Захист особистих немайнових прав

Право на захист особистих немайнових прав – це регламентоване правове регулювання на випадок оспорення, невизнання, виникнення загрози порушення чи порушення особистого немайнового права. Змістом права на захист особистих немайнових прав є такі повноваження:

1) вимагати не порушення цих прав;

2) вимагати припинення всіх діянь, якими порушуються ці права;

3) вимагати відновлення вказаних особистих немайнових прав у випадку їх порушення.

Для захисту особистих немайнових прав можна застосовувати:

І. Загальні способи захисту прав: відшкодування майнової та моральної шкоди.

ІІ. Спеціальні способи:

- поновлення порушеного особистого немайнового права (ст.276 ЦК У);

- спростування неправдивої інформації та суміжні способи захисту (ст.277 ЦК У);

-

? Питання для самоперевірки

1. Дайте поняття об’єктів цивільних прав.

2. Які види об’єктів цивільних прав ?

3. Яка класифікація речей ?

4. Що таке майно ?

5. Охарактеризуйте підприємство як єдиний майновий комплекс.

6. Визначте поняття грошей і цінних паперів як об’єктів цивільних прав.

7. Дії, послуги, результати інтелектуальної творчої діяльності, інформація, особисті немайнові блага як об’єкти цивільних прав.

8. Що таке особисті немайнові права ?

9. Які ознаки особистих немайнових прав 7

10. Охарактеризуйте особисті немайнові права, що забезпечують природне існування фізичної особи.

11. Дайте характеристику особистих немайнових прав, що забезпечують соціальне буття фізичної особи.

12. Якими способами можна захистити особисті немайнові права ?

7. ПІСТАВИ ВИНИКНЕННЯ, ЗМІНИ ТА ПРИПИНЕННЯ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВОВІДНОСИН. ПРАВОЧИНИ.

7.1. Поняття підстав виникнення цивільних правовідносин

Підставою виникнення, змін і припинення цивільних правовідносин є юридичні факти. Юридичними фактами є:

Ø життєві обставини, що належать до сфери природи (народження і смерть особи, перебіг часу);

Ø обставини, що належать до соціальної сфери життя (дії і вчинки людей, адміністративні акти, рішення суду);

Юридичні факти – це конкретні життєві обставини з якими норми цивільного законодавства пов’язують настання правових наслідків і перш за все виникнення, зміна і припинення цивільних правовідносин.

Юридичні факти, їх класифікація. Події. Дії.

Різноманітні юридичні факти залежно від притаманних їм ознак підлягають відповідній класифікації.

І. За критерієм волі всі юридич­ні факти залежно від вольового чи не вольового характеру юридич­ного факту поділяються на дії та події.

Під діями розуміють обставини, що виникають за волею люди­ни, тобто вольові акти (наприклад, укладення цивільного догово­ру, прийняття спадщини, прийняття акта органу державної вла­ди), з якими закон пов'язує виникнення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. На відміну від дії, подія є явищем об'єктивної реальності, яка відбувається незалежно від волі люди­ни (наприклад, стихійне лихо, народження фізичної особи, її смерть та ін.). Так, смерть фізичної особи може породити правові наслідки у вигляді правовідносин спадщини, а така подія, як заги­бель корабля під час бурі, є юридичним фактом, що породжує пра­во страхувальника отримати страхове відшкодування від страхо­вика. Однак не у всіх випадках події можуть виникати без участі вольової дії особи.

ІІ. Залежно від наявності вольового моменту у виникненні подій во­ни поділяються на абсолютні та відносні. Абсолютними подіями є явища, що виникають і розвиваються без участі вольових дій учасни­ків цивільних відносин, наприклад, стихійне лихо (повінь, земле­трус, снігові замети, бурі та ін.). На відміну від абсолютних, відносні події виникають за волею людей, але в подальшому розвиваються не­залежно від їх волевиявлення. Наприклад, пожежа, що знищила житловий будинок, може виникнути не тільки від удару блискавки, а й внаслідок вольових дій його мешканців (підпал, дії, що порушу­вали правила протипожежної безпеки, та ін.).

