Структура і функції педагогічної психології
Предмет педагогічної психології постійно змінюється, оскільки безперервно оновлюються завдання, в яких умовах і на розв'язання яких завдань спрямовані виховання, навчання і розвиток.
Педагогічна психологія — галузь психології, яка вивчає закономірності психічної діяльності людини у процесі розвитку і саморозвитку, виховання і самовиховання, навчання і самонавчання.
Отже, педагогічна психологія досліджує загальні психологічні закономірності формування особистості за цілеспрямованого здійснення педагогічного процесу, його вікову та індивідуальну специфіку, вплив на його перебіг різних чинників.
Особливу увагу вона зосереджує на зв'язках між спеціально організованим педагогічним впливом на учня та його психічним розвитком (як пов'язані між собою біологічне дозрівання організму, навчання і розвиток особистості, чи всі різновиди навчання та виховання зумовлюють особистісний розвиток дитини, чи вони сприяють набуттю нею певної сукупності знань, умінь і навичок).
Важлива проблемою сензитивний (лат. senzitivis — чуттєвий) періодів розвитку дитини — найсприятливіших періодів для формування певних псих. властивостей і видів поведінки. Досліджує вона і закономірності формування моральної, духовної сфер особистості: становлення її моральної вихованості; особливості формування моральних уявлень, понять, принципів, переконань, почуттів, звичок; соціально-психологічні механізми, що виявляються у взаємодії вихователя і вихованців, а також вихованців між собою, тощо.
Окремими напрямами педагогічної психології професійної компетентності, розвитку педагогічних здібностей, а також психологічних аспектів різноманітних аномальних та екстремальних випадків у педагогічній практиці.
Методологічні засади і методи педагогічної психології
парадигм — моделей постановки проблем, побудови теорії, взятих за зразок розв'язання дослідницьких завдань:
а) позитивістська (природничо-наукова) парадигма. Позитивізм як філософська течія виходив з того, що наука повинна не пояснювати, а тільки описувати явища, (суб'єктивні висновків);
б) гуманістична парадигма. Наука про людину не може обійтися без ціннісних суджень. Формулюючи проблему, має орієнтуватися на певні цінності життя людини і суспільства, розглядати психологічну реальність крізь призму ідеалів, переконань і цінностей, які значною мірою впливають на суть та особливості психологічних концепцій.
Заперечивши загальне, універсальне, вона не показала, як постає унікальне, неповторне;
в) цільова (телеологічна, канонічна) парадигма. Справжній гуманізм психології полягає у розкритті індивідуальної неповторності людини. У телеологічній парадигмі долається однобічність позитивістської та гуманістичної парадигм, відбувається синтез індивідуального і всезагального.
Педагогічна психологія враховує особливості цих парадигм у пізнанні психологічних закономірностей освітнього процесу.
Систему принципів, на які спирається у своїх наукових пошуках педагогічна психологія, утворюють:
1. Загальнофілософські принципи:
а) принцип всезагального зв'язку явищ об'єктивного і суб'єктивного світу.;
б) принцип розвитку. Суть полягає в орієнтуванні на навчання, виховання і розвитку у процесі закономірних змін, тобто в динаміці;
в) принцип єдності теорії і практики.
г) принцип конкретно-історичного підходу до аналізу явищ. актуальний стан яких залежить від попередніх етапів розвитку.
2. Методологічні принципи психології:
а) принцип детермінізму. зовнішні причини(чинники) — умовами, обставинами, впливами;
б) принцип єдності психіки і діяльності. Систему саморегулювання (планування, організування, контролювання, оцінювання, та коригування діяльності); у діяльності психіка людини не тільки проявляється, але й розвивається;
в) принцип єдності особистості та її життєдіяльності. Навчається та самонавчається у цілісній системі життєдіяльності;
г) принцип особистісного підходу. (потреб, знань, цілей, діяльності, поведінки, емоційно-почуттєвої сфери, здібностей до спілкування, спрямованості, рис характеру, самосвідомості, досвіду, інтелекту, психофізіології) відповідно до конкретних умов навчання, виховання і розвитку;
ґ) принцип об'єктивності
д) принцип розвитку психіки та особистості. Він розкривається у тому, що психіка та особистість людини постійно змінюються, а типи розвитку взаємопов'язані з домінуванням одного з них;
є) принцип саморозвитку: визнання пріоритету індивідуального майбутнього (цілей, намірів, мрій, особистісних сен-сів, ідеалів) над минулим (досвідом, стереотипами, звичками).
