Практичне завдання

Усвідомлення значення цивільного договору. Розгляд судової практики. Вирішення практичних ситуацій.

? Питання для самоперевірки

1. Дайте поняття зобов’язального права.

2. Назвіть елементи зобов’язання.

3. Які підстави виникнення зобов’язань ?

4. Охарактеризуйте сторони в зобов’язанні.

5. Дайте поняття договору в цивільному праві.

6. Що означає свобода договору ?

7. Що складає зміст договору ?

8. Які стадії укладення договору ?

9. Яким чином вирішуються переддоговірні спори ?

10. Який порядок зміни і розірвання договору ?

15. ВИКОНАННЯ ЗОБОВ’ЯЗАНЬ. ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ВИКОНАННЯ ЗОБОВ’ЯЗАНЬ.

& Прочитайте

Л – 1-2, 5, 117, 121, 123-125, 127, 131-133, 173, 181, 188

15.1. Поняття та принципи виконання зобов’язань

% Інформація

Виконання зобов'язання — це здійснення боржником дії (або утри­мання від дії), яка є об'єктом зобов'язального правовідношення.

Виконання зобов'язання здійснюється за загальними правила­ми або принципами виконання зобов'язань. Згідно зі ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися на­лежним чином відповідно до умов договору, вимог Цивільного Кодексу та інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог — відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться, а ст. 527 ЦК України закріплює обов'язко­вість виконання зобов'язання належними сторонами.

Отже, поняття належного виконання зобов'язання охоплює виконання його належними суб'єктами, у належному місці, в належний строк (термін), щодо належного предмета та належним способом.

Якщо при виконанні зобов'язання порушується хоча б одна із ви­щевказаних вимог, таке виконання вважається неналежним. А коли боржник взагалі не вчинив дії (або не утримався від дії), яка складає предмет зобов'язання, або допустив порушення таких умов, що нада­ють кредитору право відмовитися від прийняття виконання і остан­ній реалізував це право, має місце невиконання зобов'язання.

Нажаль, у Цивільному Кодексі не знайшли законодавчого відбитка такі принципи виконання зобов’язання:

1) принцип реального виконання – стягнення неустойки (штрафу, пені) та збитків не позбавляє боржника від виконання зобов’язання в натурі;

2) принцип ділової співпраці та взаємодопомоги учасників – кожна із сторін повинна всіляко сприяти іншій стороні у виконанні нею обов’язків;

3) принцип еконо­мічності виконання – зобов’язання повинно бути виконано самим економічним для кредитора способом.

15.2. Суб’єкти виконання зобов’язання. Часткові, солідарні, регресні зобов’язання.

Коли суб'єктами зобов'язання є тільки дві особи, то одна з них, яка є кредитором, може вимагати виконання зобов'язання у повно­му обсязі тільки від тієї особи, яка виступає як боржник.

За загальним правилом зобов'язання має бути виконане кредито­рові боржником особисто. Але у випадках, встановлених законом або договором, та коли це випливає із звичаїв ділового обороту чи суті зобов'язання, суб'єкти зобов'язання та суб'єкти його виконан­ня можуть не збігатися, оскільки відповідно до ст. 528 ЦК України виконання зобов'язання може бути покладено боржником на іншу особу. У цьому разі кредитор зобов'язаний прийняти виконання, за­пропоноване за боржника іншою особою. Але коли остання не вико­нає зобов'язання або виконає його неналежним чином, це зобов'я­зання повинен виконати сам боржник. Крім того, інша особа може задовольнити вимогу кредитора без згоди боржника у разі небезпе­ки втратити право на майно боржника (право оренди, застави тощо) внаслідок звернення кредитором стягнення на це майно. У цьому разі до іншої особи переходять права кредитора у зобов'язанні і за­стосовуються положення статей 512-519 ЦК України.

Кожна зі сторін має право вимагати доказів того, що зобов'язан­ня виконується належним боржником або приймається належним кредитором чи уповноваженою на це особою, і несе ризик наслідків непред'явлення такої вимоги.

Коли суб'єктами зобов'язального правовідношення є лише дві особи — кредитор і боржник, то цілком ясно, кому надавати вико­нання. Але на практиці трапляються зобов'язання з множиною осіб у зобов'язанні.

У ст. 540 ЦК України закріплений частковий порядок виконан­ня зобов'язань із множиною осіб: якщо у зобов'язанні беруть участь кілька кредиторів або кілька боржників, кожний із кредиторів має право вимагати виконання, а кожний із боржників повинен викона­ти зобов'язання у рівній частці, якщо інше не встановлено догово­ром або актами цивільного законодавства.

Солідарний обов'язок або солідарна вимога виникають у випад­ках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподіль­ності предмета зобов'язання (ст. 541 ЦК України).

Виконання солідарного обов'язку у повному обсязі одним із борж­ників припиняє обов'язок решти солідарних боржників перед креди­тором.

Боржник, який виконав солідарний обов'язок, має право на зво­ротну вимогу (регрес) до кожного з решти солідарних боржників у рівній частці, якщо інше не встановлено договором або законом, за вирахуванням частки, яка припадає на нього.

Якщо один із солідарних боржників не сплатив частку тому із них, хто у повному обсязі виконав солідарний обов'язок, несплачене припадає у рівній частці на всіх солідарних боржників. Відноси­ни за взаємними розрахунками між боржниками після того, як один із них виконав солідарний обов'язок, також мають зобов'я­зальний характер і називаються регресними зобов'язаннями.

За регресним зобов'язанням кредитор (регредієнт) зобов'язаний перед третьою особою до виконання, вправі віднести його повністю або частково за рахунок боржника (регресата), дія чи бездіяльність якого обумовили залучення кредитора до такого виконання.

Характерними ознаками регресного зобов'язання є: 1) його по­хідний характер щодо основного зобов'язання; 2) один або всі його учасники є також суб'єктами основного зобов'язання; 3) виконання одним із них основного зобов'язання або навіть саме його виникнен­ня обумовлюється дією чи бездіяльністю осіб, з якими внаслідок цього і встановлюється регресне зобов'язання.

Регресні зобов'язання можуть виникати не лише внаслідок вико­нання солідарного обов'язку одним із боржників, а також і в інших випадках, встановлених законом.

15.3. Місце, строк (термін) і спосіб виконання зобов’язання

Місце виконання зобов'язання — це місце, де боржник має вчи­нити дії, що складають об'єкт зобов'язального правовідношення, а кредитор має прийняти запропоноване йому боржником належне виконання.

Визначення місця виконання зобов'язання має велике прак­тичне значення, оскільки від цього залежить, хто і в яких розмірах несе витрати, пов'язані з виконанням.

