Соціальна ситуація розвитку

Соціальна ситуація розвитку немовляти неповторна і визначається двома моментами. По-перше, біологічно дитина цілком безпорадна, вона не може задовольнити жодної життєвої потреби без допомоги дорослого. Внаслідок цього немовля є максимально соціальною істотою. По-друге, за цілковитою залежністю від дорослих дитина позбавлена основних засобів спілкування з ними, насамперед людської мови. На цій суперечності між максимальною соціальністю і мінімальними засобами спілкування ґрунтується увесь подальший розвиток дитини в цьому віці.

Специфічна реакція посмішки на обличчі матері є свідченням того, що соціальна ситуація психічного розвитку немовляти вже сформувалася. Л.С.Виготський назвав її ситуацією „МИ”. За словами Л.С.Виготського, немовля подібне до дорослого паралітика, який каже: ”Ми поїли”, ”Ми погуляли” тощо. Йдеться про нерозривну єдність дитини й дорослого. Немовля нічого не може без дорослого, його життя й діяльність ніби вплетені в життя й діяльність дорослого, який піклується про нього. Загалом – це ситуація потреби в комфорті, і центральним елементом цього комфорту є дорослий. Як зауважив Д.Б.Ельконін, пустушка та погойдування – своєрідні ерзаци, замінники присутності дорослого, що подають немовляті сигнал: „Усе спокійно!”, „Усе гаразд!”, „Я – тут”.

Соціальна ситуація нерозривної єдності немовляти й дорослого приховує у собі протиріччя: дитина відчуває максимальну потребу в дорослому і водночас не володіє специфічними засобами впливу на нього. Зняття зазначеного протиріччя призводить до зникнення соціальної ситуації розвитку.

Експеримент Троніка „Кам`яне обличчя”

Батьків просили погратися зі своїми 3-місячними дітьми. У різних парах „дорослий-дитина” гра проходила по-різному: одні пари контактували між собою активно, інші поводилися дуже спокійно. Однак кожну пару влаштовувала своя манера поведінки, оскільки вона вже стала звичною і для дитини, і для дорослого. Коли малята хотіли відпочити від активних дій вони відверталися абo закривали очі.

Цієї миті експериментатор просив дорослих припинити спілкування з дітьми, надати своєму обличчю застиглого або відсутнього виразу. У дітей це викликало подив, і вони намагалися вплинути на дорослих посмішкою, агуканням та руховою активністю. Проте дорослі зберігали скам`янілий вираз обличчя. Через декілька хвилин поведінка дитини змінювалася: хтось реагував на байдужість дорослого пхиканням, яке згодом переходило у нестримний плач, у інших текла слина і розпочиналася гикавка (усе це очевидно мимовільні реакції).

Хоча дорослий залишався поруч, він раптово ставав емоційно недоступним – зміна, з якою немовляті було важко впоратися. Наприкінці експерименту дорослий відновлював звичну гру з дитиною, доки до неї не повертався гарний настрій.

Цей експеримент демонструє вагомість і необхідність емоційного спілкування між батьками й немовлятами. Отже, у дитини виникає суто людська соціальна потреба у людині.

Соціальна ситуація життя немовляти з матір’ю спричиняє виникнення нового типу діяльності – безпосереднього емоційного спілкування дитини і дорослого. Згідно з дослідженням Д.Б.Ельконіна і М.І.Лісіної, специфічна особливість цієї діяльності полягає в тому, що її предметом є інша людина.

Саме провідна діяльність цього віку стає джерелом подальшого психічного розвитку дитини. Без отримання зовнішніх вражень неможливим стає нормальне дозрівання мозку та тренування органів чуття (аналізаторів). В умовах сенсорної ізоляції (депривації) виникає стійка затримка психічного розвитку при відсутності наявних невралгічних та фізичних відхилень. Такий синдром можна спостерігати у п’яти відсотків немовлят. Як правило, його виявляють у перші шість місяців життя, а в період від шести до дванадцяти місяців такі діти госпіталізуються. Симптомами такого стану є затримка у формуванні рухів, навичок мовного спілкування, такі діти не посміхаються, не відчувають потреби в дорослій людині, не реагують на незнайомих людей, мляві, апатичні.

Після Другої світової війни у психології з`явилося поняття „госпіталізм”, за допомогою якого описували психічний розвиток дітей, що втратили батьків і утримувалися у лікарнях і дитячих будинках. Р.Спітц звертає увагу на такі численні симптоми, як порушення поведінки, затримка психічного й фізичного розвитку, великий відсоток смертності немовлят. Чисельні дослідження (А.Джерсілд, Г.Фрейд) доводять, що умови госпіталізму негативно впливають на розвиток мовлення, формування пізнавальних функцій, емоційний розвиток.

Дослідження М.І.Лісіної, що ґрунтуються на ідеях Л.С.Виготського, довели, що причина цього явища криється не в біологічній прихильності до матері, а в організації спілкування, у формуванні специфічно людських потреб, керуванні орієнтувальною діяльністю дитини. Тобто важливе значення має присутність дорослого як конкретного носія культури й способів її засвоєння.

Дослідження свідчать, що дефіцит емоційного спілкування з дорослим у цей період життя вкрай негативно позначається на подальшому розвитку дитини.