Наближені до відносних подій такі юридичні факти, як строки. Строки – це відрізки часу, що мають свій початок, встановлену тривалість перебігу і закінчення. В одних випадках настання або закінчення строку автоматично породжує, змінює або припиняє цивільні права та обов’язки, в інших – настання або закінчення строку спричинює цивільно-правові наслідки у сукупності з певною поведінкою суб’єктів.

У свою чергу, всі дії в науці цивільного права поділяються на правомірні та неправомірні. Правомірними є дії, що відповідають вимогам цивільного законодавства, тобто прямо передбачені зако­ном або такі, що не суперечать йому, і відображають правомірну з точки зору закону поведінку учасників цивільних відносин.

Правомірні дії поділяються на: юридичні акти, угоди (правочини), адміністративні акти, судові рішення.

Юридичними актами є правомірні дії, спрямовані на досягнення певного цивільно-правового результату, що породжують правові на­слідки лише у випадку, коли вони були вчинені з наміром викликати їх. Правочини — вольові дії особи, спрямовані на набуття, зміну або при­пинення цивільних прав та обов'язків. Адміністративні акти (акти державних органів та органів місцевого самоврядування; наприклад, видача ордеру на жиле приміщення, житлово-експлуатаційну організацію укласти з особою, яка отримала ордер, договір найму жилого приміщення). Судові рішення – встановлюють цивільні права та обов’язки (визнання права власності).

Під неправомірними діями розу­міють дії суб'єктів цивільних відносин, які суперечать актам ци­вільного законодавства та моральним засадам суспільства. До не­правомірних дій слід віднести: завдання шкоди (делікти); дії, вчи­нені в порушення договірних зобов'язань; зловживання правом, безпідставне збагачення та ін. Неправомірними є також дії, що су­перечать нормам інших галузей права (наприклад, кримінального або адміністративного).

ІІІ. Залежно від характеру наслідків юридичні факти поділяються деякими авторами на:

правостворюючі, з якими закон пов'язує виникнення цивіль­них правовідносин;

провозмінюючі, з якими закон пов'язує зміну існуючих ци­вільних правовідносин (наприклад, зміна сторін у правовідношенні);

правоприпиняючі, з якими закон пов'язує припинення існую­чих цивільних правовідносин (наприклад, смерть фізичної особи, лік­відація юридичної особи, домовленість сторін, знищення речі, про­щення боргу, поєднання боржника та кредитора в одній особі та ін.);

правоперешкоджаючі, що перешкоджають виникненню, зміні та припиненню правовідносин, наприклад, визнання фізичної особи судом недієздатною веде до неможливості вчинення нею правочинів, оскільки останні від її імені та в її інтересах вчиняє опікун (ст. 41 ЦК України);

правовідновлюючі, поява яких веде до відновлення існував­ших раніше правовідносин (наприклад, поява фізичної особи, яка була оголошена судом померлою). Остання має право вимагати від особи, яка володіє її майном, повернення цього майна, за винятка­ми, встановленими законом (ст. 48 ЦК України).

7.2. Поняття та види правочинів

Цивільне законодавство України визначає правочин як дію особи, спрямовану на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ст. 202 ЦК України).

Види правочинів:

1. Односторонні правочини і договори (двосторонні та багатосторонні правочини).

Односторонні – для виникнення, припинення або іншої видозміни цивільних прав і обов’язків достатньо волевиявлення однієї сторони (наприклад, виявлення спадкодавця при складанні заповіту).

Дво- чи ба­гатосторонні правочини мають назву «договори». Договір – це домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків (наприклад, договір купівлі-продажу, оренди, договір про спільну діяльність).

2. Право­чини оплатні та безоплатні.

Оплатні – правочини характерні наявністю зустрічного майнового еквівалента (наприклад, договір купівлі-продажу).

У безоплатних угодах обов’язок здійснити матеріальні витрати має тільки одна із сторін (наприклад, договір дарування).