Згідно зі ст. 532 ЦК України місце виконання зобов'язання вста­новлюється у договорі.

Якщо місце виконання зобов'язання не встановлено за згодою сторін, виконання провадиться:

1) за зобов'язанням про передання нерухомого майна — за місце­знаходженням цього майна;

2) за зобов'язанням про передання товару (майна), що виникає на підставі договору перевезення, — за місцем здавання товару (майна) перевізникові;

3) за зобов'язанням про передання товару (майна), що виникає на підставі інших правочинів, — за місцем виготовлення або збе­рігання товару (майна), якщо це місце було відоме кредиторові на момент виникнення зобов'язання;

4) за грошовим зобов'язанням — за місцем проживання кредито­ра, а якщо кредитором є юридична особа, — за її місцезнаходжен­ням на момент виникнення зобов'язання. Якщо кредитор на момент виконання зобов'язання змінив місце проживання (місцезнаходжен­ня) і сповістив про це боржника, зобов'язання виконується за новим місцем проживання (місцезнаходженням) кредитора з віднесенням за рахунок кредитора всіх витрат, пов'язаних зі зміною місця вико­нання;

5) за іншим зобов'язанням — за місцем проживання (місцезнахо­дженням) боржника.

Зобов'язання може бути виконане в іншому місці, якщо це вста­новлено актами цивільного законодавства або випливає із суті зобо­в'язання чи звичаїв ділового обороту.

Строк (термін) виконання — це момент чи проміжок часу, коли має бути вчинена дія, що складає об'єкт зобов'язального правовідношення.

Відповідно до ст. 530 ЦК України, якщо у зобов'язанні встанов­лений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вка­зівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події.

Якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встано­влений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник по­винен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не ви­пливає із договору або актів цивільного законодавства.

Відповідно до ст. 531 ЦК України боржник має право виконати свій обов'язок достроково, якщо інше не встановлено договором, ак­тами цивільного законодавства або не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту.

При зустрічному виконанні зобов'язання сторони мають викону­вати свої обов'язки одночасно, якщо інше не встановлено догово­ром, актами цивільного законодавства, не випливає із суті зобов'я­зання або звичаїв ділового обороту.

Спосіб виконання зобов'язання перебуває у прямій залежності від предмета виконання. Зобов'язання може виконуватись: 1) у фор­мі однократного акта; 2) у формі кількох відокремлених у часі дій. Крім того, чинне цивільне законодавство передбачає можливість виконання зобов'язання внесенням боргу у депозит нотаріуса.

Відповідно до ст. 529 ЦК України кредитор має право не прийма­ти від боржника виконання його обов'язку частинами, якщо інше не встановлено договором, актами цивільного законодавства або не ви­пливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту. Тоді належ­ним визнається лише виконання в повному обсязі у формі однократ­ного акта. На практиці кредитор може і не реалізувати це право. Тоді часткове виконання, здійснене за його згодою, буде вважатися на­лежним виконанням. Про згоду кредитора прийняти часткове вико­нання можуть свідчити: пряма заява, конклюдентні дії (приступив­ши до використання частково виконаного, кредитор вважається тим, хто прийняв виконання, навіть якщо він заявив про свою відмову від нього).

Відмова від часткового виконання має бути виражена або у фак­тичному його неприйнятті, або, якщо це неможливо (наприклад, коли товар вже доставлений транспортною організацією), у заяві про відмову. Наприклад, відповідно до ч. 1 ст. 670 ЦК України, якщо продавець передав покупцеві меншу кількість товару, ніж це встановлено договором купівлі-продажу, покупець має право вима­гати передання кількості товару, якої не вистачає, або відмовитися від переданого товару та його оплати, а якщо він оплачений, — ви­магати повернення сплаченої за нього грошової суми.

Прийнявши виконання зобов'язання, кредитор, якщо цього ви­магає боржник, повинен видати останньому розписку про одержан­ня виконання зобов'язання частково або в повному обсязі. При цьо­му боржникові повертаються всі боргові документи, які він видав кредиторові, а в разі неможливості їх повернення кредитор повинен вказати про це у своїй розписці. У разі відмови кредитора поверну­ти борговий документ, видати розписку на підтвердження виконан­ня зобов'язання боржник має право затримати виконання, а креди­тор у цьому разі вважається як такий, що прострочив його прийнят­тя.

Наявність боргового документа у боржника підтверджує вико­нання зобов'язання. Цей факт свідчить про припинення останнього, оскільки сторони вчинили дії, що складали предмет виконання зо­бов'язання.

Спеціальним способом виконання є внесення боргу у депозит но­таріуса. Відповідно до ст. 537 ЦК України боржник має право вико­нати зобов'язання внесенням належних з нього кредиторові грошей або цінних паперів у депозит нотаріуса у разі: 1) відсутності креди­тора або уповноваженої ним особи у місці виконання зобов'язання; 2) ухилення кредитора або уповноваженої ним особи від прийняття виконання або в разі іншого прострочення з їх боку; 3) відсутності представника недієздатного кредитора.

Нотаріус повідомляє кредитора про внесення боргу в депозит у порядку, встановленому законом.

15.4.Поняття та види забезпечення виконання зобов’язань

16. ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ У ЦИВІЛЬНОМУ ПРАВІ. ПРИПИНЕННЯ ЗОБОВ’ЯЗАНЬ.

16.1.Поняття та значення цивільно-правової відповідальності, її види

Цивільно-правова відповідальність — це правовідношен­ня, що виражається у вигляді несприятливих наслідків майнового і немайнового характеру у боржника, які забезпечуються державним примусом і тягнуть за собою засудження правопорушення і його суб'єкта. Відшкодування збитків, сплата неустойки і втрата завдат­ку є додатковими до основного обов'язку, бо основний обов'язок боржника полягає у передачі майна, виконанні робіт, наданні по­слуг тощо і він виконується на еквівалентній та сплатній засадах. Сплачуючи неустойку, втрачаючи завдаток або відшкодовуючи кре­диторові заподіяні збитки, боржник не отримує від нього жодної компенсації, отже, на боржника покладаються невигідні майнові наслідки порушення зобов'язання.

Правовою підставою застосування до правопорушника цивільної відповідальності є норма права. Фактичною підставою для застосу­вання міри цивільної відповідальності є скоєння цивільного право­порушення.

Специфічними рисами цивільної відповідальності, які відрізня­ють її від інших видів юридичної відповідальності, є такі.

