Економічний розвиток та економічні погляди на початку ХХ ст.

Економічні причини і наслідки Першої світової війни

На початку XX ст. в умовах стрімкого зростання виробництва надзвичайно важливим для світової економіки стає питання ринків збуту і сировини. Однак не всі розвинуті країни мають рівні можливості для забезпечення достатньо ємних і ефективних ринків. Не менш важливою була проблема ресурсів і сировинних баз. Тому боротьба за ресурси і сфери впливу висувається на перше місце. У цих умовах в економіках провідних країн посилюються позиції військово-промислових кіл, які цілеспрямовано проводять політику розв’язання економічних проблем силовими методами. Наслідком таких дій є війна. Таким чином, основною причиною Першої світової війни було намагання монополій різних країн, насамперед Німеччини, здійснити у власних інтересах перерозподіл (як територіальний, так і економічний) світових сфер впливу. Німеччина ініціює будівництво залізниці Берлін — Багдад — Стамбул, успішне закінчення якої дало б їй змогу досягти стратегічно важливого регіону Перської затоки, загрожуючи звідти британським інтересам в Індії та французьким — в Африці.

Крім цієї надзвичайно важливої причини, до Першої світової війни призвела також активна мілітаризація економік провідних країн світу. Підприємців приваблювала надвисока прибутковість військового виробництва, його стабільність, яка забезпечується державними замовленнями. Водночас, нагромадження величезного запасу озброєння та подальше його виробництво потребує активної реалізації цієї продукції, для чого необхідною стає війна. Перша світова війнарозпочалася 1 серпня 1914 р. й дуже швидко набула характеру світової і тривала до осені 1918 р.

Війна значно прискорила розвиток тенденції до посилення ролі держави в господарському житті, створила умови для становлення й активного розвитку системи державного регулювання економіки. Запровадження жорсткої державної регламентації господарських відносин з метою мобілізації економічних ресурсів на виконання воєнно-політичних завдань в екстремальних умовах господарського потенціалу, що скорочується внаслідок зростаючих невідтворюваних втрат, було єдиною можливою умовою продовження війни. Саме тому в країнах, що воювали, запроваджували державну монополію на хліб та інші товари: тверді ціни; продовольчу розкладку; карткову систему розподілу продовольчих і непродовольчих товарів; мережу громадського харчування; державний контроль за виробництвом і розподілом продукції; трудову повинність; регулювання зовнішньоторговельних зв’язків; визначення організаційної структури промисловості й сільськогоспо-дарського виробництва тощо. На момент завершення війни практично в усіх країнах склалася так звана етатистська (від франц. L’etat— держава) система господарських відносин.

На ступінь і форми розвитку системи державного регулювання економічних відносин у роки Першої світової війни в країнах, що воювали, вплинули такі основні чинники: рівень соціально-економічного розвитку, особливості національного устрою та соціально-політичних відносин і, безумовно, ступінь участі тієї чи іншої країни у воєнних діях. Проте, слід констатувати, що в усіх країнах-учасницях активно відбувався процес етатизації господарських відносин.

Найвищого ступеня цей процес досяг у Німеччині. У роки війни держава практично повністю перебрала на себе регулюючі функції в економіці. Адже умови тривалої агресії з боку Німеччини (1914–1918 рр.) вимагали максимальної мобілізації всіх ресурсів країни — як матеріальних, так і фінансових. Зростаючий бюджетний дефіцит, зумовлений різким збільшенням воєнних видатків (лише прямі воєнні видатки становили 150 млрд. золотих марок), призводить до нарощування грошової емісії, що супроводжується зниженням купівельної спроможності марки і зростанням цін. До того ж, за роки війни надзвичайно збільшився державний борг країни.

Була підірвана й фінансова система. У зв’язку з цим виникла необхідність розробки плану відновлення промислового потенціалу. Новий репараційний план для Німеччини був розроблений міжнародним комітетом експертів під головуванням Чарльза Г. Дауеса, затверджений 16 серпня 1924 р. на Лондонській конференції представниками країн-переможниць у Першій світовій війні і прийнятий Німеччиною.

Основна мета плану — відновлення промислового потенціалу Німеччини та забезпечення виплат репарацій країнам-переможницям. План, зокрема, передбачав надання Німеччині позики в сумі 200 млн. дол., у т. ч. 100 млн. дол. виділяли американські банки. Вважалося, що відбудова господарства й оздоровлення фінансів сприятимуть регулярній сплаті репарацій Франції та Англії, які, у свою чергу, покриватимуть свою заборгованість США. План Дауеса передбачав, що основний обсяг німецької промислової продукції має спрямовуватися в СРСР, щоб не витісняти англійські та французькі товари з міжнародних ринків. Згідно з планом СРСР повинен був постачати сировину в Німеччину.

