Особливості розвитку господарства та економічної думки у міжвоєнний період

Особливості господарського розвитку України в 20-30-ті роки ХХ ст.

25 жовтня (7 листопада) 1917 р. до влади прийшла одна з радикальних партій Росії – РСДРП(б), яка ставила перед собою розв’язання ряду економічних завдань (рис. 11.1). Її економічні завдання були визначені на VI з’їзді партії (1917) і мали характер не соціалістичного будівництва, а суспільно-державного управління виробництвом, розподіл, фінанси і регулювання робочої сили на основі введення загальної трудової повинності.

Основні заходи цього періоду: організація робітничого контролю, націоналізація банків, введення в дію Декрету про землю, націоналізація промисловості та організація системи управління нею, монополія зовнішньої торгівлі.

На практиці ідея націоналізації поступово зводилася до конфіскації, що негативно позначилося на роботі промислових підприємств, оскільки порушувалися господарські зв’язки, утруднювалося налагодження контролю в масштабі країни. Незважаючи на таке становище, з початку 1918 р. націоналізація промисловості на місцях почала набувати характеру масового, стихійного і зростаючого конфіскаційного руху. Через відсутність досвіду інколи усуспільнювали підприємства, до управління якими робітники фактично не були готові, а також малі підприємства, які ставали тягарем для держави. Набула поширення практика незаконної конфіскації за рішенням фабрично-заводського комітету (фабзавкому) з наступним її затвердженням державними органами. На цьому фоні економічне становище країни погіршувалося.

З початком громадянської війни влітку 1918 р. й іноземної інтервенції 2 вересня ЦВК оголосив країну єдиним військовим табором. Встановлювався командно-адміністративний режим з метою зосередження в руках держави всіх ресурсів і збереження господарських зв’язків. Почали здійснюватися надзвичайні заходи, що отримали пізніше назву політики “воєнного комунізму”. Вона набула завершених обрисів до весни 1919 р. “Воєнний комунізм” — це модель державного регулювання економіки, яка мала подвійну природу. З одного боку, він був реакцією на критичні обставини і тому був набором вимушених тимчасових заходів, з іншого – його реалізація на практиці стала спробою безпосереднього переходу до нового суспільного ладу.

Головним заходом “воєнного комунізму” була продрозкладка, за якою селяни повинні були здавати всі “надлишки” продовольства (за винятком необхідного для життя мінімуму). Зібране продовольство надходило у розпорядження Наркомпроду для нормованого прямого розподілу між населенням міст. Це зумовило ще одну ознаку „воєнного комунізму” — так звану “хлібну монополію”, або виключне право держави на реалізацію основних продуктів харчування.

У промисловості “воєнний комунізм” означав повну націоналізацію з жорсткою централізацією управління (через Вищу Раду Народного Господарства, створену в грудні 1917 р.) та позаекономічні методи господарювання, для чого запроваджувалися загальна трудова повинність, трудові армії та ін. Доповнювалося все це натуральним обміном, натуралізацією оплати праці за зрівняльним принципом, незалежно від кваліфікації працюючого.

Після закінчення громадянської війни наприкінці 1920 р. першочерговим завданням стала відбудова народного господарства. Перехід до розвитку в мирних умовах вимагав також зміни методів управління економікою країни. Воєнізована система управління, бюрократизація апарату, незадоволення продрозкладкою викликали навесні 1921 р. внутрішньополітичну кризу, яка виявилася у повстаннях і страйках на підприємствах.

У березні 1921 р. Х з’їзд РКП (б) у ході внутрішньополітичної боротьби прийняв рішення про заміну продрозкладки продовольчим податком (незабаром РНК УСРР видав декрет про норми і розмір податку – загальна сума податку становила 126 млн. пудів зерна замість 180 млн. пудів згідно з продрозкладкою). Це поклало початок переходу до нової економічної політики (неп).

Поява нової моделі господарювання зумовлена низкою об’єктивних причин: перехід до мирного будівництва, що вимагав зміни акцентів у економіці; кризовий стан економіки, що мав тенденцію до свого посилення і стимулював відхід від воєнно-комуністичної доктрини; невдоволення селянства продрозкладкою; несприятливий для комуністів стан світового революційного руху, що змушував більшовицький режим дотримуватися гнучкішої лінії щодо селянства.

