Ризик випадкового знищення та випадкового пошкодження майна

Випадкова загибель або псування речей – це загибель або псування, яке сталося не з вини учасників договору, а в силу випадкових причин і обставин (непереборної сили). Ризик такої випадкової загибелі або псування лежить на власникові, якщо інше не передбачено законом або договором.

? Питання для самоперевірки

1. Дайте визначення права власності.

2. Охарактеризуйте право власності в об’єктивному і суб’єктивному значенні.

3. Що складає зміст права власності ?

4. Які форми власності в Україні ?

5. Назвіть підстави набуття права власності.

6. Які підстави припинення права власності ?

7. На кому лежить ризик випадкового знищення та випадкового пошкодження майна ?

11. ПРАВО ВЛАСНОСТІ ЗА ВСІМА ЇЇ ВИДАМИ

1.1. Поняття права приватної власності

В об’єктивному значенні право приватної власності – це сукупність правових норм, які встановлюють і охороняють належність громадянам майна споживчого і фінансово-виробничого призначення та забезпечують власникам – громадянам здійснення права володіти, користуватися і розпоряджатися цим майном на свій розсуд, використовувати його для будь-яких цілей, якщо інше не передбачено законом.

Право приватної власності у суб’єктивному значенні– це передбачене і гарантоване законом право власника – громадянина здійснювати володіння, користування і розпорядження належним йому майном на свій розсуд і з будь-якою метою, якщо інше не передбачено законом.

Суб’єкти і об’єкти права приватної власності

Суб’єктами права приватної власності є фізичні та юридичні особи (ч.1 ст.325 ЦК У). Відповідно до Закону України “Про власність” суб’єктами права приватної власності в Україні є громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства.

Об’єкти: фізичні та юридичні особи можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих видів майна, які відповідно до закону не можуть їм належати (ст.325 ЦК У). Як випливає із змісту ст.13 Конституції України та ст.9 Закону України “Про власність”, не можуть перебувати у власності окремих громадян об’єкти права виключної власності народу України, до яких належать земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони.

Кожна держава має право визначити об'єкти, які з міркувань державної безпеки або з інших підстав не повинні перебувати у власності тих чи інших суб'єктів правовідносин або мають набуватися з додержанням спеціальних правил. Тому постановою Верхов­ної Ради України «Про право власності на окремі види майна» від 17 червня 1991 р. (з наступними змінами і доповненнями від 22 квітня 1993 р., 15 липня 1994 р., 24 січня 1995 р.) було затвер­джено Перелік видів майна, що не може перебувати у власності гро­мадян, громадських об'єднань, міжнародних організацій та юри­дичних осіб інших держав на території України, та Спеціальний по­рядок набуття права власності громадянами на окремі види майна, викладені відповідно в додатках № 1 і № 2. До такого Переліку входять:

1) зброя, боєприпаси (крім мисливської і пневматичної зброї, за­значеної в додатку № 2, і боєприпасів до неї, а також спортивної зброї і боєприпасів до неї, які набуваються громадськими об'єднан­нями з дозволу органів внутрішніх справ), бойова і спеціальна вій­ськова техніка, ракетно-космічні комплекси;

2) вибухові речовини і засоби вибуху, всі види ракетного палива, а також спеціальні матеріали і обладнання для його виробництва;

3) бойові отруйні речовини;

4) наркотичні, психотропні, сильнодіючі отруйні лікувальні за­соби (за винятком отримуваних громадянами за призначенням лікаря);

5) протиградові установки;

6) державні еталони одиниць фізичних величин;

7) спеціальні технічні засоби негласного отримання інформації (зазначені засоби не можуть також перебувати у власності юридич­них осіб недержавних форм власності);

8) електрошокові пристрої та спеціальні засоби, що їх застосовують правоохоронні органи, крім газових пістолетів і револьверів та патро­нів до них, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії.

Щодо видів майна, для яких встановлюється спеціальний поря­док набуття громадянами права власності, то в додатку № 2, зокре­ма, зазначаються: вогнепальна мисливська зброя, газові пістолети і револьвери та деякі види пневматичної зброї; пам'ятки історії і культури; радіоактивні речовини. Такі види майна можуть бути придбані лише за наявності відповідного дозволу (органів внутріш­ніх справ, Міністерства культури, державних органів з ядерної та радіаційної безпеки тощо).

Вилучення перелічених видів майна з числа об'єктів права при­ватної власності громадян не можна розглядати як обмеження прав власника, оскільки перебування такого майна у власності.

Умови виникнення і припинення права приватної власності

Умови виникнення права приватної власності		На доходи від участі в суспільному виробництві
На доходи громадян від індивідуальної праці та підприємницької діяльності
За договорами та іншими правочинами
Внаслідок успадкування майна
Приватизації державного житлового фонду
Отримання дивідендів від цінних паперів і вкладів у фінансово-кредитних установах
Отримання пенсій, різних державних допомог, стипендій, тощо
Отримання грошових сум чи іншого майна в порядку відшкодування заподіяної шкоди
Отримання коштів за аліментними зобов’язаннями
Правомірне заволодіння дарами природи
Отримання різних премій, виграшів, призів

Певні юридичні факти необхідні для припинення права приватної власності. Ними можуть бути: укладення договорів, споживання продуктів харчування, спадкування за заповітом, реквізиція, конфіскація, тощо.

