Психологія особистості вчителя 4 страница
Мотивами такої поведінки, за словами А. Міллер, є несвідома потреба перенести на іншого приниження, якому батьки самі колись піддавалися; потреба дати вихід пригніченим почуттям; прагнення мати живий об'єкт для маніпулювання, розпорядясатися ним; самозахист, у т. ч. потреба ідеалізувати власне дитинство і власних батьків із допомогою догматичного перенесення батьківських педагогічних принципів на свою дитину; страх проявів індивідуальності дитини, які колись у них були придушені, тощо.
Основні принципи ненасильницької комунікації: повага дорослих, терпимість до дитячих почуттів, природність педагогічних впливів, що ґрунтуються на гуманістичних педагогічних принципах.
Окремою формою насильства є емоційне насильство: депривація, нехтування, невизнання. Цей вид насильства присутній у будь-якій його формі, у т. ч. й сексуального. Він є особливо підступним, оскільки заподіює значну шкоду розвитку особистості й формуванню механізмів самовладання.
Емоційне насильство над дитиною — будь-яка дія, що викликає в дитини стан емоційної напруги, зумовлює небезпеку нормального розвитку її емоційного життя. Зазвичай на успіх дитини батьки реагують похвалою, почуттям гордості й радістю, але за емоційного насильства їхня реакція протилежна: байдужість і роздратування. Спочатку це викликає в дитини суперечливі переисивання. Неадекватна реакція батьків на її позитивну поведінку швидко призводить до втрати мотивації на досягнення та почуття гордості, що супроводжує успіх. Вона робить висновок, що проявляти радість із приводу досягнень небезпечно й неправильно.
До емоційного насильства належать такі дії щодо дитини: ізоляція, відчуження дитини БІД нормального соціального спілкування; похмурість батьків, відмова від обговорення проблем дитини; «торгівля заборонами» (наприклад, якщо дитина не виконала уроки, їй на певний час забороняють дивитися телевізор чи гуляти); образа; тероризування (кількаразова образа словами, формування стабільного почуття страху); підтримка постійної напруги, залякування, погрози; лайка, глузування; залякування покаранням («Ще одна двійка або чергова витівка у школі, то я візьмуся за ремінь»); моральне розбещення, залучення, примус до дій, які суперечать суспільним нормам і завдають шкоди дитині (примус до здійснення крадіжок, уживання алкоголю або наркотиків).
Емоційним насильством щодо дитини є таколс постійне пред'явлення завищених вимог, що формує низьку самооцінку і призводить до фрустрації; використання надмірно суворих покарань; надзвичайна критичність, постійне залякування.
Свідченням того, що дитина стала об'єктом емоційного насильства, є: її емоційні несприйнятливість, байдужість; депресивність; ссання пальців, монотонне розгойдування; замкненість, задуманість або агресивність; «прихиляння» до будь-кого з дорослих у пошуках уваги і тепла; нічні приступи страху, поганий сон; небажання гратися. Фізіологічними реакціями дитини-жертви емоційного насильства можуть бути нічний і денний енурез (нетримання сечі); психосоматичні скарги (біль голови, у ділянці серця, погане самопочуття тощо); уповільнений фізичний і загальний розвиток.
Дитина-жертва, як правило, страждає одночасно від кількох форм насильства. Наприклад, у жертв інцесту часто руйнуються сімейні стосунки, знижується довіра до сім'ї. Діти-жертви зґвалтування часто переживають фізичне (побиття) та емоційне (погрози вбити або покалічити) насильство.
Насильство зумовлене структурою сім'ї і моделлю спілкування у ній (сім'я батька-одинака, багатодітні сім'ї; вітчим у сім'ї або прийомні діти; конфліктні або насильницькі стосунки у сім'ї; проблемні стосунки між батьками і сексуальна незадоволеність, дефіцит емоційної підтримки, ревнощі тощо). Батьки, які були об'єктами насильства або бачили його в дитинстві, схильні до нього у ставленні до своїх дітей. Із раннього віку батьки-лсертви засвоїли комплекс агресивної поведінки щодо інших людей і членів сім'ї.