Протягом 1921–1922 рр. формувалася непівська модель організації суспільства, яка фактично реалізувалася на практиці. Основними складовими непу були: відновлення торгівлі та товарно-грошових відносин; введення стійкої грошової одиниці, надання їй конвертованості; дозвіл приватної торгівлі; денаціоналізація середніх і дрібних підприємств, повернення їх старим власникам; введення господарського розрахунку на підприємствах (право продажу надпланової продукції); дозвіл іноземних концесій; відновлення матеріальних стимулів виробництва, розвиток кооперації й оренди; зменшення державного втручання в економіку; заміна продрозверстки продподатком.

основні заходи нової економічної політики — побудова відносин між містом і селом на економічній основі, розвиток промисловості на нових організаційних принципах і на базі електрифікації, кооперування населення, часткове запровадження госпрозрахункових відносин, допуск приватного капіталу в економіку, налагодження державного регулювання, планування й управління економікою — у сукупності дали змогу до 1925 р. досягти основних довоєнних показників економічного розвитку. Однак період непу не характеризувався гармонійним безкризовим розвитком. Навпаки, дестабілізуючі процеси розхитували економіку майже кожний рік: фінансова криза 1922 р., криза збуту 1923 р., товарний голод 1924 р., зростання інфляції 1925 р. Проте взаємодія плановості й розвитку ринкових відносин забезпечували динамічну рівновагу в господарській системі. З одного боку, план виходив із потреб ринку і враховував процеси, які відбувалися на ньому, з іншого — план організовував ринкові процеси, справляв на них активний вплив. Дестабілізація розпочалася з порушенням цієї взаємодії, наростанням з 1925 р. центристських тенденцій в економіці, тобто посиленням централізованого планування й управління економікою на шкоду ринковим відносинам.

Незважаючи на успіхи непу, СРСР, у т.ч. й Україна, залишалися аграрно-індустріальними, їхні економіки вимагала технічної і технологічної модернізації. У 20-х роках розгорнулася гостра партійна дискусія про те, якими шляхами досягти світового рівня економічного розвитку. Перемогла лінія Й. Сталіна та його соратників, які були прихильниками авторитарних форм управління і здійснення індустріалізації будь-якою ціною в найближчій перспективі.

Було обрано стратегію прискореного розвитку важкої промисловості, основними етапами якого стали п’ятирічки. Запроваджена нова економічна політика супроводжувалася суперечливими процесами, які вона викликала в суспільстві. Серед них: зниження темпів розвитку; вичерпання ресурсів; небажання більшовицької партії ділитися владою і поширити дію економічного плюралізму на сферу політики; швидка диференціація суспільства, зростання соціальної напруженості, а отже, створення соціального підґрунтя для рішучої відмови від ринкових відносин. Відмови від непу вимагала і державна політика реалізації курсу індустріалізації, прийнятого XIV з’їздом ВКП(б) у грудні 1925 р.

Взявши курс на модернізацію промислового потенціалу країни, радянське керівництво мало вирішувати три проблеми: кошти, сировина і трудові ресурси для розвитку індустрії. Одержати все це можна було від селянства, яке становило більшість населення. Звичні адміністративні методи в економіці — перекидання коштів за рахунок встановлення занижених цін на сільськогосподарську продукцію (у роки першої п’ятирічки вони інколи становили 1/8 ринкових) — вже не могли ефективно задовольнити потреб індустріалізації. Вихід вбачався у колективізації, оскільки колективне (контрольоване і кероване державою) господарство могло швидко забезпечити зростання обсягів виробництва і фінансових надходжень.