11.2. Поняття, суб’єкти, об’єкти права державної власності

Державна власність є особливою суспільною формою привласнення матеріальних благ в інтересах суспільства. Відповідно до ст.326 ЦК У у державній власності є майно, у тому числі кошти, що належать державі Україна. Від імені та в інтересах держави право власності здійснюють відповідні органи державної влади.

На підставі ст.32 Закону України «Про власність» суб’єктом права державної власності є держава в особі Верховної Ради України. Держава здійснює свої повноваження власника через спеціальні органи.

Об’єкти:земля, майно, що забезпечує діяльність Верховної Ради України та ут­ворюваних нею державних органів; майно Збройних Сил, органів державної без­пеки, прикордонних і внутрішніх військ; оборонні об'єкти; єдина енергетична система; системи транспорту загального користування, зв'язку та інформації, що мають загальнодержавне значення; кошти державного бюджету; банки та їх установи і створювані ними кредитні ресурси; резервні, страхові та інші фонди; майно вищих і середніх спеціальних навчальних закла­дів; майно державних підприємств; об'єкти соціально-культурної сфери або інше майно, що становить матеріальну основу суверенітету України і забезпечує її економічний та соціальний розвиток; інше майно, передане у власність України іншими державами, а також юридичними особами і громадянами. У наведеному переліку об'єктів права державної власності можна виділити дві категорії майна, а саме: а) майно, яке взагалі не може бути у власності інших суб'єктів права власності (наприклад, оборонні об'єкти); б) майно, яке у принципі може бути у власності інших суб'єктів, але в даному випадку за своїм функціональним призначенням покликане забезпечувати загальнодержавні інте­реси.

Державною власністю має вважатися також майно, що забезпечує діяльність Президента України, Кабінету Міністрів України та утворюваних ними органів.

Підстави виникнення права державної власності

Підстави виникнення права державної власності		Виробнича діяльність трудових колективів
Правочини у сфері внутрішнього і зовнішнього обігу
Податки, збори, мито з фізичних і юридичних осіб
Реквізиція – це примусове вилучення державою майна власника у державних або громадських інтересах з виплатою йому вартості майна
Конфіскація – це примусове безоплатне вилучення державою майна в особи як санкція за правопорушення
Сплата штрафних санкцій у вигляді відповідних грошових сум
Визнання майна безхазяйним
Знахідка
Бездоглядна худоба
Скарб
Вилучення безгосподарно утримуваного майна, що є пам’яткою історії та культури

11.3. Поняття, суб’єкти, об’єкти права комунальної власності

% Інформація

Комунальна власність – це власність адміністративно-територіальних одиниць.

Суб’єкти: територіальні громади села, селища, міста, які безпосередньо або через утворенні ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є у комунальній власності.

Об’єкти:рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, підприємства, установи та організації, банки, страхові товариства, пенсійні фонди, частка у майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров’я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об’єкти, кошти, отримані від їх відчуження (Закон України “Про місцеве самоврядування в Україні”).

Підстави виникнення права комунальної власності

Комунальна власність створюється за рахунок державного майна, переда­ного у власність територіальній громаді, майна, створеного комунальними під­приємствами, податкових платежів та за іншими підставами, не забороненими законом. Законом України "Про передачу об'єктів права державної та комуналь­ної власності" від 3 березня 1998 р. визначені правові засади передачі об'єктів права державної власності у комунальну власність територіальних громад сіл, селищ, міст або у їх спільну власність, а також об'єктів права комунальної влас­ності у державну власність. У ньому, зокрема, визначено: об'єкти передачі; по­рядок прийняття рішень про передачу; умови передачі; оформлення передачі. За­коном встановлено, що передача об'єктів здійснюється безоплатно і оформляється відповідним актом приймання-передачі, який водночас засвідчує момент переходу права власності від одного власника до іншого. За умов, перед­бачених ЦК України право комунальної власності може виникнути на без­хазяйне майно, на знахідку, на бездоглядну худобу.

11.4. Поняття права спільної власності. Право спільної часткової і спільної сумісної власност

Під правом спільної власності слід розуміти право власності двох або декількох осіб на той самий об’єкт (ч.1 ст.355 ЦК У). Учасники спільної власності іменуються співвласниками. Об’єктом права спільної власності може бути індивідуально-визначена річ чи сукупність речей. Вони можуть бути подільними чи неподільними.

Особливістю суб’єктного складу правовідносин спільної власності є множинність її учасників. У зв’язку з цим правовідносини виникають не тільки між власником і не власником, але і між співвласниками.

Ч.2 ст.355 ЦК У розрізняє два види спільної власності: спільну власність двох або більше співвласників з визначенням часток кожного з них у праві власності – спільна часткова власність і спільна сумісна власність – власність двох або більше співвласників без визначення часток у праві власності.

Суб’єктами права спільної часткової власності можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава або територіальні громади. Інститут права спільної часткової власності може бути застосований до будь-яких економічних форм власності, що існують в Україні.

Спільна часткова власність може виникнути в силу будь-яких підстав, що допускаються законом:

Спільне створення двома або більше фізичними особами, непов’язаними сімейними відносинами, спільної речі або її переробка, або спільне створення спільної речі або її переробка фізичними або юридичними особами (ст.331, ст.332 ЦК У).

Одержання плодів від спільної речі або доходів від спільного майна, якщо ці плоди або доходи не розділені між учасниками спільної часткової власності (ст.359 ЦК У).

Спільне присвоєння декількома особами загальнодоступних дарів природи (збір ягід, лов риби та інше – ст.333 ЦК У).

