Інноваційна модель розвитку України необхідність та шляхи становлення

Основні тенденції економічного розвитку України в період переходу до ринкової економіки

Загально-наукового визначення терміну „перехідний період” поки не прийнято, але більшість дослідників розуміють його як час інституціональних перетворень, у змісті – перетворення суспільної системи, включаючи всі її істотні складові: моральну, політичну, правову, економічну. Одна з найбільш важливих проблем сучасного розвитку – вибір правильного напрямку нашого руху. Україна має вибрати власну, яка б відповідала саме її умовам. Модель ринкової економіки, а не копіювати чужі моделі. В принципі цей вибір необхідно зробити між двома найбільш загальними моделями ринкової економіки: ліберальною чи регульованою. Перша передбачає створення самокерованого, нерегульованого ринку епохи первісного нагромадження капіталу, за якого держава відсторонюється від управління економікою і від проблем соціального захисту населення. Друга націлена на створення соціально орієнтованого і регульованого ринку, який передбачає наявність ефективного державного сектору, державного регулювання економіки і проведення політики соціального захисту населення від можливих негативних наслідків переходу до ринкової економіки.

Наступною проблемою є чітке вирішення пріоритетів на шляху до створення обраної моделі, а не намагання одночасного вирішення усіх проблем. Історичний досвід показує, що всі подібні намагання закінчувались провалами. Прагнення до швидкого безпосереднього переходу до ринку через лібералізацію цін („шокова терапія”) дуже нагадують намагання Радянської держави перейти у роки „воєнного комунізму” до безпосереднього виробництва і розподілу продуктів по-комуністичному. Як відомо, вони не тільки не мали успіху, а й згодом були визнані помилковими навіть їх прибічниками.

Перехід до ринкової економіки — не разовий стрибок, а поступовий, еволюційний процес глибоких перетворень існуючої економічної системи з регулювальною діяльністю держави, що обов’язково має передбачати їх етапність. Саме це показує світовий (зокрема китайський) досвід, який не було враховано при проведенні реформ. Проведення ефективних ринкових реформ передбачає не „шокову” ліквідацію існуючої економічної системи, а трансформацію інститутів, їх пристосування до нових умов. При цьому важливо зберегти все позитивне. Особливо це стосується інститутів державного регулювання економічних процесів і соціальних інститутів, що складаються в ході тривалої еволюції.

Поряд з макроекономічними реформами слід здійснювати реформи структурні. Проведення малої та великої приватизації, що триває відносно довго, дає можливість створити численний приватний сектор, а в перспективі — перейти до змішаної економіки.

Однією з провідних тенденцій економічного розвитку України є прагнення побудувати ринкову соціальноорієнтовануекономіку змішаного типу, де держава буде виконувати вмежах закону лише роль регулятора економіки, використовуючи методи переважно економічного впливу.

Важливою тенденцією є також перехід до багатоукладної структури економіки, який здійснюється шляхом заходів роздержавлення і приватизації (питома вага державної власності не повинна перевищувати 30%). Розпочався процес роздержавлення власності.Виникають нові форми господарювання, які з’являються внаслідок корпоратизаціїдержавних підприємств та їх приватизації. Сертифікатну приватизаціюзамінюють грошовою приватизацією, яка має забезпечити надходження коштів до Державного бюджету, зростання інвестицій векономіці та формування ринкових відносин. Статтею 14 Конституції України земля проголошена основним національним багатством, що перебуває під особливоюохороною держави. Право власності на землю має набуватися і реалізуватися громадянами,юридичними особами та державою винятково згідно з відповідним законодавством, яке розробляється і ухвалюється Верховною Радою України.

У ньому питанні боролися дві тенденції: першою передбачалося збереження права власності на землю за державою та громадськими господарствами і підприємствами: КСП, аграрними асоціаціями та спілками, оренда землі з передачею в спадок; другою тенденцією передбачалась приватизація землі фізичними особами з правом її купівлі-продажу, застави, передачі вспадок.

Важливою тенденцією є також прагнення інтеграції економіки України до Європейського Союзу та до створення цільного економічного простору в складі СНД.

