Психологія особистості вчителя 3 страница

Діти з ДУЗГ проявляють надмірну та перебільшену м'язову активність (безглузду біганину, неспокій, постій­не совання), дуже легко відволікаються, не можуть дотри­муватися вказівок, реагувати на вимоги вчителя. їм при­таманні імпульсивна поведінка, низька толерантність до фрустрації. Гіперактивні діти часто мають знижений інте­лект (їх IQ на 7—15 пунктів нижчий від середнього), не­здатні до навчання і погано вчаться, відчувають труднощі у засвоєнні основ шкільних предметів. Для них характер­ні безперервні балачки, нав'язливість та незрілість, вони справляють переважно негативне враження на тих, хто їх оточує, важко налагоджують стосунки з батьками і вчите­лями, оскільки не підкоряються їхнім вимогам. Нерідко це налаштовує проти них однолітків. Як правило, гіперак­тивні діти не відзначаються тривожністю.

Розлади поведінки і опозиційний розлад непокора. Основним їх симптомом є агресивна або асоціальна пове­дінка. Розлади поведінки проявляються приблизно у віці дев'яти років. Зауваживши їх, важливо розмежувати по­стійні асоціальні дії (влаштування поисеж, порушення прав інших людей) і проступки, до яких схильні і нормаль­ні діти та підлітки.

У реальному житті ваяско, а нерідко навіть неможливо розрізнити розлади поведінки, передделінквентну (за яку можлива кримінальна відповідальність) поведінку і ранні стадії розвитку асоціальної особистості. Оскільки для та­ких дітей звично говорити неправду, скоювати періодичні крадіжки, проявляти роздратування. Вони не визнають обмежень сексуальних поведінки і агресивності; беруть участь в актах вандалізму, пограбуваннях, вбивствах; ча­сто зловлсиваготь наркотиками, алкоголем та демонстру­ють симптоми депресії. Розлади поведінки підвищують ри­зик вагітності поза шлюбом, зловживання наркотиками, алкоголем у дівчаток-підлітків. Дитячі розлади поведінки зберігаються і в період дорослості. Правда, не всі діти із роз­ладами поведінки, із делінквентною поведінкою вироста­ють асоціальними особистостями або скоюють злочини.

Асоціальну поведінку, п;о спостерігається у дітей з роз­ладом поведінки, часто випереджує опозиційний розлад непокори — прояви у поведінці негативізму, непокори, не­слухняності, ворожості ш;одо владних осіб. Цей розлад по­чинається у шестирічному віці, часто переростаючи у роз­лади поведінки. Усім випадкам розладів поведінки переду­вав опозиційний розлад непокори, але тільки приблизно у 25 % цих дітей протягом 2—3 років розвинувся розлад по­ведінки. Спричинили їх негаразди у сім'ї, соціально-еко­номічні проблеми, асоціальна поведінка батьків.

Тривоукні розлади. У суспільстві ніхто не ізольований від подій або ситуацій, які породлсують тривогу. Більшість нормальних дітей у процесі свого розвитку неодноразово піддаються страхам, переживають почуття невизначено­сті. Діти із тривожними розладами схильні до більш ек­стремальної поведінки, ніж ті, які відчувають нормальну тривожність, у них проявляються нереальні страхи, со­ром'язливість, гнітюче почуття неадекватності, порушен­ня сну і страх перед школою. Згодом вони стають надто залежними від допомоги і підтримки інших людей.

Тривожні розлади часто зумовлені розлукою. Таких ді­тей переслідують страхи, надчутливість, сором'язливість, нічні кошмари, хронічна тривожність, невпевненість у собі, боязнь нових ситуацій. Вони, як правило, інфантиль­ніші за своїх нетривожних ровесників, чутливі, нервові, покірні, легко впадають у відчай і часто вибухають. Основ­ною ознакою клінічної картини при цьому розладі є над­мірна тривога з приводу розлуки, наприклад, з матір'ю.

