Теоретико-методологічні засади дослідження постсоціалістичних трансформацій

РОЗДІЛ 1

Трансформація недемократичних суспільств і перехід до демократії – це одна з найістотніших складових сучасного світового процесу. Від виникнення демократії у стародавній Греції і до початку III тис. н.е. відбулася кардинальна зміна те­риторіальних меж, на які поширюються її ін­ститути та цінності: від міста-держави до національної держави і до транснаціональних об'єднань (наприклад ЄС, країни Вишеградської четвірки).

Процес демократизації, що розпочався у XIX ст. у країнах Західної Європи та Північної Америки, у XX ст. набув глобального виміру:

1. Демократичні перетворення після 1945 р. в Німеччині, Італії, Японії.

2. Утворення демократичних держав в результаті антиколоніальних революцій в 60 рр. в країнах Африки.

3. Становлення демократичних режимів в 70 рр. ХХ ст. в Греції, Іспанії, Португалії.

4. Утворення демократій в 70 – 80 рр. ХХ ст. в країнах Латинської Америки

5. Демократичні переходи в 80 – 90 рр. в країнах Центральної і Східної Європи

Розглядаючи процес демократизації слід дати відповідь на запитання щодо його походження і сутності: чим є демократія продуктом західної цивілізацції чи універсальною загальнолюдською цінністю, магістральним шляхом розвитку людської цивілізації.

Відповідь на це запитання знаходиться в області соціальної філософії і є неоднозначною. Ф. Фукуяма, наприклад, пов’язує з ліберально-демократичними цінностями кінець історії. Так він еназиває свою статтю надруковану в 1989 р., а в 2004 р. виходить його книга на російській мові “Конец истории и последний человек”. Кінець історії розуміється ним не як завершення історичного поступу, а як досягнення певної цілі. Після цього життя є не що інше як відтворення кінцевої ідеальної суспільної моделі у якої не має альтернатив. Ф. Фукуяма вважає, що саме до такого стану дійшов світ у кінці ХХ ст., коли ідеї ліберальної демократії отримують перемогу над ідеологією комунізму і фашизму. Суспільно-політичний розвиток на початку ХХІ ст. не підтвердив теоретичні розробки Ф. Фукуями.

Іншу точку зору запропонував С. Хантінгтон. Головна ідея його роботи «Зіткнення цивілізацій» – трактування сутності глобальної політики після «холодної війни». Він критикує бачення майбутнього людства, запропоноване Ф. Фукуямою і доводить, що такий розвиток може привести до зіткнення між цивілізаціями.

Він пише, що тільки розглядаючи світ в рамках 7 чи 8 цивілізацій можна пояснити сутність того, що відбувається навколо нас. С. Хантінгтон виокремлює 8 цивілізацій: Китайську, Японську, Індуїстську, Ісламську, Православну, Західну, Латино-американську, Африканську.

Він вважає, що створення єдиної цивілізації за західним взірцем, силове нав’язування цінностей західної культури може привести до глобальних міжнародних конфліктів. Таким чином, С.Хантінгтон робить висновок, що динамічний розвиток цілого ряду країн світу не обов'язково пов'язаний з західними цінностями і культурою. Тобто, модернізація не означає водночас і вестернізацію суспільства. Не-західні суспільства модернізуються, не відмовляючись від своїх культур і цінностей.

Новий світовий порядок, на думку С.Хантінгтона, буде мати наступні риси:

1. Модернізація і вестернізація – це різні процеси, а тому вони не приведуть до тиражування західної культури в різних частинах світу, а скоріш навпаки, з модернізацією буде пов'язаний процес становлення і розквіту нових цивілізацій.

2. Зміщується баланс впливу між цивілізаціями. Вплив Заходу зменшується і зростає могутність азіатських цивілізацій.

3. Виникає світовий порядок основою якого є цивілізації. Країни групуються навколо осьових країн своїх цивілізацій.

4. Виживання Заходу залежить від того чи приймуть жителі Заходу свою цивілізацію як унікальну, а не як універсальну, а також від здатності їх об’єднатися проти викликів не-західних суспільств.

5. Уникнути глобальних конфліктів можна буде лише в тому випадку, коли лідери світових держав приймуть поліцивілізаційний характер розвитку людства і будуть співпрацювати для його підтримки.

Не має місця ідея тотальної демократизації і в синергетичній концепції розвитку людства. Синергетика –це міждисциплінарний напрям наукових досліджень, що виник в 70-х рр. XX ст. Головне завдання синергетики полягає у пізнанні закономірностей і принципів самоорганізації фізичних, хімічних, біологічних, технічних, економічних, соціальних систем. Синергетика займається вивченням нелінійних процесів у складних самоорганізованих системах, констатуючи той факт, що їм неможливо нав’язувати шлях розвитку. Варіативність розвитку залежать від цілого ряду як внутрішніх, так і зовнішніх факторів, які впливають на систему. В складноорганізованих системах хаос виступає в якості творчого початку. В моменти нестійкого становища малі флуктуації (дії) можуть розростатись до рівня макроструктур. Тому, однією з головних категорій цієї теорії є точка біфуркації –тобто такий стан системи, з якого можливі різні варіанти її розвитку. Вчені вважають, що на сьогоднішній день людська цивілізація знаходиться в точці біфуркації, з якої можливі наступні варіанти її подальшого розвитку: а) збереження сучасного положення; б) утворення світової тоталітарної система; г) повернення до «нового середньовіччя»; в) розкол світового співтовариства на локальні цивілізації, який приведе до дестабілізації, військових конфліктів; д) екологічна катастрофа; ж) перехід до ноосфери.

Отже, говорити про перехід до демократії ми можемо тільки для обмежених спільнот, до яких належать і країни Центрально-Східної Європи. Наприкінці ХХ століття демократичні політичні системи утвердилися у більше ніж ста державах світу. Таку тенденцію до збільшення кількості демократій Л.Даймонд назвав „безпрецедентним демократичним проривом”

Демократизація означає процес політичних і соціальних змін як у світовому так і в національному масштабі, який направлений на встановлення і стабілізацію демократичного устрою.

Політична практика свідчить, що процес демократизації має хвилеподібний характер. Хвиля демократизації визначається як сукупність переходів від недемократичних до демократичних режимів, що відбуваються протягом певного проміжку часу, за умови, що кількість таких переходів значно перевищує кількість здійснених за той же час переходів у протилежному напрямку. Йдеться про хвилі демократизації і хвилі відкату від демократії.

Концепція «хвиль демократизації» була розроблена С. Гантінгтоном у праці «Третя хвиля. Демократизація наприкінці ХХ сторіччя» (1991).