3. Правочини консенсуальні та реальні.

Консенсуальним є правочин, у якому для настання правових наслідків достатньо досягнення сторонами угоди з усіх істотних умов. З цього моменту правочин вважається укладеним і у його сторін виникають цивільні права і обов’язки (наприклад, договір купівлі-продажу).

Для реального правочи­ну необхідна домовленість сторін, і передача речі (наприк­лад, договір позики).

4. Правочини каузальні та абст­рактні.

Кау­зальні - це правочини, де вказано підстави їхнього укладення (більша частина договорів).

Абстрактні - правочини, в яких не вказано двох підстав їхнього здійснення (видача векселя).

5. Правочини строкові та безстрокові.

У безстрокових – терміни та строки не застерігаються. Такий правочин негайно набирає чинності і припиняється на вимогу однієї із сторін (договір оренди, укладений на невизначений термін).

Строкові – це правочини, у яких визначено момент виникнення у його сторін прав і обов’язків, тривалість їхнього існування, момент припинення.

Умови чинності правочинів

1. Щодо змісту правочину. Зміст не повинен суперечити цивіль­ному законодавству та моральним принципам суспільс­тва.

2. Щодо цивільної дієздатності суб’єктів правочину. Правочини можуть укладати лише особи, які мають необхідний об­сяг цивільної дієздатності. Порушення цієї вимоги тягне визнання правочину недійсним.

3. Щодо відповід­ності волевиявлення внутрішній волі суб’єкта правочину. Якщо воля суб’єкта правочину формувалася не вільно і не відповідала волевиявленню (насильство, погроза, обман), то такі правочини визнаються недійсними.

4. Щодо форми правочину. При укладенні правочину обов’язкове дотримання передбаченої законом форми (грошової або нотаріальної). Порушення вимог щодо форми правочину – визнання правочину недійсним.

5. Щодо реальності правочину. Правочин має бути реальним, тобто спрямованим на настання правових наслідків. Тому правочин, вчинений без наміру створити правові наслідки, є недійсним, як фіктивний, тобто вчинений лише для виду.

6. Щодо дотримання спеціальних умов. Наприклад, правочин, що вчиняється батьками або усиновлювачами, не може суперечити правам та інтересам їх малолітніх, неповнолітніх, непрацездатних дітей.

Форми правочину. Державна реєстрація правочину.

Форма правочину– це спосіб вираження волі осіб, які беруть участь у ньому. Ст. 205 ЦК У передбачає такі форми:

а ) усна;

б ) письмова (проста чи з нотаріальним посвідченням);

в ) шляхом мовчання.

А. Усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами у момент його вчинення. Це правочини на невелику суму, або з приводу яких рідко виникають спори:

- це правочини фізичних осіб між собою на суму, що не перевищує дванадцятикратний розмір неоподаткованого мінімуму доходів громадян;

- правочин з будь-яким суб’єктивним складом незалежно від суми, що виконуються безпосередньо під час його укладення (наприклад, договір купівлі-продажу за готівку).

Не допускається усне вчинення правочинів, щодо яких потрібне нотаріальне посвідчення або державна реєстрація, а також правочинів, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність.

Б. Письмова форма – фіксація змісту правочину в одному або кількох документах (договір підписаний усіма учасниками; кілька документів – листи, телеграми; використання телетайпного, електронного або інших технічних засобів зв’язку).

Обов’язковою ознакою письмової форми є те, що сторони власноручно вчиняють підпис на відповідальному документі. П. 4 ст. 207 ЦК У.

У письмовій формі належить вчиняти:

а ) правочини між юридичними особами;

б ) правочини між фізичними і юридичними особами, крім тих які виконуються в момент вчинення;

в ) правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у 20 і більше разів розмір неоподаткованого мінімуму доходів громадян, громадян, крім тих, які тих, які виконуються в момент вчинення;

г ) інші правочини, щодо яких законом встановлена письмова.