Ø майновий характер. Застосування цивільно-право­вої відповідальності завжди пов'язане із втратами майнового харак­теру у майновій сфері боржника (відшкодуванням заподіяної шко­ди, сплатою неустойки (штраф, пеня).

Ø цивільно-правова відповідальність завжди є відпо­відальністю одного учасника цивільно-правових відносин перед ін­шим — це відповідальність правопорушника перед потерпілим. Це обумовлено тим, що цивільне право регулює відносини між рівно­правними та автономними суб'єктами, а отже, порушення обов'яз­ків одним суб'єктом завжди тягне за собою порушення прав іншого учасника правовідносин.

Ø особливістю цивільної відповідальності є можливість перевищення розміру відповідальності у порівнянні з розміром за­подіяної шкоди або збитків (наприклад, застосування штрафної неустойки, завдаток).

Ø особливістю цивільно-правової відповідальності є застосування рівних за обсягом мір відповідальності за однотипні правопорушення, що забезпечує послідовну реалізацію принципу рівноправності учасників цивільно-правових відносин.

Значення цивільно-правової відповідальності відображається в її функціях:

1. Попереджувально-виховна функція відповідальності спрямована на попередження правопорушень. Міри цивільно-правової відпо­відальності стимулюють боржника (приватна превенція) та інших (загальна превенція) учасників цивільних відносин до належного виконання своїх зобов'язань.

2. Репресивна функція означає покарання правопорушника, яке виражається у додаткових несприятливих зобов'язаннях, що забез­печуються примусовою силою держави.

3. Компенсаційна функція проявляється у ліквідації несприятли­вих наслідків у потерпілого (кредитора) за рахунок порушника (боржника).

4. Сигналізаційна функція має велике значення для інших партне­рів боржника, оскільки може служити сигналом про можливість не­доліків у поведінці боржника, які можуть виявитися у нових право-стосунках при заподіянні правопорушення.

16.2. Умови цивільно-правової відповідальності

Юридичні підстави цивільної відповідальності встановлені у законодавстві, а фактичною підставою є склад цивільного правопорушення. До складу правопорушення, як правило, входять об'єкт, суб'єкт, об'єк­тивна та суб'єктивна сторони.

Об'єктом правопорушення є суспільні правовідносини, що регу­люються цивільним правом.

Суб'єктом є правопорушник. Крім право­порушника, безпосереднім заподіювачем шкоди може бути й інша особа. Наприклад, боржник відповідає за невиконання або неналежне виконання зобов'язання третіми особами, які повинні були виконати зобов'язання, якщо законодавче не встановлено, що відповідальність несе третя особа, яка безпосередньо виконувала зобов'язання.

До об'єктивної сторони відносять: 1) шкоду, заподіяну право­порушенням; 2) протиправність поведінки правопорушника; 3) при­чинний зв'язок між протиправною поведінкою і шкодою.

Суб'єктивну сторону складу правопорушення складає вина пра­вопорушника, яка в окремих випадках опосередкована іншими суб'єктивними обставинами (ціль, мотив, емоції та ін.).

Умовами цивільно-правової відповідальності є наявність: 1) протиправної поведінки (дії чи бездіяльності) особи; 2) шкідливо­го результату такої поведінки (шкоди); 3) причинного зв'язку між протиправною поведінкою і шкодою; 4) вини особи, яка заподіяла шкоду. Перші три умови — протиправність, шкода, причинний зв'язок є об'єктивними і належать до такого елемента складу право­порушення, як об'єктивна сторона, а четверта — вина — є суб'єк­тивною підставою цивільно-правової відповідальності і належить до суб'єктивної сторони у складі правопорушення.

У випадках, передбачених законом або договором, відповідаль­ність наступає при неповному (урізаному) складі правопорушення. Відповідно до деяких норм права вина не вважається необхідною умовою відповідальності (наприклад, у випадках, встановлених за­конодавством, відповідальність за завдану моральну шкоду настає незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автоном­ної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала, ст. 1167 ЦК України). У зв'яз­ку з цим іноді виникають підстави для тверджень про існування відповідальності без вини. Питання про можливість відповідальнос­ті без вини є предметом наукових спорів учених-юристів і поки що остаточно не вирішено.

Протиправна поведінка — це поведінка відповідальної особи, що не відповідає вимогам закону, договору, яка тягне за собою по­рушення (зменшення, обмеження) майнових прав (благ) і законних інтересів іншої особи, дістала вираження у невиконанні чи ненале­жному виконанні договірного зобов'язання або в заподіянні поза­договірної шкоди життю, здоров'ю чи майну іншої особи тощо. Протиправність у цивільному праві обов'язково порушує і об'єктивне, і суб'єктивне цивільне право. Поведінка визнається протиправною незалежно від того, знав чи не знав правопорушник про неправомір­ність своєї поведінки.

Під шкодою розуміють зменшення або втрату (загибель) певного особистого чи майнового блага. Зменшення або втрата май­на потерпілого тягне за собою виникнення майнової шкоди, а також особистого блага — немайнової шкоди, яку також називають мо­ральною шкодою.

Одним із способів відшкодування майнової шкоди є відшкоду­вання збитків. Як правова категорія, збитки — це викликані не­правомірною поведінкою негативні наслідки у майновій сфері потерпілого. Збитками також називають грошовий вираз майнової шкоди. Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшо­му розмірі.

Моральна (немайнова) шкода — це такі наслідки правопору­шення, які не мають економічного змісту і вартісної форми, можуть полягати у: 1) фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; 2) душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близь­ких родичів; 3) душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку зі знищенням чи пошкодженням її майна; 4) приниженні честі, гідності, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи (ст. 23 ЦК України).

Причинний зв'язок. Важливою умовою цивільно-правової відпо­відальності є причинний зв'язок між противоправною поведінкою правопорушника і шкодою, якої зазнала потерпіла сторона. Доказ наявності причинного зв'язку є обов'язком кредитора (потерпіло­го). У зв'язку з тим, що цивільним правом для притягнення до ци­вільної відповідальності допускається неповний склад правопору­шення, встановлення причинного зв'язку є необхідним лише в умо­вах, коли така шкода дійсно заподіяна. Якщо немає шкоди, немає необхідності доказувати існування причинного зв'язку.

Вина особи. Вина у цивільному праві розглядається як психічне ставлення особи до своєї протиправної поведінки та її наслідків.

Умисел як форма вини має місце у поведінці особи тоді, коли правопорушник усвідомлює суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачає його суспільно небезпечні наслідки і бажає їх (наприклад, боржник, знаючи, що своїми діями може викликати шкідливий результат у майновій сфері кредитора, все ж свідомо не виконує зобов'язання). Правопорушення визнаєть­ся вчиненим з необережності, коли особа, яка його вчинила, перед­бачала можливість настання шкідливих наслідків своєї протиправ­ної поведінки, але легковажно розраховувала на їх відвернення або не передбачала можливості настання таких наслідків, хоча повинна була і могла їх передбачити.