є) принцип суб'єктності. пріоритетності внутрішнього над зовнішнім.
ж) принцип системності.
На основі використання психологічних принципів роблять аналіз предмета і об'єкта педагогічної психології, вибудовують висновки про особливості функціонування і розвиток психіки та особистості учня.
Методи педагогічної психології
До загальнонаукових методів пізнання психологічних характеристик освітнього процесу належать:
1. Теоретичний аналіз і синтез. Вони забезпечують мисленнєву реконструкцію об'єкта дослідження, виокремлення у ньому ознак, властивостей, сторін, які становлять пізнавальний інтерес для дослідника.
Теоретичний аналіз пов'язаний із розчленуванням освітнього явища на елементи, розкриттям його структури і специфіки, завдяки чому, наприклад, встановлюють зв'язки між навчанням, вихованням і розвитком особистості, їх зумовленістю зовнішніми і внутрішніми чинниками та опосередковані-стю дією відповідних механізмів.
Теоретичний синтез відтворює психічні та психолого-педагогічні явища в їх цілісності, в системі найсуттєвіших зв'язків. У педагогічній психології він забезпечує з'ясування загальних особливостей психологічного розвитку самосвідомості, спонукальної сфери, інтелекту учня, аналіз його навчання, виховання і розвитку.
2. Порівняння і класифікація.
Порівняння полягає у зіставленні одних понять, явищ, фактів з іншими для встановлення їх тотожності чи відмінності;
класифікація дає змогу визначити групи чи класи явищ, з'ясувати особливості психічного та особистісного розвитку
3. Систематизація групуваннz, зведенні в систему певних психологічних, соціально-психологічних і психо-лого-педагогічних характеристик освітнього процесу за конкретними (основними, додатковими, другорядними) ознаками. Узагальнення — це об'єднання різних фактів, які характеризують освітнє явище, виокремлення головних із них; типологізація — розподіл систем об'єктів на групи, виявлення подібних і відмінних ознак в об'єктах, що вивчаються, пошук надійних способів їх ідентифікації.
4. Абстрагування і конкретизація. уявне відокремлення певної ознаки, властивості;
конкретизації — застосування теоретичних знань до конкретної ситуації задля поглибленого її розуміння.
5. Моделювання. Воно передбачає встановлення подібності явищ,
розумовий експеримент — встановлення співвідношення між теоретичними та експериментальними даними з моделлю, яка імітує освітні ситуації, що могли б виникнути за реального експериментування. Це дає змогу виявити найсуттєвіші властивості, зв'язки і відношення в об'єкті, пояснити і конкретизувати наявні чинники і механізми.
Серед загальнопсихологічних методів, якими послуговується педагогічна психологія, вирізняють:
1. Організаційні методи. За допомогою них виявляютьнові наукові факти в результаті порівняння різних типів освітніх явищ чи одних і тих на різних етапах їх функціонування і розвитку):
-порівняльний метод. зіставленні окремих особливостей навчання, виховання і розвитку з метою виявлення динаміки досліджуваних психологічних характеристик освітнього процесу.
- генетичний метод, який передбачає генеалогічне дослідження (вивчення батьків), вивчення прийомних дітей і батьків, дослідження навчання, виховання і розвитку близнюків (порівняння близнюків з монозиготними і дизиготними парами);
— лонгітюдні дослідження. тривале дослідження одних і тих самих людей із використанням спостережень, експериментальних методик для виявлення індивідуальних особливостей їх навчання, виховання і розвитку;
— комплексні методи. Вони передбачають поєднання порівняльного і лонгітюдного методів у комбінованих планах.
2. Емпіричні методи. Вони спрямовані на виявлення конкретних фактів про освітні процеси.
— спостереження. будь-які психічні явища виявляються у зовнішній поведінці — діях, жестах, виразах обличчя, позах, мовленнєвих реакціях, за якими спостерігає дослідник. Наукове спостереження вимагає не лише фіксування, але й аналізу та пояснення фактів;
— бесіда. часто вона є першим етапом комплексного дослідження. Перевагою бесіди є можливість коригування її змісту, структури, недоліком — необхідність учнів відповідати на «незручні» запитання, негативне ставлення до такої форми спілкування, нещирість висловлювань;
— інтерв'ю. Від бесіди їх відрізняє запрограмованість, чітке формулювання запитань.
