Особливості окремих видів нематеріальних активів підприємства

Методика оцінки вартості нематеріальних активів повинна визначати загальну концепцію, на основі якої потрібно будувати цільові технології до визначення кожного об’єкту, що включений до портфелю підприємства. Не слід забувати специфіку кожного конкретного об’єкту та мету аналізу конкретного продавця чи покупця.

Тепер, на базі розглянутих підходів, перейдемо до визначення вартості конкретних видів нематеріальних активів підприємства.

І. Огляд існуючих методик визначення економічної ефективності використання нової техніки

Найбільш відомою і поширеною можна вважати вітчизняну методику оцінки економічної ефективності ви­користання в народному господарстві нової техніки, винаходів і раціоналізаторських про­позицій (від 14 лютого 1977 р. № 48/16/13/3). Ця методика побудована на засадах порівняння економічної ефективності виробництва до і після впровадження інновації. Розрахунки здійснюються за всіма факторами, що визна­чають результати впровадження новації, враховуючи вплив на навколишнє середови­ще. Економічний ефект обчислюється відпо­відно до річного обсягу виробництва нових за­собів праці або випуску продукції за новими технологіями чи із застосуванням нових спо­собів організації виробництва та праці.

На стадії планування дана методика перед­бачає врахування економічної ефективності впровадження нової техніки в нормах, норма­тивах, планових та звітних показниках; на стадії впровадження дає змогу розраховувати приріст прибутку, зниження собівартості, приріст продуктивності праці, отриманий за рахунок використання нової техніки.

У 1992 р. Держпатентом України розроб­лено Тимчасову методику (основні положення) визначення доходу від використання ви­находів і раціоналізаторських пропозицій (ав­тори І. І. Дахно, В. О. Жаров). Ця методика теж грунтується на принципі виз­начення приросту прибутку від використан­ня винаходу. Тимчасова методика є обов’язковою для суб'єктів усіх форм власності, вона встанов­лює єдині методичні принципи визначення доходу від використання винаходів та раціо­налізаторських пропозицій. Зазначена тимча­сова методика має декілька переваг у порівнянні з попередньою. При розрахунках за даною методикою враховується випадок, коли винахід впливає на зниження собівартості продукції при незмінності решти параметрів; зміну обсягів виробництва; параметри реалі­зації продукції. Вплив винаходу на якість про­дукції визначається за таблицею коефіцієнтів. У рамках цієї методики розглянуто випадок, коли при виготов­ленні продукції використано декілька вина­ходів і при цьому їх ознаки частково або по­вністю співпадають.

До недоліків тимчасової методики слід віднести неврахування деяких об'єктів про­мислової власності корисних моделей, про­мислових зразків тощо. На підставі цієї ме­тодики неможливо врахувати використання таких об'єктів інтелектуальної власності, як статті, програми, інші публікації.

Згодом було розроблено і реко­мендовано до використання Методичні реко­мендації по ціноутворенню на науково-технічну продукцію, що передається (1989). Згідно з цими Методичними рекомендаціями при розрахунку ціни слід виходити з собівар­тості розробки, часу з моменту її створення, суми витрат, планового прибутку. Ціна науково-тех­нічної продукції (НТП) розраховується за фор­мулою:

, (10.11)

де Ц — ціна науково-технічної продукції;

С — собівартість;

N — кількість реалізованих комплектів науково-технічної;

Т — час з моменту створення НТП;

S — витрати на виготовлення копій дослідних зразків;

Q — витрати на реалізацію НТП;

Р — прибуток від ре­алізації НТП.

Прибуток від реалізації НТП визначаєть­ся таким чином:

, (10.12)

де Р_min — нормальний прибуток або мінімаль­но потрібний прибуток, який розраховують на підставі суми всіх платежів та інших мінімаль­них видатків або формування фондів органі­зації;

V — обсяг власних робіт за планом по­точного року;

Р_додат — додатковий прибуток.

Додатковий прибуток є частиною прибут­ку покупця, який застосував у виробництві або іншій діяльності дану НТП. Він обчислюєть­ся за формулою

, (10.13)

де Р_зам — прибуток замовника;

α — коефіцієнт, зазначений в угоді між продавцем і покупцем НТП, тобто частка в прибутку покупця, отри­маного внаслідок реалізації продукції.

