Психологія особистості вчителя 4 страница

Мотивами такої поведінки, за словами А. Міллер, є не­свідома потреба перенести на іншого приниження, якому батьки самі колись піддавалися; потреба дати вихід приг­ніченим почуттям; прагнення мати живий об'єкт для мані­пулювання, розпорядясатися ним; самозахист, у т. ч. по­треба ідеалізувати власне дитинство і власних батьків із допомогою догматичного перенесення батьківських педа­гогічних принципів на свою дитину; страх проявів індиві­дуальності дитини, які колись у них були придушені, тощо.

Основні принципи ненасильницької комунікації: пова­га дорослих, терпимість до дитячих почуттів, природність педагогічних впливів, що ґрунтуються на гуманістичних педагогічних принципах.

Окремою формою насильства є емоційне насильство: депривація, нехтування, невизнання. Цей вид насильства присутній у будь-якій його формі, у т. ч. й сексуального. Він є особливо підступним, оскільки заподіює значну шко­ду розвитку особистості й формуванню механізмів само­владання.

Емоційне насильство над дитиною — будь-яка дія, що викликає в дитини стан емоційної напруги, зумовлює не­безпеку нормального розвитку її емоційного життя. Зазви­чай на успіх дитини батьки реагують похвалою, почуттям гордості й радістю, але за емоційного насильства їхня реакція протилежна: байдужість і роздратування. Спочатку це викликає в дитини суперечливі переисивання. Неаде­кватна реакція батьків на її позитивну поведінку швидко призводить до втрати мотивації на досягнення та почуття гордості, що супроводжує успіх. Вона робить висновок, що проявляти радість із приводу досягнень небезпечно й не­правильно.

До емоційного насильства належать такі дії щодо дити­ни: ізоляція, відчуження дитини БІД нормального соціаль­ного спілкування; похмурість батьків, відмова від обгово­рення проблем дитини; «торгівля заборонами» (напри­клад, якщо дитина не виконала уроки, їй на певний час забороняють дивитися телевізор чи гуляти); образа; теро­ризування (кількаразова образа словами, формування ста­більного почуття страху); підтримка постійної напруги, залякування, погрози; лайка, глузування; залякування покаранням («Ще одна двійка або чергова витівка у школі, то я візьмуся за ремінь»); моральне розбещення, залучен­ня, примус до дій, які суперечать суспільним нормам і зав­дають шкоди дитині (примус до здійснення крадіжок, уживання алкоголю або наркотиків).

Емоційним насильством щодо дитини є таколс постійне пред'явлення завищених вимог, що формує низьку само­оцінку і призводить до фрустрації; використання надмірно суворих покарань; надзвичайна критичність, постійне за­лякування.

Свідченням того, що дитина стала об'єктом емоційного насильства, є: її емоційні несприйнятливість, байдужість; депресивність; ссання пальців, монотонне розгойдування; замкненість, задуманість або агресивність; «прихиляння» до будь-кого з дорослих у пошуках уваги і тепла; нічні при­ступи страху, поганий сон; небажання гратися. Фізіоло­гічними реакціями дитини-жертви емоційного насильства можуть бути нічний і денний енурез (нетримання сечі); психосоматичні скарги (біль голови, у ділянці серця, пога­не самопочуття тощо); уповільнений фізичний і загальний розвиток.

Дитина-жертва, як правило, страждає одночасно від кількох форм насильства. Наприклад, у жертв інцесту ча­сто руйнуються сімейні стосунки, знижується довіра до сім'ї. Діти-жертви зґвалтування часто переживають фі­зичне (побиття) та емоційне (погрози вбити або покалічи­ти) насильство.

Насильство зумовлене структурою сім'ї і моделлю спіл­кування у ній (сім'я батька-одинака, багатодітні сім'ї; вітчим у сім'ї або прийомні діти; конфліктні або насильницькі стосунки у сім'ї; проблемні стосунки між батьками і сек­суальна незадоволеність, дефіцит емоційної підтримки, рев­нощі тощо). Батьки, які були об'єктами насильства або ба­чили його в дитинстві, схильні до нього у ставленні до своїх дітей. Із раннього віку батьки-лсертви засвоїли комплекс аг­ресивної поведінки щодо інших людей і членів сім'ї.