— анкетування. Воно передбачає відповідь на певну кількість відкритих, закритих чи альтернативних запитань анкети. Відкриті запитання передбачають вільну відповідь, альтернативні — фіксовану («так», «ні», «знаю», «не знаю»), закриті — непряму відповідь, з додатковою її інтерпретацією. Анкетні опитування, як правило, анонімні
— психологічне тестування. Полягає воно у виконанні досліджуваним певного завдання чи їх серій.
— аналіз продуктів (результатів і наслідків) діяльності. Найпростіший приклад використання методу — аналіз письмових робіт і звітів, малюнків, виробів, творчих проектів, віршів,
— проективні методи. «Будинок — дерево — людина»);
— метод експерименту. Створення умов, в яких проявляються психічні явища
лабораторний (у спеціально створених лабораторних умовах)
природний (у звичній для досліджуваних обстановці).
констатувальний з'ясування закономірностей
формувальний формування психічних та особистісних властивостей (навчальним, виховним, розвивальним)
3. Методи обробки даних
кількісний (статистичний)
якісний (диференціація матеріалу за групами, варіантами описаних випадків) аналіз.
5. Інтерпретаційні методи. Вони з'ясовують суть, структуру і тенденції розвитку освітніх явищ.
- генетичний метод
- структурний метод
Групу притаманних тільки для педагогічної психології методів утворюють:
1. Психолого-педагогічне спостереження.
- перцептивну (лат. Регсерtio — сприймання) та
- емпатійну (англ. empathy — (співчуття, співпереживання) (аналізуюче спостереження), відображення внутрішнього світу школярів, їх думок і почуттів (емоційної долученості).
2. Близнюковий метод. Порівняльне вивчення умов розвитку, навчання і виховання близнюків.
3. Лонгітюдний (продовжений) метод. Дослідження навчальної діяльності, інтелекту, мовлення, процесу виховання.
4. Метод поперечних зрізів. Порівняння різних вікових груп (вивчення мотивів навчання, самовиховання, саморегулювання поведінки молодшими школярами, підлітками і старшокласниками).
Структура і функції педагогічної психології
Елементами структури педагогічної психології є:
— психологія освітньої діяльності (єдності діяльності школяра і педагогічної діяльності);
— психологія виховання і самовиховання;
— психологія навчальної діяльності та її суб'єкта (учня, студента);
— психологія розвитку і саморозвитку;
— психологія педагогічної діяльності (єдність розвивального, навчального і виховного впливів)
— психологія навчально-педагогічного співробітництва і спілкування;
— педагогічна психологія аномальних і екстремальних випадків.
Педагогічна психологія реалізує теоретико-пізнавальну функцію; прогностичну функцію; прикладну функцію
Мета і завдання педагогічної психології
Загальна мета педагогічної психології полягає у вивченні та описі психологічних умов, особливостей і закономірностей психічного та особистісного розвитку людини в освітньому процесі.
У соціальному вимірі завдання педагогічної психології полягають у вивченні психології педагогічного процесу як особливої форми соціальної взаємодії, аналізі педагогічного середовища як соціально-психічної передумови навчання, виховання і розвитку.