Він виокремлює наступні хвилі демократизації і відкату:

Перша, довга хвиля демократизації – 1828-1926 рр.
Перша хвиля відкату від демократії – 1922-1942 рр.
Друга коротка хвиля демократизації – 1943-1962 рр.
Друга хвиля відкату від демократії – 1958-1975 рр.
Третя хвиля демократизації – починаючи з 1974 .

Витоки першої хвилі – в американській і французькій революції. Однак реальне виникнення національних демократичних інститутів – це феномен ХІХ ст. В якості критеріїв демократичного мінімуму дослідники виокремили наступні: 50 % чоловічого населення повинно мати виборче право і голова виконавчої влади повинен мати підтримку більшості в представницькому органі влади або обиратися на всенародних періодичних виборах.

Перша хвиля демократизації розпочалася в США близько 1828 року. Загалом за сто років більше 30 країн запровадили у себе мінімальні демократичні інститути (США, Великобританія, Франція, Австралія, Канада, Італія, Аргентина і т. д.). Таким чином, для демократизації першої хвилі були характерні наступні ознаки: а) розповсюдження виборчого права на більшість населення та зменшення майнового цензу; б) становлення представницьких органів влади і підзвітних їм виконавчих органів.

Перша хвиля відкату почалася в 1922 р. з маршу Б. Муссоліні на Рим та захоплення ним влади. Захоплення влади Гітлером у 1933 році призвело до загибелі демократії в Німеччині, згодом – у Австрії та Чехословаччині.

Друга світова війна поклала початок другій хвилі демократизації. Окупація союзників сприяла запровадженню демократичних інститутів у Західній Німеччині, Італії, Австрії, Японії і Кореї. Прийшли до демократії Туреччина і Греція. В Латинській Америці – Бразилія, Колумбія, Аргентина, Перу та Венесуела. Друга хвиля демократизації співпала з процесом деколонізації (Індія, Нігерія, Філіппіни і т. д.). До початку 1960-х рр. друга хвиля вичерпала себе. З цього часу бере початок друга хвиля відкату.

В кінці 1950-х рр. політичний розвиток набув авторитарного характеру. Найбільші зміни сталися у Латинській Америці. В 1964 році військові перевороти відбулися в Бразилії і Болівії. У 1966 р. – у Аргентині, 1972 р. – Еквадорі, 1973 р. – Уругваї та Чилі. В Середземномор’ї грецька демократія впала під ударами монархічного перевороту 1965 р. і воєнного – 1967 р. Третя хвиля демократизації розпочалася з падіння авторитарних режимів в Греції (1974), Португалії (1975), Іспанії (1977). В кінці 1970-х рр. демократична хвиля дійшла до Латинської Америки (Гондурас, Перу). А кінці 80-х рр. вона досягла країн Центральної та Східної Європи, включаючи СРСР.

Концепція третьої хвилі демократизації базується на наступних принципах: а) перехід до демократії в різних країнах трактується як глобальний процес; б) багатоманітності форм демократичного порядку; в) демократія розглядається як самоцінність і її встановлення не пов’язується з прагматичними і інструменталістськими цілями; г) демократизацією в кінці ХХ ст. не закінчується процес змін в світі, не завершується історія демократії. Йдеться про можливість 4 хвилі демократизації.

Причини та фактори демократизації третьої хвилі

1. Загострення проблеми легітимності авторитарних систем у світі, де поширені демократичні цінності і підрив цієї легітимності військовими поразками, економічними невдачами і кризами.

2. Безпрецендентний глобальний економічний ріст в 1960-ті рр., який підняв життєвий рівень і значно збільшив міський середній клас.

3. Разючі зміни в доктрині і діяльності католицької церкви, що були продемонстровані на Другому Ватиканському Соборі в 1963 – 1965 рр. і перетворення національних церков в противників авторитаризму.

4. Зміни в політиці зовнішніх акторів, в тому числі і нова політика Європейського Співтовариства у питанні розширення членства в кінці 1960-х рр., зрушення в політиці США у сторону захисту прав людини, драматичний поворот, здійснений М.Горбачовим.

5. Ефект „снігової лавини” (демонстраційний ефект) від перших переходів до демократії, посилений ЗМІ і який стимулював наступні спроби зміни режимів у інших країнах.

В той же час С. Гантінгтон не виключає третю хвилю відкату від демократії і називає її причини:

1. Недостатня укоріненість демократичних цінностей як серед еліти так і серед народних мас.

2. Економічна криза, загострення соціальних конфліктів, які підвищують популярність жорстких мір, притаманних авторитарним режимам.

3. Бажання консервативних груп усунути від влади ліві сили та пов’язані з ними верстви суспільства.

4. Інтервенція, тероризм, повстанські рухи тощо.

5. Зниження легітимності демократичних режимів по причині неможливості систематично діяти ефективно.

6. Ефект снігової лавини, тільки в даному випадку відходу від демократії.

Вказує С. Гантінгтон і на можливі моделі устроїв, які будуть встановлені в результаті відкату:

1. Авторитарний націоналізм.

2. Релігійний фундаменталізм.

3. Олігархічний авторитаризм.

4. Популістська диктатура.

5. Комуністична диктатура.

6. Технократично-електронна диктатура.

Дослідження процесу демократизації, як і будь-яке інше дослідження, вимагає термінологічної ясності та точності понять, тому розглянемо деякі ключові дефініції. Для того, аби прослідкувати як відбувається процес становлення демократії, зрозуміти його причини та наслідки, необхідно, насамперед, з’ясувати зміст цього терміну. У політологічній літературі існує безліч визначень демократії. Зупинимось на двох основних підходах до розуміння демократії. Прихильники першого вважають єдиним критерієм демократії вибори. Засновником концепції електоральної демократії вважається Й.Шумпетер. Він визначає демократію як форму правління, „інституціональне пристосування для ухвалення політичних рішень, завдяки якому індивіди одержують можливість впливати на владу, використовуючи як інструмент суперництво політичних сил у перегонах за голосами громадян”. Для Й.Шумпетера політична система є демократичною, якщо особи, котрі приймають колективні рішення, обираються шляхом чесних, справедливих, періодичних виборів, у ході яких кандидати вільно змагаються за голоси виборців, а активне виборче право має практично все доросле населення. Окрім цього, повинні існувати громадянські та політичні свободи (слова, друку, зборів і організацій), які необхідні для дебатів і проведення виборчих кампаній. Таким чином бачимо, що для Й.Шумпетера головними критеріями демократичності суспільства є конкурентність та участь.

У багатьох випадках застосування цього підходу є продуктивним: вибори на даному етапі політичного розвитку проводяться у більшості країн, тобто з даної точки зору кількість демократичних режимів у світі збільшується. Однак політична практика засвідчує, що в багатьох країнах, де проводяться вільні вибори, не утвердилася ліберальна демократія з її сутнісними складовими – верховенством закону, розподілом гілок влади, гарантуванням прав та свобод громадян тощо. Наприклад, постає питання про тип політичних режимів, які склалися в Росії, Україні, Індії, Туреччині. Згідно мінімалістського визначення, ці країни кваліфікуються як демократії, адже в них проходять конкурентні вибори. Однак, відповідно до положень більш жорсткої концепції ліберальної демократії, усі вони вважатися демократичними не можуть. Таким чином, є очевидним існування певних протиріч між ліберальною та електоральною демократією.