План визначав розміри платежів Німеччини на перші п’ять років по 1–1,75 млрд. марок на рік, а потім — по 2,5 млрд. марок. Для забезпечення платежів передбачалося встановити контроль союзників над німецьким Держбюджетом, грошовим обігом і кредитом, залізницями. Контроль здійснювався спеціальним комітетом експертів, який очолював генеральний агент із репарацій. Цей пост обіймав представник США, спочатку О. Юнг, а згодом П. Гілберт.

План Дауеса діяв до 1929 року. Він відрегулював репараційні платежі, сприяв ввезенню іноземного капіталу в Німеччину. До вересня 1930 р. сума іноземних (в основному американських) капіталовкладень у Німеччині становила 26-27 млрд. марок, а загальна сума німецьких репараційних платежів за той самий період — дещо більше 10 млрд. марок. Ці капітали сприяли відновленню промислового виробництва, яке вже у 1927 р. досягло передвоєнного рівня. Частка Німеччини у світовому експорті збільшилася з 5,73% у 1924 р. до 9,79% у 1929-му.

Внаслідок виконання плану Дауеса США одержали великі прибутки у вигляді процентів від позик і дивідендів від прямих інвестицій у промисловість. Разом з тим Англія і Франція зазнали значних втрат у роки Першої світової війни.

Еволюція неокласичних ідей

Реалістичний погляд на механізми функціонування ринків і процес формування цін у межах неокласичної теорії було представлено у 1933 р. Е. Чемберліном та Дж. Робінсон. Поява їхніх розробок саме у 1933 р., тобто в період світової економічної кризи 1929-1933 рр., не є випадковою, насамперед тому, що вченим вдалося аргументувати основну зміну тогочасної економічної системи – світ вільної конкуренції відійшов у минуле, перетворився на ідеальний образ прихильників ринкового господарства й ліберальної традиції.

Едвард Чемберлін (1899–1967) – американський економіст, народився у штаті Вашингтон у сім’ї священика. Закінчив університет в Айові. У 1922 р. Е. Чемберлін вступає до докторантури Гарвардського університету і, закінчивши її, залишається тут викладати. У 1933 р. вчений публікує працю “Теорія монополістичної конкуренції”, яка стала згодом класичним твором.

“Теорія монополістичної конкуренції” Чемберліна була викликом традиційній економічній науці, згідно з якою монополія і конкуренція існували як взаємовиключні поняття.

Чемберлін у своїй праці показав існування спеціального виду монополії, яка є необхідною складовою конкурентної і ринкової системи. Він назвав два способи поєднання монополії з конкуренцією:

· створення ринку ймовірно рідкісних товарів – цей варіант можливий за наявності двох або невеликого числа продавців;

· ринок диференційованих продуктів – контроль продавців над товарами, що мають особливі ознаки.

Запропонований ним варіант монополістичної конкуренції має такі характерні ознаки:

· кількість продавців досить велика;

· кожна фірма діє на ринку, не враховуючи свого впливу на поведінку конкурентів;

· товар якісно різнорідний, тому покупці віддають перевагу товарам із торговою маркою конкретних продавців;

· введення у виробництво близьких груп продуктів не обмежений. У результаті кожний продавець має криву попиту за заданих цін.

Пропонуючи диференційований продукт, кожний продавець формує свій мікроринок, на якому виступає як монополіст, але водночас його товар зазнає конкуренції з боку кращих товарозамінників. Конкуренція при цьому розвивається в трьох напрямах:

* маніпулювання ціною – через монополізацію ринку продавцем відбувається порушення рівноважної ціни у бік збільшення; це призводить до зменшення обсягів виробництва продукції, недовикористання виробничих потужностей, зростання безробіття (негативний аспект теорії Чемберліна);

* внесення якісних змін у виготовлюваний продукт;

* впровадження реклами.

Останні два чинники належать до нецінових чинників конкуренції.

Пізніше неціновими умовами посилення монополістичної конкуренції Чемберлін назвав також технічне удосконалення й обслуговування покупців.

Джоан Вайолет Робінсон (1903–1983) – англійський економіст, закінчила Кембриджський університет, а з 1965 по 1971 р. обіймала посаду професора в цьому ж університеті. Світову популярність їй принесла книга під назвою “Економічна теорія недосконалої конкуренції”, видала у 1933 р.

Загальний підхід до аналізу макроекономічних процесів Дж. Робінсон запозичила у Дж. М. Кейнса, а підхід до основних категорій аналізу (відсотка, заробітної плати, проценту, капіталу) – у Д. Рікардо і А. Маршалла.