Систему конкретних завдань педагогічної психології утворюють:
— цілісна характеристика умов психічного та особистісного розвитку, методів управління розвитком і саморозвитком особистості;
— дослідження соціально-психологічних механізмів забезпечення розвитку, навчання і виховання дітей, підлітків, юнаків, їх впливу на психічний та особистісний розвиток учня, передусім на розвиток наукового, теоретичного мислення, а також психологічних умов забезпечення саморозвитку, самонавчання і самовиховання;
— виявлення та аналіз зв'язку між психічним (насамперед, інтелектуальним), особистісним розвитком людини і змістом, формами, методами навчального, виховного і розвивального впливів
— психологічне обґрунтування змісту і методів навчання, групових форм навчальної діяльності, уникнення навчального перевантаження школярів;
— вивчення особливостей організації та управління навчальною діяльністю, їх впливу на інтелектуальний, особистісний розвиток і навчально-пізнавальну активність учня,студента;
— дослідження розвитку здібностей, особистісних якостей, становлення окремих психічних функцій обдарованих дітей;
— виявлення сензитивних періодів у розвитку особистості, вивчення індивідуальних відмінностей творчих здібностей дітей;
— вивчення психологічних основ діяльності педагога, його індивідуально-психологічних і професійних якостей, а також особливостей організації та управління педагогом навчальною діяльністю учнів;
— розкриття умов ефективності навчального, виховного і розвивального впливів, що зумовлюють психічний (інтелектуальний) та особистісний розвиток цілісної гармонійної особистості дитини, підлітка, юнака;
— вивчення характеристик (стратегій, стилів саморегулювання, педагогічного впливу) ефективної педагогічної взаємодії;
— психодіагностика освітнього процесу, виявлення психологічних основ діагностики рівня та якості засвоєння матеріалу, співвіднесення його з освітніми стандартами;
— визначення закономірностей, умов, критеріїв засвоєння знань, розвитку теоретичного мислення, формування операційного складу діяльності у процесі виконання різноманітних завдань;
— підвищення ефективності функціонування психологічних служб освітніх установ;
— вивчення відхилень у психічному та особистісному розвитку, спричинених негативними впливами в умовах дитячого садка, сім'ї і школи;
— дослідження психологічних аспектів взаємин дітей і дорослих, школярів і педагогів;
— з'ясування особливостей впливу масової культури, засобів масової комунікації на психічний та особистісний розвиток дітей і розробка засобів нейтралізації їх негативного впливу;
— вивчення психологічних особливостей, закономірностей фізичного, психофізіологічного, психічного, інтелектуального та особистісного розвитку людини в різних умовах освітнього процесу.
Місце педагогічної психології у системі психологічних наук
Педагогічна психологія тісно пов'язана з педагогікою, фізіологією, філософією, лінгвістикою, соціологією психологією особистості, соціальною, віковою, диференціальною психологією, загальною психологією, віковою психологією, соціальною психологією, психології особистості
Психологія як самостійна наука сформувалася набагато пізніше (на межі XIX—XX ст.), ніж педагогіка (XVII ст.)
Попри всі ці відмінності, зв'язок педагогічної психології з педагогікою має продуктивну основу, адже педагогічна наука завжди враховує психологію учня і вихованця, інакше вона не мала б позитивної взаємодії з практичною педагогікою.
Актуальним є зв'язок педагогічної психології з акмеологією (вищий ступінь, вершина чогось і logos — слово, вчення) — галуззю психологічної науки, яка вивчає закономірності та механізми розвитку людини на етапі зрілості, досягнення нею високого рівня розвитку. Акмеологія розглядає також розвиток інтелектуальних умінь і навичок психологічного відображення, набуття соціального, морального та духовного досвідів, які є невід'ємними атрибутами майстерності і професіоналізму.
психологією інтелекту —особливості інтелектуальних розвитку і діяльності людини.
психології емоцій, психології волі, психології здібностей, генетичною (грец. genesis — походження) психологією (психологією розвитку) —зумовлені спадковістю проблеми виникнення, диферен-ційною (франц. differentiation — різниця, відмінність)
1.2. Виникнення і розвиток педагогічної психології
Педагогічна психологія як самостійна наука має відносно нетривалу історію. Важливі її ідеї були сформульовані в межах філософії, медицини, загальної психології. Це стосувалося окремих психологічних характеристик виховання, а пізніше — навчання. Наукові підходи до аналізу освітніх процесів започатковані у межах класичних напрямів психології. Формування цілісних концепцій навчання та виховання розпочалося у середині XX ст. із функціонуванням педагогічної психології як самостійної галузі психологічного знання. Дещо пізніше розгорнулися дослідження розвитку як складової освіти.
Зародження педагогічної психології у давньому світі
у давні часи психологічні знання, що стосувалися проблематики педагогічної психології, розвивалися невіддільно від філософії та медицини. Особливо переймалися нею античні мислителі. Давньогрецький філософ Демо-кріт (прибл. 160—371 до н. є.) моральні принципи людина не отримує від народження, а вони формуються у неї завдяки вихованню,
Багато уваги приділяв залежності поведінки людини від її моральності (реалізованого у вчинках блага) Сократ (469— 399 до н. е.) закликаючи до аналізу власних вчинків, свого ставлення до них.