Відсутність вини доказується особою, яка порушила зобов'язан­ня. Отже, у цивільному праві, на відміну від кримінального, діє припущення (презумпція) вини правопорушника.

Підстави звільнення від відповідальності

Таке звільнення відбувається у зв'язку з немож­ливістю виконання зобов'язання внаслідок: 1) дії непереборної сили (ст. 617 ЦК України); 2) випадкового заподіяння шкоди (ст. 617 ЦК України); 3) вини потерпілого у заподіянні шкоди (ст. 1193 ЦК України).

Непереборна сила — це надзвичайна і невідворотна за даних умов подія. На практиці дію непереборної сили також називають форс-мажорними обставинами.

На практиці непереборною силою визнаються явища природи (землетруси, шторми, снігові замети, обвали, повінь і т. ін.); деякі суспільні явища (епідемії, воєнні дії, розрив дипломатичних зв'яз­ків, страйки, розпорядження компетентних органів, які забороня­ють виконувати дії, передбачені зобов'язанням).

Випадок (казус) — обставина, яка свідчить про відсутність вини будь-кого з учасників зобов'язання, а не взагалі про відсутність будь-чиєї вини у заподіянні шкоди. Випадок характеризується суб'єк­тивною непередбаченістю: якби особа знала про можливість настан­ня випадку, вона могла б запобігти шкоді. Передбачення можливості настання шкідливого результату внаслідок впливу випадку, на від­міну від необережного заподіяння шкоди, не є обов'язком право­порушника. Саме тому внаслідок необережної (винної) поведінки особа відповідає за настання шкідливого результату, а при випадковому (безвинному) заподіянні шкоди особа за загальним правилом від відповідальності звільняється. Не вважається випадком, зокрема, недодержання своїх обов'язків контрагентом боржника, відсутність на ринку товарів, потрібних для виконання зобов'язання, відсутність у боржника необхідних коштів (ст. 617 ЦК України).

Вина потерпілого (кредитора). За загальним правилом шко­да, заподіяна внаслідок умислу потерпілого, відшкодуванню не під­лягає (ст. 1193 ЦК України). Так, ст. 1187 ЦК України передбаче­но, що особа, яка здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, відповідає за завдану шкоду, якщо вона не доведе, що шкоди було завдано внаслідок непереборної сили або умислу потер­пілого.

Правочин, яким скасовується чи обмежується відповідальність за умисне порушення зобов'язання, є нікчемним (ст. 614 ЦК України). Необережність потерпілого внаслідок деліктного правопорушення в цілому не звільняє заподіювача шкоди від обов'язку відшкодувати збитки. Вина потерпілого може лише впливати на обсяг належного йому відшкодування у сторону зменшення. Якщо груба необереж­ність потерпілого сприяла виникненню або збільшенню шкоди, то залежно від ступеня вини потерпілого (а в разі вини особи, яка за­вдала шкоди, — також залежно від ступеня її вини) розмір відшко­дування зменшується, якщо інше не встановлено законом (ст. 1193 ЦК України).

16.3. Поняття припинення зобов’язань, підстави

Під припиненням зобов’язань слід розуміти припинення існування прав та обов’язків його учасників, які становлять зміст зобов’язання.

Припиненню зобов’язань присвячено гл.50 ЦК У, яка містить норми, що передбачають досить різноманітні ситуації, коли суб’єктивні права і обов’язки, що складали зміст відповідного зобов’язального правовідношення, перестають існувати. Залежно від конкретних обставин існує декілька способів припинення зобов’язань:

1) виконанням;

2) переданням відступного;

3) зарахуванням;

4) за домовленістю сторін;

5) прощенням боргу;

6) поєднанням боржника і кредитора в одній особі;

7) неможливістю виконання;

8) смертю фізичної особи або ліквідацією юридичної особи.

17. ДОГОВІР КУПІВЛІ-ПРОДАЖУ. ДОГОВІР МІНИ. ДОГОВІР ДАРУВАННЯ.

17.1.Поняття, значення та види договору купівлі-продажу

В ЦК України (ст.655) записано, що за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов’язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов’язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму. Це оплатний, двосторонній і консенсуальний договір.

Договір купівлі-продажу має одноразовий характер і укладається переважно на те майно, що є в наявності і підготовлене до відчуження.

Договір купівлі-продажу є одним з найефективніших засобів взаємозв’язку виробництва і споживання, регулятором нормального функціонування господарського комплексу країни. Він може укладатися між громадянами, між організаціями (підприємствами, установами), а також між організаціями та громадянами, що свідчить про його універсальність.

Правове регулювання відносин купівлі-продажу здійснюється ЦК У, законами України “Про захист прав споживачів”, “Про цінні папери і фондову біржу”, “Про товарну біржу”, “Про приватизацію майна державних підприємств”, “Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)”, іншими законами та численними нормативно-правовими актами.

Залежно від особливостей організаційно-правових форм торгівлі, що використовуються на території перебування сторін договору купівлі-продажу, особливостей відчужуваних об’єктів, особливостей способу укладення та виконання договору розрізняють кілька видів договору купівлі-продажу:

а) договори купівлі-продажу в оптовій та роздрібній торгівлі; договори, що їх укладають на біржах та аукціонах;

б) договори купівлі-продажу, які укладаються у внутрішньому та зовнішньоекономічному обігу;

в) договори купівлі-продажу земельних ділянок, валютних цінностей, жилих будинків, квартир, автомашин;

г) договори купівлі-продажу на умовах комісії, консигнації та поставки;

д) договори купівлі-продажу об’єктів приватизації;

е) форвардні та ф’ючерсні угоди купівлі-продажу.

Кожен з них має певні особливості щодо умов укладення та виконання, визначення прав та обов’язків сторін і правових наслідків невиконання (неналежного виконання) договору.

17.2.Сторони в договорі купівлі-продажу

Відповідно до цивільного законодавства сторонами в договорі купівлі-продажу виступають продавець і покупець. Ними можуть бути будь-які суб’єкти цивільних правовідносин – громадяни, юридичні особи або держава.

За ст. 658 ЦК У право продажу майна, крім випадків примусового продажу, належить власникові. Це положення закону означає, що приймати рішення про відчуження майна (визначити його правову долю) має право лише її власник, оскільки за договором купівлі-продажу продавець зобов’язаний передати покупцеві не лише саме майно, а й право власності на нього.