У теорії недосконалої конкуренції Робінсон намагалася встановити механізм формування цін в умовах, коли кожний виробник може бути монополістом своєї продукції. Ця теорія, на відміну від теорії монополістичної конкуренції, не розглядає конкуренцію всередині монополістичного сектору, а досліджує ціноутворення в місцях зіткнення монополій торгово-промислового типу, що виникають, з немонополізованими фірмами, тобто процеси утворення монопольного прибутку.

У недосконалій конкуренції Робінсон вбачала порушення рівноважного стану конкурентної господарської системи й експлуатацію найманої праці.

За недосконалої конкуренції продукції випускається менше, ніж за досконалої. У результаті відбувається зростання цін, яке є наслідком:

* домовленості між фірмами;

* обмеження доступу в галузь сторонніх фірм.

Зростання цін, на думку Робінсон, вимагає обов’язкового втручання держави в економіку за допомогою заходів податкової і бюджетної політики. Під монопсонією вона розуміє тип ринкової структури, за якої є монополія єдиного покупця певного товару. Робінсон стверджувала, що монопсоністом може бути велика фірма, яка використовує працю робітників за нав’язаними нею умовами. Як наслідок, заробітна плата може бути нижчою від граничного продукту, а це свідчить про наявність відносин експлуатації. Тому в цих умовах необхідно узаконити мінімальний розмір заробітної плати. З іншого боку, якщо могутні профспілки домагаються значного збільшення заробітної плати, що зменшує нормальний прибуток власників капіталу, то вже самі робітники експлуатують дрібних власників.

Чиста монополія – це ситуація, в якій одна фірма є єдиним виробником продукту, для якого немає близьких замінників. Фірма-монополіст отримує повний контроль над ціною. Виникнення чистої монополії пов’язане з утворенням бар'єрів для входження в галузь, із монополією виробників сировини і т. ін. Для Робінсон чиста монополія є явищем не тільки ринку, а й концентрованого виробництва. Останнє, на думку автора, є економією фірми на масштабах, оскільки частка постійних витрат, що припадає на одиницю продукції, зі зростанням обсягів виробництва знижується.

Олігополія – стан на ринку за невеликої кількості фірм-виробників. Існування реальної олігополії Робінсон вважала більш поширеним, ніж існування досконалої конкуренції й абсолютної монополії.

Особливістю монополістичної конкуренції є взаємозалежність між фірмами. Іншими словами, олігополія існує, якщо кількість фірм у галузі настільки невелика, що при формуванні цінової політики одна з них повинна брати до уваги реакцію з боку конкурентів.

Робінсон досліджувала можливість використання ціни як інструменту впливу на попит і регулювання збуту. Вона ввела поняття «дискримінація в цінах» – розподіл монополією ринків на сегменти на основі еластичності попиту за ціною. Монополіст, випускаючи новий товар, спочатку максимально завищує ціну, обслуговуючи найбільш спроможну частину споживачів. Потім він, поступово знижуючи ціну, залучає менш спроможних покупців, і при цьому, незважаючи на зниження ціни, прибуток буде високий, оскільки попит збільшиться.

Йозеф Алоїз Шумпетер (1883–1950) – австрійський економіст, професор Гарвардського університету. Народився в Моравії в сім’ї дрібного фабриканта. Закінчив Віденський університет, де одним із його вчителів був О. Бем-Баверк. У 1908 р. він публікує першу працю “Сутність і зміст теоретичної політичної економії”, а в 1912 р. – одну з найвідоміших праць “Теорія економічного розвитку”. З 1925 по 1932 р. Й. Шумпетер очолює кафедру державних фінансів Боннського університету. У 1932 р. Шумпетер переїжджає до США, де до кінця життя залишається професором Гарвардського університету. Саме в ці роки він пише такі відомі праці, як “Економічні цикли” (1939 р.) і “Капіталізм, соціалізм, демократія” (1942 р.).

Початковим пунктом у теорії корисності Шумпетера є поняття додаткової вартості – різниця між цінностями двох товарів, один з яких не був вироблений внаслідок витрати ресурсів на виробництво іншого товару. Чим більше виробляється товарів певного типу, тим сильніше зростає тиск невироблених товарів і тим менший приріст вартості. У стані рівноваги сума додаткової корисності всіх вироблених товарів дорівнює нулю.

Теорія підприємництва за Й. Шумпетером. Підприємці займаються здійсненням нових комбінацій факторів виробництва за допомогою вкладання коштів. Шумпетер виділяє кілька видів нових комбінацій факторів виробництва:

* створення нового блага;

* використання нової технології виробництва;

* освоєння нового ринку збуту;

* відкриття нових джерел сировини;

* використання нової технології виробництва.