Психосоціальними факторами стресу можуть бути смерть родича або улюбленої домашньої тварини. Коли дітей із тривожним розладом розлучають з об'єктами їх прив'яза­ності, вони відчувають патологічний страх, наприклад, ду­мають, що їх батьки захворіють і помруть, безпорадно тяг­нуться до дорослих, важко засинають, стають дуже вимо­гливими. Такий розлад не є стабільним, і частіше зустрічається у дівчат. Однак у деяких дітей розвиваються проблеми, ш;о проявляються у прогулюванні школи (страх покинути дім, батьків і піти до школи), проблемах адапта­ції до нових умов.

Тривожні розлади можуть зберігатися у підлітковому та юнацькому віці. Спочатку вони породжують неадекват­ні реакції уникнення, а потім — відхилення у мисленні та поведінці, навіть нездатність «вписатися» у групу однолі­тків. Із віком такі діти розширюють взаємодію з одноліт­ками, знаходять друзів, добре справляються із навчальни­ми та іншими завданням. Учителі, які розуміють со­ром'язливих, замкнутих дітей, передають їм позитивний досвід, який стримує розвиток тривожності.

Одним із проявів тривожних розладів є селективний мутизм — стан, за якого проявляється постійна нездат­ність говорити у певних соціальних ситуаціях (наприклад, у школі). Переживання його заважає у навчанні та со­ціальній адаптації. Діагностування селективного мутизму можливе тільки після засвоєння дитиною мови. На це пот­рібно не менпіе місяця, за винятком першого місяця пере­бування у школі, коли багато дітей відчувають сором'яз­ливість, перебувають у стані загальмованості.

Селективний (вибірковий) мутизм мало поширений і найчастіше проявляється у допікільнят.

Депресивність. У дітей і підлітків депресія зустріча­ється досить часто (0,4—2,5 %), розповсюдженість важко­го депресивного розладу у підлітків у будь-який період їх життя становить 15—20 %. До підліткового періоду рівень депресії виш;ий у хлопчиків, у підлітковому — у дівчат. Дитяча депресія проявляється у замкненості, роздратова­ності, плачі, уникненні здорового контакту, фізичних скаргах, поганому апетиті, іноді — в агресії, поганому само­почутті.

Спричинюють депресію насамперед біологічні факто­ри. Діти, батьки яких стралсдали важкою депресією, ма­ють більше порушень, відчувають гострішу потребу у психологічній допомозі, у них частініе діагностують розла­ди психіки. Високий рівень депресії демонструють діти із сімей із розладами настрою. Схильні до депресії діти, які пережили в минулому стресові події, вразливі до суїци-дальних думок.

На розвиток депресивного розладу впливає научіння неадаптивній поведінці: у дитини, яка спостерігає за нега­тивною поведінкою батьків або негативними емоційними станами, може розвинутись депресивний ефект; матері, які страждають депресією, передають новонародлсеним свій настрій. Депресія у матерів часто розвивається під час вагітності або відразу після народження дитини частково через висналсення, гормональну перебудову, яка впливає на організм.

Ставлення матері до новонародженого впливає на ро­звиток у нього прив'язаності. Жінки, які страждають де­пресією, менш чутливі до своїх дітей. Це відповідно позна­чається на дітях навіть на фізіологічному рівні: дослідники встановили, що у момент вираження матір'ю негативних емоцій у новонародженого реєструється більш висока елек­трична активність лобних долей мозку.

Тики. Проявляються вони як стійке, періодичне м'язо­ве посіпування або спазми локалізованої групи м'язів: моргання ока, посіпування рота, облизування губ, знизу­вання плечима, повертання голови, потирання носа, звіль­нення ВІД неяситі та 1н. Частіше вони проявляються у віці 2—14-ти років, здійснюючись автоматично, навіть не заува­жуються людиною. Фактично більшість людей не підозрю­ють про свій тик доти, доки їм хто-небудь не скаже про це.

