Передумови та започаткування політичних (Лібералізація політичних режимів) реформ у країнах Центральної Європи

Соціально-політичні зміни, що були започатковані в країнах Центральної Європи у другій половині 1980-х років мали наслідком фіаско систем планової економіки, централізованого управління, комуністичної ідеології. Швидка руйнація політичних режимів, які склалися після Другої світової війни завдяки зовнішньому фактору, а саме втручанню Радянського Союзу, була зумовлена комплексом внутрішніх і зовнішніх чинників, з’ясування яких складає основне завдання даного розділу.

Зміни, що розгорнулися у середовищі суспільств «соціалістичного табору», зокрема центральноєвропейських, і зміст яких визначається, залежно від концептуального контексту, як «революції», «трансформації», не став несподіванкою для багатьох політичних спостерігачів. Так, зокрема, відомий чеський суспільствознавець П. Махонін вважає, що «трансформація – це своєрідне продовження національного, державного та європейсько-регіонального історичного розвитку співтовариств Центральної та Східної Європи, яке включає попередню історію слов’янських народів»[6].

Республіка Польща Враховуючи специфіку повоєнного розвитку Польщі, необхідно наголосити на значній трансформації системи владних відносин та суспільних інститутів у цей період: від класичного тоталітарного режиму радянсько-сталінської моделі (кінець 1940-их – 1970-і р.) до закріплення авторитарних принципів управління (1970 – 1980-і рр.). Найбільше значення для започаткування демократичного транзиту мали події початку 1980-их рр., коли сформувався прецедент впливу громадянського суспільства на політичні рішення комуністичної влади, а, у подальшому, на радикальний та динамічний характер перетворень, які мали місце у цій країні наприкінці цього десятиліття[9].

Аналіз передумов політичної трансформації необхідно розпочати з процедурно-інституційних ознак політичної системи Польської Народної Республіки (ПНР), яка склалася у результаті експорту радянської моделі соціалізму.

1. Центральним елементом політичної системи у Польщі була Польська об’єднана робітнича партія (ПОРП), яка де-факто реалізовувала управлінську функцію держави, контролюючи політичну та суспільну сфери. Можна стверджувати, що політичні інститути – держава та партія – втратили сутнісну окремішність та специфіку повноважень у цій країні[10].

2. У системі вищих органів державної влади був порушений принцип розподілу влади, зокрема виконавчих функцій. Відповідно до конституційних положень, законодавча влада належала Сейму (парламенту), виконавча – уряду та місцевим радам, які існували, відповідно до адміністративно-територіального поділу, на рівні воєводств та гмін. Однак, у політичній практиці вся повнота державної влади була монополізована першим секретарем Центрального комітету ПОРП та партійним апаратом на місцях.

3. Партійна система мала однопартійний характер, а, точніше, була системою з партією-гегемоном. Існуючі в країні політичні сили – Об’єднана селянська партія (ОСП) та Демократична Партія (ДемП) – здійснювали свою діяльність у політико-ідеологічному форматі ПОРП. У 1977 р. до Конституції ПНР були внесені поправки, відповідно до яких закріплювалось положення про керівну та спрямовуючу роль ПОРП[11].

4. Формальний характер управлінських повноважень парламенту. При прийнятті законодавчих рішень Сейм беззаперечно підпорядковувався політичним рекомендаціям верхівки ПОРП, а у його складі теж домінували комуністи. Відповідно до політичної традиції, ПОРП відводилось більше 50 % місць, Об’єднаній селянській партії – біля 25 %, Демократичної партії – 8–10 %, інші депутати були безпартійними[12].

5. Домінування представників ПОРП у системі розподілу повноважень вищих державних органів влади. З формальної точки зору, Сейм призначав уряд та його голову. Однак, де-факто рішення щодо складу та керівника уряду приймались на засіданнях Політбюро Центрального комітету ПОРП. Відповідно, контроль за діяльністю уряду здійснювався апаратом комуністичної партії Польщі.