У законодавстві не розкривається зміст поняття “примусовий продаж”, визначаються лише підстави для здійснення примусового продажу майна. До таких підстав належать: продаж описаного у боржника майна з метою задовольнити вимоги кредиторів згідно зі ст.61 Закону України “Про виконавче провадження”, продаж заставленого майна у порядку, встановленому Законом України ”Про заставу”, продаж майна відповідно до Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”, реалізація конфіскованих предметів, які стали знаряддям або безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення.

Власникові не обов’язково особисто брати участь в укладенні договору купівлі-продажу. Він може здійснити ці повноваження через свого представника або комісіонера. При продажу майна, зданого на комісію, продавцем виступає комісіонер, а не власник такого майна. При укладенні договору купівлі-продажу продавцем через свого повіреного (на підставі договору доручення) стороною в ньому є власник, а не повірений.

Якщо продавцем майна може бути лише певна особа, тобто, власник, то покупцем може бути будь-яка особа. Обов’язковою умовою участі громадян стороною у договорі купівлі-продажу є наявність у них достатньої дієздатності. Підприємства (організації, установи) повинні мати статус юридичної особи, а угоди, які вони укладають, мають не суперечити цілям їхньої діяльності, передбаченим в установчих документах.

17.2.Предмет, ціна і форма договору купівлі-продажу

Істотними умовами договору купівлі-продажу є умови про предмет та ціну. Доки сторони не дійдуть згоди щодо цих двох умов, договір не може вважатися укладеним, незважаючи на погодження усіх можливих інших умов (строк, місце, спосіб виконання).

У чинному законодавстві немає переліку того майна, що може становити предмет договору купівлі-продажу.

Відповідно до п.2 ст.656 ЦК У предметом договору купівлі-продажу можуть бути майнові права, до договору купівлі-продажу яких застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не випливає із змісту або характеру цих прав.

Предметом договору купівлі-продажу можуть бути окремі речі або їх сукупність (об’єкти природи або створені людиною матеріальні блага), а також певні зобов’язальні права, пов’язані з можливістю реалізації зафіксованих у них повноважень на отримання майнових вигод (зафіксованих, зокрема, у цінних паперах).

За чинним цивільним законодавством предметом договору купівлі-продажу не можуть бути боргові зобов’язання, зобов’язання, що виникають із заподіяння шкоди, та авторські права.

Предметом договору купівлі-продажу може бути будь-яке майно, визнане законом об’єктом права власності і не вилучене з товарообігу. Предметом договору купівлі-продажу з додержанням спеціальних вимог закону можуть бути також земельні ділянки.

Кожна держава має право визначати об’єкти, які з міркувань державної безпеки або з інших підстав не повинні бути у власності тих чи інших суб’єктів правовідносин або мають набуватися з додержанням спеціальних правил. Тому Постановою Верховної Ради України “Про право власності на окремі види майна” від 17 червня 1991 р. (з наступними змінами та доповненнями від 22 квітня 1993 р.) було затверджено Перелік видів майна, що не може перебувати у власності громадян, громадських об’єднань, міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав на території України та Спеціальний порядок набуття права власності громадянами на окремі види майна, викладений відповідно у додатках №1 і №2¹.

До Переліку входять:

1) зброя, боєприпаси (крім мисливської і пневматичної зброї, зазначеної у Додатку №2, і боєприпасів до неї, а також спортивної зброї і боєприпасів до неї, що їх набувають громадські об’єднання з дозволу органів внутрішніх справ), бойова та спеціальна військова техніка, ракетно-космічні комплекси;

2) вибухові речовини та засоби вибуху. Всі види ракетного палива, а також спеціальні матеріали й обладнання для його виробництва;

3) бойові отруйні речовини;

4) наркотичні, психотропні, сильнодіючі отруйні лікарські засоби (за винятком отримуваних громадянами за призначенням лікаря);

5) протиградові установки;

6) державні еталони одиниць фізичних величин;

7) спеціальні технічні засоби негласного отримання інформації (зазначені засоби не можуть також перебувати у власності юридичних осіб недержавних форм власності);

8) електрошокові пристрої та спеціальні засоби, що їх застосовують правоохоронні органи, крім газових пістолетів і револьверів та патронів до них, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії.

Щодо видів майна, для яких встановлюється спеціальний порядок набуття права власності громадянами, то в Додатку №2 зазначаються: вогнепальна мисливська зброя, газові пістолети і револьвери та деякі види пневматичної зброї; об’єкти, що перебувають на державному обліку як пам’ятки історії і культури; радіоактивні речовини. Такі види майна можна придбати лише за наявності відповідного дозволу (органу внутрішніх справ, Міністерства культури, державних органів з ядерної та радіаційної безпеки).

Законодавство визначає певні вимоги, яким має відповідати предмет договору купівлі-продажу. Якість проданої речі повинна відповідати умовам договору, а за відсутності вказівок у договорі – вимогам, які звичайно ставляться.

Відповідно до ст. 673 ЦК У продавець повинен передати покупцеві товар, якість якого відповідає умовам договору купівлі-продажу, а у разі відсутності в договорі умов щодо якості товару продавець зобов’язаний передати покупцеві товар, придатний для мети, з якою товар такого роду звичайно використовується.

Наступною істотною умовою договору купівлі-продажу є ціна – певна грошова сума, сплачувана покупцем за одержану від продавця річ. Ціна має бути обов’язково визначена в договорі шляхом досягнення сторонами щодо цього обопільної згоди.

Згідно зі ст. 691 ЦК У покупець зобов’язаний оплатити товар за ціною, встановленою у договорі купівлі-продажу, або, якщо вона не встановлена у договорі і не може бути визначена виходячи з його умов, - за ціною, що визначається відповідно до ст. 632 цього кодексу, а також вчинити за свій рахунок дії, які відповідно до договору, законодавства або вимог, що звичайно ставляться, необхідні для здійснення платежу. Ст. 632 ЦК передбачає, що ціна у договорі встановлюється за домовленістю сторін, а у випадках, встановлених законом, застосовуються ціни (тарифи, ставки), які встановлюються або регулюються уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування. Зміна ціни в договорі після його виконання не допускається.

Договір купівлі-продажу, як і будь-яка інша цивільно-правова угода, має певну форму. Відповідно до ст. 657 договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації.