Особливості реформування економіки України

Маючи за мету побудову ринкової економіки соціально-орієнтованого типу, в Україні проводять реформи, які мають забезпечити перехід до багатоукладної економіки. Це здійснюється шляхом роздержавлення і приватизації. Розроблена відповідна законодавча база, яка регламентує конкретні шляхи та методи перетворення державних підприємств у недержавні, з врахуванням особливостей кожної галузі та їх значення для суспільства.

За роки свого незалежного розвитку Україна має певні соціальні, економічні і політичні здобутки. Перше десятиріччя незалежності України в галузі економіки характеризується насамперед тим, що було започатковано перехід від адміністративно-командної системи господарювання до ринкової. З цією метою здійснюється роздержавлення, приватизація і демонополізація економіки.Але процес реформування відбувається дуже складно і супроводжується великими втратами.

Основними причинами цих втрат є невизначеність самої сутності ринкової економіки, а стратегія і тактика реформ дуже часто визначалась з подання іноземних консультантів та радників, а також відсутність чіткого і жорсткого контролю та регулювання радикальних трансформаційних процесів.

Економічні трансформації, що відбуваються в Україні наприкінці XX - на початку XXI ст., ускладнюються затяжною економічною кризою в промисловості, в аграрному секторі, інших галузях, яка виявилася передусім у великомасштабному спаді виробництва, скорочені ВНП, що в свою чергу призвело до різкого зниження життєвого рівня населення.

В промисловості, наприклад, спад виробництва був неминучим, насамперед, за рахунок скорочення воєнного виробництва, а також зволікання, млявості і непослідовності переходу до ринкової системи господарювання. Протягом 90-х р. так і не відбулося жодних позитивних зрушень у галузевій структурі промисловості, хоча від самого початку її перебудови це було проголошено одним з першочергових завдань ринкових реформ. Отож, прискорення проведення ринкових реформ є єдиним гарантом ефективності функціонування будь-якої галузі.

Спад виробництва в аграрному секторі дехто схильний пояснити необґрунтованим реформуванням відносин власності на селі, ліквідацією усталених господарських форм, розпаюванням сільськогосподарських угідь та матеріально-технічних засобів господарювання на землі. Проте основні причини кризи в аграрному секторі, мабуть, полягають в іншому, а саме:

· в політичній нестабільності в країні, що гальмувало процес формування досконалої законодавчої бази аграрних трансформацій, а отже, і стримувало їх проведення;

· в організаційній недосконалості, нерішучості та зволіканні зі здійсненням, аграрних реформ, у результаті чого вони не стали активною протидією тенденціям до спаду сільськогосподарського виробництва;

· у порушенні принципів економічних відносин сільгоспвиробників з іншими сферами економіки та держбюджетом, насамперед, у багаторазовому зростанні диспаритету цін на шкоду селу.

Для подолання кризових явиш, в сільському господарстві необхідно було здійснити рішучі кроки в проведенні соціально-економічних і організаційних перетворень на селі, забезпечити фінансове оздоровлення сільськогосподарських підприємств і формування усіх складових аграрного ринку. Проте ці кроки здійснювалися дуже мляво і нерішуче.

Україна настійно інвестиційного забезпечення економічного зростання, органічного поєднання інвестицій та інновацій. Починаючи з 1998 р., в країні припинився спад і щороку збільшуються обсяги інвестицій. Це забезпечується, насамперед, зростанням ВНП, у тому числі тієї частини, яка використовується на нагромадження. Пожвавлення економічної, зокрема інвестиційної та інноваційної діяльності, й поліпшення на цій основі соціальних умов буде досягнуто шляхом рішучих, прозорих і послідовних комплексних реформ, які (як показує позитивний досвід інших країн, що реально здійснили такі реформи) вивільнять приватну ініціативну, підприємницьку діяльність, створять цивілізоване конкурентне середовище, посилять мотивацію праці та заощаджень, інвестицій та інновацій і нададуть економіці стимулів для сталого ефективного розвитку.

Проблеми входження України у світову економіку

Незважаючи на економічне зростання в перші два роки нового століття, підстав для оптимістичних оцінок ще замало, оскільки воно не опирається достатньою мірою на чинники довготривалої дії.