Колективізація розпочалась у 1928 р. Першочерговим завданням у галузі сільського господарства визнавався розвиток усіх форм кооперації (виробничої, житлової, кредитної, споживчої тощо), а перспективним завданням — поступовий перехід до колективного обробітку землі на основі нової техніки (механізація, електрифікація). Однак не було визначено терміни, форми і методи кооперування. XV з’їзд ВКП(б) (1927) передбачав повільний, поступовий, добровільний перехід до кооперації. Проте практика диктувала швидкі темпи і жорсткі методи, було порушено основні принципи кооперації. Форсування колективізації призвело не лише до різкого скорочення поголів’я худоби і збору зернових, а й до людських жертв, яких налічувалися мільйони (близько 10 млн. осіб). Як наслідок у роки перших п’ятирічок діяла карткова система постачання населення (до 1936 р.). Водночас, колективізація створила соціальну базу для модернізації аграрного сектору, дала змогу підвищити продуктивність праці, вивільнити трудові ресурси для інших галузей економіки. Таким чином, у 30-ті роки сформувалася економічна система, підґрунтям якої були жорсткий централізм і директивність. По суті, держава знову запровадила своєрідну “розкладку” як у сільському господарстві (обов’язкові поставки), так і в промисловості, де встановлювалися жорсткі директивні завдання щодо виробництва і розподілу продукції, а прибуток підприємства практично повністю вилучався до бюджету держави. Утвердилися командно-бюрократичні методи управління. Через обмеження самостійності та прав підприємства як господарюючі одиниці почали перетворюватися у виконавчі органи центрального керівництва. Все це завершилось утвердженням командно-адміністративної системи управління народним господарством.

Світова економічна криза 1929-1933 рр. та форми її прояву

Економічне піднесення 20-х років у США справедливо називають роками “просперіті” — процвітання. Однак саме у цей період в економіці почали проявлятися явища, які згодом вилилися у найбільшу в історії США кризу. Криза розпочалася різким падінням цін акцій на нью-йоркській біржі наприкінці жовтня 1929 р. Біржовий крах розорив багато тисяч власників цінних паперів. Одразу ж почався небачений в історії спад промислового виробництва і торгівлі. Так, випуск автомобілів, обсяги виплавлення чавуну і сталі зменшилися на 80%. У цілому промислове виробництво і торгівля скоротилися вдвічі. За роки кризи збанкрутували 130 тис. фірм, 19 залізничних компаній, 5760 банків. Мільйони громадян постраждали, втративши своє майно, накопичення, робочі місця. Криза призвела до небаченого росту безробіття. На околицях міст виросли “гувервілі” — селища з халуп, у яких жили безробітні та їхні сім’ї (названі на “честь” президента США Герберта К. Гувера (1929–1933 рр.). Збільшилася армія голодних і жебраків, які здійснювали “голодні походи” на Вашингтон. Безробіття досягло астрономічної позначки — 17 млн. осіб.

Економічна криза у США поглиблювалася й через невпевнені дії уряду, який відмовився від втручання в економічне життя. Вихід з економічної кризи у США тісно пов’язаний з іменем президента Франкліна Делано Рузвельта, якого американський народ чотири рази обирав на цей пост. Програма виходу із кризи відома під назвою “новий курс”. Фактично це була передвиборча програма Ф. Рузвельта. Започаткований ним “новий курс” здійснювався упродовж 1933–1938 рр.

Перший етап запровадження „нового курсу” тривав з 1933 по 1934 р. Насамперед, було проведено реформи у фінансово-кредитній сфері. У березні 1933 р. було закрито всі банки країни, припинено обмін банкнот на золото, яке взагалі вилучалося з обігу.

Ф. Рузвельт здійснив екстренну програму порятунку банківської системи, допомагаючи перспективним банкам. Кредитним установам США заборонялося поєднувати депозитні операції з торгівлею акціями, чим розмежовувався ринок довго- і короткострокових кредитів. Складовою частиною банківської реформи було страхування дрібних і середніх депозитів.

Прийнятим у 1933 р. законом про відбудову промисловості (НІРА) передбачалося запровадження у різних галузях промисловості “кодексів чесної конкуренції”, які фіксували ціни на продукцію, рівень виробництва, розподіляли ринки збуту, встановлювали розміри заробітної платні тощо. Основне призначення кодексів — підтримка конкурентоздатного виробництва.

У тому ж році почав діяти закон про регулювання сільського господарства (ААА), спрямований на підвищення цін на сільськогосподарську продукцію. Серед інших заходів він передбачав надання грошової компенсації фермерам, які скорочували зернові посіви і поголів’я худоби. Тимчасові труднощі уряд компенсував відповідною фінансовою підтримкою. Здійснювалися заходи з інтенсифікації та механізації сільськогосподарського виробництва.