17.3. Зміст договору купівлі-продажу та правові наслідки його порушення

З укладенням договору купівлі-продажу у кожної із сторін виникають права та обов’язки, які становлять його зміст. Обов’язком продавця є передача ним майна у власність покупця, а останній набуває право вимагати передачі йому цього майна. Покупець зобов’язаний прийняти від продавця придбане майно і сплатити за нього обумовлену ціну, а продавець відповідно має право вимагати від покупця прийняти продане майно і сплатити за нього належну грошову суму.

Продавець зобов’язаний: попередити покупця про всі права третіх осіб на річ (товар), яка продається; зберігати продану річ, якщо право власності переходить до покупця раніше передачі речі; повідомити про можливі наявні недоліки продаваної речі (товару).

Кожна зі сторін договору купівлі-продажу повинна належним чином виконувати всі обумовлені в ньому або передбачені законом обов’язки. Уразі порушення їх продавець або покупець несуть майнову відповідальність чи інші правові наслідки.

Основний обов’язок продавця – передати продану річ покупцеві. Невиконання цього обов’язку надає покупцеві право вимагати від продавця передачі купленої речі (товару) у примусовому порядку або відмовитися від подальшого виконання договору.

Відповідно до ст. 620 і 665 ЦК у разі відмови продавця передати проданий товар покупець має право відмовитися від договору купівлі-продажу, а якщо не передано індивідуально-визначену річ, покупець має право витребувати її від продавця.

Відповідно до ст. 668 ЦК У з моменту передачі покупцеві товару до нього одночасно переходить і ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження цього товару, якщо інше не встановлено договором або законом. Покупець зобов’язаний відшкодувати продавцеві витрати, завдані йому у зв’язку зі зберіганням майна.

У разі невиконання продавцем обов’язку попередити покупця про всі права третіх осіб на продану річ (право наймача, право застави, право довічного користування) останній набуває право вимагати зменшення ціни або розірвання договору і відшкодування збитків (ст. 659 ЦК України).

На продавця покладається відповідальність за продаж майна належної якості. Відповідно до ст. 678 ЦК покупець, якому переданий товар неналежної якості, має право, незалежно від можливості використання товару за призначенням, вимагати від продавця за своїм вибором:

1) пропорційно зменшення ціни;

2) безоплатного усунення недоліків товару в розумний строк;

3) відшкодування витрат на усунення недоліків.

Згідно з п. 2 ст. 678 у разі істотного порушення вимог щодо якості товару (виявлення недоліків, які не можна усунути, недоліків, усунення яких пов’язане з непропорційними витратами або затратами часу, недоліків, які виявлялися неодноразово чи з’явилися знову після їх усунення) покупець має право за своїм вибором:

1) відмовитися від договору і вимагати повернення сплаченої за товар грошової суми;

2) вимагати заміни товару.

При цьому якщо продавець такого товару не є його виготовлювачем, вимоги щодо заміни, безоплатного усунення недоліків і відшкодування збитків можуть бути пред’явлені і до виготовлювача (п.3 ст. 678).

Відповідно до п. 2 ст. 680 ЦК, якщо на товар не встановлений гарантійний строк або строк придатності, вимога у зв’язку з його недоліками може бути пред’явлена покупцем за умови, що недоліки були виявлені протягом розумного строку, але в межах двох років, а щодо нерухомого майна – в межах трьох років від дня передачі товару покупцеві, якщо договором або законодавством не встановлено більший строк.

Якщо на товар не встановлено гарантійний строк або строк придатності, покупець має право пред’явити вимогу у зв’язку з недоліками товару, які були виявлені протягом цього строку. Продавець несе відповідальність також за недоліки, які були виявлені за межами цих строків, але коли покупець доведе, що недоліки товару виникли до передання товару або з причин, які існували до цього моменту.

Водночас продавець не відповідає за недоліки товару, які виникли після передання товару внаслідок порушення покупцем правил користування чи зберігання товару, дій третіх осіб, випадку або непереборної сили (ст.679 ЦК У).

За ст. 681 ЦК У до вимог у зв’язку з недоліками проданого товару застосовується позовна давність в один рік, яка обчислюється від дня виявлення недоліків у межах строків, встановлених ст. 680 цього Кодексу, а якщо на товар встановлено гарантійний строк (строк придатності) – від дня виявлення недоліків у межах гарантійного строку (строку придатності).

17.4. Поняття та значення договору міни (бартеру)

Відповідно до ст. 715 ЦК України договір міни (бартеру) — це договір, за яким кожна зі сторін зобов'язується передати другій сто­роні у власність один товар в обмін на інший або здійснити обмін майна на роботи (послуги).

Особливістю даного договору є те, що кожна зі сторін договору міни є продавцем того товару, який він передає в обмін, і покупцем товару, який він одержує взамін, проте еквівалентом за майно, що передається, є не грошова сума, а інше майно. Однак договором мо­же бути встановлена доплата за товар більшої вартості, що обміню­ється на товар меншої вартості.

Хоча договір міни є самостійним видом цивільних договорів, ст. 716 ЦК України передбачає, що до договору міни застосовую­ться загальні положення про купівлю-продаж, положення про до­говір поставки, договір контрактації або інші договори, елементи яких містяться у договорі міни, якщо це не суперечить суті зобо­в'язання. Так, наприклад, до договору міни (бартеру) у разі об­міну товарів на роботи можуть застосовуватися норми глави 61 ЦК України, що регулюють договір підряду.

Щодо договору міни діє спеціальне правило, яке визначає мо­мент переходу права власності на товари, що обмінюються, й істот­но відрізняється від загальних положень щодо цивільно-правових договорів. Правило полягає в тому, що за договором міни право власності на обмінювані товари переходить до сторін одночасно після виконання зобов'язань щодо передання майна обома сторо­нами, якщо інше не встановлено договором або законом.

Суб'єктами договору міни можуть бути як фізичні, так і юри­дичні особи, які повинні бути власником обмінюваного майна або мати інше речове право, яке містило б правомочність щодо розпорядження відповід­ним майном.

Предметом договору міни є дії кожної зі сторін з передачі у влас­ність іншої сторони товару, що обмінюється. Характерними рисами договору міни є його консенсуальність — кожна зі сторін зобов'язується передати у власність іншій стороні один товар в обмін на інший; оплатність — оскільки кожна із його сторін за виконання своїх обов'язків з передачі товару контрагенту має отримати від останнього зустрічне надання у ви­гляді іншого товару, що обмінюється; двосторонність — оскільки кожна зі сторін договору має певні зобов'язання на користь іншої сторони і вважається боржником іншої сторони в тому, що має ви­конати на її користь, і одночасно її кредитором у тому, що має пра­во від неї вимагати. Крім того, у договорі міни є два важливих яск­раво виявлених зустрічних зобов'язання: кожна зі сторін зобов'я­зується передати контрагенту відповідний обмінюваний товар, ці товари взаємно обумовлюють один одного і є в принципі економіч­но еквівалентними.

