Розвитку в освітньому процесі

Біогенетичний напрям у психології. психоло­гічним обґрунтуванням педагогічної теорії «вільного виховання», підкреслювали особли­ве значення активності дитини в її саморозвитку.

Соціогенетичний напрям у психології. джерела й рушійні сили розвитку у позапсихологічних факторах, на соціальних процесах, у яких бере участь людина.

Концепція конвергенції (взаємодії) спадковості й оточення у розвитку дитини.

Когнітлівно-генетлічна теорія. психічний розвиток як якісний процес, зумовлений внутрішніми законами саморуху (Жан Шаже, 1896—1980).

Теорія трьох ступенів розвитку дитини. Карл Бюлер (1879—1963). три ступені розвитку дитини (інстинкт, тре­нування, інтелект) пов'язані не тільки з дозріванням мозку та ускладненням відносин з оточенням, а й з перебі­гом афективних процесів (бурхливих переживань) і пов'язаного з ним задоволення.

(інстинкти) насолода виникає у результаті задоволення інстинктивної потреби (після виконання дії); на другому (тренування, навички) — задоволення переноситься на процес здійснення дії

(інтелект), коли існує передбачуване задоволення.

Теорія розвитку вищих психічних функцій. Лев Виготський (1896—1934) процесі оволодіння знаряддя­ми праці, а також шляхом навчання. Тому навчанню нале­жить провідна роль в організації життя, психічному розвитку. Розвиток психіки не можна розглядати поза соціальним середовищем, оволодінням досвідом поперед­ніх поколінь.

2.3. Роль навчання і виховання у психічному і особистісному розвитку дитини

Навчання є основним чинником і формою прояву розвитку дитини, в умовах навчання відбувається формування наукового світогляду школярів, їх свідомості та самосвідомості, переконань, моральних якостей, розвиток духовності, здібностей.

У психологічному та особистісному становленні дити­ни виявляються такі основні закономірності розвитку пси­хіки, як безперервність, інтегративність, системність, сен-зитивність, компенсаторність.

Особистісно-діяльнісний підхід як основа організації освітнього процесу.Особистісно-діяльнісний підхід роз­глядає особистість як суб'єкта діяльності, який, формуючись у діяльності і спілкуванні з іншими людьми, визна­чає характер цієї діяльності і спілкування.

Соціалізація особистості та освітній процес.Соціаль­ність людини виявляється на рівні індивідуальної творчо­сті, духовного служіння, громадянської поведінки тощо, в усіх її взаємодіях зі світом (суспільством, природою, інши­ми людьми та ін.). Такі якості є результатом її соціалізації.

Соціалізація (лат. socialis — суспільний) — результат освіти, процес опанування, відтворення соціального досвіду, норм і цінно­стей, засвоєних особистістю у навчанні і вихованні, а також в умо­вах стихійної та організованої дії чинників соціального оточення.

культурна трансмісія — передавання соціальних і культурних цінностей, норм, способів поведінки новим членам суспільства.

Вирішальне значення для успішної соціалізації дити­ни мають її прихильні стосунки з матір'ю.

Прихильність — стосунки дитини з матір'ю, які забезпечують /и надійну безпеку та емоційну підтримку.

Одним із важливих способів соціалізації в дитинстві є гра, передусім такі її різновиди, як гра за правилами, рольова гра, під час яких у дітей формуються адекватні уявлення про рольові позиції і відповідну до них поведінку.

2.4. Основні теорії виховання і навчання

Теоретичні засади навчально-виховного процесу

Біхевіористська концепція навчання і виховання.психіч­ний розвиток засвоєння навичок: чим їх більше і доско­наліше вони відпрацьовані, тим краще дитина пристосована до життя, більш розвинута. Біхевіористський підхід до процесу навчання полягає в намаганнях зв'язати методи навчальної роботи вчителя і знання без врахування діяльності учнів. Ф. Скіннер що покарання не є ефек­тивним способом подолання (гальмування) незадовільної поведінки

що покарання супроводжується такими небажаними побічними ефектами:

а) часткове усунення ймовірності негідної поведінки.

б) стимулювання негативних переживань (наприклад, почуття провини) лише за певних обставин.

в) заохочування будь-якої поведінки, наслідком якої бувають менше покарання чи його відсутність.

г) привертання уваги до небажаної поведінки.

ґ) пробудження не тільки почуття провини, а й тривоги та ворожості;

д) негативний вплив на стосунки учня і вчителя, бать­ків і дитини, руйнування почуття довіри і прихильності, зогляду на сприймання його як несправедливого чи занадто жорстокого.

Заохочення (рос. подкрепление) — спонукання когось до якоїсь дії певними засобами (похвала, нагорода, переконання, приклад тощо).

Позитивне заохочення належної поведінки є більш принятною формою контролю за нею, ніж покарання.

Припинення позитивного заохочення є альтернативою покаранню.

Скіннер описав п'ять схем заохочення:

1) постійне заохочення, коли кожен правильний вчи­нок, дія заохочуються. Ця схема особливо ефективна на ранніх стадіях навчання з метою відчуття успіху. За постій­ного заохочення навички швидко засвоюються, одночасно виникає почуття перенасиченості заохочення;

2) заохочення через певний інтервал, наприклад заохо­чення дитини тільки після того, як вона спокійно посиділа кілька хвилин;

3) заохочення через певну кількість правильних дій, вчинків. Наприклад, коли учень розв'язує п'ять задач;

4) заохочення через різні інтервали часу (місяць, чверть, семестр, рік тощо);

5) заохочення через різну кількість правильних дій, вчинків.

Навчання шляхом спостереження

Навчання шляхом спостереження неможливе без знання взятої за взірець поведінки іншої людини.

Ефективно впливають на поведінку спостерігачів такі характеристики моделі:

поінформованість (обізнаність). демонструють ефективні зразки поведінки,

престиж, статус. Вплив батьків і вчителів

контроль і заохочення.

Відтворення. перетворює на дію візуальні образи і словесні схеми модельованої пове­дінки, порівнює вироблені ним реакції з тим, що він запам'ятав із поведінки моделі.

Мотивація і самозаохочення.

Прямий

Мимовільним

Рефлексивність. Здатність використати порівняльну інформацію, одер­жану зі спостережень за іншими людьми, набувається з досвідом.

Формування почуття самоефективності у навчанні