Насильство над дітьми зумовлене домінуванням таких особистісних якостей батьків:
1) ригідність, тривожність, дратівливість, низька самооцінка, депресивність, імпульсивність, залежність, низький рівень емпатії, відкритості, толерантності до стресу, емоційна лабільність, агресивність, замкнутість, підозрілість, проблеми самоідентифікації;
2) негативне ставлення батьків до інших людей, неадекватні соціальні очікування щодо дитини;
3) низький рівень соціальних навичок, невміння вести діалог, розв'язувати конфлікти і проблеми, долати стрес, приймати допомогу інших;
4) психічне нездоров'я, що виражається у психопатологічних відхиленнях, невротичності, депресивності, схильності до суїциду;
5) алкоголізм і наркоманія, наслідком яких можуть
стати агресивність, гіперсексуальність, дратівливість, по
рушення координації та самокритичності, ослаблений
контроль за своєю поведінкою;
6) проблеми із фізичним здоров'ям, зокрема патологічна вагітність, важкі пологи, що впливає на нервову систему і робить жінку менш стійкою до стресора;
7) емоційна нерозвиненість і розумова відсталість, які виявляються у тому, що батьки не завжди розуміють стан дитини, особливо хворої, можуть залишити її без необхідної допомоги;
8) нерозвиненість батьківських навичок і почуттів.
Високий ризик стати жертвами насильства мають небажані діти, а також народжені після втрати батьками попередньої дитини; недоношені діти, народжені з низькою вагою; діти, які живуть у багатодітній сім'ї, народжені через невеликий період (рік); діти із вродженими або набутими каліцтвами, низьким інтелектом, порушеннями здоров'я (спадковий синдром, хронічні захворювання, у т. ч. психічні); діти із розладами, нетиповою поведінкою (дратівливість, гнівливість, імпульсивність, гіперактивність, непередбачуваність поведінки, порушення сну, енурез), а також із певними властивостями особистості (вимогливість, замкнутість, апатичність, байдужість, залежність), зі звичками, що негативно діють на нерви батькам; з недорозвиненими соціальними навичками, із неприйнятними для батьків особливостями (наприклад, «не тієї» статі, «заячою губою»); діти, яких матері виношували і народжували BajKKo, які часто хворіли, були розлучені з матір'ю протягом першого року життя.
у школі насильство полягає у застосуванні сили дітей до дітей, вчителями до учнів або учнями до вчителів. Шкільне насильство буває емоційним і фізичним.
Проявами емоційного насильства є глузування, присвоєння прізвиськ, нескінченні зауваження, необ'єктивні оцінки, висміювання, приниження у присутності інших людей, ігнорування, ізоляція, відмова від спілкування (гратися, займатися, сидіти за однією партою тощо). Воно викликає у людини травмуюче переживання, емоційну напругу, принижує її, деформує самооцінку.
Фізичне насильство здійснюється через застосування фізичної сили учнів до однокласника, нанесення фізичної травми (побиття, удари, ляпаси, псування й відбирання речей, грошей, мобільного телефона тощо).
Зазвичай, фізичне та емоційне насильство супроводлсу-ють одне одне. Жертвою може стати будь-яка дитина, та найчастіше для цього обирають слабшу, що не здатна захищати себе або тих, хто відрізняється фізичними вадами (носять окуляри, недочувають, мають рухові порушення); особливостями поведінки (замкнутість, імпульсивність) та зовнішності (руде волосся, ластовиння, «заяча губа», відстовбурчені вуха, криві ноги, особлива форма голови, носа, надмірно велика або мала вага тіла); нерозвиненими соціальними навичками; демонструють страх; не мають досвіду життя в колективі; мають виражені хвороби, низький інтелект, труднощі у навчанні та ін.
Діти, виховані в умовах материнської денривації (не отримали в грудному віці достатньої любові, турботи, із несформованою прихильністю батьків, діти із притулку, соціальні сироти), частіше зазнають насильства, ніж діти, які виховуються у нормальних сім'ях.
Шкільному насильству сприяють анонімність поведінки учнів, особливо у великих школах, і відсутність ніиро-кого вибору освітніх установ; нездоровий мікроклімат у вчительському колективі; байдуже ставлення вчителів до учнів і проявів насильства.