Прихильники другого підходу включають у поняття демократії принципи політичного лібералізму, стверджуючи, що справжнє демократичне суспільство характеризується не тільки виборами, а й широким трактуванням плюралізму. Тобто демократія фактично ототожнюється з її ліберальною моделлю. Ліберальна демократія включає такі складові.

– контроль над державою, прийняття ключових рішень і розміщення матеріальних ресурсів покладається на обраних посадових осіб;

– виконавча влада обмежується автономною владою інших державних установ (таких як незалежне судочинство, парламент та інші механізми стримувань і противаг);

– жодна група, що дотримується конституційних норм, не може бути позбавлена права на формування власної партії та можливості приймати участь у виборах;

– культурним, етнічним, релігійним та іншим групам меншин не можна заборонити висловлювати свої інтереси у політичному процесі, розмовляти власною мовою або розвивати свою культуру;

– поза партіями й виборчими кампаніями громадяни мають численні та постійно діючі канали для висловлення та представлення своїх інтересів і цінностей, разом з різноманітними незалежними асоціаціями та рухами, що їх вони мають право утворювати та до яких можуть належати;

– існують альтернативні джерела інформації до яких громадяни мають необмежений доступ;

– кожна особа має реальну свободу віросповідання, думки, слова, зборів, демонстрацій та оскарження протиправних рішень;

– особисті та колективні свободи перебувають під ефективним захистом незалежного та недискримінаційного судочинства, рішення якого є обов’язковими і шанованими іншими центрами влади;

– закон захищає громадян від незаконного ув’язнення, вигнання, терору, катування та небажаного втручання у їхнє особисте життя не тільки з боку держави, але й також зі сторони організованих недержавних або антидержавних сил.

З’ясувавши зміст дефініції демократія, ми можемо перейти до розгляду проблеми демократичного переходу. Демократичний перехід визначається як процес, що охоплює період між початком змін і подальшим розпадом одного типу консолідованого режиму й утворенням на його місці іншого типу консолідованого режиму. Варто зазначити і те, що термін „демократичний перехід” є більш нейтральним у порівнянні з терміном „перехід до демократії”. Адже останній вказує на кінцеву мету процесу транзиту – встановлення демократії, а в результаті демократичного переходу консолідована демократія може бути і не встановлена..

У контексті дослідження нас найбільше цікавить політичний транзит. Тож нам необхідно вирішити ще одну важливу методологічну проблему – з’ясувати сутність та співвідношення категорій „політична трансформація” та „політичний транзит”. Можна погодитися з російським вченим М.Ашимбаєвим, котрий вважає, що політичний транзит, на відміну від політичної трансформації, є більш широким та багаторівневим процесом. Якщо розуміти транзит як процес системної трансформації основних сфер суспільства та держави в цілому, то політична трансформація у такому аспекті є основною частиною транзиту, яка охоплює якісні зміни інституціональних та процедурних механізмів функціонування політичної системи. Слід сказати, що саме ця складова транзиту є однією з найважливіших. Таким чином, ми бачимо, що ці два процеси перебувають у тісному зв’язку, адже в окремо взятому політичному сегменті і конкретному часовому проміжку вони означають тотожні політичні процеси. Російський дослідник В.Гельман взагалі пропонує вживати щодо постсоціалістичних країн терміни „трансформація” та „транзит” як синоніми.

Політичний транзит являє собою процес переходу державно-політичної системи країни від менш довершеної, з точки зору демократичного ідеалу до завершеної, розвинутої форми демократії, яка охоплює організацію суспільства загалом. Розгляд феномену політичного транзиту дозволяє виявити, що він являє собою проміжкову якість, перехід суспільства від одного стану до іншого. При такому розумінні політичного транзиту він зводиться до визначеного періоду часу, протягом якого державно-політичний устрій країни й саме суспільство проходять принципову трансформацію й кардинальні зміни. У змістовному плані політичний транзит співвідноситься з демократичним реформуванням системи політичної влади і лібералізацією суспільно-політичного життя країни.

Фундатором транзитології вважається американський політолог Д. Растоу, який в 1970 році оприлюднив статтю „Переходи до демократії: спроба динамічної моделі”. Саме назва цієї статті і дала назву новому напряму політичної науки. Транзитологія постала як альтернатива структурному детермінізму, що панував у теорії модернізації. Сутність цього методологічного підходу становила кореляція властивостей вихідного та кінцевого станів процесу демократизації. У працях представників цього напряму результат політичної модернізації було жорстко детерміновано його вихідними умовами, серед яких пріоритет віддавали ступеню соціально-економічного розвитку та особливостям соціальної структури перехідних суспільств. Головна вада структурного детермінізму полягала в тому, що він відверто ігнорував суб’єктивні чинники розвитку перехідних суспільств, прирікаючи демократичні сили на очікування того, що колись, у майбутньому, з’являться необхідні об’єктивні умови для цього.

Проте у сучасній транзитології залишились два основні підходи до інтерпретації умов формування демократичних систем та інститутів. Прихильники структурного підходу (а це переважно західні дослідники, зокрема Г.Алмонд та С.Верба, С.Ліпсет) виходять із припущення, що демократичні режими утворюються під домінуючим впливом макрофакторів – фундаментальних якісних змін в усіх системах життєдіяльності соціуму. Вони стверджують, що демократія має бути підготовлена відповідним суспільно-економічним розвитком суспільства.

Прибічники процедурного підходу (Х.Лінц та А.Степан, А.Пшеворський, Г.О’Доннелл, Ф.Шміттер та Л.Уайтхед) вважають, що головними умовами переходу до демократії є характер правлячих еліт, їх політичні цінності та ідеали, найважливіші тактики і технології володарювання, які використовуються ними. У даному випадку успіх демократизації залежить насамперед від вибору і послідовності конкретних рішень і дій чільних політичних діячів-агентів демократизації.

Слід відзначити, що інколи у політологічній літературі робляться спроби чітко розвести структурний та процедурний підходи до дослідження демократичних транзитів. Але „чистих” представників цих напрямків навряд чи вдасться знайти. Можна говорити лише про домінування того чи іншого підходу у працях певних науковців. Наведені два методологічні підходи насправді не виключають один одного, а навпаки, взаємодоповнюють, адже вони фактично наголошують на різних сторонах однієї групи явищ, яку ми вже визначили як демократичний транзит.