Придбання за договором купівлі-продажу, міни, дарування, договору довічного утримання декількома особами неподільної речі.

1. Договір подружжя (колишнього подружжя) про визначення розміру часток в спільній сумісній власності або рішення суду про визначення розміру часток неподільної речі, що належить подружжю (колишньому подружжю) на право спільної сумісної власності.

2. Подружжя можуть у шлюбному договорі передбачити що належне кожному з них роздільне майно або частина цього роздільного майна буде належати їм на праві спільної часткової власності.

3. Відчуження власником якої-небудь речі, частки в праві власності на цю річ.

4. Спадкування за законом або за заповітом двома або декількома особами за умови прийняття спадщини цими особами і якщо успадковане майно не розділене між спадкоємцями.

Ч.3 ст.368 ЦК У і ч.1 ст.60 СК передбачено, що спільною сумісною власністю є майно, придбане подружжям під час шлюбу, якщо інше не передбачено законом або шлюбним договором. Спільною сумісною власністю є майно, придбане в результаті спільної праці членів сім’ї, якщо інше не передбачено письмовою угодою між ними (ч.4 ст.368 ЦК У). Право спільної сумісної власності виникають також на майно осіб, що ведуть фермерське господарство, якщо інше не передбачено письмовою угодою між ними (ст.16 Закону України “Про селянське (фермерське) господарство”). На праві спільної сумісної власності може також належати членам сім’ї приватизована квартира (будинок)відповідно до письмової угоди всіх повнолітніх членів сім’ї, що проживають в даній квартирі (будинку).

12. ЗАХИСТ ПРАВА ВЛАСНОСТІ. РЕЧОВІ ПРАВА НА ЧУЖЕ МАЙНО.

1.1. Значення та гарантії захисту права власності. Способи захисту права власності.

Відповідно до ст.13 Конституції України “держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності”. Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, і ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності (ст.41 Конституції України). Всі форми власності проголошені рівними, а відтак охороняються та захищаються державою без надання переваг одній перед іншою.

Норми цивільного права забезпечують регулювання й охорону відносин власності при нормальних умовах використання власником приналежного йому майна без порушення його правомочностей, а також без обмеження прав та інтересів інших осіб.

Цивільно-правовий захист – це сукупність передбачених цивільним законодавством засобів, які застосовуються у зв’язку зі зробленими проти цих прав порушеннями і спрямованих на відновлення чи захист майнових інтересів їхніх власників.

Способи захисту:

І. Основні речово-правові:

а) віндикаційний позов;

б) негаторний позов.

ІІ. Допоміжні речово-правові:

а) позов про визнання права власності;

б) позов про виключення майна з опису;

в) позови про захист прав співвласника у разі виділу, поділу та продажу спільного майна.

ІІІ. Зобов’язально-правові:

а) способи захисту права власності в договірних відносинах (відшкодування збитків, заподіяних невиконанням чи неналежним виконанням договору; повернення речей, наданих у користування за договором);

б) способи захисту права власності в деліктних зобов’язаннях;

в) повернення безпідставно отриманого чи збереженого майна.

ІV. Спеціальні засоби:

а) позови про визнання правочину недійсним;

б) способи захисту права власності померлих осіб та осіб, визнаних безвісно відсутніми або оголошених померлими;

в) способи захисту прав власників від неправомірного чи правомірного втручання державних органів, визнання незаконним правового акта, що порушує право власності.

Витребування майна власником з чужого незаконного володіння (віндикація). Витребування коштів і цінних паперів на пред’явника.

Віндикаційнимє позов неволодіючого майном власника до його фактичного набувача про витребування ін­дивідуально-визначеного майна з чужого незаконного володіння (ст. 387 ЦК України). Віндикаційний позов є речово-правовим позо­вом, який має позадоговірний характер, тобто є таким, що може бу­ти пред'явлений лише у випадку відсутності між позивачем та від­повідачем зобов'язальних правовідносин.

Об'єкт віндикаційного позову -індивідуально визначене майно, яке існує в натурі на мо­мент подання позову. Витребуване майно може належати і до кате­горії речей, що визначаються родовими ознаками (числом, мірою, вагою), але в такому разі воно має бути певним чином індивідуалізо­ване (наприклад, мука, цукор, цемент у мішках за певними цифро­вими або іншими характерними позначками). У разі загибелі інди­відуально визначеного майна Віндикаційний позов не може бути пред'явлений за відсутністю об'єкта позову.

Сторони у віндикаційному позові. Позивачем у віндикаційному позові може бути власник майна (фізична та юридична особа, а також інші суб'єкти права власності, визначені ст. 2 ЦК України), який на момент подання позову не володіє цим майном. Крім влас­ника, позивачем у віндикаційному позові може бути й особа, яка хоч і не є власником майна, але володіє майном на праві повного господарського відання, оперативного управління, на підставі до­говору (наприклад, оренди, схову, комісії) або на іншій підставі, передбаченій законом чи договором (так званий «титульний воло­ділець» майна). Така особа має право на захист свого володіння та­кож і від власника майна (ст. 396 ЦК України, ч. 5 ст. 48 Закону України «Про власність»).