Шкільне насильство деструктивно впливає на дітей. Наприклад, тривалі глузування негативно позначаються на формуванні Я-концепції дитини, знижують її самооцінку, через що вона почуває себе зацькованою, намагається уникати стосунків із людьми. Інші діти уникають дружби із жертвами насильства, оскільки бояться, що самі можуть стати ними. Аутсайдерство у школі нерідко поширюється і на інші сфери соціальних стосунків: дитина і надалі може жити за «програмою невдахи». Роль жертви є причиною низького статусу у групі, проблем у навчанні і поведінці. У такої дитини вищий ризик розвитку нервово-психічних і поведінкових розладів, депресії, порушень сну, апетиту, формування після травматичного синдрому.
У підлітків шкільне насильство порушує розвиток ідентичності, тривалий стрес формує почуття безнадійності і безвихідності, підштовхує до думок про суїцид.
Порушення, що виникають внаслідок насильства, призводять до стійких особистісних змін, які перешкоджають реалізації особистості у майбутньому. Наслідки пережитого в дитинстві часто впливають на формування специфічних сімейних стосунків, особливих життєвих сценаріїв: наприклад, люди, які вдаються до насильства над дітьми, як правило, пережили його у своєму дитинстві.
Безпосередніми наслідками жорстокого ставлення, неуважності до дітей є фізичні травми, ушкодження, блювота, головні болі, втрата свідомості, крововиливи в очні яблука, гострі психічні порушення, прагнення кудись бігти, сховатися, глибока загальмованість, зовнішня байдужість. У дітей старшого віку можливий розвиток важкої депресії із почуттям власної неповноцінності.
Віддаленими наслідками бувають порушення фізичного і психічного розвитку дитини, соматичні захворювання, особистісні та емоційні порушення, соціальні деструкції.
Виховання дитини в умовах емоційного і фізичного насильств деформує її особистість, Я-концепцію, спонукальну сферу, зумовлює низьку самооцінку. Маленька дитина, яка є об'єктом нехтування, покарань, погроз, фізичного насильства, почуває себе небажаною, нелюбимою, ставиться до себе вороже, відчуває провину, сором за своє існування. Багато таких дітей не чинять спротиву насильству над собою, виростають із переконаннями, що вони погані, неспроможні в усьому. Пізніше відтворюють засвоєні правила поведінки у власному житті, у спілкуванні зі своїми дітьми.
Діти — жертви жорстокої поведінки часто відстають у фізичному рості, вазі від однолітків, пізніше починають ходити, говорити, рідпіе сміються, гірше встигають у школі, ссуть пальці, кусають нігті, займаються онанізмом. У них припухлі, заспані очі, бліде обличчя, скуйовджене волосся, неохайний одяг. Вони гігієнічно занедбані (педикульоз, висипки, поганий запах від одягу й тіла). Внаслідок насильства часто виникають захворювання. Діти, які пережили насильство, можуть на тривалий час забувати про свій травматичний досвід і згадати про нього в дорослому віці.
Діти-жертви, як правило, виявляють такі емоційні реакції:
1) переживання відповідальності за насильство («Якби я був гарним, мої батьки не робили б один одному і мені боляче...*);
2) почуття провини за постійне насильство, лсорстокість;
3) постійне порушення поведінки (навіть у спокійній обстановці від дитини можна чекати спалаху агресивності);
4) переживання втрати (діти, відділені від батька, який застосовує насильство, постійно переживають втрату. Вони можуть шкодувати за звичним життєвим укладом, з приводу втрати позитивного образу батьків, які вдавалися до насильства);
5) суперечливість (діти не усвідомлюють, що можна не знати про почуття іншої людини або мати одночасно два протилежні почуття);
6) страх бути покинутим (діти, відділені від одного з батьків через скоєне ним насильство, можуть боятися, що другий із батьків також може їх покинути або померти, тому часто відмовляються розставатися із ним);
7) потреба у надмірній увазі дорослих (для цього діти Іноді відтворюють насильство, свідками якого були);
8) страх тілесних ушкоджень (багато дітей, які були свідками насильства або відчули його на собі, переживають, що батьки моясуть відмовитися від них або заподіяти їм шкоду чи зганятимуть зло на них у майбутньому);
9) сором, переживання за майбутнє.