Насильство над дітьми зумовлене домінуванням таких особистісних якостей батьків:

1) ригідність, тривожність, дратівливість, низька само­оцінка, депресивність, імпульсивність, залежність, низь­кий рівень емпатії, відкритості, толерантності до стресу, емоційна лабільність, агресивність, замкнутість, підозрі­лість, проблеми самоідентифікації;

2) негативне ставлення батьків до інших людей, неаде­кватні соціальні очікування щодо дитини;

3) низький рівень соціальних навичок, невміння вести діалог, розв'язувати конфлікти і проблеми, долати стрес, приймати допомогу інших;

4) психічне нездоров'я, що виражається у психопатоло­гічних відхиленнях, невротичності, депресивності, схиль­ності до суїциду;

5) алкоголізм і наркоманія, наслідком яких можуть
стати агресивність, гіперсексуальність, дратівливість, по­
рушення координації та самокритичності, ослаблений
контроль за своєю поведінкою;

6) проблеми із фізичним здоров'ям, зокрема патологіч­на вагітність, важкі пологи, що впливає на нервову систе­му і робить жінку менш стійкою до стресора;

7) емоційна нерозвиненість і розумова відсталість, які виявляються у тому, що батьки не завжди розуміють стан дитини, особливо хворої, можуть залишити її без необхід­ної допомоги;

8) нерозвиненість батьківських навичок і почуттів.

Високий ризик стати жертвами насильства мають не­бажані діти, а також народжені після втрати батьками по­передньої дитини; недоношені діти, народжені з низькою вагою; діти, які живуть у багатодітній сім'ї, народжені че­рез невеликий період (рік); діти із вродженими або набути­ми каліцтвами, низьким інтелектом, порушеннями здо­ров'я (спадковий синдром, хронічні захворювання, у т. ч. психічні); діти із розладами, нетиповою поведінкою (дра­тівливість, гнівливість, імпульсивність, гіперактивність, непередбачуваність поведінки, порушення сну, енурез), а також із певними властивостями особистості (вимогливість, замкнутість, апатичність, байдужість, залежність), зі звичками, що негативно діють на нерви батькам; з недо­розвиненими соціальними навичками, із неприйнятними для батьків особливостями (наприклад, «не тієї» статі, «заячою губою»); діти, яких матері виношували і наро­джували BajKKo, які часто хворіли, були розлучені з ма­тір'ю протягом першого року життя.

у школі насильство полягає у застосуванні сили дітей до дітей, вчителями до учнів або учнями до вчителів. Шкільне насильство буває емоційним і фізичним.

Проявами емоційного насильства є глузування, при­своєння прізвиськ, нескінченні зауваження, необ'єктивні оцінки, висміювання, приниження у присутності інших людей, ігнорування, ізоляція, відмова від спілкування (гратися, займатися, сидіти за однією партою тощо). Воно викликає у людини травмуюче переживання, емоційну на­пругу, принижує її, деформує самооцінку.

Фізичне насильство здійснюється через застосування фізичної сили учнів до однокласника, нанесення фізичної травми (побиття, удари, ляпаси, псування й відбирання речей, грошей, мобільного телефона тощо).

Зазвичай, фізичне та емоційне насильство супроводлсу-ють одне одне. Жертвою може стати будь-яка дитина, та найчастіше для цього обирають слабшу, що не здатна захи­щати себе або тих, хто відрізняється фізичними вадами (носять окуляри, недочувають, мають рухові порушення); особливостями поведінки (замкнутість, імпульсивність) та зовнішності (руде волосся, ластовиння, «заяча губа», від­стовбурчені вуха, криві ноги, особлива форма голови, носа, надмірно велика або мала вага тіла); нерозвиненими соціальними навичками; демонструють страх; не мають досвіду життя в колективі; мають виражені хвороби, низь­кий інтелект, труднощі у навчанні та ін.

Діти, виховані в умовах материнської денривації (не отримали в грудному віці достатньої любові, турботи, із несформованою прихильністю батьків, діти із притулку, соціальні сироти), частіше зазнають насильства, ніж діти, які виховуються у нормальних сім'ях.

Шкільному насильству сприяють анонімність поведін­ки учнів, особливо у великих школах, і відсутність ніиро-кого вибору освітніх установ; нездоровий мікроклімат у вчительському колективі; байдуже ставлення вчителів до учнів і проявів насильства.