Платон (427—347 до н. є.) душа людини складається з жадаючої душі і пристрасного духу, які повинні підкорятися розумній душі, яка шукає правильний (моральний) шлях і спрямовує на нього. Важливо, щоб душа розвивалася гармонійно з тілом.
Із цими міркуваннями Платона не погоджувався Арістотель (384/383 — 322/321 до н. е.), Він першим в історії європейської цивілізації заявив про необхідність виховання, співвіднесення його методів із рівнем психічного розвитку дитини, вмотивованого використанням виховних методів. Тому для маленьких дітей важливі режим дня, правильне харчування, гігієна; а в 7—14-річ-ному віці — розвиток рухів, відчуттів, пам'яті, прагнення.
2 Педагогічна психологія
Ідеї педагогічної психології у середньовіччі та епоху Відродження
Навчання у середньовіччі було схоластичним (догматичним, буквоїдським), світських навчальних закладів не існувало. Доступ до світської освіти отримували тільки при дворах монархів, феодалів. Освіта спрямовувалась на фізичний розвиток, опанування основ військового мистецтва, враховувала деякі вікові особливості дітей і юнаків.
Розвиток педагогічної психології в епоху Просвітництва
Яна Амоса Коменського (1592—1670) «Велика дидактика», започаткували розвиток педагогічної теорії та цілеспрямовану організацію шкільного навчання.
Поглядам Р. Декарта опонував голландський мислитель Бенедикт Спіноза (1632—1677), який задався проблемою пошуку лінії індивідуальної поведінки, шляху до індивідуальної свободи людини.
асоціативної психології, засновником якої є Девід Гартлі (1705—1757), який прагнув створити теорію, що пояснювала б душу людини, сприяла б управлінню нею.
Жюльєн Офре де Ламетрі (1709— 1751) запропонував образ «людини-машини», стверджував, що наділяти людину душею настільки безглуздо, як шукати душу у функціонуванні машини, бо в людському організмі немає душі.
Жан-Жак Руссо (1712—1778), на думку якого, людина від природи добра, але її зіпсувала цивілізація.
Клод-Адріан Гельвецій (1715— 1771) і Дені Дідро (1713—1784) вважали спадковість і середовище основними факторами психічного розвитку, здібностей дитини. Однак з часом Гельвецій дійшов висновку, що здібності не є вродженими, а розвиваються у процесі навчання; виховання є потужною творчою силою, оа його переконаннями, всі люди володіють однаковими психічними передумовами для розумового розвитку, але не всі здійснюють великі відкриття,
Становлення педагогічної психології у XIX — на початку XX ст.
Костянтин Ушинський (1824— 1870/71): «Якщо педагогіка хоче виховувати людину у всіх відношеннях, то вона повинна спочатку довідатися про неї у всіх відношеннях», тобто вивчити її рефлекси, звички, які він вважав основою морального життя і поведінки.
Петро Каптєрев (1849—1922) Завдяки йому психологічна наука збагатилася поняттям «педагогічна психологія», що було пов'язано з виходом у 1877 р. його книги «Педагогічна психологія».
Станіслав Шацький (1878—1934), який розробив цілісну концепцію гуманізації та демократизації виховання у процесі соціалізації особистості.
Пізніше Е. Торндайк звернув увагу на ідентичність елементів як фактор научіння, який співвідноситься з принципом перенесення навички.
гештальтпсихології німецький психолог К. Коффка (1886—1941), (нім. Gestalt — цілісна форма, образ, структура) головним в аналізі психологічного феномену є ціле, структура, а не елементи.
біхевіоризму (англ. behavio(u)r — поведінка) —зосереджувався на вивченні поведінки тварини і людини.
педології (грец. pais (paidos) — дитина і logos — слово, вчення) — науки про дітей, яка поєднувала відомості психології, анатомії, фізіології, педагогіки та ін., що вивчають розвиток людини.
Основні тенденції розвитку педагогічної психології на сучасному етапі
Наприкінці XX — на початку XXI ст. у розвитку педагогічної психології окреслилися такі тенденції:
1. Інтеграція зусиль дослідників різних сфер наукового знання (філософії, соціології, психофізіології, психогенетики, психогігієни, генетичної психології, акмеології, геронтології, медицини тощо) з метою створення комплексної теорії безперервної освіти людини, інтегральних концепцій навчання, виховання і розвитку особистості на основі сучасних психологічних теорій.