Нотаріальне посвідчення правочину означає, що його зміст, час і місце здійснення, наміри суб’єктів правочину, його відповідальність закону та інші обставини офіційно зафіксовані нотаріусом і розглядаються як встановлені і достовірні.

Необхідність вчинення правочину в нотаріальній формі передбачена стосовно майна, що має зазначену цінність. Так, наприклад, Інструкція про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України включає перелік правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню. Серед них:

- договори про заставу нерухомого майна транспортних засобів;

- договори відчуження (купівля-продаж, дарування житлового будинку, нерухомості);

- договори купівлі-продажу майна державних підприємств;

- шлюбний договір;

- заповіти.

В. Ч. 3 ст. 206 ЦК допускає можливість вираження волі в правочині шляхом мовчання.

На підставі ст. 210 державній реєстрації підлягають лише ті правочини, щодо яких така вимога прямо встановлена у законі (наприклад, ст. 657 ЦК У).

Реєстрація має дві головні мети:

1) проводиться облік цивільних прав, які виникли з такого правочину;

2) має місце своєрідний додатковий контроль законності змісту правочину, дотримання порядку його укладення.

Правочин, який підлягає державній реєстрації, вважається вчиненням лише з моменту його державної реєстрації.

Фіктивні й удавані правочини

На підставі ст.234 фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Ознаки:

1) наявність зовнішньої форми правочину, що фіксує удавані наміри сторін;

2) відсутність у сторін дійсного наміру створити наслідки, які зумовлювалися у цьому правочині.

Фіктивний правочин може бути укладений у протизаконних цілях (наприклад, фальшиве дарування майна – без наміру передати право власності іншій особі, але з метою приховати його від кредиторів). Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Згідно із ст.235 ЦК У удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Сторони, здійснюючи удаваний правочин, маскують іншу юридичну дію, іншу мету, яку вони мали насправді на увазі (наприклад, правочин видачі довіреності на автомобіль з правом його продажу може приховувати правочин купівлі-продажу цього автомобіля).

Фіктивні і удавані правочини є нікчемними і самі по собі жодних юридичних наслідків не породжують.

8. ПРЕДСТАВНИЦТВО І ДОВІРЕНІСТЬ

8.1. Поняття, значення та сфера застосування представництва. Підстави представництва.

Представництво – це правовідношення, у якому одна сторона (представник) зобов’язана за повноваженням вчинити правочин від імені іншої сторони, яку вона представляє. В силу представництва виникають правовідносини:

1) між тим кого представляють і представником;

2) між тим кого представляють і третьою особою;

3) між представником і третьою особою.

Представниками і тими кого, представляють, можуть бути як фізичні так і юридичні особи. Особою, яку представляють – будь-яка правоздатна особа. Представниками можуть бути фізичні особи, які мають достатній обсяг дієздатності. Юридичні особи мають право виконувати функції представника у будь-яких випадках, якщо це не суперечить їхній правоздатності, визначеній законом та їх установчими документами.

Суть представництва полягає в діяльності представника щодо реалізації повноважень в інтересах і від імені особи, яку представляють. Мета представництва – здійснення представником правочинів та інших юридичних дій в інтересах і за рахунок особи, яку він представляє. Правочини, які вчиняються представником, є його власними, самостійними вольовими діями, які створюють, змінюють або припиняють цивільні права та обов’язки у іншої особи – особи, яку представляють.

Сфера застосування: потреба у представництві виникає тоді, коли особа, яку представляють, немає за законом можливості вчиняти юридичні дії (наприклад, у разі відсутності дієздатності); коли у особи немає або фізичної можливості здійснити такі дії (наприклад, внаслідок хвороби, відсутності в місці постійного проживання), або бажання особисто реалізувати належні їй права та обов’язки; здійснення юридичними особами своєї статутної діяльності (праця продавців, касирів, представництво в судах).

Представництво може виникати на підставі:

1. Договору (договірне представництво);

2. Закону (законне представництво);

3. Акта органу юридичної особи;

4. Інші підстави, встановлені актами цивільного законодавства.