Шкільне насильство деструктивно впливає на дітей. Наприклад, тривалі глузування негативно позначаються на формуванні Я-концепції дитини, знижують її самооцін­ку, через що вона почуває себе зацькованою, намагається уникати стосунків із людьми. Інші діти уникають дружби із жертвами насильства, оскільки бояться, що самі можуть стати ними. Аутсайдерство у школі нерідко поширюється і на інші сфери соціальних стосунків: дитина і надалі може жити за «програмою невдахи». Роль жертви є причиною низького статусу у групі, проблем у навчанні і поведінці. У такої дитини вищий ризик розвитку нервово-психічних і поведінкових розладів, депресії, порушень сну, апетиту, формування після травматичного синдрому.

У підлітків шкільне насильство порушує розвиток ідентичності, тривалий стрес формує почуття безнадійно­сті і безвихідності, підштовхує до думок про суїцид.

Порушення, що виникають внаслідок насильства, приз­водять до стійких особистісних змін, які перешкоджають реалізації особистості у майбутньому. Наслідки пережито­го в дитинстві часто впливають на формування специфіч­них сімейних стосунків, особливих життєвих сценаріїв: на­приклад, люди, які вдаються до насильства над дітьми, як правило, пережили його у своєму дитинстві.

Безпосередніми наслідками жорстокого ставлення, не­уважності до дітей є фізичні травми, ушкодження, блюво­та, головні болі, втрата свідомості, крововиливи в очні яблука, гострі психічні порушення, прагнення кудись біг­ти, сховатися, глибока загальмованість, зовнішня байду­жість. У дітей старшого віку можливий розвиток важкої депресії із почуттям власної неповноцінності.

Віддаленими наслідками бувають порушення фізичного і психічного розвитку дитини, соматичні захворювання, особистісні та емоційні порушення, соціальні деструкції.

Виховання дитини в умовах емоційного і фізичного на­сильств деформує її особистість, Я-концепцію, спонукальну сферу, зумовлює низьку самооцінку. Маленька дитина, яка є об'єктом нехтування, покарань, погроз, фізичного насиль­ства, почуває себе небажаною, нелюбимою, ставиться до себе вороже, відчуває провину, сором за своє існування. Ба­гато таких дітей не чинять спротиву насильству над собою, виростають із переконаннями, що вони погані, неспромож­ні в усьому. Пізніше відтворюють засвоєні правила поведін­ки у власному житті, у спілкуванні зі своїми дітьми.

Діти — жертви жорстокої поведінки часто відстають у фізичному рості, вазі від однолітків, пізніше починають хо­дити, говорити, рідпіе сміються, гірше встигають у школі, ссуть пальці, кусають нігті, займаються онанізмом. У них припухлі, заспані очі, бліде обличчя, скуйовджене волосся, неохайний одяг. Вони гігієнічно занедбані (педикульоз, ви­сипки, поганий запах від одягу й тіла). Внаслідок насиль­ства часто виникають захворювання. Діти, які пережили насильство, можуть на тривалий час забувати про свій травматичний досвід і згадати про нього в дорослому віці.

Діти-жертви, як правило, виявляють такі емоційні ре­акції:

1) переживання відповідальності за насильство («Якби я був гарним, мої батьки не робили б один одному і мені бо­ляче...*);

2) почуття провини за постійне насильство, лсорстокість;

3) постійне порушення поведінки (навіть у спокійній об­становці від дитини можна чекати спалаху агресивності);

4) переживання втрати (діти, відділені від батька, який застосовує насильство, постійно переживають втрату. Вони можуть шкодувати за звичним життєвим укладом, з приводу втрати позитивного образу батьків, які вдавалися до насильства);

5) суперечливість (діти не усвідомлюють, що можна не знати про почуття іншої людини або мати одночасно два протилежні почуття);

6) страх бути покинутим (діти, відділені від одного з батьків через скоєне ним насильство, можуть боятися, що другий із батьків також може їх покинути або померти, тому часто відмовляються розставатися із ним);

7) потреба у надмірній увазі дорослих (для цього діти Іноді відтворюють насильство, свідками якого були);

8) страх тілесних ушкоджень (багато дітей, які були свідками насильства або відчули його на собі, переживають, що батьки моясуть відмовитися від них або заподіяти їм шкоду чи зганятимуть зло на них у майбутньому);

9) сором, переживання за майбутнє.
Найпоширенішими реакціями на насильство є низька самооцінка, переживання почуття провини і сорому, переконаність у власній неповноцінності, проблеми у спілку­ванні з однолітками.