На другому етапі чинності “нового курсу” (1935–1938 рр.) було прийнято важливі акти соціального характеру. У 1935 р. введено в дію закон про трудові відносини (т. зв. закон Вагнера), яким передбачено право робітників на об'єднання у профспілки, проведення страйків і підписання колективних угод. У тому ж році вперше в історії США набув чинності закон про соціальне страхування і допомогу безробітним.

У 1938 р. прийнято закон про справедливе наймання робочої сили, що встановлював мінімум заробітної плати і максимум тривалості робочого дня для деяких категорій робітників. Закон заборонив використання дитячої праці.

У цьому ж році було прийнято новий закон про регулювання сільськогосподарського виробництва. Метою державного регулювання в даній сфері була боротьба за збереження родючості ґрунту. Для цього фермерам виплачували премії за скорочення посівних площ або введення сівозмін, які зберігають родючість грунту. Таким чином, здійснювався і контроль за рівнем сільськогосподарського виробництва.

Державне регулювання економіки у США успішно здійснювалося і в наступні десятиліття. Воно базувалося на економічній теорії Джона Кейнса (“Загальна теорія зайнятості, процентів і грошей”, 1936 р.) і відповідно державне регулювання отримало назву “кейнсіанство”.

Теоретична концепція Дж.М.Кейнса

Якщо неокласична теорія кінця XIX – початку XX ст. поширювалася, головним чином, на мікроекономічний аналіз,то після глибокої кризи початку 30-х років і в ході наступної тривалої депресії з її небаченим рівнем безробіття, виявилася необхідність іншого — макроекономічного аналізу,фундатором якого став великий економіст XX ст., англійський теоретик Джон Мейнард Кейнс (1883–1946). Основний зміст економічного вчення Дж. М. Кейнса відображає рис. 10.11. Доба панування неокласичної теорії, створеної А. Маршаллом, Дж. Б. Кларком, В. Парето і їхніми послідовниками, закінчилась. Вона виявилася не в змозі передбачити виникнення нових суперечностей ринкової системи. На зміну неокласичній теорії мала прийти інша, яка більше б відповідала новим реаліям економічного життя. Такою теорією і стало кейнсіанство — економічне вчення Дж. М. Кейнса.

Історичними передумовами генезису кейнсіанства в економічній теорії першої третини XX ст. став комплекс взаємопов’язаних економічних, політичних і теоретико-гносеологічних чинників,що виявилися поворотними у розвитку капіталістичної системи господарювання та світової економіки. Свою видатну книгу “Загальна теорія зайнятості, процента і грошей”, в якій викладено революційну економічну концепцію кейнсіанства, автор видав у 1936 р., однак основні її ідеї визрівали раніше, під впливом бурхливих подій у розвитку ринкової економіки наприкінці 20-х – початку 30-х років. За визнанням багатьох сучасних економістів ця книга багато в чому визначає економічну політику ринкових країн і сьогодні — на початку ІІІ тисячоліття.

Головна ідея кейнсіанства полягає в тому, що ринкова система не є досконалою й саморегульованою і що максимально можливу зайнятість та економічне зростання може забезпечити тільки активне втручання держави в економіку.

Новаторство економічного вчення Дж. М. Кейнса в методологічному плані виявилося, насамперед, у двох основних моментах: по-перше,в наданні переваги макроекономічному аналізу порівняно з мікроекономічним; по-друге,в обґрунтуванні концепції так званого “ефективного попиту”,тобто потенційно можливого і стимульованого державою сукупного попиту.

У своєму аналізі Кейнс відводив центральне місце проблемі зайнятості, адже безробіття у 30-х роках набуло катастрофічного характеру. “Саме у визначенні міри зайнятості, — підкреслював він, — а не в розподілі праці тих, хто вже трудиться, існуюча система виявилася непридатною”. Кейнс заперечив можливість стихійного, автоматичного відновлення повної зайнятості на основі вільних ринкових цін, які, на думку неокласиків, призводять до ефективного функціонування всіх чинників виробництва — праці, капіталу і землі — в межах їх граничної продуктивності. Якщо механізм ринкових цін не веде до повної зайнятості, то, якзазначав англійський теоретик макроекономіки, виникає питання, чи можна забезпечити її взагалі.