У транзиті можна умовно виділити п’ять основних складових елементів:

1. Передумови політичного транзиту. У політичній науці визначають три головні структурні передумови демократії:

– набуття національної єдності й відповідної ідентичності;

– досягнення високого рівня економічного розвитку;

– масове розповсюдження культурних норм, цінностей, за яких є обов’язковим визнання демократичних принципів, довіра до головних політичних інститутів, міжособиста довіра, відчуття громадянства та інше.

2. Початкова точка політичного транзиту, з якої розпочинається транзит як процес. Вона задає характер і напрямок руху в транзиті. Зазвичай такими вихідними точками є тоталітаризм, авторитаризм та їх модифікації.

3. Ціль транзиту – це той стан суспільства, політичної системи, режиму влади до якого рухається соціум в процесі демократичного перетворення. Наявність цього елементу обумовлена тим, що практично в усіх відомих концепціях політичного транзиту особливе місце приділяється опису тієї ідеальної моделі політичної системи, котра і є ціллю будь-якої політичної трансформації. Метою політичного транзиту є встановлення демократичного режиму, а саме «консолідованої демократії». Консолідація демократії – це процес встановлення та адаптації демократичних структур, інститутів та норм, які частково або повністю визнаються громадянським суспільством як легітимні. Це складний процес, що набуває різноманітних форм і розгортається у різних напрямках та завершується зміцненням інститутів та норм демократії, забезпечуючи їх стабілізацію та виживання.

4. Сампроцес транзиту з його специфічним змістом, який визначається його внутрішніми, етапними і сутнісними характеристиками. У цілому демократичний транзит є складним і тривалим процесом, котрий на різних етапах може мати ту чи іншу (навіть зворотню) направленість. Як відомо, у середовищі науковців-тразитологів не існує єдиного бачення етапів демократичного транзиту. Це обумовлено своєрідністю процесів демократизації у кожній з країн, що в свою чергу, обумовлене різною стартовою ситуацією, специфікою соціокультурного розвитку, геополітичними впливами тощо. Класичною в політичній науці є трьохфазна модель, в якій виокремлюють стадії лібералізації, демократизації та ресоціалізації (консолідації демократії). Лібералізація розуміється при цьому як спроба владних еліт авторитарного режиму за допомогою обережного «відкривання» політичного системи і надання більших гарантій індивідуальних громадянських прав розширити легітимну основу старого режиму для того, щоб лишитися й далі при політичній владі.

До «фази лібералізації» примикає стадія демократизації. Вона починається, як правило, тоді, коли ще існують залишки авторитарних структур і владних інститутів, а нові демократичні структури остаточно ще не запроваджені. За загальноприйнятою думкою, фаза демократизації наближається до закінчення при проведенні «установчих виборів» (founding elections) і при інституціоналізації структурного і процедурного «мінімуму» демократії. Цей «мінімум» – загальні, чесні, рівні і таємні вибори, відповідальність уряду перед виборцями, партійна конкуренція тощо.

Закінчується процес політичного транзиту ресоціалізацією, під час якої відбувається освоєння громадянами демократичних цінностей і правил гри та поступове включення їх до нової політичної системи, тобто формується громадянське суспільство. Деякі автори називають дану стадію етапом консолідації. Німецький політолог К.фон Бойме визначив чотири засадничі площини консолідації для постсоціалістичних країн Центральної та Східної Європи, які є, водночас, її етапами,: 1) конституційна консолідація – тобто формування демократичного конституційного ладу; 2) репрезентативна консолідація – консолідація територіального (партії) та функціонального (асоціації) представництва інтересів; 3) інтегративна консолідація – тобто консолідація „правил гри” у середовищі неформалізованих акторів політики; 4) консолідація громадянського суспільства, яка завершує консолідацію системи встановленням заснованої на демократії громадянської культури.

5. Результат транзиту. Він не завжди співпадає з його ціллю (консолідацією демократії). Це пов’язано з тим, що політичний транзит характеризується невизначеністю процедур і результатів. Підтвердженням цьому є той факт, що у багатьох країнах, які прагнули побудувати ліберальну модель демократії, натомість утвердилися гібридні форми політичного режиму (псевдодемократії).

Теорії переходу до демократії. Аналіз демократичного транзиту в реальній політичній практиці повинен базуватись на загальновизнаних теоріях переходу до демократії. І хоча єдиної точки зору на демократичний перехід в політичній науці не сформовано, кожна з теорій має свій пізнавальний потенціал і може бути використана для аналізу.

Теорія переходу до демократії Д. Растоу.Д. Растoу пропонує тьохфазну модель переходу до демократії. Перша підготовча фаза демократизації проходить як процес підготовки до зміни існуючого типу режиму. Ця стадія характеризується тривалою та безперервною політичною боротьбою. Результатом цієї боротьби має стати виникнення й зміцнення нової еліти, яка спирається на соціальні сили, для яких необхідним є демократичне керівництво. Боротьба за політичне лідерство на першій фазі демократизації може призвести до політичної поляризації. Тільки жорстка за своєю формою боротьба політичних сил, може реально сформувати нову структуру інтересів і зробити конфлікт інтересів потенційною передумовою суспільного розвитку.

Для успішного демократичного транзиту характерним є те, що на підготовчій стадії не переслідується опозиція та відбувається становлення демократичного виборчого права.

В результаті цих процесів настає друга фаза демократизації – фаза прийняття рішень. Д. Растоу відзначає, що “рішення про інституалізацію базових демократичних процедур – лише одне з можливих рішень, що народжується як результат гри цілого ряду різноманітних політичних сил і аж ніяк не виключає, а навпроти, припускає наступну запеклу політичну боротьбу”.

Третьою фазою демократичного транзиту є фаза звикання. На цій фазі демократія починає функціонувати як відносно налагоджений і цілісний механізм. Це фаза навчання для громадян і політичних еліт, фаза освоєння техніки демократії та накопичення необхідних для її функціонування навичок.

І, звичайно, прихід демократії не слід сприймати як щось таке, що здійсниться протягом, наприклад, одного року. Оскільки процес становлення демократії припускає появу нових соціальних груп, їх становлення і розвиток, то мінімальний термін переходу, за Д. Растоу, триватиме протягом життя цілого покоління. У країнах, що не мали раніше зразків для імітації, перехід до демократії, як правило, відбувається ще повільніше.

Особливість теорії Д. Растру в тому, що він вважав національну єдність головною передумовою демократизації, оскільки за її допомогою можна об’єднати в єдине ціле всі фази демократичного процесу. Він вважав, що наявність національної єдності є більш важливим фактором демократизації, ніж мінімальний рівень економічного розвитку та соціальної диференціації.