Ознаками низької самооцінки є:

а)захисна поведінка (вереск; ниття; прагнення пере­могти, самоствердитися за будь-яку ціну; обман у грі; нама­гання бути досконалим; хвастощі і самохвальство; роздача своїх гропіей, іграшок або цукерок (підкуп); звинувачення у всьому інших; бажання мати багато речей; використання різних прийомів привернення до себе уваги);

б) антисоціальна поведінка (злодійство, брехня, бійки, псування речей; надмірна самокритика; замкнутість; сором'язливість; вибачення із кожного приводу; лякливість стосовно нових стимулів; нездатність приймати рішення; надмірні спроби завжди й усім подобатися).

Жертви фізичного і сексуального насильства часто стралсдають депресією, оскільки переживають тугу, сму­ток, нездатність відчувати радість, насолоду; аутоагресив-ною поведінкою, наносячи собі травми, здійснюючи суї-цид, висловлюючи суїцидальні думки. Чим важча травма, тим вищий ризик суїциду і більш глибоко виражена депре­сія. Таким людям притаманні поганий самоконтроль, по­рушення поведінки, які є спробою захистити себе від хви­лювання (тривоги), почуття безпорадності. У них мало друзів, тому ш;о ровесників лякає їхня вибухова, імпуль­сивна поведінка.

Діти, які пережили насильство, мають труднощі в со­ціалізації: у них порушені зв'язки із дорослими; несфор-мовані навички спілкування з однолітками; їм бракує знань та ерудиції для здобуття авторитету у школі. Вирі­шення своїх проблем діти — нсертви насильства часто зна­ходять у кримінальному, асоціальному оточенні, нерідко переймаючи норми його лсиття.

Суїциди серед дітей і підлітків

Згідно з даними Всесвітньої організації охорони здо­ров'я (ВООЗ) з початку 50-х років XX ст. спостерігається тенденція до зростання кількості суїцидів не тільки серед дорослих, а й серед дітей та підлітків.

Самогубство (суїцид) проявляється в усвідомленому позбавленні себе життя; суїцидальна поведінка пов'язана також із суїцидальними спробами і проявами. Суїцидальні замахи — це суїцидальні акти, що не завершилися смертю з незалежних від суїцидента причин (обрив шнурка, своє­часно проведені реанімаційні заходи тощо); суїцидальни­ми проявами є відповідні думки, висловлювання, натяки, що не супроводжуються діями, спрямованими на позбав­лення себе життя. Серед суїцидів розрізняють самогуб­ства (реалізовані суїциди), парасуїциди (акти самопожер­тви, що не призводять до смерті), пресуїциди (стан особи­стості, що зумовлює підвищену щодо норми вірогідність здійснення суїдидального акту, непідробне бажання люди­ни позбавити себе життя) та демонстративно-шантажні суїциди (використовувані для тиску на оточення, маніпу­лювання почуттями інших людей).

Суїцид пов'язаний з психологічною кризою — емоцій­ним станом, що виникає при зіткненні особистості з пе­решкодою на шляху задоволення її найважливіших жит­тєвих потреб, яка не може бути усунена звичайними спосо­бами, відомими людині із життєвого досвіду. Вона супроводжується гострим порушенням внутрішньої емо­ційної рівноваги, зниженням здатності конструктивно планувати майбутнє (безнадійність).

Самогубство є одним із варіантів поведінки дитини в екстремальній ситуації. Воно обумовлюється життєвим досвідом, інтелектом, характером і стійкістю особистісних зв'язків дитини.

Суїцидогенний конфлікт може бути викликаний ре­альними причинами (у здорових осіб), зумовлений дисгар­монійною структурою особистості чи мати психопатичну причину. Незалежно від причин конфлікт для суб'єкта завжди реальний, супроводжується інтенсивними важки­ми переисиваннями.

Називають поведінкові, комунікативні, когнітивні, емоційні індикатори суїциду.