Найпоширенішими реакціями на насильство є низька самооцінка, переживання почуття провини і сорому, переконаність у власній неповноцінності, проблеми у спілкуванні з однолітками.
Ознаками низької самооцінки є:
а)захисна поведінка (вереск; ниття; прагнення перемогти, самоствердитися за будь-яку ціну; обман у грі; намагання бути досконалим; хвастощі і самохвальство; роздача своїх гропіей, іграшок або цукерок (підкуп); звинувачення у всьому інших; бажання мати багато речей; використання різних прийомів привернення до себе уваги);
б) антисоціальна поведінка (злодійство, брехня, бійки, псування речей; надмірна самокритика; замкнутість; сором'язливість; вибачення із кожного приводу; лякливість стосовно нових стимулів; нездатність приймати рішення; надмірні спроби завжди й усім подобатися).
Жертви фізичного і сексуального насильства часто стралсдають депресією, оскільки переживають тугу, смуток, нездатність відчувати радість, насолоду; аутоагресив-ною поведінкою, наносячи собі травми, здійснюючи суї-цид, висловлюючи суїцидальні думки. Чим важча травма, тим вищий ризик суїциду і більш глибоко виражена депресія. Таким людям притаманні поганий самоконтроль, порушення поведінки, які є спробою захистити себе від хвилювання (тривоги), почуття безпорадності. У них мало друзів, тому ш;о ровесників лякає їхня вибухова, імпульсивна поведінка.
Діти, які пережили насильство, мають труднощі в соціалізації: у них порушені зв'язки із дорослими; несфор-мовані навички спілкування з однолітками; їм бракує знань та ерудиції для здобуття авторитету у школі. Вирішення своїх проблем діти — нсертви насильства часто знаходять у кримінальному, асоціальному оточенні, нерідко переймаючи норми його лсиття.
Суїциди серед дітей і підлітків
Згідно з даними Всесвітньої організації охорони здоров'я (ВООЗ) з початку 50-х років XX ст. спостерігається тенденція до зростання кількості суїцидів не тільки серед дорослих, а й серед дітей та підлітків.
Самогубство (суїцид) проявляється в усвідомленому позбавленні себе життя; суїцидальна поведінка пов'язана також із суїцидальними спробами і проявами. Суїцидальні замахи — це суїцидальні акти, що не завершилися смертю з незалежних від суїцидента причин (обрив шнурка, своєчасно проведені реанімаційні заходи тощо); суїцидальними проявами є відповідні думки, висловлювання, натяки, що не супроводжуються діями, спрямованими на позбавлення себе життя. Серед суїцидів розрізняють самогубства (реалізовані суїциди), парасуїциди (акти самопожертви, що не призводять до смерті), пресуїциди (стан особистості, що зумовлює підвищену щодо норми вірогідність здійснення суїдидального акту, непідробне бажання людини позбавити себе життя) та демонстративно-шантажні суїциди (використовувані для тиску на оточення, маніпулювання почуттями інших людей).
Суїцид пов'язаний з психологічною кризою — емоційним станом, що виникає при зіткненні особистості з перешкодою на шляху задоволення її найважливіших життєвих потреб, яка не може бути усунена звичайними способами, відомими людині із життєвого досвіду. Вона супроводжується гострим порушенням внутрішньої емоційної рівноваги, зниженням здатності конструктивно планувати майбутнє (безнадійність).
Самогубство є одним із варіантів поведінки дитини в екстремальній ситуації. Воно обумовлюється життєвим досвідом, інтелектом, характером і стійкістю особистісних зв'язків дитини.
Суїцидогенний конфлікт може бути викликаний реальними причинами (у здорових осіб), зумовлений дисгармонійною структурою особистості чи мати психопатичну причину. Незалежно від причин конфлікт для суб'єкта завжди реальний, супроводжується інтенсивними важкими переисиваннями.
Називають поведінкові, комунікативні, когнітивні, емоційні індикатори суїциду.