Рівень зайнятості, за Кейнсом, визначається динамікою “ефективного попиту”, який формується з очікуваних витрат на споживання домашніх господарств (населення) і передбачуваних інвестицій (витрат фірм). Саме “ефективний попит”, а не пропозиція ресурсів і зміна їх відносних цін, підкреслював реформатор економічної науки, зумовлює рівень зайнятості та національного доходу. Спроби визначити закономірності руху сукупного попиту і приросту національного доходу є центральною ідеєю кейнсіанського вчення. Саме вона стала справжнім відкриттям для економічної теорії, несподіваним для більшості сучасників Дж. М. Кейнса.

Особливе значення у кейнсіанській теорії відводиться питанню про державне регулювання ринкової економіки. Дж. М. Кейнс обґрунтовано стверджував, що закономірності мікроекономіки(сфери функціонування окремого господарюю-чого суб’єкта, тобто підприємства) не збігаються із закономір-ностями макроекономіки (економіки як цілого), а тому виникає потреба активного втручання держави у процеси відтворення, щоб узгодити інтереси суспільства з інтересами фірм.

Заклик до активного втручання держави в економічні процеси з часів Дж. М. Кейнса став однією із характерних особливостей сучасної економічної думки. Він був настільки сильним і переконливим, що з ідеєю державного економічного регулювання сьогодні погоджуються, хоча й частково, навіть активні опоненти кейнсіанства, представники сучасного економічного лібералізму – неокласики, неолібералісти і монетаристи.

Інституціональні концепції як концепції подолання кризи

Історичні передумови виникнення інституціоналізму були зумовлені такими факторами:

1) трансформаційними зрушеннями в ринковій системі під впливом монополізації та корпоративізації економіки;

2) проявами ринкової нестабільності – ознаками циклічності, проблемою зайнятості тощо;

3) наявністю соціальних суперечностей;

4) посиленням впливу масових суспільних організацій та рухів (робітничого, профспілкового);

5) поступовою втратою незаперечності неокласичної доктрини про самодостатність конкурентного ринку, його цілком автоматичне ефективне регулювання та невтручання держави;

6) виникнення потреби в суспільному контролі над ринковим механізмом і демократичному реформуванні суспільних відносин.

Інституціоналізм виявився реакцією на панування монополій у ринковій економіці. Початковий етап його розвитку характеризувався різкою критикою монополістичних корпорацій, їх спочатку нічим не обмеженого свавілля у період виникнення й початкового розвитку (остання чверть ХІХ – початок ХХ ст.). Інституціоналізм став альтернативою неокласичної теорії. Можна виділити три основних риси, що визначають специфіку методології інституціоналізму:

1) незадоволення надто високим рівнем абстракції, властивого класичній і неокласичній теоріям, особливо статичним характером ортодоксальної теорії цін;

2) прагнення до інтеграції економічної теорії з іншими суспільними науками;

3) незадоволення недостатнім емпіризмом “класиків” і “неокласиків”, заклик до деталізації кількісних досліджень.

Пізніше інституціоналізм став поширеною течією економічної думки, в якій на ґрунті спільної методології об’єднались представники багатьох її напрямів.

Ранній інституціоналізмпредставлений трьома напрямами американського інституціоналізму: 1) соціально-психологічним – Т. Веблена; 2) соціально-правовим – Дж. Коммонса; 3) емпіричним, або кон’юнктурно-статистичним, – В. Мітчелла і його послідовників.

Соціально-психологічний інституціоналізм.Його було започатковано працею Торстена Веблена(1857—1929) “Теорія бездіяльного класу” (1899), в якій він дав глибоку критику капіталізму. Автор наголошує на існуванні суперечності між економічною теорією і реальним життям. Економічна наука займається абстракціями, які не збігаються з реаліями життя. Політична економія проголосила ідею гармонії інтересів, а насправді скрізь відбувається жорстока боротьба за існування. Веблен критикує ортодоксальних економістів за те, що вони обмежують економічні інтереси тільки грошовими, ігноруючи людину як особистість, що перебуває у певному суспільному середовищі. Крім того, вони не враховують історичного розвитку цього середовища.

З цієї причини Веблен ставить завдання — розширити сферу дослідження за рахунок вивчення суспільної психології, інститутів, навичок і схильностей людей.