Поведінкові індикатори суїцидального ризику — це зловживання психоактивними речовинами, алкоголем; втеча із дому; самоізоляція; різке зниження повсякденної активності; зміна звичок; вибір тем розмови і читання лі­тератури, пов'язаними зі смертю і самогубствами; часте прослуховування траурної або сумної музики; приведення справ у порядок (оформлення заповіту, врегулювання кон­фліктів, листи до родичів і друзів, роздаровування особи­стих речей); схильність до невиправдано ризикованих вчинків; відвідини лікаря без очевидної необхідності; по­рушення дисципліни або зниження якості роботи і пов'я­зані з цим неприємності у навчанні; придбання засобів для здійснення суїциду.

Комунікативними індикаторами є прямі або непрямі повідомлення про суїцидальні наміри («хочу померти» — пряме повідомлення, «скоро все це закінчиться» — непря­ме); нсарти, іронічні вислови про бажання померти, без­глуздість життя; запевнення у безпорадності і залежності від інших; прош,ання; повідомлення про конкретний план суїциду; самозвинувачення; двояка оцінка значущих по­дій; повільна, маловиразна мова.

Когнітивні індикатори: позитивні настанови щодо су-їцидальної поведінки; негативні оцінки своєї особистості, навколишнього світу і свого майбутнього; уявлення про власну особистість як про нікчемну, що не має права жити; уявлення про світ як про місце втрат і разчарувапь; уяв­лення про майбутнє як безперспективне, безнадійне; не­здатність побачити інші прийнятні шляхи розв'язання проблеми, окрім суїциду; наявність суїцидальних думок, намірів, планів.

Емоційні індикатори передбачають амбівалентне ста­влення до життя; байдужість до своєї долі, пригніченість, безнадійність, безпорадність, відчай; переисивання горя; ознаки депресії (паніка, тривога, знижена здатність до концентрації уваги та волі, безсоння, вживання алкоголю, втрата здатності відчувати задоволення); невластива агре­сія або ненависть до себе; ворожість; переживання вини, невдачі, поразки; надмірні побоювання або страхи; відчут­тя своєї малозначущості, нікчемності, непотрібності; не­уважність або розгубленість.

Ступінь суїцидального ризику прямо пов'язаний із ха­рактером наявних у підлітка думок про самогубство, які мо­жуть з'являтися у нього рідко («добре б заснути і не проки­нутися'>), постійно функціонувати як твердий намір вчини­ти самовбивство («я зроблю це, інніого виходу немає») або існувати у вигляді конкретного плану (ріпіення) про метод, засоби, час і місце самогубства. Чим краще розроблений су-їцидальний план, тим вища ймовірність його реалізації.

Переживання синдрому втрати

Важкою ситуацією для дитини є смерть рідних, яка породжує синдром втрати («гостре горе») — сильні емо­ції, пережиті в результаті втрати близької, коханої люди­ни. Втрата може бути тимчасовою (розлука) або постій­ною (смерть), реальною або уявною, фізичною або психо­логічною, її супроводжують сум, страх, гнів, провина, сором. Важкі втрати порушують особистісні межі, руйну­ють ілюзії контролю та безпеки, зумовлюють розвиток хвороби: дитина ніби застрягає на певній стадії синдрому втрати.

Застрягання на втраті спричинюють раптова або на­сильницька смерть, трагічна загибель близької людини; самогубство; конфлікти з людиною безпосередньо перед їі смертю, непрощені образи, заподіяні їй прикрості; трагіч­ні ситуації невизначеності, коли близька людина зникла безвісти; особа, яка померла, відігравала виняткову роль у житті дитини, була для неї метою і сенсом життя; страх перед інтенсивними переживаннями, невіра у свою здатність перебороти їх.

Типовими проявами симптому втрати є: порушення сну, дратівливість, труднощі з концентрацією уваги; втра­та інтересу до новин, роботи, друзів, церкви тощо; пригні­ченість, апатія і відчулсення, прагнення до самотності; плач; самозвинувачення; суїцидальні думки; соматичні симптоми (захворювання, входження у хворобу); почуття втоми; застосування снодійних, заспокійливих медика­ментів; галюцинації, ототожнення із померлим або відчут­тя його присутності.