Поведінкові індикатори суїцидального ризику — це зловживання психоактивними речовинами, алкоголем; втеча із дому; самоізоляція; різке зниження повсякденної активності; зміна звичок; вибір тем розмови і читання літератури, пов'язаними зі смертю і самогубствами; часте прослуховування траурної або сумної музики; приведення справ у порядок (оформлення заповіту, врегулювання конфліктів, листи до родичів і друзів, роздаровування особистих речей); схильність до невиправдано ризикованих вчинків; відвідини лікаря без очевидної необхідності; порушення дисципліни або зниження якості роботи і пов'язані з цим неприємності у навчанні; придбання засобів для здійснення суїциду.
Комунікативними індикаторами є прямі або непрямі повідомлення про суїцидальні наміри («хочу померти» — пряме повідомлення, «скоро все це закінчиться» — непряме); нсарти, іронічні вислови про бажання померти, безглуздість життя; запевнення у безпорадності і залежності від інших; прош,ання; повідомлення про конкретний план суїциду; самозвинувачення; двояка оцінка значущих подій; повільна, маловиразна мова.
Когнітивні індикатори: позитивні настанови щодо су-їцидальної поведінки; негативні оцінки своєї особистості, навколишнього світу і свого майбутнього; уявлення про власну особистість як про нікчемну, що не має права жити; уявлення про світ як про місце втрат і разчарувапь; уявлення про майбутнє як безперспективне, безнадійне; нездатність побачити інші прийнятні шляхи розв'язання проблеми, окрім суїциду; наявність суїцидальних думок, намірів, планів.
Емоційні індикатори передбачають амбівалентне ставлення до життя; байдужість до своєї долі, пригніченість, безнадійність, безпорадність, відчай; переисивання горя; ознаки депресії (паніка, тривога, знижена здатність до концентрації уваги та волі, безсоння, вживання алкоголю, втрата здатності відчувати задоволення); невластива агресія або ненависть до себе; ворожість; переживання вини, невдачі, поразки; надмірні побоювання або страхи; відчуття своєї малозначущості, нікчемності, непотрібності; неуважність або розгубленість.
Ступінь суїцидального ризику прямо пов'язаний із характером наявних у підлітка думок про самогубство, які можуть з'являтися у нього рідко («добре б заснути і не прокинутися'>), постійно функціонувати як твердий намір вчинити самовбивство («я зроблю це, інніого виходу немає») або існувати у вигляді конкретного плану (ріпіення) про метод, засоби, час і місце самогубства. Чим краще розроблений су-їцидальний план, тим вища ймовірність його реалізації.
Переживання синдрому втрати
Важкою ситуацією для дитини є смерть рідних, яка породжує синдром втрати («гостре горе») — сильні емоції, пережиті в результаті втрати близької, коханої людини. Втрата може бути тимчасовою (розлука) або постійною (смерть), реальною або уявною, фізичною або психологічною, її супроводжують сум, страх, гнів, провина, сором. Важкі втрати порушують особистісні межі, руйнують ілюзії контролю та безпеки, зумовлюють розвиток хвороби: дитина ніби застрягає на певній стадії синдрому втрати.
Застрягання на втраті спричинюють раптова або насильницька смерть, трагічна загибель близької людини; самогубство; конфлікти з людиною безпосередньо перед їі смертю, непрощені образи, заподіяні їй прикрості; трагічні ситуації невизначеності, коли близька людина зникла безвісти; особа, яка померла, відігравала виняткову роль у житті дитини, була для неї метою і сенсом життя; страх перед інтенсивними переживаннями, невіра у свою здатність перебороти їх.
Типовими проявами симптому втрати є: порушення сну, дратівливість, труднощі з концентрацією уваги; втрата інтересу до новин, роботи, друзів, церкви тощо; пригніченість, апатія і відчулсення, прагнення до самотності; плач; самозвинувачення; суїцидальні думки; соматичні симптоми (захворювання, входження у хворобу); почуття втоми; застосування снодійних, заспокійливих медикаментів; галюцинації, ототожнення із померлим або відчуття його присутності.