Відповідачем за віндикаційним позовом є особа, яка незаконно володіє майном (незалежно від того, чи заволоділа вона майном не­законно сама, чи придбала його в особи, яка не мала права його від­чужувати), тобто володіє ним без відповідної правової підстави або коли такі підстави раніше були, а потім відпали (наприклад, після закінчення строку договору найму або схову). Незаконність воло­діння майном відповідачем має бути доведена позивачем у судовому процесі, оскільки чинне законодавство презюмує добросовісне (пра­вомірне) володіння чужим майном, якщо інше не випливає із закону або не встановлено судом (ст. 397 ЦК України, ст. 49 Закону України «Про власність»). Віндикаційний позов, поданий до особи, у незаконному володінні якої це майно раніше перебувало, але у якої воно на момент розгляду справи в суді відсутнє, не може бути задоволений, що, однак, не виключає можливості стягнення з цієї особи шкоди, заподіяної нею майну під час перебування останнього в її незаконному володінні.

Предмет віндикаційного позову. За загальним правилом пред­метом позову в судовому процесі є матеріально-правова вимога позивача до відповідача, щодо якої суд має винести рішення. Предметом віндикаційного позову є вимога позивача до відповідача про повернення майна з чужого незаконного володіння. Матеріально-правова вимога позивача у віндикаційному позові повинна мати відповідні підстави, що тягнуть за собою визначені законом правові наслідки.

Умови задоволення віндикаційного позову. Можливість витре­бування майна за віндикаційним позовом залежить від того, чи є на­бувач майна добросовісним або недобросовісним та від того, чи при­дбане майно відплатно або безвідплатно. Набувач майна визнається добросовісним, якщо він не знав і не міг знати про те, що особа, яка відчужила йому майно, не мала на це права (наприклад, придбання набувачем речі у магазині або на прилюдних торгах). У свою чергу, набувач, який, придбаваючи майно, знав або повинен був знати, що особа, яка здійснювала відчуження майна, не мала на це право, є не­добросовісним набувачем (наприклад, придбання майна у неповно­літнього або придбання майна вночі на вулиці у випадкової особи).

У недобросовісного набувача майно може бути витребуване в су­довому порядку у всякому разі (ст. 400 ЦК України).

Можливість витребування майна від добросовісного набувача зале­жить від того, як придбане ним майно — відплатно чи безвідплатно.

Майно, набуте безвідплатно (наприклад, за договором дарування) в особи, яка не мала права його відчужувати, може бути витребуване у добросовісного набувача у всіх випадках (ст. 388 ЦК України).

Якщо майно було придбане за відплатним договором добросовіс­ним набувачем, можливість його витребування залежить від того, яким чином майно вибуло з володіння позивача: за його волею чи поза нею. Позивач має право витребувати майно у будь-якого набу­вача, в тому числі добросовісного, який відплатно придбав його, як­що майно:

1) було загублене власником або іншою особою, якій він передав майно у володіння;

2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння;

3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Згадана норма закону не містить вичерпного переліку випадків ви­буття майна з володіння поза волею володільця: вказівку на втрату майна чи його викрадення слід розглядати як окремі приклади, наве­дені законом. Отже, власник має право вимагати майно у будь-якого набувача й у випадку, коли воно вибуло з володіння особи, якій влас­ник надав його у володіння (наприклад, майно було втрачене перевіз­ником або вкрадено в орендаря). Водночас, якщо майно вибуло з воло­діння власника за його волею (наприклад, передане іншій особі у збе­рігання) і в подальшому відплатно продане зберігачем добросовісному набувачу, витребування від останнього майна не допускається. Остан­нє не позбавляє власника можливості вимагати від особи, яка здійсни­ла незаконний продаж майна, відшкодування завданих йому збитків.

Закон містить і деякі винятки щодо можливості витребування власником майна з незаконного володіння. Так, не підлягає вінди­кації майно, що було продане добросовісному набувачу в порядку, встановленому для виконання судових рішень (ст. 388 ЦК Украї­ни). Добросовісний набувач, який відплатно придбав майно в зазна­ченому порядку, не може бути позбавлений цього майна, незалежно від того, чи вибуло воно з володіння за волею чи поза волею власни­ка або особи, якою воно було передане власником у володіння.

Не можуть бути витребувані у добросовісного набувача гроші і цінні папери на пред'явника (ст. 389 ЦК України). Неможливість витребування їх від добросовісного набувача не ставиться законом у залежність від того, як останній набув їх: відплатно чи безвідплат­но, або від того, чи вибули вони з володіння власника за його волею, чи поза нею (наприклад, втрачені, вкрадені та ін.).

Законом в Україні встановлено загальну трирічну позовну дав­ність щодо вимог про повернення майна з чужого незаконного воло­діння (ст. 50 Закону України «Про власність»), що відповідає за­гальному строку позовної давності, встановленому ст. 257 ЦК Укра­їни.

Розрахунки при витребуванні речей із незаконного володін­ня. Питання про розрахунки при витребуванні речей з незаконного володіння постає лише у разі повернення майна власникові з чу­жого незаконного володіння. Якщо майно не може бути витребува­не у добросовісного набувача у випадках, визначених законом (статті 388-389 ЦК України), то й розрахунки між ним і власни­ком не здійснюються.

Згідно зі ст. 390 ЦК України власник має право вимагати від не­добросовісного набувача не тільки повернення майна, а й передання усіх доходів, що їх особа набула або мала набути за весь час во­лодіння ним. Що ж до добросовісного набувача, то власник у разі повернення (віндикації) майна може вимагати передання доходів лише з того часу, коли цей набувач дізнався чи міг дізнатися про неправомірність свого володіння.