2. Розширення та поглиблення проблематики досліджень, цілісний аналіз психологічних проблем освіти в єдності навчання, виховання та розвитку.
3. Врахування глобалізаційних процесів, переходу до нових науково-інформаційних технологій, що зумовлює зміну парадигми людського прогресу, сутністю та основним виміром якого є розвиток людини. Це вимагає від педагогічної психології розробки організаційних, соціально-психологічних освітніх технологій, які б забезпечували різнобічний розвиток учня, його успішну самореалізацію у цілісній життєдіяльності.
4. Дослідження організації та змісту навчального процесу
5. Розробка інтегративних методів навчання на основні діалогізації, індивідуалізації та диференціації навчального процесу з використанням елементів проблемності
5. Психологія безперервної освіти, вивчення проблем навчання і розвитку дітей дошкільного віку (зміст, організація, методи навчання) та дорослих.
6. Удосконалення методики і методів дослідження у єдності процесів навчання, виховання, розвитку особистості, розробка проблем педагогічної психології аномальних та екстремальних ситуацій.
Становлення і розвиток педагогічної психології в Україні
Педагогічні традиції сягають давньоруських часів, коли князь Володимир запровадив навчання дітей. У тогочасних творах, які порушували і педагогічні проблеми, наприклад У «Повчанні Володимира Мономаха» (1117 p.), «Пчолі» (кінець ХП ст.), містяться рекомендації щодо виховання любові до батьківщини, працьовитості, мужності, гуманності, доброзичливості, скромності. «Майстри» навчання зважали у своїй праці і на морально-психологічні якості дітей.
Василь Суразький (середина 50-х років XVI ст. — 1604/1608), Клірик Острозький (XVI ст.), Дем'ян Наливайко (середина 50-х років XVI ст. — 1627), Симон Пекалід (1567 — після 1601).
філософ-просвітник Григорій Сковорода (1722—1794) у своїх творах підкреслював, що навчання повинно спиратися на природні особливості та нахили того, хто навчається, а в засвоєнні знань велику роль відіграють діяльність, розуміння знань, пізнання власних нахилів, здібностей, почуттів («Пізнай себе»). Великого значення він надавав релігійному вихованню дітей.
психолог Яким Ярема (1889—1951), який у праці «Педагогічна психологія» стверджував, що педагогічна психологія як прикладна наука підпорядковується цілям і проблемам педагогічної практики, успішність якої залежить від психологічної освіти педагога.
психолог Степан Балей (1885—1952), вважав навчання складовою загального процесу формування людини. Психологію виховання (педагогічну психологію) він розглядав як сферу психологічних досліджень, галузь психології, оскільки, за його твердженнями, виховні процеси безпосередньо чи опосередковано пов'язані з певними психічними явищами.
Олександр Лазурський (1874—1917), який наголошував на необхідності вивчення учнів в умовах навчання, розробив для цього спеціальну програму, а також метод природного експерименту (1910), який широко використовується у психолого-педагогічних дослідженнях.
У розвитку вітчизняної педагогічної психології певну роль відіграло Фребелевське товариство (м. Київ), яке організовувало лекції і бесіди з дошкільного виховання, забезпечувало підготовку вихователів дитячих садків. У 1908 р. при ньому було відкрито жіночий педагогічний інститут,
педагог і психолог Григорій Ващенко (1878—1967), який аналізував психологічні аспекти українського виховного ідеалу, основними засадами якого, на його погляд, є християнська мораль та українська духовність (любов до поезії, музики, співу, танців, вірність у подружньому житті)
На думку Г. Ващенка, сімейне виховання теж повинне ґрунтуватися на християнській моралі та національних цінностях (любов, правда, справедливість).
У 30-ті роки XX ст. у Харкові було організовано Психоневрологічний інститут, а згодом на його основі — Всеукраїнську психоневрологічну академію, у структурі якої функціонував відділ дитячої та генетичної психології. У ньому працювали Олександр Запорожець (1905—1981), Лідія Божович (1908—1981), Ілля Гальперін (1902— 1988), які досліджували психологію практичної діяльності, свідомості і діяльності, пам'яті, сприймання, особливості засвоєння знань учнями на основі розвитку мислення.