Нетиповими, патологічними симптомами втрати є: тривале переживання горя (кілька років); затримка реакції на смерть близького (відсутність страждань протягом двох і більше тижнів); сильна депресія, що супроводжується безсонням; почуття самознищення, напруга, гіркі докори на свою адресу; поява психосоматичних хвороб (виразковий коліт, ревматичний артрит, астма), ослаблення чутливості тощо; іпохондрія (розвиток симптомів, від яких страждав померлий); велика ворожість, спрямована проти конкретних людей; поведінка, яка не узгоджується із соціальною та економічною доцільністю; зміна стилю лсит-тя; слабовиражені емоції; нездатність переживати; різкі переходи від страждань до самовдоволення; виношування суїцидальних планів; зміна ставлення до друзів і родичів; дратівливість, прогресуюча ізольованість.
За особливо сильних переясивань горе стає причиною хвороби і смерті людини, яка пережила втрату. Емоційними симптомами втрати є сум, гнів, тривога, безпорадність, байдужість; когнітивними — нав'язливі думки, невір'я, відчуття присутності померлого; поведінковими — порушення сну, безглузда поведінка, уникання речей і місць, пов'язаних із померлим, фетишизм, гіперактивність, відхід від соціальних контактів, втрата інтересів.
Індивідуальні особливості переживання горя дуже різні, вони можуть проявлятися навіть через рік після втрати. Та якщо через кілька років ознаки горя суттєво заважають у житті, є підстави стверджувати про ускладнене горе (його переживає 10^15 % людей, які горюють).
Дитині, яка переживає втрату, необхідно усвідомити, що дорога людина померла, вона ніколи не повернеться. У цей період дитина, яка втратила матір (батька чи обох батьків), шукає її, автоматично намагається вступити у контакт з нею: машинально набирає телефонний номер бачить серед перехожих на вулиці, купує продукти для неї тощо. Така поведінка спрямована на відновлення зв'язку, її необхідно замінити поведінкою, спрямованою на відмову від зв'язку з померлим.
Нерідко дитина заперечує те, що сталося. Якщо вона не переборює горе втрати, тоді «робота горя» блокується на ранніх етапах. Заперечення може використовуватися на різних рівнях і набувати різних форм, як правило, вона містить у собі заперечення факту втрати або його значущості чи незворотності. Заперечення факту втрати може відбуватися у формі легкого розладу або у важких психологічних формах, коли дитина проводить кілька днів у квартирі з померлим, перш ніж зауважує факт його смерті. Часто проявляється менш патологічна форма прояву заперечення -— «муміфікація», коли людина зберігає все так, як було за померлого, щоб бути готовою до його повернення. Якщо це триває недовго, то пом'якшує переживання і пристосування до втрати. Ненормально, якщо така поведінка триває роками, переживання горя зупиняється, людина відмовляється визнати зміни, що відбулися в її житті. Легшою формою заперечення є бачення людиною померлого в кому-небудь іншому, наприклад овдовіла жінка бачить чоловіка у своєму онукові.
Люди уникають реальності втрати запереченням її значущості («ми не були близькі», «він був поганим батьком», «я за ним не нудьгую»). Іноді вони проявляють протилежну до «муміфікації» поведінку: поспішно ховають усе, що може нагадати про покійного. Через це дитина, яка пережила втрату, оберігає себе від фактів, що підтверджують її реальність. У неї можливий розвиток патологічних реакцій втрати.
Поширене вибіркове забування (людина забуває окремі речі, сторони життя покійного), заперечення незворотності втрати (дитина уникає її усвідомлення, зберігає ірраціональну надію знову зустрітися із померлим). Це нормально тільки в перші тижні після втрати, коли поведінка спрямована на відновлення зв'язку. У релігійних людей нормою є критичне ставлення до втрати (розуміння, що у цьому житті вже ніколи вони не будуть разом із покійним і з'єднаються із ним у іншому світі). Це очікування не потрібно руйнувати, оскільки воно — елемент нормальної картини світу глибоко віруючих людей.
