЗП). Відповідно до марксистського розуміння, ці затрати мали відображати не фактичні, а лише необхідні, з точки зору суспільства, затрати живої та уречевленою праці на виробництво певного товару. Проте в практиці планового ціноутворення, облік СНЗП зводився до обліку фактично середньо галузевих витрат.

Дослідження факторів виробництва і зокрема науково-технічного прогресу (НТП) стало особливо актуальною проблемою для радянської науки середини 70-х років. Час вимагав віднайти способи і методи, які б дозволили реально використати досягнення НТП для модернізації старіючого і неефективного виробничого апарату промисловості, для надання економічній системі, що знаходилася в стані застою (стагнації), імпульсу, який би дозволив вистояти у змаганні з розвиненими країнами Заходу, що успішно подолати кризу модернізації середини 60-х – початку 70 рр.

Намагаючись довести переваги соціалістичного виробництва у використанні НТП, у 70-ті роки радянські економісти були вимушені констатувати,що «ще не вироблено дійового економічного механізму, який би на основі державного плану і у повній відповідальності до нього впливав на економічну заінтересованість підприємств таким чином, що б вони самі прагнули виробляти нову техніку і її впроваджувати».