Підприємництво, за Шумпетером, становить властивість людського характеру, що не залежить від класової та соціальної належності.

Підприємця характеризують такі якості:

* прагнення до нововведення;

* уміння ризикувати;

* віра у власні сили;

* відчуття власної незалежності.

Стимул підприємництва як новаторства полягає у зростанні прибутків або в зменшенні витрат внаслідок інновації. Новаторська діяльність (безперервно прогресуючи зсередини) сприяє переходу економіки з однієї рівноваги в іншу. Цей процес Шумпетер назвав економічним розвитком.

Одержання грошей є свідченням завершеного процесу виробництва і збільшеного сукупного продукту.

Кредит Шумпетер вважав важливою умовою отримання новаторами засобів виробництва. Відсоток за кредит – це ціна, сплачена за придбання нових продуктивних сил.

Він визнавав лише грошову форму капіталу – платіжні кошти, які в руках підприємців змінюють структуру виробництва. Шумпетеру належить динамічна концепція циклу, де циклічність розглядається як закономірність економічного зростання. Згідно з цією концепцією рушійна сила процвітання – масові інвестиції в основний капітал, які слугують втіленням певних новацій. Найважливіша роль у теорії циклів відводиться кредиту, який створює можливість залучення до економічного обороту додаткових економічних ресурсів і тим самим реалізації нововведень.

Ділові цикли проходять дві фази:

· перша – економіка вийде зі стану рівноваги завдяки масовій інноваційній діяльності підприємців;

· друга – економіка рухається до стану рівноваги з урахуванням нових умов її функціонування; цей рух зберігається до поновлення інноваційних процесів.

На відміну від традиційного, сприйнятого й марксистами, протиставлення монополії і конкуренції, Шумпетер бачить можливість їх позитивної взаємодії. Не будь-яка конкуренція ефективна для економічного зростання. Ефективною Шумпетер вважає тільки конкуренцію, що ґрунтується на зниженні витрат виробництва і підвищенні якості продукції за рахунок технічних, організаційних і управлінських новацій. Найкращі умови для здійснення таких новацій мають найбільші компанії та їх монополістичні об’єднання. Саме монополії, що володіють величезними ресурсами, мають можливість проводити дослідницькі роботи, впроваджувати нову техніку і технологію, що пов’язано найчастіше з гігантськими капіталовкладеннями та з тривалими термінами окупності інвестицій.

Якщо раніше монопольний прибуток базувався на особливих правах і привілеях, наданих владою, або на виключній власності на дефіцитні ресурси й невідтворювані блага, то тепер він є породженням нововведень, винагородою за технічне й організаційне новаторство. Монополію, що забезпечує надприбуток за рахунок новаторської діяльності, Шумпетер іменує ефективною монополією.

Цей надприбуток для кожної конкретної монополії – справа тимчасова. Вона зникає внаслідок здійснення інших нововведень конкурентами – монополіями-суперниками. Кожна монополія дбає про приватні інтереси, але кінцевим результатом є виграш усього суспільства.

За Шумпетером, ефективна монополія – це джерело позитивного динамізму економіки. У цьому відношенні його теорія прямо протилежна марксистській, що вбачає у монополіях причину господарського застою і регресу.

У післявоєнний період особливого значення набули неокласичні теорії економічного зростання,які стали розвитком теорії граничної продуктивності капіталу і праці, початки якої заклав Дж.Б. Кларк.

Неокласичні теорії економічного зростання

У післявоєнний період особливого значення набули неокласичні теорії економічного зростання,які стали розвитком теорії граничної продуктивності капіталу і праці, початки якої заклав Дж.Б. Кларк.

Неокласичні теорії значною мірою розвивалися на основі критики неокейнсіанських моделей економічного зростання. Сучасні неокласики критикують кейнсіанську концепцію за такими напрямами:

1) за абсолютизацію одного чинника зростання — нагромадження капіталу й ігнорування інших, насамперед технічних нововведень;

2) за тлумачення показника “капіталомісткість” параметром, який визначається виключно природою технічного прогресу і не пов’язаний зі зміною пропозиції виробничих ресурсів та їхніх “цін” — прибутку, ренти, процента і заробітної плати;

3) за недооцінку здатності ринкової системи до саморегулювання і пропозицію неадекватних, з точки зору неокласиків, методів антициклічного (короткострокового) економічного регулювання.