17.5. Поняття й особливості договору дарування. Форма договору дарування. Розірвання договору дарування на вимогу дарувальника. Пожертва.

За договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати у майбутньому іншій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність (п. 1 ст. 717 ЦК України).

Договір дарування згідно з ЦК України може бути як реальним, так і консенсуальним. Консенсуальною угодою до­говір дарування буде тоді, коли він породжує зобов'язання передати майно обдаровуваному у майбутньому.

Ознакою, що поєднує обидва види договору дарування, вважається його безоплатність. Підставою (метою) такої угоди є намір особи (дарувальника) передати майно безоплатно.

Договір дарування за ЦК України — це односторонній договір. З одного боку, потрібна передача дарувальником у дар речі або май­нового права, з іншого, — згода обдаровуваного на прийняття дару.

Важливим елементом у договорі дарування є зазначення про те, що дарувальник передає або зобов'язується передати у майбутньо­му обдаровуваному безоплатно майно у власність.

Розірвання договору дарування вимагає повернення речі дарувальнику, тобто права власності на річ, яка перейшла у зв'язку з до­говором дарування, тому навряд чи можна безапеляційно відносити договір дарування до ряду договорів, таких, наприклад, як купівля-продаж, міна, пов'язаних з передачею майна у власність. Дарувальник має право вимагати розірвання договору дарування, якщо обдаровува­ний створює загрозу безповоротної витрати дарунку, що має для дарувальника велику немайнову цінність (ст. 727 ЦК України).

Дарувальник, як і продавець, має бути власником майна, що від­чужується.

При консенсуальному договорі обдаровуваний має право вимага­ти передачі дарунка, а дарувальник зобов'язаний його передати (ст. 723 ЦК України).

Сторонами договору дарування можуть бути особи як приватні, так і публічні — фізичні та юридичні особи, держава Україна, Авто­номна Республіка Крим, територіальні громади, що діють як відпо­відна скарбниця.

Предметом договору дарування — дарунком можуть буті нерухо­мі та рухомі речі, в тому числі гроші та цінні папери. Крім речей, предметом договору дарування за ЦК України можуть бути майнові права, що поділяються на дві категорії: 1) якими вже володіє дару-вальник, тобто вони існують на момент укладення договору; 2) які виникнуть у майбутньому (ст. 718 ЦК України).

Форма договору дарування повністю залежить від виду предмета дарування, виду договору дарування та суб'єктного складу.

За загальним правилом щодо форм правочинів, передбачених ЦК України, правочини між юридичними особами, юридичними особами і громадянами укладаються у письмовій формі (ст. 208 ЦК України).

В усній формі укладається договір дарування предметів особис­того користування та побутового призначення. Суб'єктами даного договору можуть бути лише громадяни.

Проста письмова форма договору дарування передбачена для ру­хомих речей особливої цінності. Такий договір, укладений в усній формі, вважається правомірним, якщо судом не буде встановлено, що обдаровуваний заволодів річчю незаконно. У разі недодержання простої письмової форми договір дарування майнового права та до­говір про передачу дарунка в майбутньому є нікчемним (ст. 719 ЦК України).

Нотаріальна форма договору встановлена для дарування нерухо­мого майна. Суб'єктний склад не має значення.

У нотаріальній формі укладається договір дарування валютних цінностей на суму, яка перевищує п'ятдесятикратний розмір неопо­датковуваного мінімуму доходів громадян.

Пожер­тва — це дарування рухомих та нерухомих речей, зокрема грошей та цінних паперів, особам для досягнення ними певної, наперед обу­мовленої мети (ст. 729 ЦК України).

Предметом договору пожертви є речі, у тому числі гроші та цін­ні папери. На відміну від звичайного договору дарування, предме­том договору пожертви не можуть бути майнові права. Також у до­говорі пожертви має бути чітко вказана конкретна мета викорис­тання дарунка. Якщо такої мети у договорі немає, це буде звичайний договір дарування. Саме загальнокорисна мета відріз­няє пожертву і надає підстави стверджувати, що це різновид благо­дійницької діяльності.

Згідно зі ст. 1 Закону України «Про благодійництво та благодій­ницьку діяльність» благодійництво — це добровільна безкорислива пожертва фізичних та юридичних осіб у поданні набувачам мате­ріальної, фінансової, організаційної та іншої благодійної допомоги. Отже, благодійництво та пожертва — тотожні поняття.

Договір про пожертву є реальним договором і вважається укладе­ним з моменту прийняття пожертви. Форма договору пожертви рег­ламентується ст. 730 ЦК України так само, як форма звичайного договору дарування.

Договір про пожертву характеризується тим, що на обдаровувано­го завжди покладається певний обов'язок використовувати майно для загальнокорисної мети.

Пожертвувач має право контролювати використання пожертви і в певних випадках, передбачених законом, скасувати договір. Пра­во скасування мають і його правонаступники.

Отже, пожертвувач або його правонаступники мають право вима­гати розірвання договору, якщо пожертва використовується не за призначенням.

18. ПОСТАВКА. ДОГОВОРИ НА РЕАЛІЗАЦІЮ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОЇ ПРОДУКЦІЇ.

18.1. Поняття і сторони в договорі поставки. Законодавство про поставки.

За договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановле­ний строк (строки) товар у власність покупця для використання йо­го у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використан­ням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

Згідно зі ст. 712 ЦК України до договору поставки застосову­ються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру від­носин сторін.

Сторонами договору поставки є постачальник і покупець, які здійснюють підприємницьку діяльність: громадяни України, інших держав, не обмежені законом у правоздатності або дієздатності, юридичні особи усіх форм влас­ності, а також об'єднання.

Предметом (об'єктом) договору поставки є товар, призначений для підприємницької діяльності або інших цілей, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім та іншим споживанням. Зокрема, це продукція, призначена для виробничого споживання (обладнан­ня, матеріали тощо).

Договір поставки є консенсуальним, двостороннім і оплатним.

Нормативне регулювання: міждержавна угода про загальні умови поставок товарів між організаціями держав – учасниць Співдружності Незалежних Держав; Тимчасове положення з питань кооперованих поставок продукції виробничо-технічного призначення; Положення про порядок поставок і митного оформлення продукції за виробничою кооперацією підприємств і галузей держав – учасниць СНД; Положення про поставки продукції виробничо-технічного призначення та Положення про поставки товарів народного споживання; Закон України “Про поставки продукції для державних потреб”; Господарський кодекс України.