Теорія переходу до демократії А. Пшеворського.Комплексно та грунтовно теоретичні засади транзитологічної моделі переходу до демократії розроблені польським дослідником А. Пшеворським. Науковець, формулюючи концепцію транзитного переходу до демократії авторитарних режимів, аналізує дві основні стадії демократизації – лібералізацію та безпосередньо демократизацію. Для успішної інституалізації демократії в перехідній країні найбільш важливим структурно-процесуальним фактором є демократична налаштованність елітних прошарків населення, а саме розподіл сфер впливу у країні між новою та старою політичними елітами.

А. Пшеворський доводить, що у процесі демократизації задіяні чотири основні типи політичної еліти в державі:

1. Консерватори – авторитарно налаштовані еліти (“прихильники твердої лінії”).

2. Реформатори – прихильники демократичних змін серед авторитарних політичних сил.

3. Помірковані – політичні сили, які ще не визначились у своєму виборі між авторитаризмом і демократією.

4. Радикали – еліти, які однозначно налаштовані на демократичні зміни у країні.

Демократичні процеси у країні з авторитарним типом політичного режиму розпочинаються із лібералізації старого режиму. А. Пшеворський наголошує, що лібералізація є результатом суперечностей всередині старого авторитарного режиму. Після виникнення конфліктів серед авторитарної еліти, у країні починаються формуватись або закріплюватись раніше сформовані засади громадянського суспільства. Відповідно певна частина народних мас починає чинити супротив авторитарному типу суспільно-політичних відносин. Тому процес лібералізації може проходити у двох напрямках: з одного боку, передумовою є конфліктна ситуація серед старої еліти (поява реформаторів); з другого боку – початок народних заворушень і прагнення до демократизації всередині країни. Успішний відхід від авторитаризму може відбутися лише за умов досягнення політичного компромісу між реформаторами та поміркованими, тобто, “між поміркованими в авторитарному блоці і в опозиції, якщо і ті, і інші в стані контролювати чи нейтралізувати радикалів у своєму середовищі”. Співвідношення між типом взаємодії еліти і різновидом політичного режиму за А. Пшеворським подано в Таблиці 1.

Таблиця 1

Отже, перша та найбільш важлива на думку А. Пшеворського стадія демократизації – звільнення від авторитаризму, може відбутися успішно та без суттєвих потрясінь для держави, тільки в результаті політичного компромісу між реформаторами і поміркованими (всередині опозиції). При чому реформатори мають володіти значними владними ресурсами всередині авторитарного блоку, а помірковані – всередині опозиції. Після завершення успішного відходу від авторитаризму, а тому також і першої стадії демократизації – лібералізації, розпочинається друга стадія демократичного транзиту – конституювання демократії. За умов успішного інституювання демократії, можна стверджувати, що перехід до демократії у поставторитарній країні пройшов успішно. А. Пшеворський наголошує, що кінцеві результати демократичного транзиту залежать від співвідношення сил між різними фракціями еліти.

Отже, А. Пшеворський вважав головною умовою демократичного транзиту пакт (домовленість)між різними групами політичної еліти.

Теорія З. Бзежинського.3. Бжезінський, виділяючи три фази демократизації посткомуністичних країн, наголошував на тому, що в залежності від локальних демократичних успіхів у політичній, правовій, економічній сферах, процес переходу від комунізму до демократії триває від 9 до 30 років. Важливим фактором успішної демократизації вчений вважає певну послідовність демократичних змін у країні та конкретні способи підтримки цих змін західними країнами. Демократичні зміни мають відбутись по трьом основним напрямкам всередині посткомуністичної країни – у політичній, економічній та правовій сферах. Бжезинський доводить, що на сучасному етапі досягти рівня консолідованої демократії колишній країні соціалістичного табору неможливо без так званого “зовнішнього фактору”, тобто політичної та фінансової допомоги західноєвропейських країн.

Відповідно до трьох фаз переходу до демократії, на першій стадії, яка охоплює від одного року до п’яти років, відбувається трансформація політичної системи та стабілізація економічної сфери. Для першого етапу характерним є встановлення основних демократичних інститутів – звільнення преси від партійного контролю, припинення діяльності системи поліцейської держави, виникнення політико-партійної коаліції, яка відстоює демократичні принципи і прагне демократичних змін.

На другому етапі (триває 3-10 років) процес демократичної трансформації визначає економічна система. На політичному рівні ставляться завдання досягнення стабілізації, прийняття нової конституції та закону про вибори, проведення демократичних виборів, здійснення децентралізації системи державного управління й передачі більшої влади регіонам, зміцнення стабільності сформованої раніше демократичної політичної коаліції.

На третій фазі переходу до демократії (5-15 років) політична система має консолідуватися на основі певного демократичного інтересу. Як результат, політичне становище у перехідній країні буде стабільним. Економіка починає розвиватися на міцній основі постійного зростання, яке саморегулюється, без втручання з боку держави.

Отже, головним фактором переходу до демократії З. Бзежинський вважав зовнішню допомогу країн з розвинутою демократією.

Теорія Ф. Шміттера і Г. Одоннела.Лібералізація за своїм змістом є інституціоналізацією громадянських свобод без трансформації владного апарату, який залишається спроможним контролювати ситуацію. Лібералізація розпочинається внаслідок політичної кризи, вона є результатом „взаємодії розбіжностей, що виникають всередині авторитарного режиму, та незалежної організації громадянського суспільства». Внаслідок лібералізації постає режим, який Г. О’Доннелл та Ф. Шміттер назвали „опікунською демократією” – режим з формально демократичними, обмеженоконкурентними інститутами, які перебувають під опікою владного апарату.

Демократизація – етап інституціоналізації демократичного механізму влади. Демократична трансформація механізму влади може здійснюватися за дотримання двох умов: 1) демонтажу попереднього владного апарату; 2) свідомого вибору політичними силами суспільства демократичних інститутів і процедур, в межах яких необхідно створювати умови, що сприятимуть становленню демократичної системи. Критичною точкою переходу до демократії є стан, за якого ніхто, окрім виборців, не може вплинути на процес успадкування влади.

Соціалізація є „інституціоналізацією демократичної політичної поведінки”. На ґрунті опанування нових норм і цінностей, поступового вростання в нову систему відносин відбуваєтьсязміна політичної культури еліти та усього суспільства. С. Хантінґтон підкреслює: „Стабільність демократичних режимів залежить, по-перше, від здатності основних політичних еліт – партійних, військових, ділових лідерів – разом працювати, аби впоратися з проблемами, що постали перед суспільством, не використовуючи їх для одержання власного миттєвого матеріального чи політичного зиску... Спочатку велику роль у процесі демократичної соціалізації відіграє перетворення політичної культури еліти, чому сприяє сама сутність конкурентного механізму успадкування влади. Успіх демократичної соціалізації населення визначають два чинники: 1) сам хід демократичного процесу; 2) організація спеціального навчання з метою прищеплення громадянам демократичних цінностей та ідеалів. Процес демократичного транзиту можна вважати закінченим тоді, коли демократична культура стає домінуючим сегментом політичної культури суспільства, коли демократія стає „такою, що сама себе підтримує”.