Лише добросовісний набувач має право залишити за собою здійс­нені ним поліпшення майна, що можуть бути відокремлені від май­на без завдання йому шкоди, а у разі неможливості відокремити по­ліпшення — на відшкодування здійснених на поліпшення фактич­них витрат у сумі, на яку збільшилася його вартість.

Як добросовісний, так і недобросовісний набувач (володілець) майна, що повертається власникові, має право вимагати від остан­нього відшкодування необхідних витрат на утримання, збереження майна, здійснених ним з того часу, з якого власникові належить право на повернення майна або передання доходів.

Захист прав власності від порушень, не поєднаним з позбавленням володіння (негаторний позов)

Негаторним є позов власника про усунення будь-яких перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження майном, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння (ст. 391 ЦК України).

Негаторний позов пред'являється власником за умови, що він має майно у своєму володінні, однак протиправна поведінка інших осіб перешкоджає йому здійснювати права користування та розпоря­дження ним.

Об'єктом негаторного позову є усу­нення триваючого правопорушення, що збереглося до моменту по­дання позову до суду.

Сторони негаторного позову. Позивачем у негаторному позові є власник майна або особа, яка володіє майном на підставі інших прав на майно (титульний власник). У разі порушення третьою особою права користування і розпорядження майном і власник, і во­лоділець цього майна набувають права на подання негаторного по­зову.

Відповідачем у негаторному позові є особа, яка власними проти­правними діями перешкоджає позивачу здійснювати правомочність щодо користування чи розпорядження майном.

Предметом негаторного позову є ви­мога позивача про усунення з боку відповідача будь-яких перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Підставою негаторного позову є обставини, що підтверджують право позивача на користування і розпорядження майном, вчинен­ня відповідачем дій, що перешкоджають позивачу використовувати належні йому права, позадоговірний характер наявних між сторо­нами правовідносин. Якщо на момент подання позову правопору­шення, що є об'єктом негаторного позову, припинилося, то підстав для задоволення позову у суду немає.

Прикладами негаторного позову про усунення перешкод у здійснен­ні користування майном є: позов власника до відповідача, який без на­лежних правових підстав використовує нерухому будівлю власника для зберігання свого майна; позов власника про виселення фізичних осіб з неправомірно зайнятих ними житлових приміщень; позов власника га­ража до власника сусіднього гаража, який розмістив біля воріт його га­ража будматеріали, що перешкоджають виїзду його машини та інше.

Умови задоволення негаторного позову. Умовою задоволення негаторного позову позивача є встановлення судом факту протиправності дій відповідача, задоволення позовних вимог позивача не залежить від наявності вини відповідача. Захист прав і охоронюваних законом інтересів позивачів за негаторним позовом надається судом у формі припинення дій, що порушують право, або відновлен­ня становища, яке існувало до порушення права.

Позовна давність до вимог за негаторним позовом не застосовуєть­ся, оскільки правопорушення є таким, що триває у часі. Винятком з цього є негаторні позови власника про виключення майна з опису, на які згідно з постановою Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про ви­ключення майна з опису» від 27 серпня 1976 р. поширюється три­річний строк позовної давності, перебіг якого починається з дня, ко­ли особа дізналася або мала дізнатися про опис належного їй майна.

Визнання права власності

Позовом про визнання права власності є позадоговірний позов власника майна про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, що засвідчує його право власності (ст. 392 ЦК України).

Об'єктом позову про визнання права власності є усунення невизначеності відносин права власності позивача щодо індивідуально-визначеного майна.

Сторони у позові про визнання права власності. Позивачем у позові про визнання права власності є власник індивідуально-визна­ченого майна, права якого оспорюються або не визнаються іншою особою, з якою власник не перебуває у зобов'язальних відносинах, або власник, який втратив документ, що засвідчує його право влас­ності на майно.

Відповідачем у позові про визнання права власності: особа, яка оспорює право власності на майно, або особа, яка хоч і не оспорює права власності на майно, але і не визнає його.

Предмет позову про визнання права власності. Предметом вказаного позову є вимога позивача про визнання його права влас­ності на майно.

Підставою позову є обставини, що підтверджують право власнос­ті позивача на майно, та ст. 16 ЦК України, яка визначає визнання права як способу захисту цивільних прав та інтересів судом.

Умовою задоволення позову про визнання права власності на майно є наявність у позивача доказів, що підтверджують його право власнос­ті на майно. ЦК України, визначивши, що власник здійснює право власності своїм майном на свій розсуд, водночас не визначає конкре­тних доказів, якими останній має підтверджувати своє суб'єктивне право. Такими доказами відповідно до норм процесуального законо­давства України (ст. 32 ГПК України, ст. 27 ЦПК України) є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд у визначеному законом порядку встановлює наявність обставин, на яких ґрунтуються вимоги позива­ча. Насамперед підтверджувати наявність права власності в судовому процесі можуть правовстановлюючі документи. Перелік таких доку­ментів щодо нерухомого майна наведено у додатку № 1 до пункту 2.1 Тимчасового положення про порядок реєстрації прав власності на не­рухоме майно, що затверджений у редакції від 28 січня 2003 р. нака­зом Міністерства юстиції України № 66/73872.

Визнання незаконним правового акта, що порушує право власності

На підставі ст.393 ЦК У правовий акт державного органу чи органу місцевого самоврядування, невідповідний закону чи іншим правовим актам і що порушують цивільні права і охоронювані законом інтереси громадянина чи юридичної особи, може бути визнані судом незаконними та скасовуються, у результаті чого порушене право підлягає відновленню.