Аутизм. Причини аутизму невідомі. Деякі вчені стверджують про його залежність від певних дефектів на генному рівні, пошкодження від опромінення та Інших чинників пренатального розвитку. Типовою ознакою цьо­го порушення є невідчуття дитиною життя. Такі ДІТИ від народясення ніколи не притуляються, не тягнуться до до­рослого, якщо той бере їх на руки, не усміхаються, не див­ляться на матір під час годування тощо.

Аутизм є хворобливим станом психіки людини, який характеризується складними порушеннями контактів із реальністю, заглибленням у власні пере»сивання.

Наслідки аутизму: недостатні мовний, перцептивний і моторний розвиток; неадекватна поведінка, втрата контакту з реальністю, нездатність поводитися серед людей. У хлоп­чиків він проявляється у 4—5 разів частіше, нілс у дівчат.

Особи, якіІ страждають ним, не демонструють потреби в любові або контактах, іноді здається, що вони навіть не знають, хто їх батьки. Аутичні діти нездатні реагувати на людей, бо не можуть «читати* їхні соціальні знаки, страж­дають «психічною сліпотою», нездатністю зайняти певну позицію, як це роблять інші діти, у них обмежена здат­ність до розуміння того, на що вказує інша людина, орієн­тації на звукові сигнали у просторі. Діти-аутисти мають менше соціальних взаємодій, ніж їх однолітки. Вони не спостерігають за подіями, не граються, найчастіше пасив­ні, нездатні до ефективного научіння.

У них відсутнє мовлення або дулсе обмежене його вико­ристання для комунікації, за винятком найрудиментар-них форм, наприклад ехолалії — беззмістовного повторен­ня декількох слів. їхня вимова звуків незрозуміла. Аути-сти часто демонструють відразу до звукових стимулів, плачуть, навіть почувши батьківський голос.

Аутичні діти намагаються виключити або звести до мі­німуму втручання у своє дсиття інших людей, надають пе­ревагу діяльності наодинці. У декого з них добре розвину­ті навички підбору предметів один до одного: мозаїку вони складають, як і нормальні діти або навіть і краще. Однак відчувають серйозні труднощі за потреби розтапіувати у певній послідовності картинки, що відображають певні по­дії, у них виникають проблеми з символічними завдання­ми на пантоміміку. їм важко виконувати дії з уявними предметами, хоч вони успішно справляються з цим у ре­альному житті.

Аутичні діти володіють потенційно нормальним інте­лектом, деякі з них мають добру пам'ять. Однак у них по­мітна затримка розумового розвитку, нездатність розв'я­зувати інтелектуальні завдання. Притаманні їм когнітивні порупіення спричинюють деформації їхньої адаптивної по­ведінки.

Багато аутичних дітей зацікавлюються деякими пред­метами (каміння, електричний вимикач, негативи фото­знімків, ключі), сильно прив'язуючись до них. Перешко­джання їхньому захопленню (забирання предметів та ін.) провокують у них спалахи агресії, плач.

Загалом такі діти мають труднощі у взаєминах із оточую­чими людьми, у нерцептивно-когнітивній діяльності, ро­звитку мови, почутті ідентичності. Для них характерні див­ні, повторювальні дії, захоплення незвичайними предмета­ми, нав'язлива потреба підтримувати постійність оточення.

Розлади у навчанні. Спостерігаються вони у дітей, які у всьому іншому поводяться нормально або навіть виявля­ють обдарованість. Це стосується їх мови і мовлення, мате­матичних, рухових навичок і не пов'язано з явними фізичними чи неврологічними дефектами. Досить поширене явище дислексіі — труднощі при оволодінні читанням, письмом і розумінням на фоні нормальних, іноді підвище­них показників розумового розвитку. Дитині важко розпіз­нати слова і зрозуміти прочитане, справитися з трудноща­ми при написанні тексту. Вона пропускає, додає або спотво­рює слова, а читає дуже повільно, часто запинаючись.