У цілому, політичний режим ПНР до кінця 1960-их рр. відповідав класичним ознакам тоталітаризму: зокрема, зберігалась монополія на державну владу з боку вищого керівництва ПОРП.

Водночас, у другій половині 1960-х рр. у середовищі ПОРП почала формуватися внутрішня опозиція. Політична група на чолі з Р. Замбровським і С. Сташевським відстоювала потребу лібералізації політичного та економічного життя. Однак, решта лідерів цієї політичної сили були прихильниками виключно економічної модернізації країни без запровадження політичних змін (Є. Герек) або ж прибічниками націонал-патріотичних переконань (М. Мочар).

Глибока економічна криза 1970 р. та ротація комуністичної політичної еліти (першим секретарем ЦК ПОРП став поміркований у прийнятті рішень Є. Герек) привели до того, що у період 1971–1978 рр. політична сфера Польщі була частково лібералізована. Зокрема, були створені інституційні умови для активізації громадсько-політичних організацій, зокрема:

1) упродовж 1970-х рр. активно розвивався «самвидав», включно створення незалежного видавництва «Нова», завдяки функціонуванню якого вже наприкінці цього десятиліття «щомісячний тираж незалежних газет і журналів складав 30 тис екземплярів»[13];

2) у вересні 1976 р. було сформовано Комітет захисту робітників (КЗР), який надавав фінансову допомогу репресованим владою робітникам;

3) у липні 1977 р. була оголошена амністія політичним в’язням: у результаті КЗР був реорганізований на Комітет громадського захисту (КГЗ) із відповідними функціями;

4) у 1978 р. у м. Гданськ були сформовані опозиційні авторитарному режиму спілки, а саме: Рух захисту прав людини і громадянина, Конференція незалежної Польщі, Рух молодої Польщі.

Ключовою подією у контексті формування передумов політичних трансформацій стало створення 17 грудня 1980 р. у м. Гданськ незалежної профспілки «Солідарність». Про її опозиційний характер свідчить вже зміст Статуту, відповідно до якого «профспілка є незалежною від органів державної адміністрації та політичних організацій»[14]. 24 жовтня 1981 р. «Солідарність» на чолі з Л. Валенсою була зареєстрована Верховним судом ПНР і стала першою офіційно визнаною польською комуністичною владою опозиційною громадською організацією.

Поступово «Солідарність» трансформувалася в опозиційний суспільно-політичний рух: так, у прийнятій програмі коли ? діяльності було наголошено, що «суспільне життя у Польщі вимагає комплексних реформ, які мають забезпечити самоуправління, демократію і плюралізм»[15]. Розгортання опозиційної діяльності відбувалося і завдяки суттєвій фінансовій допомозі, яка надходила, в основному, з США та країн Західної Європи.

З появою добре організованої і масової опозиційної сили, ПОРП поступово почала втрачати свій монопольний вплив у польському суспільстві. В її середовищі сформувалися дві політичні групи: консерватори, які відстоювали авторитарні методи управління, та реформатори – прихильники поступового оновлення соціалістичної системи на основі домовленостей з опозицією. Врешті-решт, ПОРП не вдалося укласти політичну угоду з «Солідарністю», що відбулося на фоні погіршення взаємовідносин з Радянським Союзом, який негативно оцінював політичну ситуацію у ПНР. Ці обставини, а також ускладнення економічної ситуації в країні, мали наслідком запровадження першим секретарем ЦК ПОРП В. Ярузельським військового стану. Діяльність «Солідарності» була заборонена, а роль решти громадсько-політичних сил – маргіналізованою.

Криза та політична реакція 1980-1981 р. мали наслідком, насамперед, формування масової суспільної опозиції авторитарному режиму, активна частина якої діяла у підпіллі та в еміграції. Основними методами протистояння режиму стали видавнича, просвітницько-освітня та культурна діяльність[16].

Як вже було зазначено, суттєву роль у розгортанні кризи початку 1980-х рр. відіграли економічні фактори, подібно до інших кризових явищ, які мали місце у Польщі упродовж попереднього десятиліття. Зокрема, зовнішні фінансові зобов’язання країни призвели до зростання інфляції та стали стимулом для робітничих страйків, що розгорнулися влітку 1980 р. і охопили близько 1,2 млн. зайнятого населення[17].