Здатність сучасного уряду України реалізувати намічені на перспективу програмні дії сприяння входженню вітчизняної економіки у світове господарство - важливий чинник підвищення її конкурентоспроможності. Без цілеспрямованої політики держави, яка змінює стан економічного середовища на краще, вітчизняний бізнес не матиме необхідної мотивації для розвитку своїх конкурентних переваг.

Політики і урядовці мають усвідомити, що на ринку товарів і послуг конкурують не стільки держави, скільки конкретні підприємства і фірми. У процесі подальшої адаптації до ринкових умов українському підприємництву доведеться змінювати попередні орієнтири, що сформувалися і утвердилися в період „дикого” капіталізму. У ході утвердження і розширення підприємницької діяльності необхідно буде освоювати норми цивілізованого ведення бізнесу, формувати нову етику ділових відносин, використовувати у своїй діяльності стратегії, націлені на розвиток підприємств і задоволення потреб ринку.

Аналіз позитивних результатів останніх років розвитку економіки України показав, що вихід країни на траєкторію зростання став можливим завдяки відкритості економіки й активному використанню зовнішньоекономічного чинника. Вони опираються на наявні в Україні, нехай і недостатньо відчутні, конкурентні переваги. Разом з тим країні потрібно змінювати нинішню однобічну метало-сировинну спеціалізацію, яка не може слугувати надійною основою для стабільності довготривалого економічного зростання.

Стратегія уряду України щодо подальшого входження її в світову економіку, на нашу думку, має полягати в орієнтації на формування двополюсної міжнародної спеціалізації, яка базується на використанні природно-ресурсного і науково-технічного потенціалу. Досвід, наприклад Південної Кореї, показує, що у перспективі останній має бути пріоритетним.

Нині набір важелів для збереження цінової конкурентоспроможності основної маси українських експортних товарів — металу, сировини і напівфабрикатів, а також імпортозамінної продукції досить обмежений.

Передусім це регулювання цін на продукцію і послуги природних монополій (електроенергію, залізничні перевезення). Від рівня цих цін значною мірою залежить обсяг витрат на виробництво продукції у всіх галузях економіки. В умовах наявної ще інфляції регулювання цін природних монополій не зводиться до їх заморожування або встановлення планки збільшення на мінімальному рівні. Питання стоїть про пропорційність зростання монопольних цін і цін у народному господарстві в цілому. Адже останніми роками ціни на електроенергію зростали майже у 2 рази швидше, ніж в інших галузях промисловості, що привело до постійного зростання збитковості підприємств (майже у 5 разів з 1997 до 2000 р.)

Не менш значним важелем підтримки конкурентоспроможності вітчизняних товарів і послуг є цілеспрямований вплив Національного банку на валютний курс гривні. Обмінний курс, на нашу думку, навряд чи варто розглядати тільки як макроекономічний індикатор, за динамікою якого оцінюється стан народного господарства, і лише як якір, що утримує економіку від гіперінфляції. Світовий досвід показує, що у країнах, що розвиваються, і країнах з перехідною економікою свідомо підтримується занижений валютний курс. Як правило, це країни, що мають велику зовнішню заборгованість і страждають від вивозу капіталів. Для фінансування того й іншого вимагається, щоб експорт товарів і послуг стійко перевищував їх імпорт. Підтримувати позитивне торговельне сальдо допомагає занижений валютний курс. Використання валютного курсу тільки для боротьби з інфляцією може викликати зростання реального курсу і валютний крах.

Зміцнення курсу національної валюти або підтягування його до паритету купівельної спроможності (ПКС) наближає внутрішні ціни до світових. У результаті неминуче знижується цінова конкурентоспроможність вітчизняних виробників, що насправді веде до скорочення експорту і зростання імпорту. Для України, яка стикається з перманентними труднощами в обслуговуванні державного зовнішнього боргу і потерпає внаслідок браку зарубіжних інвестицій, у найближчі роки неприйнятна лінія на неухильне закріплення курсу гривні. Вітчизняний досвід це підтверджує: передчасний перехід до фіксованого курсу в межах „валютного коридору” закономірно призвів до девальвації національної валюти в 1997—1998 рр. з 1,9 грн. до 5,2 грн. за 1 дол. США. Від цих помилок у фінансово-грошовій політиці втрати бюджету становили 7,6 млрд грн., валютні резерви зменшились з 2,3 млрд до 761 млн дол. США.