Розлади харчування. Проявами розладів харчування є невротична анорексія — відсутність апетиту, відмова від їжі. Страждають нею здебільпіого дівчатка. Головними симптомами анорексії є; інтенсивний страх перед збіль­шенням ваги, відмова підтримувати своє харчування на нормальному рівні, яка супроводжується невиправданими скаргами на повноту. У таких осіб порушене уявлення про власне тіло (хворі спотворено сприймають своє тіло).

Невротична анорексія є небезпечним для життя захво­рюванням. Хворі надмірно контролюють своє буденне життя, відчувають труднощі у соціальній адаптації, ізолю­ються від ровесників, вживають психоактивні речовини, прирікають себе на голодування, вдаються до суїцидальної поведінки. Нерідко такі дії мають фатальні наслідки.

У хворих нервовою анорексією можуть проявлятися клінічна депресія, особистісні розлади, які супроводжу­ються тривогою, страхами, демонстративні, ексцентричні вчинки. Дівчина, яка страждає анорексією, прагне уника­ти всього нового, невідомого, сумнівається в собі, спілку­ється у ненормально ускладненій манері.

Серед дівчаток і жінок частими є прояви невротичної булімії — відчуття голоду, яке супроводясується слабкі­стю, болями під «сонячним сплетінням!», критеріями діа­гностування булімії є багаторазове переїдання, неадекват­на поведінка, спрямована на запобігання збільшення ваги (пісна їжа, надмірне захоплення фізичними вправами і прийом гормонів для прискорення метаболізму).

Підлітки і юнаки, які стралсдають цими захворюван­нями, погано пристосовані до боротьби із життєвими труд­нощами, тривожні, агресивні, депресивні, сором'язливі, імпульсивні, вразливі до стресів.

Отже, порупіення харчування — суто психологічні роз­лади, які підривають фізичне здоров'я.

Паталогічний азарт. Участь в азартних іграх є прогре­суючим розладом, який характеризується постійною або пе­ріодичною втратою контролю над азартом, захопленням грою і здобуванням гропіей заради гри. Ірраціональна пове­дінка відбувається попри високу ймовірність неприємних наслідків. Паталогічний азарт супроводжується такою по­ведінкою, яка підтримується короткотривалим виграшем, ігноруванням перспективи руйнування життя індивіда.

Уживання алкоголю і наркотиків. У підлітків, які вжи­вають алкоголь, клінічна картина розладів досить складна. Алкоголь € висококалорійним наркотичним продуктом, вживання якого зниясує потребу в їжі. Підлітки, які вжива­ють надмірну кількість алкоголю, часто страждають від по­рушення харчування, здатності організму засвоювати пожи­вні речовини, хронічної втоми, депресії.

На перпіих порах здається, що алкоголь сприяє подо­ланню стресу, особливо сильного, допомагає відсунути на задній план складну реальність, посилити відчуття власної спроможності і значущості. Але надмірне його вживання порушує критичність мислення і розумову діяльність, спри­чинює поступову деградацію особистості. Поведінка підліт­ків стає грубою і неадекватною; він усе частіше уникає від­повідальності за свої вчинки, перестає стежити за собою, стає запальним і агресивним. У них розвивається не тільки фізіологічна, але й психологічна залежність від алкоголю, що деструктивно діє на їх життєве пристосування.

Підлітки часто вживають алкоголь, очікуючи, що це підвищить їхню популярність серед ровесників, посилить задоволення від життя.

Профілактичні зусилля повинні адресуватись дітям до того, як вони почнуть випивати. Педагог має цілеспрямо­вано роз'яснювати школярам та їхнім батькам про шкід­ливі наслідки внсивання алкоголю.

Предметом зловживання та залежності є і психоактив-ні речовини: наркотики (опіум та його похідні); седативні препарати (барбітурати); стимулятори (кокаїн і амфітамі-ни); заспокійливі препарати (бензодіазепіни); галюциноге­ни (ЛСД та РСР).

Особливості поведінки залежних дітей та підлітків зумовлені типом речовини, її кількістю і тривалістю прий­мання, фізіологічними та психологічними особливостями дітей, нерідко і соціальним оточенням, в якому культиву­ється наркотичний досвід. Дуже часто наркоманія поєдна­на з психопатологією. Особливими ознаками наркомана є асоціальні риси особистості: депресія, напруженість, не­впевненість, почуття власної неповноцінності, труднощі у формуванні міцних і щирих особистісних стосунків, осо-бистісні розлади.