Лібералізації польського суспільства сприяв також певний ступінь свободи, який зберігся у сфері культури і науки навіть за умов політичного авторитаризму. В. Ярузельський зазначав, що комуністичний режим у Польщі «був дірявий як решето»[18]. Ще одним важливим фактором поступової лібералізації польського суспільства стали історичні традиції: «відносна незалежність університетів та академічного середовища, існування... вагомого приватного сектору»[19]. Чисельна польська діаспора (близько 10 млн. чол.) активно лобіювала польські інтереси у владних колах Франції, США, Канади[20].

Національною специфікою Польщі у започаткуванні політичних трансформацій можна вважати роль, яку відіграла у суспільній консолідації католицька церква і, взагалі, католицизм як соціально-духовне явище. Фактично, католицька церква періоду розбудови «реального соціалізму» сприяла об’єднанню релігійних вірувань із національною ідентифікацією поляків на основі історичних традицій народу. Польський католицизм став своєрідним центром формування громадянського суспільства, оскільки «не дозволив загнати себе комуністичною владою в «церковне гетто»[21]. Зокрема, після обрання у 1978 р. краківського кардинала К. Войтили Папою Римським Іоанном Павлом ІІ опозиційні настрої віруючої частини суспільства щодо політичного режиму ще більше зміцнилися, чому сприяли візити понтифіка у 1979, 1983 і 1987 рр.

Важливим фактором лібералізації суспільства у ПНР стали відкриті виступи творчої інтелігенції проти обраного шляху розвитку держави, яка, в тому числі, відстоювала необхідність модернізації країни за рахунок проведення ефективних політико-економічних реформ. Оскільки центральна влада, зазвичай, не сприймала реформаторські пропозиції, це лише підсилювало антикомуністичні настрої в суспільстві. Якщо до кінця 1970-х рр. суспільно-політичне життя у ПНР знаходилось під контролем комуністичної пропаганди, яка передбачала, в тому числі, інформаційну цензуру, то вже на початку наступного десятиліття у Польщі вперше у середовищі центральноєвропейських країн були створені організації з контролю за дотриманням громадянських прав і свобод: Головний Адміністративний Суд, Державний Суд, Конституційний Суд.

Всі ці факти засвідчували формування дієвого громадянського суспільства у Польщі. Окрім того, після офіційної заборони «Солідарності» на початку 1980-их рр. виникає багато профспілок захисту групових інтересів. У 1982–1985 рр. у польському підпіллі було опубліковано 17 тис. газет і журналів, 1,8 тис. опозиційних книг[22].

Таким чином, поява та активізація у комуністичній Польщі опозиційних громадських організацій, зокрема профспілки «Солідарність», призначення поляка К. Войтили Папою Римським сформувало передумови для лібералізації її політичного режиму. Цей процес також супроводжувався кризою легітимності польського авторитаризму, яка була стимульована вже згаданими економічними проблемами кінця 1970-початку 1980-х рр.[23]. Комуністична еліта, практично не володіючи ресурсами для подолання системної кризи, підривала довіру до неї населення.

Важливим фактором започаткування у ПНР процесу лібералізації, а, в подальшому, і демократизації, став також крах зовнішньої легітимності авторитаризму. Незважаючи на свою економічну і політичну залежність від Організації Варшавського договору (ОВД) та Ради економічної взаємодопомоги (РЕВ), на початку 1980-их рр. Польща поступово розширила межі автономії зовнішньої політики всередині «соціалістичного табору». З початком перебудови всередині 1980-х рр. зовнішньополітичний диктат Москви був послаблений[24].