Зараз такий підхід до розрахунку ціни НТП та прибутку може бути використаний тільки у деяких випадках.

Кафедрою економіки Центрального інсти­туту патентознавства підготовлено і видано в 1993 р. Рекомендації по визначенню вар­тості об’єктів промислової власності (авто­ри В.Г. Бромберг, В.Ю. Хіп, М. Н. Липник), де визначення вартості об’єктів промислової власності грунтується на загально­прийнятих у колишньому СРСР коефіцієнтах. Ці коефіцієнти викори­стовувалися і для визначення значущості ви­находів та промислових зразків при продажу ліцензій.

Якщо у виробі, продукті чи способі вико­ристано декілька винаходів, то частка кожно­го конкретного винаходу визначається як відношення добутку коефіцієнтів конкретно­го винаходу до суми добутків коефіцієнтів усіх винаходів, що становлять такий продукт чи спосіб або входять до нього.

Величину прибутку, отриманого від засто­сування і-го винаходу (ΔП_і), обчислюють як:

, (10.14)

де П_в — прибуток від використання винаходу, що визначається як добуток всього прибутку підприємства за конкретним проектом та коефіцієнтів досягнутого результату, складності рішень технічного завдання та новизни;

ΔК^’_і — відношення частки конкретного винаходу в кінцевому продукті, якщо у ньому використовується декілька винаходів.

На аналогічних засадах рекомендовано здійснювати розрахунки щодо промислових зразків і товарних знаків.

Вартісна оцінка об'єкта промислової влас­ності (Ц_о) в загальному випадку визначається за формулою:

, (10.15)

де Ц_t — вартісна оцінка об’єкта промислової власності в і-му році розрахункового періоду;

t_h — початковий рік розрахункового періоду (початковий рік дії виключних прав на об'єкт промислової власності);

t_к — кінцевий рік роз­рахункового періоду (рік розрахунку вартості об'єкта промислової власності);

D_m — коефіці­єнт приведення різночасних вартісних оцінок до рівня розрахункового року;

К_с — коефіцієнт, що враховує ступінь морального старіння об'­єкта промислової власності і визначається за формулою:

, (10.16)

де Т _Н — номінальний термін дії охоронного документа; Т_Ф — термін дії охоронного доку­мента в розрахунковому році n;

К_b — боніфікаційний коефіцієнт (коефіцієнт техніко-економічної значущості) об’єкта промислової власності, числові значення якого встановлюють­ся за шкалою:

¾ К_b = 1,3 ð винахід, що не має прототипу (піонерний винахід);

¾ К_b = 1,2 ð основний (базовий) винахід;

¾ К_b = 1,1 ð допоміжний винахід (удоскона­лення, що розвиває основний винахід);

¾ К_b = 1,05 ð варіантний винахід стосовно основного винаходу;

¾ К_b = 1,0 ð варіантний винахід стосовно до­поміжного винаходу.

До недоліків розрахунку витрат на підставі вищезазначеної формули слід віднести на­явність двох параметрів, які містять суб'­єктивну оцінку: коефіцієнта техніко-економічної значущості об'єкта промислової влас­ності К_b; нормативу приведення різночасних оцінок D_m.

В умовах ринкової економіки наводити такі коефіцієнти і нормативи не прийнято. У світовій практиці, як правило, застосовується дисконтний множник, віднесений до ступеня величини майбутніх прибутків.

Мали місце спроби розробити й вітчизня­ну методику визначення величини інтелекту­ального потенціалу, про що свідчить публіка­ція в журналі «Информация и рынок» № 4 за 1992 р. Автор розробки В. Г. Зінов запропо­нував ціну НТП визначити так:

, (10.17)

де С — собівартість;

Н_р — норматив рентабель­ності;

М — зміна нормативу рентабельності;

З — зарплата виконавців;

R — загальний ко­ефіцієнт коригування.

Заслуговують на увагу прийняті у світовій практиці способи розрахунку ціни ліцензій на патенти, винаходів та інших об’єктів промис­лової власності. Більшість розрахунків ведеть­ся виходячи з таких параметрів, як ціна оди­ниці продукції, обсяги виробництва, термін дії угоди, процентна ставка відрахувань від прибутку покупця (роялті). Враховуються нові комплектуючі, вироби й матеріали, ведеться розрахунок прибутку від продажу ліцензій, використання даного винаходу у власному виробництві тощо.