Педагог повинен бути обізнаним з основними причина­ми відхилень у розвитку піколярів та їх конкретними проявами, щоб адекватно реагувати у відповідних ситуаціях та ефективно взаємодіяти з іншими фахівцями (психолог, соціальний педагог).

7.2. Педагогічна психологія екстремальних випадків

Багатьом людям, у тому числі і дітям, доводиться пере­живати складні, надскладні та екстремальні ситуації, зумовлені природними чи спеціально-психологічними чин­никами. Учень, опинившись у такій ситуації, потребує не­гайної психологічної допомоги, адекватного педагогічного реагування. Одним із перших, хто повинен допомогти йому, є педагог.

Дитина в екстремальній ситуації

Більшість екстремальних ситуацій психічно травмує молоду людину, що деструктивно впливає на сприйняття нею світу, часу (змінює бачення минулого, сьогодення, май­бутнього). Психологічні травми сприймаються як найсуттє­віші події життя, розмежувальною лінією між тим, що було до травмуючої події, і тим, що відбуватиметься згодом.

На психічний стан особливо деструктивно діють ката­строфи, спричинені умисними діями людей- Техногенні катастрофи, спричинені необережністю або випадковим збігом обставин, переживаються не так ванско, як зумисні, але важче, ніис природні катаклізми.

Типовими надзвичайними ситуаціями техногенного характеру є: транспортні аварії та катастрофи, пожежі і вибухи, аварії з викидом отруйних, радіоактивних речо­вин, раптове обвалення споруд, аварії на електро-, енерге­тичних та комунальних системах життєзабезпечення, на промислових очисних спорудах, гідродинамічні аварії. Надзвичайними ситуаціями природного походження є гео­фізичні, геологічні, метеорологічні, агрометеорологічні, небезпечні морські гідрологічні явища, природні ножєїкі.

Критична ситуація провокує в людини сй-^ьний стрес, нервову напругу, порушує рівновагу в організмі, негатив­но позначається на фізичному і психічному зДОров ї.

В екстремальній ситуації у людини виниР^я^ють марен­ня, галюцинації, апатія, ступор, рухове збудження, агре­сія, страх, істерія, нервове потрясіння, плач. Основними ознаками марення є спотворені уявлення або думки, в помилковості яких потерпілого неможливо переконати. Під час галюцинацій потерпілий переживає відчуття присутності уявлюваних об'єктів, які безпосе­редньо не впливають на органи чуття (чує голоси, бачить людей, відчуває запахи тощо).

Апатія виникає після тривалої напруясеної, але безус-піпіної діяльності, коли людина перестає бачити сенс своєї діяльності. На неї навалюється відчуття втоми, їй не хо­четься рухатися, говорити, у душі вона відчуває порожне­чу, байдужість. Без підтримки і допомоги апатія може пе­рейти в депресію (важкі, болісні емоції, пасивність, відчут­тя провини, безпорадності перед життєвими труднощами, безперспективність тощо), у стані апатії дитина може пере­бувати від кількох годин до кількох тижнів.

Ступор як одна із найсильніпіих захисних реакцій ор­ганізму настає після сильних нервових потрясінь (вибух, напад, жорстоке насильство), коли всі запаси життєвої енергії витрачаються на виживання, а сил на контакт із навколишнім світом уясе немає. Основними його ознаками є різке зниження або відсутність довільних рухів і мовлен­ня; відсутність реакцій на зовніпіні подразники (піум, світло, дотики); заціпеніння, цілковита нерухомість; пере­напруження окремих груп м'язів.

Триває ступор від кількох хвилин до кількох годин, тривале перебування в такому стані може спричинити фі­зичне виснаження.