Нетиповими, патологічними симптомами втрати є: тривале переживання горя (кілька років); затримка реак­ції на смерть близького (відсутність страждань протягом двох і більше тижнів); сильна депресія, що супроводжуєть­ся безсонням; почуття самознищення, напруга, гіркі доко­ри на свою адресу; поява психосоматичних хвороб (вираз­ковий коліт, ревматичний артрит, астма), ослаблення чут­ливості тощо; іпохондрія (розвиток симптомів, від яких страждав померлий); велика ворожість, спрямована проти конкретних людей; поведінка, яка не узгоджується із со­ціальною та економічною доцільністю; зміна стилю лсит-тя; слабовиражені емоції; нездатність переживати; різкі переходи від страждань до самовдоволення; виношування суїцидальних планів; зміна ставлення до друзів і родичів; дратівливість, прогресуюча ізольованість.

За особливо сильних переясивань горе стає причиною хвороби і смерті людини, яка пережила втрату. Емоційни­ми симптомами втрати є сум, гнів, тривога, безпорадність, байдужість; когнітивними — нав'язливі думки, невір'я, відчуття присутності померлого; поведінковими — пору­шення сну, безглузда поведінка, уникання речей і місць, пов'язаних із померлим, фетишизм, гіперактивність, від­хід від соціальних контактів, втрата інтересів.

Індивідуальні особливості переживання горя дуже різ­ні, вони можуть проявлятися навіть через рік після втра­ти. Та якщо через кілька років ознаки горя суттєво зава­жають у житті, є підстави стверджувати про ускладнене горе (його переживає 10^15 % людей, які горюють).

Дитині, яка переживає втрату, необхідно усвідомити, що дорога людина померла, вона ніколи не повернеться. У цей період дитина, яка втратила матір (батька чи обох батьків), шукає її, автоматично намагається вступити у контакт з нею: машинально набирає телефонний номер бачить серед перехожих на вулиці, купує продукти для неї тощо. Така поведінка спрямована на відновлення зв'язку, її необхідно замінити поведінкою, спрямованою на відмо­ву від зв'язку з померлим.

Нерідко дитина заперечує те, що сталося. Якщо вона не переборює горе втрати, тоді «робота горя» блокується на ранніх етапах. Заперечення може використовуватися на різних рівнях і набувати різних форм, як правило, вона мі­стить у собі заперечення факту втрати або його значущості чи незворотності. Заперечення факту втрати може відбува­тися у формі легкого розладу або у важких психологічних формах, коли дитина проводить кілька днів у квартирі з померлим, перш ніж зауважує факт його смерті. Часто проявляється менш патологічна форма прояву заперечен­ня -— «муміфікація», коли людина зберігає все так, як було за померлого, щоб бути готовою до його повернення. Якщо це триває недовго, то пом'якшує переживання і при­стосування до втрати. Ненормально, якщо така поведінка триває роками, переживання горя зупиняється, людина відмовляється визнати зміни, що відбулися в її житті. Лег­шою формою заперечення є бачення людиною померлого в кому-небудь іншому, наприклад овдовіла жінка бачить чо­ловіка у своєму онукові.

Люди уникають реальності втрати запереченням її зна­чущості («ми не були близькі», «він був поганим батьком», «я за ним не нудьгую»). Іноді вони проявляють протилеж­ну до «муміфікації» поведінку: поспішно ховають усе, що може нагадати про покійного. Через це дитина, яка пере­жила втрату, оберігає себе від фактів, що підтверджують її реальність. У неї можливий розвиток патологічних реак­цій втрати.

Поширене вибіркове забування (людина забуває окремі речі, сторони життя покійного), заперечення незворотно­сті втрати (дитина уникає її усвідомлення, зберігає ірра­ціональну надію знову зустрітися із померлим). Це нор­мально тільки в перші тижні після втрати, коли поведінка спрямована на відновлення зв'язку. У релігійних людей нормою є критичне ставлення до втрати (розуміння, що у цьому житті вже ніколи вони не будуть разом із покійним і з'єднаються із ним у іншому світі). Це очікування не пот­рібно руйнувати, оскільки воно — елемент нормальної картини світу глибоко віруючих людей.