Відомо, що ліцензійні платежі бувають паушальні (разові), роялті (поступові) та змішані. Паушальні платежі застосовуються зде­більшого у разі, якщо до покупця (ліцензіата) переходять усі права на об’єкт ліцензії, це зни­жує ризик, не виникає проблеми контролю. Однак, визначити розмір паушальної плати буває важко. Між продавцем (ліцензіаром) і покупцем (ліцензіатом) існує протиріччя: про­давець хоче продати дорожче, а покупець на­магається купити дешевше. У цьому випадку використовують коефіцієнт дисконтування. Сума оплати повинна бути такою, щоб забезпечила при розміщені на депозиті банку протягом певного часу при­буток, який дасть змогу компенсувати її розмір.

У світовій практиці переважно здійснюєть­ся розрахунок на підставі постійних відраху­вань (роялті). Ціну ліцензій здебільшого прий­нято визначати за формулою:

, (10.18)

де С_R — ціна ліцензії, визначена виходячи з розрахунку роялті;

V_і — запланований обсяг продукції в і-му році, що підлягає реалізації;

Z_і — ціна одиниці продукції, що реалізується;

R_і - ставка роялті в і-му році, %;

Т —термін дії ліцензії.

За базу розрахунку можна брати не тільки обсяг товарної продукції, але й інші еко­номічні показники, наприклад економічний ефект, прибуток від використання, вартість основної сировини тощо.

Технологія дисконтування, тобто приведення вартісних показників різних років до по­рівнянних величин, дає змогу перерахувати поточні платежі у формі роялті в паушальні показники і навпаки. Ціна ліцензій при паушальному типі роз­рахунку з урахуванням дисконтування та ви­ходячи з попередньо визначеної ціни роялті обчислюється за формулою:

, (10.19)

де С_р — ціна ліцензії при паушальному типі оплати;

F_i — дисконтний множник за ставкою r та n - кількості років;

Т - термін дії ліцензії.

У попередніх розрахунках ціни ліцензій на НТП виходять з принципу оплати роялті. При цьому важливо визначити мінімальний і мак­симальний розмір платежів. Під мінімальним розміром роялті розумі­ють величину, прийняту для продавця (ліцензіара), а під максимальним — величину роялті, прийняту для покупця (ліцензіата).

Слід зауважити, що додатковий прибуток ліцензіата на одиницю продукції при збіль­шенні обсягу продаж або виробництва змен­шується. Причому спочатку має місце лінійна залежність (при зміні в 3 - 4 рази від базового варіанта), а потім нелінійна. Як правило, ліцензійною угодою передбачається так зва­не «справедливе роялті», що знаходиться між мінімальним і максимальним розмірами роялті.

У практичній діяльності через складність і довготривалість таких розрахунків часто за­стосовують емпіричний та експертний мето­ди визначення ціни ліцензії. Цими методами ціна ліцензії визначається в межах 10-30% від додаткового прибутку ліцензіара (продавця) залежно від співвідношення факторів, що сто­суються самої технології. Але ці методи не­точні, що призводить до матеріальних втрат тієї чи іншої сторони.

У зв'язку з приватизацією в Україні виник­ла проблема оцінки нематеріальних активів підприємств. Спільним наказом Фонду дер­жавного майна України та Державного комі­тету з питань науки і технологій від 27 липня 1995 р. № 969/97 затверджено Порядок екс­пертної оцінки нематеріальних активів, в яко­му зазначено види та характеристики немате­ріальних активів. Однак? у переліку немає де­яких об'єктів інтелектуальної власності, на­приклад топології мікросхем. Крім того, не враховано відсутність правової бази для ряду об'єктів інтелектуальної власності, належно­го нормативного забезпечення права власності на програми для ЕОМ, бази даних, науково-технічну інформацію.

Таким чином, описані вище розрахунки економічної ефективності використання нової техніки чи науково-технічної продукції можна поділити на три логічні частини:

¾ визначення економічної ефективності;

¾ розрахунок ціни НТП;

¾ визначення вартості репутації (іміджу) фірми або гудвілу.