Іноді через надто сильне потрясіння від критичної си­туації (вибухи, стихійні лиха) дитина перестає розуміти, що відбувається навколо неї, неспромолсна визначити, де небезпека, а де порятунок, втрачає здатність логічно ми­слити і приймати рішення, стає подібною на тварину, що кидається у закритій клітці. Основними ознаками рухово­го збудження є різкі рухи, безцільні і безглузді дії; ненор­мально голосне мовлення або підвищена мовна активність (дитина говорить без зупинки, іноді висловлюючи абсо­лютно безглузді думки); відсутність реакції на інших лю­дей (зауваження, прохання, накази).

Одним із мимовільних способів, з допомогою якого орга­нізм людини намагається понизити високу внутрішню на­пругу, є агресія — деструктивна поведінка (гнів, ненависть, ворожнеча). Основними їі ознаками є роздратування, неза­доволеність із будь-якого, навіть незначного, приводу; нане­сення особам, які поруч, ударів руками або предметами; словесна образа, лайка; м'язова напруга; підвищення кров'яного тиску.

При появі реальної або уявної загрози у людини вини­кає страх, який супроводжують напруженість м'язів (осо­бливо обличчя); сильне серцебиття; прискорене поверхове дихання; знижений контроль за власною поведінкою. Па­нічний страх (лсах) може спонукати до втечі, викликає за­ціпеніння або надмірне збудження, агресивну поведінку. Дитина погано контролює себе, не усвідомлює, що вона ро­бить і що відбувається навколо.

Після екстремальної ситуації з'являється неконтро-льоване нервове тремтіння, завдяки якому організм зні­має напруженість. Якщо цю реакцію зупинити, напруга залишиться в ньому, внаслідок чого можуть розвинутись такі захворювання, як гіпертонія, виразка та ін. Про та­кий стан свідчать сильне тривале тремтіння всього тіла або окремих його частин (дитина не може тримати у руках дрібні предмети), після якого настає сильна втома.

У напрунсених ситуаціях на дитину часто находить плач, під час якого в її організмі виділяються речовини, що мають заспокійливу дію. Стримування сліз не призво­дить до емоційної розрядки, полегпіення.

у людей із надмірною схильністю до навіювання, слаб­ким контролем за своєю поведінкою може виникнути істе­рика — патологічний стан психіки, який супроводжують надмірне збудження, розлад рухів, театральні пози; емо-ційпо насичена, швидка мова, лементи, ридання. Істерич­ний припадок триває від кількох хвилин до кількох годин.

Педагогу потрібно вміти передбачати, як буде поводи­тися дитина в екстремальній ситуації. Це допоможе зрозу­міти її, надати їй першу допомогу, організувати допомогу фахівців.

Насильство та інші ситуації, пов'язані із загрозою життю дитини

У ситуаціях, які становлять загрозу лситтю дитини (за­хоплення терористами, пограбування, розбійний напад), в її психіці змінюються образ світу, дійсність сприймається як наповнена фатальними випадками, виникає відчуття, Що ніхто не моясе зрозуміти її почуття і переживання.

Дитина, переживпіи насильство або ставпіи свідком на­сильств щодо інпіих людей, відчуває такі сильні почуття, Що й дорослий (страх повторення події, руйнування ілюзії справедливості світу, безпорадність). Пряме насильство над дитиною може виявитися психологічно надто важким, нестерпним для неї, що відразу проявляється у замовканні та заціпенінні.

У пам'яті дитини фіксується картина події, вона буде знову і знову уявляти найстрапініші моменти (наприклад, знівечених, поранених людей або того, хто нападав на неї). Пов'язуючи дії злочинця з люттю, ненавистю, дитина втрачає впевненість, починає боятися власних неконтро-льованих емоцій, особливо, коли виникають фантазії про помсту, також може відчувати провину, вважаючи причи­ною події свою поведінку. Часто такі діти не бачать життє­вої перспективи, втрачають Інтерес до раніше привабли­вих занять або життя загалом.

Внаслідок насильства можуть розвинутись тривожні та фобічні розлади. Тривожний розлад •— ірраціональний страх або сильна тривога, що робить людину недієздатною.