Типи переходів до демократії.Ті режими, які демократизувалися під час першої хвилі, були, як правило, абсолютними монархіями, що збереглися з давніх часів режимами правління феодальної аристократії. Під час другої хвилі демократизувалися фашиські держави, колонії і особисті воєнні диктатури, що часто мали колишній демократичний досвід. Режими, які перейшли, чи почали рух до демократії під час третьої хвилі, розпалися на три групи: однопартійні системи, військові режими і особисті диктатури.

Як же відбувалася демократизація під час третьої хвилі? Спробуємо визначити способи, за допомогою яких політичні лідери і громадськість в 1970-1980-х рр. знищували авторитарні системи і створювали демократичні.

Залежно від ролі правлячих і опозиційних угрупувань як джерел демократизації, можна виокремити наступні типи переходів до демократії: а) трансформація: б) заміна; в) заміщення.

У випадку трансформації перебуваюча при владі авторитарного режиму верхівка бере на себе ініціативу і відіграє вирішальну роль у процесі знищення цього режиму, перетворення його у демократичну систему.

Типовими прикладами трансформації є Іспанія, Бразилія, Мексика, Угорщина.

Заміна – процес, який суттєво відрізняється від трансформації. Реформатори всередині режиму слабкі, або ж їх взагалі немає. В уряді домінують консерватори, які не допускають зміни режиму. Тому демократизація відбувається, коли опозиція набирає силу, а правлячий режим її втрачає поки не буде знищений. Колишні опозиціонери приходять до влади, і тоді конфлікт вступає в нову фазу: у новому уряді групи ведуть боротьбу із-за характеру режиму, що має бути встановлений. Отже процес заміни включає три фази: боротьбу, що приводить до падіння режиму; саме падіння; боротьбу після падіння.

При заміщенні демократизація здійснюється в ході спільних дій уряду і опозиції. Уряд не хоче сам ініціювати процес демократизації його необхідно підштовхнути чи втягнути в переговори з опозицією. Всередині опозиції сильні помірковані демократи, що бачать вихід у переговорах зі владою. Приблизно 13 із 35 процесів лібералізації і демократизації 1970-1980-х рр. близькі до заміщення. Найбільш яскраві приклади – Польща, Чехословаччина.

Намагаючись зміцнити свої нові демократичні політичні системи, країни зіштовхувалися із проблемами трьох типів. Проблеми транзиту виходили безпосередньо із феномена зміни режиму, переходу від авторитаризму до демократії. До них відносилися проблеми введення нових конституційних та електоральних систем, усунення колишніх посадових осіб тощо.

Другу категорію можно окреслити контекстуальними проблемами. До них відносять повстанські рухи, соціально-економічна нерівність, низькі темпи економічного росту. Третя категорія проблем – системні проблеми, які були породженням самим функціонуванням демократичних систем.

В процесі своєї консолідації всі демократичні режими так чи інакше мають справу з проблемами транзиту: як впоратися із спадком авторитаризму, як встановити ефективний контроль над армією. Але є іще і більш „вічні” контекстуальні проблеми, які притаманні окремим країнам. В одних країнах вони були нечисельні і не дуже серйозні; в інших – навпаки. Ось приблизний список контекстуальних проблем, з якими зіштовхувалися демократії третьої хвилі в 1970-1980-х рр.:

· широке поширення повстанських рухів: Сальвадор, Гватемала, Перу;

· етнічні/релігійні конфлікти: Індія, Нігерія, Судан, Туреччина;

· надзвичайна бідність: Болівія, Сальвадор, Нігерія, Судан;

· значна соціально-економічна нерівність: Бразилія, Перу, Індія;

· значний зовнішній борг: Аргентина, Бразилія, Угорщина, Польща;

· тероризм: Іспанія, Туреччина;

· значна роль держави в економіці: Чехословакія, Угорщина, Польща, Румунія, Болгарія.

Класифікація демократій. Швидкий процес поширення демократії в сучасному світі призвів до того, що на світовій арені з'явилися держави, які багато в чому не відповідають усталеним уявленням про ліберально-демократичний лад. Це насамперед стосується так званих молодих демократій, у яких процес становлення де­мократичних інститутів ще не завершився. Вони не лише мало схожі на за­хідні зразки демократичного устрою, а й різняться між собою як типом, так і розвиненістю демократичних інститутів.

Тому одним із способів класифі­кації сучасних демократичних суспільств є поділ їх на «вільні країни» (ліберальні демократії), принципи організації яких наведені вище, а демократичні інститути стійкі й розвинені, та країни з неповною, або електоральною демократією, де участь громадян у політичному процесі обмежена в основному виборами.

Електоральні демократії мають конституції і формально створені на їхній основі інститути демократії. Формування урядів відбувається на підставі ре­гулярних виборів. Проте і система державного правління, і соціальний ста­тус особи істотно відрізняються від ліберальних демократій.

Виокремлюють також псевдодемократії, в яких не досягнутий навіть мінімальний рівень демократії. За наявності формальних атрибутів демократії – конституції, легально діючих опозиційних партій, виборів тощо – у них відсутні такі показники реального демократизму, як непередбачуваність результатів виборів і можливість відсторонити від влади правлячу партію в результаті відносно чесних виборів.

Особливості демократичних переходів у країнах Вишеградської групи.Для аналізу особливостей трансформаційних перетворень посткомуністичних Польщі, Угорщини та Чехословаччини (а потім Чехії і Словаччини), необхідно чітко визначити, який тип політичного режиму був характерний для цих країн Центрально-Східної Європи на початку системних демократичних перетворень. Відповідно до теорії політичної науки, слід виділяти два основні типи недемократичних політичних режимів – авторитарний і тоталітарний.

За умов тоталітаризму: у політичній сфері відбувається абсолютна монополізація державної влади; в економічній сфері – наявний виключно командно-адміністративний тип економіки; в соціальній сфері – домінування одного соціального класу на ідеологічній основі; в духовній сфері – монополія однієї ідеології.

За умов авторитаризму: у політичній сфері характерний монополізм на державну владу з боку певної політичної сили; в економічній сфері – не виключається функціонування приватного сектору, але повністю підконтрольного державним структурам; в соціальній сфері – розподіл внутрішніх економічних ресурсів проводиться за критерієм прихильності до центральної влади; в духовній сфері – відносна політична свобода громадян, але якщо вона свобода не загрожує політичному режиму.

Демократичний політичний режим передбачає дієву практику плюралізму у всіх суспільних сферах.

Отже, досліджуючи політичні, економічні та культурницькі ознаки політичного режиму у Польщі, Угорщині та Чехословаччині напередодні переходу до демократії кінця 80-их років ХХ ст., можна зробити висновок, що для всіх трьох комуністичних країн був характерним саме авторитарний комуністичний політичний режим. Тобто автори колективної праці вважають початковою точкою відліку демократичних перетворень у цих країнах авторитарний режим.