Національний банк України, врахувавши досвід і взявши на озброєння політику плаваючого валютного курсу, намагається не допускати різких курсових коливань. При цьому він виходить із необхідності забезпечення конкурентоспроможності найважливіших експортних галузей, поміркованого протекціонізму стосовно життєзабезпечення населення і підтримання наявного активного сальдо за поточними операціями платіжного балансу, що дало б Україні змогу виконувати зобов’язання за зовнішніми боргами. У 2000—2001 рр. застосування режиму „плаваючого” курсу фактично вилилось у зміцнення гривні: номінальна девальвація становила 4,18% за рік, а у 2002 р. гривня подорожчала приблизно на 5,2%. Не менш важливими є розширення арсеналу засобів для захисту національних галузей і підтримання їх конкурентоспроможності. У світовій практиці використовуються тарифне регулювання, антидемпінгове законодавство, спеціальні та компенсаційні мита, нетарифні обмеження, включаючи квотування і ліцензування, так звані технічні бар’єри у торгівлі. Усі ці важелі відповідно до чинного законодавства можуть застосовуватись і в Україні. Проте імпорт на внутрішній український ринок регулюється переважно за допомогою митних тарифів.

Зрозуміло, що виконуючи міжнародні угоди, уряд України не може ставити за мету створення нездоланних тарифних і нетарифних бар’єрів на шляху проникнення зарубіжних товарів на внутрішній ринок. Захисні заходи не повинні перешкоджати вибракуванню неефективних виробництв, повній або частковій заміні імпортом окремих видів вітчизняної продукції та послуг. У цьому випадку неминуча консервація технічної відсталості й високої ресурсомісткості вітчизняного виробництва, збереження непридатних за ринкових умов форм управління та організації господарської діяльності. Проте вітчизняний ринок потребує цивілізованого захисту. Необхідно допомогти „стати на ноги” підприємствам, секторам і галузям економіки, потенційно спроможним витримати конкуренцію. Навіть такі розвинуті країни, як США, ЄС і Японія, підтримують високі бар’єри на шляху текстильних товарів, тобто тієї продукції, перспективи експорту якої з країн, що розвиваються, відносно сприятливі. Крім того, на Заході зберігається надзвичайно високий рівень аграрного протекціонізму, який перешкоджає експорту продукції сільськогосподарського виробництва для країн, що розвиваються. Так, у Канаді на імпортне масло встановлюється мито 360%, завізний сир — 289, яйця зарубіжного виробництва — 236%; у ЄС: на імпортну яловичину— 213%, пшеницю — 167%; в Японії привізні мучні вироби обкладаються митом 388% ; у США імпортований цукор — 244%. Захист, зрозуміло, повинен мати не суцільний, а тільки вибірковий і тимчасовий характер, рівень його в міру зростання конкурентоспроможності вітчизняних виробів слід знижувати. Такою є загальносвітова тенденція розвитку.

Отже, інтереси підвищення національної конкурентоспроможності в умовах входження економіки України у світове господарство вимагають:

— внесення корективів у зовнішньоекономічну політику, не вдаючись до уніфікації тарифних ставок;

— збільшення частки інвестицій в основний капітал і частки витрат на інновації в загальному обсязі промислової продукції;

— збереження науково-технічного потенціалу, у тому числі за рахунок розширення державного фінансування фундаментальної науки, досліджень та розробок, а також освіти.

Не варто забувати, що нині більше 50% економічно активних громадян розвинутих країн зайнято не фізичною, а розумовою працею, а в США їх більше 2/3. Сьогодні стає все більш очевидним, що майбутнє не тільки окремої людини, а й тієї чи іншої країни буде залежати від загальноосвітнього рівня населення. За оцінкою економістів, у розвинутих країнах 60% приросту національного доходу пов’язані зі зростанням знань і освіченості суспільства.