Дитині, яку спіткало горе, потрібно допомогти пере­жити біль утрати, усі складні почуття, які її супроводжують. Реакції болю індивідуальні, не всі відчувають біль однакової сили, бо у дитини може порушитися контакт не тільки із зовнішньою реальністю, але і з внутрішніми переживаннями. Іноді втрата переживається, як апатія, відсутність почуттів, але вона повинна обов'язково бути пережита.

Часто люди, які перебувають поруч з тим, кого спітка­ло горе, переживають дискомфорт від його болю і гірких почуттів. Вони не знають, як себе поводити, свідомо або несвідомо повідомляють йому: «Ти не повинен горюва­ти». Це часто вступає у взаємодію із власними психоло­гічними захистами дитини, яка переживає втрату, і призводить до заперечення необхідності або неминучості горя, іноді навіть виражається словами: «Я не повинна за ним плакати», «Тепер не час горювати?. Тоді переживан­ня горя блокується, не відбувається від реагування, емо­ції не приходять до свого логічного завершення. Непра­вильно також заперечувати наявність болю, запобігати болісним думкам і переживанням, уникати будь-яких спогадів про покійного, намагатися забутися під дією ал­коголю, наркотиків, змінювати житло, безперервно подо­рожувати, працювати з високою напругою, щоб відволік-тися від них.

Реакцією на смерть може бути ейфорія, пов'язана з відмовою вірити в те, гцо сталося. Вона супроводжується постійним відчуттям присутності покійного. Однак ці ста­ни нестійкі. Такій дитині необхідно допомогти відкрити і прожити біль, не руйнуючи внутрішній світ, ш;об не нести його через все життя. Повернення до переживань втрати може виявитися значно боліснішим і важчим. Відтермі-новане переживання болю важче і тому, що дитина вже не може отримати того співчуття й підтримки, які їй виявля­ють відразу після втрати І які допомагають справитися із горем.

Коли дитина втрачає близького, вона втрачає не тільки людину, якій адресовані почуття і від якої почуття вихо­дять, а й певний спосіб життя, системну взаємодію, узви­чаєний устрій розподілу обов'язків тощо. Ця порожнеча повинна бути заповнена, і життя слід організувати на но­вий лад. Організація нового оточення здійснюється через нові речі, стосунки та ролі (сироти). Дитина може цього й не усвідомлювати.

Із утратою рідної людини деякі підлітки, юнаки одно­часно переживають почуття втрати себе, власного Я. Це призводить до сильного регресу, сприйняття себе як безпо­мічного, нездатного справлятися із труднощами. Збере­ження пасивної, безпомічної позиції допомагає уникати самотності. Друзі і близькі повинні взяти участь у житті дитини, яка пережила втрату, згуртуватися в турботі про тих, на кого втрата вплинула найсильніше.

Педагог має з'ясувати для себе, що дитина втратила і як це може бути заповнено. Про це варто говорити з нею, допо­могти їй оволодіти новими навичками, новими способами подолання труднощів, відкрити нові можливості. У резуль­таті цих старань відбувається переформулювання факту втрати в щось таке, що має також позитивний зміст.

У цей період необхідно вибудувати нове ставлення до померлого, жити без нього. Це не потребує ні забуття, ні відсутності емоції, а тільки їхньої перебудови. Емоційне ставлення до померлого повинне так змінитися, щоб мож­на було продовжувати вступати у нові емоційно насичені стосунки з людьми.

Втрата близької людини трапляється не тільки за її смерті, а й за розлучення батьків. Для дитини розлучення — смерть стосунків, що викликає в неї різноманітні, але май-лсе завжди хворобливі почуття.

У ситуаціях, які призводять до значних порушень у пси­хічному та особистісному розвитку дітей, педагог повинен вчасно за надійними показниками реагувати на зміни, здій­снювати профілактичну роботу, взаємодіяти із практичним психологом і працівниками соціальних служб.

Педагогу необхідно знати аномалії у психічному та осо­бистісному розвитку дітей (затримка інтелектуального ро­звитку), розлади у дитячому і підлітковому віці та причи­ни їх виникнення. Він повинен своєчасно виявляти і по-передлсувати насильство над дітьми (фізичне, сексуальне, психологічне, емоційне) у сім'ї та школі. У багатьох ситуа­ціях, наприклад переживанні синдрому втрати, він моисе надати суттєву допомогу дитині.