Законом можуть бути передбачені особливості регулювання укла­дення та виконання договорів поставки, у тому числі договору поставки товару для державних потреб (ст. 712 ЦК України).

18.2. Поняття, значення та сфера застосування договору контрактації

Згідно із ст. 713 ЦК У за договором контрактації виробник сільгосппродукції зобов’язується виробити і передати заготівельникові такої продукції (контрактантові) у власність чи на інших умовах вироблену ним продукцію в обумовлені договором строки, у кількості асортименті та якості цим договором, а контрактант – сприяти виробникові у виробництві ним сільгосппродукції, прийняти та оплатити її за обумовленими цінами. До відносин за договором контрактації застосовуються загальні положення про договір купівлі-продажу і правила про договори поставки, якщо інше не передбачено договором, законом або іншими нормативно-правовими актами (ч. 2 ст. 713 ЦК У).

Сторонами у договорі контрактації є, підприємства, організації, на які у встановленому порядку покладено функції (заготівельні, переробні, торговельні). Замовниками сільгосппродукції, що реалізується за державним контрактом, виступають міністерства, відомства, установи та організації, яким виділено з цією метою кошти з державного бюджету. Замовниками продукції за регіональними державними контрактами можуть бути організації, яким виділено кошти з місцевого бюджету. Контрактантом може бути й фізична особа – підприємець.

Друга сторона у договорах контрактації – це підприємець та організації будь-яких форм власності, що виробляють сільгосппродукцію. До них належать колективні сільськогосподарські підприємства, селянські (фермерські) та інші господарства, підсобні господарства об’єднань у промисловості, дослідно-виробничі господарства сільськогосподарських навчальних закладів і науково-дослідних інститутів, селекційні та дослідні станції. Коротко – сторони у договорі можна назвати так: заготівельник і господарство. Іноді заготівельник видає господарству так звану відвантажувальну рознарядку про відправку продукції не за своєю адресою, а за адресою іншої організації-одержувача, з якою він перебуває у договірних відносинах з поставки. Тоді просування сільськогосподарської продукції від господарства до споживача (промислового чи торговельного підприємства) оформляється двома договорами – договором контрактації і договором поставки. Договір поставки зв’язує заготівельника та одержувача продукції.

Предметом договору контрактації є сільгосппродукція у сирому вигляді, така, що пройшла первинну обробку, або у переробленому вигляді.

Договірні відносини з контрактації регулюються типовими договорами контрактації, Положенням про контрактацію сільськогосподарської продукції, яке затверджується Кабінетом Міністрів України, ЦК України.

Договір є двосторонній, консенсуальний, оплатний.

Зміст та виконання договору контрактації

За договором контрактації господарство і заготівельник пов’язані взаємними правами та обов’язками. У договорі зазначається:

1) кількість та асортимент сільгосппродукції, належної до закупівлі, визначаються у договорах відповідно до державного контракту, а якщо його немає – на розсуд сторін;

2) за якістю продукція, що її продає господарство має відповідати стандартам, технічним умовам, правилам ветеринарного та санітарного нагляду;

3) строки здачі продукції заготівельникові, їх зазначають у договорах з урахуванням пори дозрівання культур, умов виробництва, переробки та зберігання;

4) погоджені між сторонами графіки доставки, які конкретизують строки здачі продукції. Днем виконання господарством зобов’язань за договором вважається дата складання приймально-здавального документа під час здачі продукції у господарстві або на приймально-здавальному пункті заготівельника, а в разі відвантаження її одержувачеві – день здачі продукції транспортній організації.

Заготівельник зобов’язаний прийняти доставлену на приймальний пункт продукцію, не допускаючи простою транспортних засобів понад встановлені строки. В товарно-транспортних накладних зазначається час прибуття транспорту і час закінчення навантаження або вивантаження продукції. Якщо продукцію приймають не безпосередньо в господарстві, то пред’явленою до здачі вважається продукція, доставлена господарством на приймальний пункт (підприємство) відповідно до договору чи погодженого графіка.

Приймання сільгосппродукції за кількістю та якістю здійснюється в порядку і строки, встановлені стандартами, типовими договорами контрактації, відповідними інструкціями. Якщо в нормативних актах таких умов не передбачено, сторони можуть визначити їх у договорі.

У разі відмови від приймання продукції заготівельник повинен заявити господарству про факт відмови у письмовій формі (позначення на товарно-транспортній накладній), телеграфом. Якщо заготівельник ухиляється від письмової заяви про відмову від приймання продукції, господарство складає про це акт з участю державного інспектора із заготівель і якості продукції або іншого представника управління сільського господарства і продовольства, або представника іншої незаінтересованої організації. В разі відмови заготівельника прийняти продукцію, що швидко псується, пред’явлену відповідно до умов договору і погодженого графіка, господарство може реалізувати цю продукцію державним, кооперативним організаціям і на ринку за договірними цінами з включенням зазначеної продукції у виконання зобов’язань з контрактації. При цьому заготівельні організації не звільняються від відповідальності за необґрунтовану відмову прийняти продукцію.

Заготівельник повинен своєчасно і повністю розрахуватися за одержану продукцію. При укладенні сільськогосподарськими товаровиробниками договору контрактації із заготівельними підприємствами використовуються орієнтовні стартові закупівельні ціни. Ці ціни індексуються у зв’язку з інфляційними процентами відповідно до встановленого порядку, що обов’язково обумовлюється договорами контрактації.

Відповідальність сторін за порушення умов договору контрактації

За невиконання або неналежне виконання сторонами своїх обов’язків за договором контрактації передбачено майнову відповідальність у формі неустойки і відшкодування збитків. У разі невиконання договору за кількістю, асортиментом і строками здачі сільгосппродукції господарства сплачують заготівельним організаціям і переробним підприємствам неустойку, розмір якої встановлюється у договорі у відсотковому відношенні до вартості недопоставленої продукції за цінами, обумовленими в договорі, з урахуванням їх індексації у зв’язку з інфляційними процесами, крім випадків недобору продукції внаслідок стихійного лиха.

Сторона договору контрактації, яка порушила зобов’язання, не несе відповідальності, якщо доведе, що воно сталося внаслідок випадку або непереборної сили, до якої відносять стихійні лиха або інші несприятливі умови виробництва сільгосппродукції в конкретний період року (наприклад, заборона здавати худобу у зв’язку з її масовим захворюванням). Доказами на підтвердження цих обставин можуть бути висновки державної інспекції із заготівель та якості продукції, довідки ветеринарного нагляду, довідки метеослужби, акти, складені за участю представника страхової організації.

Інші договірні фор