Дитині, яку спіткало горе, потрібно допомогти пережити біль утрати, усі складні почуття, які її супроводжують. Реакції болю індивідуальні, не всі відчувають біль однакової сили, бо у дитини може порушитися контакт не тільки із зовнішньою реальністю, але і з внутрішніми переживаннями. Іноді втрата переживається, як апатія, відсутність почуттів, але вона повинна обов'язково бути пережита.
Часто люди, які перебувають поруч з тим, кого спіткало горе, переживають дискомфорт від його болю і гірких почуттів. Вони не знають, як себе поводити, свідомо або несвідомо повідомляють йому: «Ти не повинен горювати». Це часто вступає у взаємодію із власними психологічними захистами дитини, яка переживає втрату, і призводить до заперечення необхідності або неминучості горя, іноді навіть виражається словами: «Я не повинна за ним плакати», «Тепер не час горювати?. Тоді переживання горя блокується, не відбувається від реагування, емоції не приходять до свого логічного завершення. Неправильно також заперечувати наявність болю, запобігати болісним думкам і переживанням, уникати будь-яких спогадів про покійного, намагатися забутися під дією алкоголю, наркотиків, змінювати житло, безперервно подорожувати, працювати з високою напругою, щоб відволік-тися від них.
Реакцією на смерть може бути ейфорія, пов'язана з відмовою вірити в те, гцо сталося. Вона супроводжується постійним відчуттям присутності покійного. Однак ці стани нестійкі. Такій дитині необхідно допомогти відкрити і прожити біль, не руйнуючи внутрішній світ, ш;об не нести його через все життя. Повернення до переживань втрати може виявитися значно боліснішим і важчим. Відтермі-новане переживання болю важче і тому, що дитина вже не може отримати того співчуття й підтримки, які їй виявляють відразу після втрати І які допомагають справитися із горем.
Коли дитина втрачає близького, вона втрачає не тільки людину, якій адресовані почуття і від якої почуття виходять, а й певний спосіб життя, системну взаємодію, узвичаєний устрій розподілу обов'язків тощо. Ця порожнеча повинна бути заповнена, і життя слід організувати на новий лад. Організація нового оточення здійснюється через нові речі, стосунки та ролі (сироти). Дитина може цього й не усвідомлювати.
Із утратою рідної людини деякі підлітки, юнаки одночасно переживають почуття втрати себе, власного Я. Це призводить до сильного регресу, сприйняття себе як безпомічного, нездатного справлятися із труднощами. Збереження пасивної, безпомічної позиції допомагає уникати самотності. Друзі і близькі повинні взяти участь у житті дитини, яка пережила втрату, згуртуватися в турботі про тих, на кого втрата вплинула найсильніше.
Педагог має з'ясувати для себе, що дитина втратила і як це може бути заповнено. Про це варто говорити з нею, допомогти їй оволодіти новими навичками, новими способами подолання труднощів, відкрити нові можливості. У результаті цих старань відбувається переформулювання факту втрати в щось таке, що має також позитивний зміст.
У цей період необхідно вибудувати нове ставлення до померлого, жити без нього. Це не потребує ні забуття, ні відсутності емоції, а тільки їхньої перебудови. Емоційне ставлення до померлого повинне так змінитися, щоб можна було продовжувати вступати у нові емоційно насичені стосунки з людьми.
Втрата близької людини трапляється не тільки за її смерті, а й за розлучення батьків. Для дитини розлучення — смерть стосунків, що викликає в неї різноманітні, але май-лсе завжди хворобливі почуття.
У ситуаціях, які призводять до значних порушень у психічному та особистісному розвитку дітей, педагог повинен вчасно за надійними показниками реагувати на зміни, здійснювати профілактичну роботу, взаємодіяти із практичним психологом і працівниками соціальних служб.
Педагогу необхідно знати аномалії у психічному та особистісному розвитку дітей (затримка інтелектуального розвитку), розлади у дитячому і підлітковому віці та причини їх виникнення. Він повинен своєчасно виявляти і по-передлсувати насильство над дітьми (фізичне, сексуальне, психологічне, емоційне) у сім'ї та школі. У багатьох ситуаціях, наприклад переживанні синдрому втрати, він моисе надати суттєву допомогу дитині.
Дата добавления: 2015-08-26; просмотров: 965;