Відповідачем за даними позовами виступає держава. Підставами визнання недійсними зазначених актів є протиріччя їх закону та іншим правовим актам.

Разом з вимогою визнати незаконним акт, який порушує право власності, особа, право якої порушено має право вимагати відновлення того становища, яке існувало до видання цього акта. У разі неможливості відновлення попереднього становища власник має право на повне відшкодування заподіяних збитків та відшкодування моральної шкоди.

12.2. Загальна характеристика речових прав на чуже майно, їх види

Речові права на чуже майно – це самостійні речові права, які надають уповноваженій за ними особі право обмеженого користування певною річчю або їх сукупністю для визначеної мети та у певних межах. Для прав на чуже майно характерні такі ознаки:

1) абсолютний характер;

2) реалізація принципу слідування;

3) реалізація принципу переваги, який надається суб’єкту речового права перевагу перед суб’єктами зобов’язального права реалізувати своє право;

4) перехід права власності на майно до іншої особи не є підставою для припинення речових прав інших уповноважених осіб на це майно.

12.2. Загальна характеристика речових прав на чуже майно, їх види

Речові права на чуже майно – це самостійні речові права, які надають уповноваженій за ними особі право обмеженого користування певною річчю або їх сукупністю для визначеної мети та у певних межах. Для прав на чуже майно характерні такі ознаки:

5) абсолютний характер;

6) реалізація принципу слідування;

7) реалізація принципу переваги, який надається суб’єкту речового права перевагу перед суб’єктами зобов’язального права реалізувати своє право;

8) перехід права власності на майно до іншої особи не є підставою для припинення речових прав інших уповноважених осіб на це майно.

		Види речових прав на чуже майно
		Право володіння –це таке володіння, яке виникає на підставі договору, або на іншій підставі, передбаченій законом (ст.398 ЦК У). Суб’єкт – будь-яка особа як юридична так і фізична. Об’єкт – будь-яка річ, над якою встановлене фактичне володіння.
		Право користування (сервітут) – це право обмеженого користування чужими речами (майном), встановлене в інтересі певної особи. Право користування чужим майном може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій, конкретно визначеній особі (особистий сервітут) (ст.401 ЦК У).
		Право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) –це право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб, що виникає на підставі договору між власником земельної ділянки і особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою як користувач (ч.1 ст.407 ЦК У).
		Право забудови земельної ділянки (суперфіцій) –це право користування чужою земельною ділянкою для забудови (ст.413 ЦК У). Власник земельної ділянки має право надати її в користування іншій особі для будівництва промислових, побутових, соціально-культурних, житлових та інших споруд і будівель.
		Інші речові права на чуже майно, які можуть бути встановлені законом.

13. ПРАВО ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

13.1.Поняття творчої діяльності та інтелектуальної власності, об’єкти, суб’єкти, захист

Творча діяльність – це цілеспрямована інтелектуальна діяльність людини, результатом якої є щось якісно нове, що відрізняється неповторністю, оригінальністю і суспільно-історичною унікальністю. Творчість властива будь-якій діяльності людини: технічній, художній, літературній, виробничій тощо.

Право інтелектуальної власності – це право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об’єкт права інтелектуальної власності, визначений Цивільним Кодексом України та іншим законом (ст.418 ЦК У).

Об’єкти(ст.420 ЦК У):

• літературні та художні твори;

• комп'ютерні програми;

• компіляції даних (бази даних);

• виконання;

• фонограми, відеограми, передачі (програми) організацій мов­лення;

• наукові відкриття;

• винаходи, корисні моделі, промислові зразки;

• компонування (топографії) інтегральних мікросхем;

• раціоналізаторські пропозиції;

• сорти рослин, породи тварин;

• комерційні (фірмові) найменування, торговельні марки (знаки для товарів і послуг), географічні зазначення;

• комерційні таємниці.

Суб'єктами права інтелектуальної власності є творець об'єкта права інтелектуальної власності (автор, виконавець, винахідник то­що) та інші особи, яким належать особисті немайнові та (або) май­нові права інтелектуальної власності.

Право інтелектуальної власності може належати кільком особам спільно, тоді його реалізація здійснюється спільно або за договором між цими особами.

Зазначені суб'єкти відповідно до ЦК України наділяються таки­ми особистими немайновими правами інтелектуальної власності:

1) право на визнання людини творцем (автором, виконавцем, винахідником тощо) об'єкта права інтелектуальної власності;

2) право перешкоджати будь-якому посяганню на право інте­лектуальної власності, здатному завдавати шкоди честі та репу­тації творця об'єкта права інтелектуальної власності;

3) інші особисті немайнові права інтелектуальної власності, встановлені законом.

Згідно зі ст. 424 ЦК України майновими правами інтелектуальної власності є:

1) право на використання об'єкта права інтелектуальної влас­ності;

2) виключне право дозволяти використання об'єкта права ін­телектуальної власності;

3) виключне право перешкоджати неправомірному використан­ню об'єкта права інтелектуальної власності, в тому числі заборо­няти таке використання.

Майнові права інтелектуальної власності мають певний строк дії, що визначається ЦК України та спеціальними законами. В окремих випадках вони можуть бути припинені достроково. Май­нові права інтелектуальної власності можуть передаватися повніс­тю або частково іншій особі на умовах, визначених у ліцензійному договорі.