Формальною датою започаткування процесу лібералізації у ПНР слід вважати ІХ Надзвичайний З’їзд ЦК ПОРП у липні 1981 р., на якому була прийнята стратегія виходу з системної кризи, яка складалася з трьох напрямів: 1) поступова демократизація суспільства;

2) узгодження пріоритетів державної політики з усіма групами польського суспільства;

3) дотримання конституційних принципів реалізації державної влади. Водночас, збереження політико-владної монополії ПОРП не сприяли практичному втіленню цієї програми. Зокрема, у 1981 р. так і не відбулися політичні переговори між ПОРП і «Солідарністю». До основних причин неможливості досягнення компромісу між владою і опозицією стали:

1) внутрішньопартійні: домінування всередині ПОРП прихильників авторитарних методів управління (консерватори). Реформаторам вдалося зміцнити свої позиції лише у другій половині 1980-их рр.;

2) внутрішньополітичні: радикальність настроїв опозиції щодо ПОРП: «у суспільстві перемогли радикальні і навіть авантюрні елементи опозиції, які відкидали будь-які переговори»[25];

3) зовнішньополітичні: суттєвий вплив СРСР та його сателітів на політико-економічні процеси в ПНР у рамках єдиної соціалістичної співдружності.

Водночас, період з кінця 1981 р. до весни 1986 р. характеризувався своєрідним суспільно-політичним застоєм і, відповідно, згортанням розпочатих ліберальних реформ. Лише навесні 1986 р. розпочались реальні кроки щодо зменшення соціальної напруги – були звільнені всі політичні в’язні та легалізовані опозиційно засоби масової інформації.

Логічним наслідком дії цих чинників було започаткування «круглого столу» між комуністичною владою та опозицією у лютому 1989 р. Сторони переговорів розпочинали засідання із відмінними цілями: представники ПОРП дотримувалися позиції про потребу:

1) збереження «Солідарності» як профспілки, а не у статусі громадсько-політичної сили;

2) здійснення ліберальних реформ у суспільній сфері;

3) проведення виборів у Сейм на альтернативній основі, що призвело б до формування плюралістичного парламенту та уряду на основі принципів широкої коаліції. Разом з тим, проведення цих реформ мало забезпечувати «непорушність соціалістичних основ держави»[26].

У свою чергу, опозиція на чолі з Л.Валенсою наполягала, насамперед, на необхідності ліквідації монополії ПОРП на владу та легалізацію опозиції[27]. Обговорення проблем між правлячою партією та представниками «Солідарності» велося за трьома напрямами: профспілковий плюралізм; економіка і соціальна політика; політичні реформи.

Основним результатом переговорів було підписання домовленостей, які передбачали поступове здійснення політичних та економічних реформ у рамках модернізованого демократичного соціалізму ПНР. Основними напрямами трансформації політичної системи Польщі були визначені:

1. Запровадження принципів політичного плюралізму:

– свободи слова;

– демократичного порядку формування всіх органів державної влади;

– розбудови ефективних та автономних органів місцевого самоврядування;

– незалежності судів від політики.

2. Визнання права політичної опозиції на легальну діяльність, демократизація всіх рівнів державного управління шляхом ефективного конституційного поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову.

3. Становлення інститутів демократичного парламентаризму, зокрема створення нової палати парламенту – Сенату, – вибори до якого оголошувались вільними та проводились на основі демократичних принципів виборчого права. Водночас, відповідно до домовленостей, вибори до Сенату були підконтрольні комуністам: 38% місць відводились ПОРП, а разом із союзницькими партіями (ОСП та ДемП) – 65%. Вільні вибори були оголошені лише на 35% місць.

4. Запровадження посади Президента із значними повноваженнями, на яку, при тім, було вирішено призначити В. Ярузельського.

До інших важливих рішень «круглого столу» слід віднести реєстрацію Верховним судом «Cолідарності», тобто легалізацію опозиції, що відбулося 20 травня 1989 р., а також призначення парламентських виборів на 4 і 18 червня 1989 р.

Таким чином, на етапі лібералізації політичної системи ПНР було досягнуто суттєвих результатів у сфері запровадження політичного плюралізму, реформування форми та принципів функціонування політичних інститутів. Разом з тим, зберігалося домінування комуністичної ПОРП у владних структурах.