Г. Костюк, доводячи, що специфічна якість психічних новоутворень залежить від соціальних умов життя, формується під впливом культивованих у суспільстві взірців. Унаслідок цього психічний розвиток набуває конкретно-історичного характеру.
Сучасні вітчизняні дослідники зосереджуються у своїх пошуках на таких проблемах:
а) теоретико-методологічні проблеми педагогічної психології: методологічні проблеми освіти (Г. Балл, С. Максименко); проблеми гуманізації освіти (Г. Балл, М. Боришевський); теоретико-методичні засади педагогічної психогігієни (С. Болтівець);
б) проблеми виховання: теоретичні аспекти виховання (М. Боришевський, І. Бех); духовне виховання (М. Боришевський, В. Москалець, М. Савчин); моральне виховання особистості (І. Бех, М. Боришевський, І. Булах, Р. Павелків); соціально-психологічні питання військово-патріотичного виховання (М. Томчук); проблеми статевого виховання (Т. Говорун, О. Кікінеджі та ін.);
в) проблеми навчання: теоретичні проблеми психології навчання (С. Максименко, А. Фурман); засвоєння учнями математичних понять (І. Пасічник); психолого-педагогічні, теоретико-методичні основи особистісного підходу в організації профільного навчання старшокласників (В. Рибалка); психологічні аспекти дошкільної освіти (Д. Кононко, Ю. Приходько, Т. Піроженко); розвиток творчості школярів (В. Моляко); формування виш;их форм пам'яті на різних вікових етапах (Т. Хомуленко);
г) проблеми підготовки педагогічних і психологічних ПРІВ для системи освіти: психологічні питання підготовки едагогічних кадрів (В. Семиченко, М. Савчин); теоретичні • практичні проблеми підготовки практичних психологів лля системи освіти (Н. Пов'якель, Н. Шевченко, Н. Чепелєва проблеми педагогічного спілкування
2.Теоретичні основи педагогічної психології
2.1. Наукові уявлення про психіку особистість і суб'єкт — основа організації ефективної освіти
Науково організоване навчання, виховання і розвиток ґрунтуються на знанні педагогом внутрішнього світу, індивідуальних особливостей дитини, розумінні психологічних закономірностей функціонування, становлення розвитку і саморозвитку особистості, адекватної реалізації цього знання у професійній діяльності.
Психіка (грец. psychikos — душевний) — функція мозку, сутність яко'і полягає у відображенні дійсності через відчуття, сприймання, уяву, мислення, почуття тощо.
Ситуативна нестійкість психіки є умовою її розвитку.
Поріг чутливості — величина подразника, який викликає або змінює яскравість сприйняия, силу відчуття.
Нижче порогу чутливості все зменшується, стирається, забувається, не залишається ніяких слідів,
вище нього — все багатократно збільшується.
Психологія особистості
Для організації освітнього процесу педагогу необхідні знання про особистість.
Особистість є певною цілісністю що проявляється у вчинках і поведінці.
Найсуттєвішою її характеристикою є спрямованість особистості (поведінку, діяльість спілкування) і не залежать від ситуації.
Спрямованість особистості має такі форми:
а) егоїстична спрямованість перевага мотивів власного благополуччя, самоствердження, престижу, особистого спокою. Прагне у своїй діяльності передусім задовольнити свої потреби і домагання;
б) гуманістична спрямованість. Вчинки породжені інтересами і потребами суспільства, колективу, групи, інших людей. У них домінують колективістські й альтруїстичні мотиви;
в) ділова спрямованість особистості. Захоплення процесом діяльності, прагнення до пізнання. Взаємодіяти з іншими заради справи і характеризується мотивами безкорисливого виконання, служіння справі, що породжує відчуття радості.
Особистість — духовна, соціально-психологічна інстанція людини, функціями якої є виокремлення себе з оточення, самоспричи-нення внутрішньої і зовнішньої активності, самовираження та саморозвиток у ц/л/сн/й життєдіяльності, активне переживання у часі і просторі свого існування (екзистенції).
Вершинною і водночас глибинною основою особистості є її духовність — здатність до морального спрямування свого буття і відповідного самотворення..
Дата добавления: 2015-08-26; просмотров: 6781;