ЦК України визначив загальні засади відносин щодо об'єктів права інтелектуальної власності, створених за трудовим договором або за замовленням. У таких випадках майнові права належать спільно творцеві та роботодавцю або, відповідно, творцеві та замов­нику. Особисті немайнові права можуть бути відчужені від творця лише у разі, якщо це передбачено законом.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого пра­ва інтелектуальної власності. До цих прав можуть бути застосовані як загальні способи захисту цивільних прав, передбачені ст. 16 ЦК України, зокрема визнання права, припинення дії, яка його пору­шує, відшкодування збитків тощо, так і специфічні — лише для прав інтелектуальної власності. При цьому суд може постановити рішення про:

1) застосування негайних заходів щодо запобігання порушенню права інтелектуальної власності та збереження відповідних дока­зів;

2) зупинення пропуску через митний кордон України товарів, імпорт чи експорт яких здійснюється з порушенням права інте­лектуальної власності;

3) вилучення з цивільного обороту товарів, виготовлених або введених у цивільний оборот з порушенням права інтелектуальної власності;

4) вилучення з цивільного обороту матеріалів та знарядь, що використовувалися переважно для виготовлення товарів з пору­шенням права інтелектуальної власності;

5) застосування разового грошового стягнення замість відшко­дування збитків за неправомірне використання об'єктів права ін­телектуальної власності. Розмір стягнення визначається відпо­відно до закону з урахуванням вини особи та інших обставин, що мають суттєве значення;

6) опублікування в засобах масової інформації відомостей про порушення права інтелектуальної власності та зміст судового рішення щодо такого порушення.

13.2.Поняття та джерела авторського права. Об’єкти та суб’єкти. Особисті немайнові права і майнові права автора. Співавторство, строк дії авторського права.

Авторське право — це сукупність норм цивільного права, якими регулюються відносини щодо визнання авторства й охорони творів науки, літератури і мистецтва, встановлення режиму їх викорис­тання, наділення їх авторів немайновими і майновими правами, за­хисту прав авторів та інших правоволодільців.

Джерела авторського права: Цивільний Кодекс України – глава 36 «Право інтелектуальної власності на літературний, художній та інший твір (авторське право)» і глава 37 «Право інте­лектуальної власності на виконання, фонограму, відеограму та про­граму (передачу) організацій мовлення (суміжні права)»; Закон України «Про авторське право і суміжні права» від 23 грудня 1993 р. (в редакції Закону України від 11 липня 2001 р. № 2627-ІП); Основи законодавства України про культуру (1992 р.), закони України «Про інформацію» (1992 р.), «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» (1992 р.), «Про науково-технічну інформацію» (1993 р.), «Про телебачення і радіомовлення» (1993 р.), «Про рекламу» (1996 р.), «Про видавничу справу» (1997 р.), «Про кінематографію» (1998 р.), «Про розповсюдження примірників аудіовізуальних творів і фонограм» (2000 р.); міжнародні договори і угоди, зокрема Бернська конвенція про охорону літературних і художніх творів (1886 р.), Римська конвенція про охорону інтересів виконавців, виробників фонограм і організацій мовлення (1961 р.), Женевська конвенція про охорону інтересів виробників фонограм від незаконного відтворення їх фоно­грам (1971 р.), Брюссельська конвенція про розповсюдження сиг­налів, що несуть програми, які передаються через супутники (1974 р.), Всесвітня конвенція про авторське право (1952 р.).

Об'єкти авторського права

Законом України «Про авторське право і суміжні права» (ст. 8) визначено, що об'єктами авторського права є твори у галузі науки, літератури і мистецтва, а саме:

1) літературні письмові твори белетристичного, публіцистич­ного, наукового, технічного або іншого характеру (книги, брошури, статті тощо);

2) виступи, лекції, промови, проповіді та інші усні твори;

3) комп'ютерні програми;

4) бази даних;

5) музичні твори з текстом і без тексту;

6) драматичні, музично-драматичні твори, пантоміми, хореографіч­ні та інші твори, створені для сценічного показу, та їх постановки;

7) аудіовізуальні твори;

8) твори образотворчого мистецтва;

9) твори архітектури, містобудування і садово-паркового мис­тецтва;

10) фотографічні твори, у тому числі твори, виконані способа­ми, подібними до фотографи;

11) твори ужиткового мистецтва, у тому числі твори декора­тивного ткацтва, кераміки, різьблення, ливарства, з художнього скла, ювелірні вироби тощо, якщо вони не охороняються законами України про правову охорону об'єктів промислової власності;

12) ілюстрації, карти, плани, креслення, ескізи, пластичні тво­ри, що стосуються географії, геології, топографії, техніки, архітек­тури та інших сфер діяльності;

13) сценічні обробки творів, зазначених у пункті 1, і обробки фольклору, придатні для сценічного показу;

14) похідні твори;

15) збірники творів, збірники обробок фольклору, енциклопедії та антології, збірники звичайних даних, інші складені твори за умови, що вони є результатом творчої праці за добором, координа­цією або упорядкуванням змісту без порушення авторських прав на твори, що входять до них як складові частини;

16) тексти перекладів для дублювання, озвучення, субтитрування українською та іншими мовами іноземних аудіовізуальних творів;

17) інші твори.

Об'єктом авторського права може бути як твір в цілому, так і йо­го окрема частина, що відповідає критеріям охороноздатності і мо­же використовуватися самостійно.