У неокласичних моделях зростання на перший план висуваються проблеми потенційно можливих темпів економічного зростання та його факторів, насамперед капіталу і праці. Вони грунтуються на таких основних постулатах:

1) продукт створюється всіма чинниками виробництва, передусім капіталом і працею;

2) ”ціни” цих основних чинників — прибуток і заробітна плата — дорівнюють їхнім граничним продуктам;

3) використовується апарат виробничих функцій як формалізованої форми виразу взаємозв’язку між обсягом створеного продукту і чинниками виробництва, еластичності як самого виробництва, так і його чинників, урахування дії фундаментальних економічних законів.

Усі неокласичні моделі зростання виходять із того, що ринкова економіка внутрішньо стійка і має об’єктивні передумови для автоматичного відновлення тимчасово втраченої динамічної рівноваги. Ці моделі характеризуються положенням про незначні масштаби державного втручання в економічні явища і процеси.

У моделі провідного сучасного неокласика, британського дослідника Джеймса Едуарда Міда (нар. 1907), Нобелівського лауреата 1977 р.,економіка прагне до стану рівноваги, тобто всі основні макроекономічні показники — національний дохід, сукупні заощадження й інвестиції, капітал — зростають стійкими темпами, що визначаються темпом зростання обсягу задіяної робочої сили. Якщо внаслідок дії певних дестабілізуючих факторів знижуються темпи зростання заощаджень та інвестицій, то це впливатиме не на темп зростання національного доходу, а на зміну співвідношення коефіцієнтів “капітал – робоча сила” і “капітал – продукт” (маржинальний коефіцієнт). Водночас, еластичні ціни та гнучка грошово-кредитна політика держави змінять співвідношення між прибутком і заробітною платою, тобто розподіл національного доходу, залишивши без змін темп його зростання.

Неокласичні моделі зростання для аналізу його кількісних аспектів широко використовують апарат так званих виробничих функцій — алгебраїчних рівнянь, що відображають функціональну залежність обсягу виробленого продукту від окремих чинників виробництва (капіталу, праці, технічного прогресу). В сучасному макроекономічному аналізі найширше застосування одержали виробнича функція Кобба–Дугласа, розроблена в 1928 р. американцями Чарльзом Коббом і Пітером Дугласом, та її сучасна модифікація — функція Кобба–Дугласа–Тінбергена,яка була виведена у 1948 р. голландським теоретиком, першим Нобелівським лауреатом з економіки (1969 р.) Яном Тінбергеном(нар. 1908).

Економічний зміст виробничих функцій полягає у визначенні впливу кожного фактора економічного зростання та їх сукупної дії на обсяг національного продукту. Зокрема, якщо функція Кобба–Дугласа відображає дію таких чинників, як капітал і праця за умов екстенсивногоекономічного зростання, то функція Кобба–Дугласа–Тінбергенавраховує й інтенсивні чинники зростання, які з’являються на ґрунті технічного прогресу.

У тісному зв’язку з використанням виробничих функцій знаходиться розвиток нової сфери прикладання неокласичних принципів і апарату граничного аналізу — теорія технологічних змін, або теорія технічного прогресу.Її фундатори, а це, насамперед, американські економісти — Нобелівський лауреат 1987 р., професор Массачусетського технологічного інституту Роберт Мертон Солоу (нар. 1924), Едуард Денісон та інші, намагаються пов’язати характеристику технологічних змін, що впливають на економічний розвиток, із змінами параметрів виробничих функцій. При цьому технічний прогрес вводиться у виробничі функції у двох формах: нейтральний технічний прогрес, що не впливає на співвідношення ефективності виробничих факторів, і “домінуючий” технічний прогрес, в якому відбиваються такі важливі техніко-економічні параметри, як еластичність заміщення чинників виробництва, різне зростання їх ефективності тощо.

Розвиток неокласичних теорій економічного зростання слугував обґрунтуванню окремих аспектів політики економічного зростання:

• по-перше,неокласики висунули на перший план проблему потенційно можливих темпів економічної динаміки і зростання виробничих ресурсів — на відміну від неокейнсіанців, які зосередилися на проблемах формування ефективного сукупного попиту;

• по-друге,застосування виробничих функцій дало поштовх вивченню ролі окремих чинників зростання — як кількісних, так і якісних;

• по-третє,неокласики стимулювали більш жорстку політику держави щодо профспілок з метою обмеження темпів зростання заробітної плати.

Нинішня еволюція неокласичних теорій зростання йде по лінії розробки більш складних і абстрактних моделей з метою визначення оптимальної траєкторії економічного зростання. При цьому відбувається вдосконалення інструментарію кількісного аналізу, який характеризує вплив технічного прогресу на економічну динаміку.