Діти із тривожними розладами схильні до екстремаль­ної поведінки, їм притаманні надчутливість, нереальні страхи, сором'язливість, гнітюче почуття неадекватності, порушення сну і страх перед школою. Вони стають надто залежними від допомоги і підтримки інших людей.

Фобія (грец. phobos — страх) — стійкий та перебільше­ний страх від об'єкта або ситуації, які не становлять для індивіда небезпеку. Якщо дитина, яка страждає фобією, зустрічається з об'єктом, що її лякає, вона переживає ре­акцію «боротьби або втечі». Фобічна реакція часто іден­тична тій, яка сталася б у небезпечній ситуації, коли, на­приклад, людину наздоганяв ведмідь. Ситуація, що збу­джує фобії, часто не є небезпечною (перебування на мосту, в автобусі). Діти з фобіями намагаються уникнути ситуа­цій, що викликають страх, іноді — з невинними їх уособ­леннями, наприклад, з фотографіями.

У дитячому середовищі поширеними є прояви таких видів фобії:

а) специфічні (прості) фобії, які супроводжуються страхом тварин, комах (змій, павуків), різноманітних
об'єктів навколишнього середовища (води, висоти, туне­лів, мостів тощо);

б) соціальні фобії, що проявляються як боязнь соціальних ситуацій, в яких індивід може опинитися у принизли­вій або ганебній ситуації (страх виступу перед аудиторією або перед певними видами соціальної взаємодії);

в) агорафобія, яка виявляється у боязні відкритого простору. Вона найчастіпіе виникає від тривоги у зв'язку із можливістю нападу, коли втеча може ускладнитись або буде ганебною для людини з фобією.

Підлітки та юнаки із фобіями зазвичай знають, що їх страхи ірраціональні, та нічого не можуть із собою вдіяти. Наближення до фобічної ситуації породжує в них страх і тривогу. Фобії частково підтримуються вторинною вигі­дністю (перевагами недієздатност.і) — підвищеною ува­гою, співчуттям навколишніх і певним контролем над їх­ньою поведінкою.

Насильство над дітьми і його види

Діти, будучи найнезахищенішою, найуразливішою со­ціальною групою, часто стають жертвами фізичного, сек­суального чи емоційного насильства. За даними ООН, від сваволі батьків щорічно страждає до 2 мли дітей віком до 14 років. Кожна десята із таких дітей помирає, а 2 тис. за­кінчують життя самогубством.

Фізичне насильство проявляється у нанесенні пошко­дження дитині (удари, ляпаси, стусани, ізоляція у замкне­ному приміщенні, заподіяння каліцтв тощо); ситуаціях, коли її навмисно ставлять у фізично і психічно вразливе становище; у примусовому залученні дитини до вживання наркотиків, алкоголю, отруйних речовин або медичних препаратів, що викликають одурманення (не прописаних лікарем снодійних).

Про те що дитина стала жертвою фізичного насильства, свідчать такі пошкодження: синці; шрами, сліди від зв'я­зування, притискування пальців; сліди від ударів предме­тами (ременем, ціпком, мотузкою); сліди від укусів на шкірі; ділянки шкіри на голові без волосся; непояснені причини опіків, переломів, вивихів, ран; пошкодження внутріпініх органів (розрив печінки, забиті місця нирок, сечового міхура); незвичайний стан дитини після вимуше­ного прийому алкоголю або ліків; смерть дитини з ознака­ми насильства (убивство). Про повторюване фізичне на­сильство свідчать сліди на тілі дитини різної давнини.