Не є об'єктами авторського права:

1) повідомлення про новини дня або поточні події, що мають ха­рактер звичайної прес-інформацїї;

2) твори народної творчості (фольклор);

3) видані органами державної влади у межах їх повноважень офіційні документи політичного, законодавчого, адміністративно­го характеру (закони, укази, постанови, судові рішення, державні стандарти тощо) та їх офіційні переклади;

4) державні символи України, державні нагороди; символи і зна­ки органів державної влади, Збройних Сил України та інших війсь­кових формувань; символіка територіальних громад; символи та знаки підприємств, установ та організацій;

5) грошові знаки;

6) розклади руху транспортних засобів, розклади телерадіопередач, телефонні довідники та інші аналогічні бази даних, що не відповідають критеріям оригінальності і на які поширюється пра­во sui-generis (своєрідне право, право особливого роду).

Суб'єкти авторського права

Закон України «Про авторське право та суміжні права» визна­чає, що суб'єктами авторського права є автори творів науки, літера­тури і мистецтва, їх спадкоємці та особи, яким автори чи їхні спад­коємці передали свої авторські майнові права. Іноземні особи та осо­би без громадянства відповідно до міжнародних договорів чи на основі принципу взаємності мають однакові з особами України пра­ва, передбачені цим Законом.

Відповідно до ст. 435 ЦК України первинним суб'єктом авторсь­кого права є автор твору. За відсутності доказів іншого автором тво­ру вважається фізична особа, зазначена звичайним способом як ав­тор на оригіналі або примірнику твору (презумпція авторства).

Авторське право на твір виникає у творця завдяки факту його створення. Для виникнення і здійснення авторського права не по­трібно реєстрації, іншого спеціального оформлення твору чи дотри­мання будь-яких формальностей. Власник виключних авторських прав для оповіщення про свої права може використовувати знак охорони авторського права, що розміщується на кожному екземп­лярі твору і складається з трьох елементів: латинської букви «С» об­веденої колом: ©, імені (найменування) особи, яка має авторське право, та року першого опублікування твору.

Співавторство породжує факт створення твору спільною творчою працею двох чи більше осіб. Співавтори мають єдине авторське пра­во на твір, якщо він є нерозривним цілим або складається з само­стійних частин, що можуть бути використані незалежно одна від од­ної. Перше — нероздільне співавторство, друге — роздільне. Ці два види співавторства розрізняються режимом використання творів.

Право на використання будь-якого колективного твору належить співавторам спільно. Вони можуть регламентувати свої відносини взаємною угодою. При роздільному співавторстві кожний із співав­торів вправі використовувати створену ним частину твору на свій розсуд, у тому числі заборонити її використання, якщо інше не пе­редбачено угодою між співавторами. При нероздільному співавтор­стві, коли твір складає одне нероздільне ціле, жоден із співавторів не має права без достатніх підстав заборонити використання твору.

Особисті немайнові права автора визначені ЦК України (статті 423, 438) та Законом України «Про авторське право та суміжні права» (ст. 14). Відповідно до цих законодавчих актів автор має право:

• на визнання свого авторства;

• перешкоджати посяганню на своє авторське право, здатному завдати шкоди честі чи репутації автора;

• вимагати зазначення свого імені у зв'язку з використанням твору, якщо це практично можливо;

• забороняти зазначення свого імені у зв'язку з використанням твору;

• обирати псевдонім у зв'язку з використанням твору;

• вимагати збереження цілісності твору і протидіяти будь-яко­му перекрученню, спотворенню чи іншій зміні твору або будь-якому іншому посяганню на твір, що може зашкодити честі і репутації автора (недоторканність твору).

Майнові права автора – це виключні права на використання твору в будь-якій формі і будь-яким способом. Використання твору завжди приносить певні майнові вигоди, тому виключні права називаються майновими. До майнових прав автора на твір відповідно до ст. 440 ЦК України належать:

• право на використання твору;

• виключне право дозволяти використання твору;

• право перешкоджати неправомірному використанню твору, в тому числі забороняти таке використання;

• інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом.

У ст. 15 Закону України «Про авторське право та суміжні права» деталізовано право на використання твору. Так, виключне право ав­тора чи іншої особи, яка має авторське право на дозвіл чи заборону використання твору іншими особами, дає йому право дозволяти або забороняти:

• відтворення творів;

• публічне виконання і публічне сповіщення творів;

• публічну демонстрацію і публічний показ;

• будь-яке повторне оприлюднення творів, якщо воно здійснюєть­ся іншою організацією, ніж та, що здійснила перше оприлюднення;

• переклади творів;

• переробки, адаптації, аранжування та інші подібні зміни творів;

• включення творів як складових частин до збірників, антоло­гій, енциклопедій тощо;

• розповсюдження творів шляхом першого продажу, відчуження іншим способом або шляхом здавання в майновий найм чи у про­кат та шляхом іншої передачі до першого продажу примірників твору;

• подання своїх творів до загального відома публіки таким чи­ном, що її представники можуть здійснити доступ до творів з будь-якого місця й у будь-який час за їх власним вибором;

• здавання в майновий найм і (або) комерційний прокат після першого продажу, відчуження іншим способом оригіналу або при­мірників аудіовізуальних творів, комп'ютерних програм, баз да­них, музичних творів у нотній формі, а також творів, зафіксова­них у фонограмі чи відеограмі або у формі, яку зчитує комп'ютер;

• імпорт примірників творів.

У цьому Законі зазначено, що даний перелік прав не є вичерп­ним. Крім того, виключні права авторів на використання творів ар­хітектури, містобудування, садово-паркового мистецтва передбача­ють і право їх участі у реалізації проектів цих творів.