Визначаючи особливості трансформаційних перетворень в посткомуністичних Польщі, Угорщині та Чехословаччині, необхідно проаналізувати історію становлення авторитарних політичних режимів у цих країнах. По-перше, після закінчення ІІ Світової війни Радянський Союз у багатьох країнах Центральної, Східної та Південної Європи встановлює комуністичні авторитарні та тоталітарні режими. Характерною ознакою авторитарних комуністичних режимів у країнах Центрально-Східної Європи була своєрідна штучність їхнього походження. Тобто, польський, угорський і чехословацький авторитаризм не був сформований виходячи з внутрішньої логіки розвитку суспільств, а навпаки, утворився під впливом зовнішньополітичних факторів та в результаті комплексу міжнародних історичних обставин. Тому комунізм як авторитарний метод правління та форма суспільної свідомості, не зміг глибоко адаптуватися і проникнути у суспільно-політичну сферу Польщі, Угорщини та Чехословаччини.

Тобто, в усіх цих країнах авторитарні режими мали інстельоване походження, бо були принесені на багнетах Червоної Армії у роки Другої світової війни. Антирежимні заворушення 1956, 1968, 1979 - 1981 років у Польщі, антикомуністичне народне повстання 1956-го в Угорщині, „празька весна” 1968-го у Чехо-Словаччині свідчать, що суспільна свідомість цих країн не сприймала комуністичні режими як власні. Вони трималися завдяки силовому тиску СРСР. Як тільки під час „перебудови” цей тиск послабився, режими зазнали краху.

Для створення масової опори режиму в більшості цих країн відбулося насильницьке приєднання соціал-демократичних до комуністичних партій, але завдяки цьому ідеї соціал-демократії проникли всередину комуністичних партій, що постійно породжувало реформістські тенденції. Крах комуністичного режиму в Угорщині спричинив перехід правлячої партії на соціал-демократичні позиції.

По-друге, усі ці країни належать до західнохристиянської (католицько-протестантської) цивілізації, на ґрунті якої народилися ідеї гуманізму, лібералізму і представницької демократії. Для них сенс трансформації полягав у поверненні до витоків своєї цивілізації. Цивілізаційний контекст зумовив певні політико-культурні традиції. Хоч у довоєнний період з цих країн демократичний режим мала тільки Чехо-Словаччина, проте в усіх функціонували інститути парламентаризму, місцевого самоврядування та багатопартійні системи за участю опозиційних партій. Треба також урахувати, що за комуністичного правління у деяких з них багатопартійність збереглася. Хоч така багатопартійність була фасадною, а „союзницькі партії” являли собою сателітів комуністичної, але політична система зберігала у латентній формі структурні передумови для відновлення політичного плюралізму, про що засвідчили польські події. Комуністичний режим у Польщі впав внаслідок перших напіввільних парламентських виборів (червень 1989 року). Комуністи погодилися проводити такі вибори за умови, що 65 % місць у сеймі (нижній палаті парламенту, яка має функцію формування уряду) буде зарезервовано за ними та їх союзниками. Але провал на вільних виборах до сенату (верхньої палати), де комуністи одержали тільки 15,8 % голосів, призвів до того, що союзники (Об’єднана селянська та Демократична партії) порвали угоду з комуністами, що дало змогу сформувати перший некомуністичний уряд Т. Мазовецького.

По-третє, тоталітарні режими у цих країнах функціонували від 1941 до 1951 року, внаслідок чого формування свідомості старшої генерації населення відбулося в дототалітарний період. Наявність у активному житті цієї генерації спричинило те, що в цих країнах не відбулося культурного розриву з дототалітарним минулим.

Таким чином, для системного аналізу демократичних транзитів у посткомуністичних Польщі, Угорщині, Чехії та Словаччині слід використовувати комплексно-порівняльну трьохфазову модель трансформації авторитарних режимів. Йдеться про узагальнюючу модель, яка включає три стадії% лібералізацію, демократизацію та консолідацію. При цьому, аналізуючи демократичні транзити слід враховувати ідеї щодо головних факторів транзиту Д. Растоу (національна єдність), А. Пшеворського (пакт між різними угрупуваннями політичної еліти), З. Бзежинського (зовнішньополітичний фактор).

Серед об’єктивних чинників, що істотно впливають на траєкторію посткомуністичної трансформації, найбільш важливими уявляються особливості її вихідної позиції (походження тоталітарного режиму, термін його функціонування і ступінь тоталітарності); структура трансформаційного процесу (моністична чи бінарна); цивілізаційний контекст. Взаємодія цих чинників значною мірою зумовлює траєкторію трансформаційного процесу, проте жоден з них сам по собі не є детермінантом, а має корелятивний характер. На перебіг трансформацій впливають також зовнішньополітичні тиски, особисті якості політичних лідерів, структура політичної еліти, але їх вплив опосередковується якістю політичної культури суспільства.

Для визначення особливостей трансформаційних процесів слід виокремити критерії, за допомогою яких можна скласти цілісну картину щодо ступеню демократичності країни у конкретний період розвитку. Мова йде про комплексні критерії демократизації, які лежать в основі моніторингових досліджень перехідних суспільств. Передусім, це ступінь демократичності організації політичної системи, функціонування громадянського суспільства та загальні аспекти інсталяції основних засад демократії.

Загалом у політичній науці усю сукупність методів для вимірювання демократії та визначення рівня її розвитку, можна об’єднати у три великі групи:

1. Об’єктивні методи, базовані на фіксації самої наявності конкретних атрибутів демократичних інституцій.

2. Методи, ґрунтовані на експертних оцінках рівня розвитку демократії та якості функціонування демократичних інституцій.

3. Методи, що спираються на оцінки населенням рівня розвитку та функціонування демократії та демократичних інституцій.

Одним із перших перелік необхідних вимог щодо наявності демократії визначив Роберт Даль у праці "Поліархія" (Dahl, 1971). Він вважає, що про наявність демократії можна гово­рити, коли існують, як мінімум, такі інституції:

1. Свобода утворення організацій і приєднання до них.

2. Свобода вільно висловлювати свої думки.

3. Свобода голосування.

4. Виборність органів влади.

5. Право політичних лідерів змагатися за підтримку і голо­си на виборах.

6. Альтернативні джерела інформації.

7. Вільні та чесні вибори.

8. Інституції, що змушують урядову політику залежати від голосів виборців та інших способів вираження їхніх преференцій.

Такий підхід, коли демократичність країни визначалася за наявністю у ній певних демократичних інститутів, можна класи­фікувати як інституціональний. Він був історично пер­шим і є найбільш поширеним і усталеним у світовій практиці.