Гостра критика капіталізму дала підставу колегам назвати Веблена “американським Марксом”. Він і справді був добре обізнаний з “Капіталом” К. Маркса, називав його великим мислителем, який розвиває ідеї класичної школи. Проте Веблен стояв на інших позиціях. Він не був противником капіталізму, заперечував революційні перетворення і виступав лише за здійснення більш-менш радикальних реформ. Веблена можна вважати прихильником еволюціонізму, поєднаного із соціал-дарвінізмом, який поширює поняття природного добору, боротьби за існування на і сферу суспільного життя. Будуючи свою концепцію на засадах еволюціонізму, Веблен формулює ідею суперечностей еволюційного розвитку. За його концепцією, інститути в процесі розвитку суспільства вступають у суперечність з новими умовами життя, з новим суспільним середовищем. Інститути, що не пристосовуються до змін, стають «консервативним фактором», перешкодою для суспільного розвитку.

У розвитку суспільства Веблен виділяє кілька стадій. Вихідною стадією еволюції є дикунство, далі суспільство проходить через варварство до сучасної машинної системи. Капіталізм у нього це — “машинний процес та інвестиції заради прибутку”. Головною суперечністю капіталізму є суперечність між “індустрією” і “бізнесом”, яка виявляється в тому, що “бізнес” перешкоджає розвиткові машинної техніки, індустрії. Якщо джерело всіх і суперечностей, усіх недоліків капіталізму перебуває у сфері бізнесу, то і позбутися таких негараздів можна, звільнивши індустрію від поневолення її бізнесом. Індустрією має керувати не бізнес, а промислово-технічна інтелігенція. Вона, стверджував Веблен, створюватиме генеральний штаб індустріальної системи, який візьме під контроль усе суспільство. Тим самим Веблен заклав основи індустріально-технологічної концепції, яка набула розвитку в працях неоінституціоналістів.

Соціально-правовий інституціоналізм.Д. Р. Коммонс(1862—1945) формулює “юридично-мінову” концепцію суспільного розвитку. Її суть полягає в тому, що в основу розвитку він покладає мінові відносини, зображуючи їх як юридичні. Вихідною економічною категорією він оголошує юридичне поняття угоди. Учасниками угоди можуть бути всі інститути суспільства. Сама угода, яка становить основний елемент кожного економічного інституту, включає три моменти: конфлікт, взаємодію, розв’язання. Отже, будь-які суспільні конфлікти, усі суперечності можна успішно розв’язати. Запорукою цьому буде юридичне регулювання правил «угоди».

Велике місце в концепції Коммонса посідає категорія «розумної цінності», яка утворюється в результаті формування оцінок, єдності думок у процесі всіх угод. Він навіть заявляє, що політична економія — це наука про процеси, що ведуть до встановлення “розумної цінності”.

Коммонс критикує класиків і неокласиків за їх визначення вартості. Вартість у нього – це очікуване право на майбутні блага і послуги.

Кон’юнктурно-статистичний інституціоналізм.В. Мітчелл(1874—1948) – учень Веблена – став засновником нового емпіричного напряму в інституціоналізмі. Проте Мітчелл не беззастережно наслідував Веблена. Наприклад, він критично оцінював ігнорування Вебленом статистики для доказу своїх ідей. Сам Мітчелл нагромадив і систематизував величезний статистичний матеріал, який узяв за основу своїх досліджень. Він підкреслював великий вплив грошей на поведінку людей. Це зумовлено тим, що виробництво товарів підпорядковане не виготовленню споживних вартостей, а одержанню прибутку. Саме це пояснює необхідність вивчення грошового господарства.

Інституціоналізм Мітчелла був емпіричним дослідженням сучасності. Широко використовуючи фактичний матеріал, статистику, він намагався не тільки привернути увагу на вади тогочасного економічного життя, а й сподівався розв’язати загальні суперечності капіталізму. Особливу увагу він приділяв аналізу циклічних коливань. За Мітчеллом, циклічний характер капіталістичного відтворення спричиняється дією багатьох факторів “системи грошового господарства”. Він доводить можливість впливати на цикли і навіть запобігати їм. Він прихильник державного втручання в економіку.