На факт фізичного насильства вказують й особливості поведінки дитини-жертви: страх при наближенні до неї ін­шої особи; пасивність, замкнутість, підвищена агресив­ність; уникання фізичного контакту; застиглий, переляка­ний погляд; непояснені зміни у поведінці (життєрадісна ди­тина стала сумною, задуманою, замкнутою); страх перед виходом зі школи (дитячого садка) додому або, навпаки, пе­ред тим, як іти до школи (дитячого садка), якщо насильство застосовується у школі або на вулиці; випадки заподіяння собі шкоди — саморуйнувальна поведінка (уживання алко­голю, наркотиків, паління); втеча з дому; носіння одягу, що не відповідає погодним умовам (наприклад, улітку вовня-НИІ1 светр із високим коміром, щоб сховати синці на тілі); благальні прохання дитини не повідомляти батькам про її невдачі (двійки, прогули, погану поведінку) у школі.

Застосування фізичного насильства щодо дитини в сім'ї можна діагностувати на підставі достовірної інформа­ції, що дітей або конкретну дитину і раніше піддавали фі­зичному насильству; презирливого, зневажливого ста­влення у сім'ї до дитини, використання ними жорстоких прийомів для її дисциплінування; відсутності звертань батьків до лікаря, якщо дитина отримала фізичну травму; постійних погроз на її адресу; розбіжностей в описі батька­ми подій, що спричинили травму в дитини.

Сексуальне насильство проявляється у використанні дорослим або іншою дитиною дитини для задоволення сек­суальних потреб чи одержання вигоди. Сексуальне насиль­ство включає статеві стосунки (в т. ч. інцест), взаємну ма­стурбацію, інші тілесні контакти зі статевими органами, залучення дитини до проституції, порнобізнесу, оголення перед нею статевих органів і сідниць, підглядання за дити­ною, коли вона про це не знає. Такі дії наносять їй особли­во тяжкі психологічні травми.

Психологічне насильство є постійною або періодичною словесною образою дитини, погрозами з боку батьків, опі­кунів, учителів, вихователів, принилсенням її людської гі­дності, звинуваченням у тому, в чому дитина не винна, де­монстрацією нелюбові, ворожості до неї, обман, пред'яв­лення вимог, що не відповідають її віковим можливостям. Усе це гальмує інтелектуальний розвиток дитини (адекват­ний розвиток пізнавальних процесів), приглупіує адапта­ційні здатності, знижує її самоповагу, провокує в ній ро­звиток соціальної безпорадності. Така дитина часто потра­пляє у конфліктні ситуації, нехтуеться ровесниками.

Англійський психолог Аліса Міллер у книзі «Для тво­го власного блага* (1980) охарактеризувала психологічне насильство, як і^отруйну педагогіку» — виховні впливи, які спричинюють розвиток травмованої особистості. Це відбувається тоді, коли батьки діють як хазяї залежної від них дитини, самочинно визначають, що добре, а що пога­но, в усіх проблемах завжди звинувачують її. Автократич­ний батько вважає дитяче самоствердження загрозою своє­му авторитетові. Батьки, будучи переконаними, що роблять усе для блага дитини, калічать її. Дитячої слухняності вони домагаються, використовуючи психологічні пастки, об­ман, нещирість, маніпуляції, залякування, позбавлення любові, ізоляцію, недовіру, приниження, протиставлення, навіть катування і знецінення всього, що робить дитина у сім'ї («У тебе руки не з того місця ростуть — краще нічого не займайЬ; «Однаково нічого доброго з тебе не вийде!»).

«Отруйна педагогіка» формує у дітей такі деструктивні установки, переживання й міфи: любов до батьків, інших людей — це обов'язок; батьки заслуговують на повагу і визнання тому, що вони — батьки; діти не заслуговують поваги тому, що вони — діти; висока самооцінка є шкідли­вою, ніжність (сильна любов) — теж; задовольняти дитячі бажання — неправильно, суворість є гарною ніколою під­готовки до життя; краще вдати вдячність, ніж відкрито виражати невдячність; те, як ти поводишся, — важливі­ше, ніж те, ким людина є насправді; батьки не пережи­вуть, якщо їх скривдити; батьки завжди мають рацію, вони не можуть помилятися. Такий клімат у сім'ї формує залежну особистість із низькою соціальною толерантні­стю, з «убитою дупіею*, яка, виростаючи, сама стає «ду­шогубом».