Найбільш комплексну методологію та масштаб досліджуваних перехідних країн включають:

1) емпіричні дослідження виміру рівня демократичності перехідних країн міжнародної неурядової організації Freedom House у рамках дослідницької моніторингової програми Nation in transit;

2) прикладні дослідження трансформаційних процесів Фонду Бертельсмана;

3) соціологічний аналіз громадськості перехідних країн австрійського вченого К.Херпфера у рамках дослідницької програми «Барометр нових демократій».

У сфері прикладної порівняльної політології найбільш показовими вважаються моніторинги виміру рівня розвитку демократії міжнародною неурядовою організацією Freedom House. Починаючи з 1973 р. ХХ ст., дослідницька організація проводить щорічний моніторинг виміру рівня демократії у світовому та регіональному вимірах.

Аналізу трансформаційних процесів перехідних країн, у тому числі й по відношенню до регіону Центральної Європи, присвячені дослідження у рамках програми Nation in transit[8][1]. Найбільш комплексні дослідження за програмою було проведено, починаючи з 1997 р. Експертами Freedom House щороку оприлюднюються результати моніторингу рівня демократичності транзитивних країн у формі дослідницьких есе [13–26][2].

Сутність методології Nation in transit полягає у наступному:

– у досліджуваній країні проводиться ряд соціологічних опитувань, на основі яких респонденти відповідають на сукупність фіксованих питань однакових для громадян кожної країни;

– відповіді на кожне питання оцінюються у балах, а не у відсотках;

– питання формулюються таким чином, щоб визначити ступінь демократизації по відношенню до 7 показників демократичності:

1) рівень корупції;

2) рівень розвитку громадянського суспільства;

3) якість роботи органів центральної влади;

4) ефективність місцевої влади;

5) демократичність виборчого процесу;

6) ступінь незалежності та ефективність судової системи;

7) ступінь незалежності засобів масової інформації.

– кінцеві показники зводять до шкали оцінювання демократизації від 1 до 7. Показник 1 означає найбільшу ступінь демократичності, показник 7 – найменшу;

– на основі загального індексу демократизації країни, який формується в результаті суми 7 показників, всі досліджувані країни поділяються на3 групи:

1) вільні (показники – 1,0–2,5);

2) частково вільні (показники – 3,0–5,5);

3) не вільні (показники – 5,5–7,0).

Слід відмітити, що визначення статусу країни як «вільної» чи «частково вільної» не залежить від емпіричного зрізу, конкретно – чисельного рейтингу демократичності. Бал показником у 0,5 на шкалі «частково вільні – не вільні» надається країні експертами Freedom House.

Починаючи з 2005 р., методологія Freedom House у черговий раз змінюється. Новий дослідницький підхід передбачає введення інтегрального індексу, який є комплексним середнім арифметичним всіх 7 вище названих критеріїв виміру рівня демократичності. Показник демократичності «управління» (включає показники «якість роботи органів центральної влади» та «ефективність місцевої влади») було розділено на два окремі індекси – «демократичність управління на федеральному рівні» та «демократичність управління на локальному рівні». На шкалі визначення типу політичного режимукраїни розміщуються наступним чином:

1) консолідована демократія (показники – 1–2);

2) напівконсолідована демократія (3);

3) перехідне управління або змішаний режим (4);

4) напівконсолідований авторитарний режим (5);

5) консолідований авторитарний режим (6–7).

У 1977 р. в Німеччині було засновано дослідницький Фонд Бертельсмана, який на сучасному етапі займається проектними дослідженнями у сфері трансформації політико-економічних систем світу.

Кількісним показником досліджень світових тенденцій трансформації є Загальний Індекс Трансформації[2][3]. В основі формування Загального Індексу Трансформації знаходяться два емпіричні рейтинги, які формуються на основі експертних оцінок та результатів соціологічних досліджень. Головне практичне призначення індексу полягає в емпіричному вимірі рівня розвитку демократії у країні і розробці загального показника за останні декілька років. Дослідження проводились, починаючи з 1998 року, і періодично видавались у формі колективних дослідницьких есе [3; 4; 5; 27; 28][4].

Першим компонентом Загального Індексу Трансформації є Статусний Індекс, який відображає ступінь прогресу кінцевого переходу до демократії та ринкової економіки досліджуваних країн. Відповідно до результатів трансформації у політико-економічних галузях, досліджувані країни поділяються на5 груп:

1. Консолідовані демократії на основі ринкових відносин – сюди входять країни з найбільш значними успіхами у процесі переходу до демократичних політико-економічних відносин.

2. Позитивні країни для формування консолідованої демократії на основі ринкових відносин.

3. Країни із суттєвими проблемами у формуванні консолідованої демократії на основі ринкових відносин.

4. Країни із несприятливими умовами для формування консолідованої демократії на основі ринкових відносин.

5. Країни зі значними перешкодами на шляху формування консолідованої демократії на основі ринкових відносин.

Статусний Індекс складається з суми двох індексів, яка ділиться на два – Індекс Політичної Трансформації та Індекс Економічної Трансформації.

Критерії обчислення Індексу Політичної Трансформації:

– суверенність;

– політична участь громадян;

– верховенство закону;

– стабільність політичних інститутів;

– політична та соціальна інтеграція.

Критерії обчислення Індексу Економічної Трансформації:

– рівень соціально-економічного розвитку;

– забезпечення ринкової структури економіки та ринкової конкуренції;

– стабільність цін та національної валюти;

– рівень забезпечення приватною власністю;

– забезпечення добробуту громадян;

– стабільність економіки;

– економічна стійкість.

Кінцеве значення Статусного Індексу, згідно методології дослідження за 1998–2001 рр. вираховується сумою індексів політичної та економічної трансформації:

СІ = ІПТ + ІЕТ

Для аналізу емпіричних даних і обчислення Статусного Індексу, починаючи з 2001 р., використовується інша методика. Для зменшення похибки дослідження значення результатів політичної та економічної трансформації країни було збільшено від максимального показника демократизації 5 у 1998–2001 рр., до показника 10, починаючи з 2001 р. Таким чином, методика обрахунку наступна:

ІПТ + ІЕТ

СІ = —————

Другим компонентом Загального Індекса Трансформації є Індекс Управління. Індекс Управління спрямований на оцінку ступіню демократичності управління у країні. Показник вираховується, виходячи з числових показників рівня складності управління.

Критерії обчислення Індексу Управління:

– ефективність управління (досягнення поставлених цілей);

– ефективність використання ресурсів;

– потенційні можливості управління;

– політика використання консенсусу у прийнятті рішень;

– міжнародне співробітництво;

– результати службової діяльності;

– рівень складності управління (чим менший рівень складності, тим більш відкрита та бюрократизована система управління).

Відповідно до значення Індексу Управління всі досліджувані країни поділяються на 5 груп: