Проблеми соціально-економічного розвитку регіонів

Існування глибоких диспропорцій у соціально-економічному та культурно-духовному розвитку регіонів України ускладнює проведення ефективної політики соціально-еко­номічних перетворень, гальмує формування внутрішнього ринку то­варів і послуг, загострює регіональні кризи, підвищує дезінтеграцію національної економіки та диференціацію соціуму.

Ефективна регіональна політика стимулювання розвитку ре­гіонів неможлива без перерозподілу (прямого чи непрямого) ресурсів і прав між «багатими» і «бідними» регіонами. Такий перерозподіл має відбуватися як централізовано, так і за допомогою спеціально розробле­них механізмів у регіонах.

Реалізація основних напрямів проблем соціально-економічного розвитку повинна передбачати такі умови її здійснення:

- повну прозорість регіонального розрізу державного бюджету, консолідацію усіх соціальних трансфертів і будь-яких позабюджет­них коштів, призначених для регіонів;

- укладення угоди про взаємну відповідальність різних рівнів вла­ди й управління та контроль за «соціальною компонентою» держав­них трансфертів;

- застосування розширеного соціально-економічного підходу, що включає «європейський набір» показників прибутків і зайнятості.

Серед проблем, які істотно впливають на соціально-економічний розвиток регіонів, є соціально-політичні, що особливо загострюють­ся в період президентських чи парламентських виборів. Протисто­яння різних політичних угрупувань відволікає велику кількість уп­равлінських кадрів від практичної діяльності з економічного розвит­ку як країни, так і регіонів.

Як свідчать статистичні дані, держава несе втрати від діяльності вільних (спеціальних) економічних зон. За висновком Мінекономіки України, результати діяльності ВЕЗ і ТПР є від'ємними, тобто нега­тивне сальдо між обсягом наданих пільг і доходами в бюджет по­стійно збільшується. На думку спеціалістів, оцінку діяльності ВЕЗ потрібно робити диференційовано, як це здійснюється у світовій прак­тиці, тобто з позиції соціально-економічної доцільності завдань, які вони мають вирішувати. З цією метою має здійснюватися постійний моніторинг ефективності ВЕЗ, має діяти система показників, які б відображали специфіку функціонування таких територій, і результа­ти діяльності таких зон мають бути прозорими. Адже ВЕЗ - це спе­цифічні об'єкти, які повинні мати умови для реалізації завдань інно­ваційного розвитку як головного вектора діяльності таких територій. Потрібно встановити режим роботи, визначити етапи освоєння но­вих технологій і відповідно до цього переводити ВЕЗ на існуючі в державі загальні, законодавчо закріплені норми господарювання.

У процесі реалізації соціально-економічної регіональної політики варто вико­ристати позитивні напрацювання, як українські, так і світові. Тут мова йде про кластери, оскільки, крім існуючих будівельного і швейного кластерів та кластеру зеленого туризму, в Україні можуть діяти й інші потужні кластери, як наприклад кластер чорної мета­лургії. Цей кластер практично вже сформований, але офіційно не виз­наний. Він охоплює Донецьку, Дніпропетровську, Запорізьку й Лу­ганську області, оскільки основні потужності металургійних підприємств розташовані біля основних родовищ сировини (залізної руди, коксі­вного вугілля). Крім металургійних заводів, у цей кластер входять машинобудівні підприємства, які виробляють устаткування для ме­талургійних заводів і шахт, а також транспортна мережа. Окремі вчені стверджують наявність інших кластерів в Україні. Зокрема, В. Марчок доводить, що у західних областях розташовані кластери на­фтохімії і лісопромислового комплексу, а в Харкові розташований кластер сільського машинобудування. Крім того, функціонують південні промислові регіони, які сформовані на базі портів і суднобу­дівних підприємств.

Поняття «кластер» походить від англ. claster - гроно, букет, блок, пакет або група, скупчення, наприклад людей, предметів. Таким чи­ном, слово «кластер» в українській мові має багато тлумачень, але головною характерною ознакою є об'єднання окремих елементів (складних часток) у єдине ціле для виконання певної функції або реа­лізації певної мети. Подібно тому, як у пам'яті комп'ютера інформа­ція складається в блоки, пакети, так і у сфері економіки групи успіш­но конкуруючих фірм утворюють аналогічні поєднання, забезпечую­чи конкурентні позиції на ринках - галузевому, національному, світо­вому. Дещо схоже значення вкладається і в економічний зміст (виз­начення поняття) цього слова.

Кластери в економічній літературі визначаються як індустріаль­ний комплекс, сформований на базі територіальної концентрації ме­реж спеціалізованих постачальників, основних виробників і спожи­вачів, пов'язаних технологічним ланцюгом. Вони являють собою галузево-територіальні добровільні об'єднан­ня підприємств, що тісно співпрацюють із науковими установами та органами місцевої влади з метою підвищення конкурентоспромож­ності власної продукції та економічного зростання регіону.

Кластери можуть об'єднувати підприємства та установи як окремих регіонів, так і різних країн для підвищення ефективності їх діяльності, зростання продуктивності праці та якості продукції, стимулювання конкуренції та інновації, залучення інвестицій, сприяння фор­муванню нових підприємств, враховуючи їх вигідне географічне роз­ташування. Кластери дозволяють підприємствам гнучкіше реагувати на зміну умов ведення бізнесу.

Характерні риси успішної діяльності кластерів:

- взаємозв'язки між підприємствами, які роблять учасників сильнішими порівняно з тими підприємствами, що працюють по­одинці;

- кооперація та співпраця, які є стимулами до пошуку нових, більш досконалих методів роботи, орієнтація на інновації, залучен­ня внутрішніх та зовнішніх інвестицій;

- орієнтація на потреби ринку, які є головним фактором визна­чення загальної стратегії підприємств, та забезпечення відповід­ності стратегії кожного окремого виробництва загальній стратегії розвитку регіону.

До суспільно-політичних проблем належать також і проблеми по­дальшого вдосконалення законодавчо-нормативного поля, оскільки через нерозроблені механізми узгодження дій на різних рівнях уп­равління існує дисбаланс між розподілом капіталів та підтримкою намагань регіонів вирішувати свої нагальні проблеми. Розроблення і затвердження урядом низки державних середньо- та довгострокових програм соціально-економічного розвитку повинне бути спрямова­ним, у першу чергу, на вирішення найгостріших проблем регіонів.

Питанням вирішення проблем розвитку регіонів присвячена стра­тегічна програма соціально-економічного розвитку України «Шляхом європейської інтеграції», яка розрахована на період до 2015 р. У розділі «Здійснення активної державної регіональної політики» роз­глянуто питання зміцнення потенціалу розвитку регіонів та їхньої конкурентоспроможності, зокрема:

- окреслено стратегію подолання соціально-економічних диспро­порцій у регіональному розвитку;

- охарактеризовано стратегію вдосконалення міжбюджетних відносин;

- обґрунтовано розвиток транскордонного й міжрегіонального економічного співробітництва, відновлення економічної бази таких населених пунктів;

- розкрито основні засоби адміністративно-територіальної ре­форми.

У стратегії програми зазначається, що державна регіональна по­літика у 2004-2015 рр. повинна забезпечити формування оптималь­ної високоефективної структури господарства регіонів, яка б сприя­ла їхньому комплексному розвитку на основі природно-ресурсного, виробничо-економічного і науково-технічного та людського потен­ціалів, наявної інфраструктури, історико-культурних надбань і тра­дицій з використанням переваг та можливостей геополітичного ста­новища регіонів.

Отже, активна державна регіональна соціально-економічна по­літика покликана сприяти мобілізації всіх регіональних ресурсів для забезпечення економічного зростання й поглиблення структури еко­номічних трансформацій у державі, зміцненню демократичних ос­нов розвитку українського суспільства.

За оцінками експертів, в останній період обсяг товарообміну між регіонами значно знизився. Отже, одним із пріоритетних напрямів цілеспрямованої державної регіональної соціально-економічної політики має бути зміцнення єдності економічного простору, розширення та поглиблення міжрегіональних економічних зв'язків, розвиток внутрішніх товарних ринків, що сприятиме зміцненню економі­чного потенціалу регіонів.

Сьогодні до пріоритетних напрямів треба включити:

- зміцнення економічної та суспільно-політичної єдності дер­жави;

- забезпечення єдиних соціальних стандартів на всій території дер­жави;

- призупинення поглиблення міжрегіональних диспропорцій за економічними та соціальними параметрами.

Для реалізації цих пріоритетів у соціально-економічному розвит­ку регіонів необхідно посилити державне управління регіональним розвитком та забезпечити місцеве самоврядування. Це вимагає зрос­тання децентралізації управління соціальним розвитком і активного переходу до регіонального та місцевого самоврядування. Тут важли­вим є передача територіальним громадам повноважень, матеріаль­них та фінансових ресурсів з метою самостійного вирішення соц­іальних і економічних питань місцевого самоврядування. Вимагають поглиблення й розширення правові основи самоврядування регіонів, надання їм науково-методичної, організаційної та інформаційної до­помоги з питань місцевого самоврядування і регіонального розвит­ку. Сьогодні актуальним є створення спеціального загальнодержав­ного органу з питань територіального розвитку (міністерство, комі­тет), який би займався питаннями регіонального та місцевого соціально-економічного розвитку. Особливо важливими тут є розробка і впро­вадження соціальних та економічних нормативів з розрахунку на душу населення, диференційованих за різноманітними соціально-еконо­мічними критеріями, за регіонами країни.

Політика економічного зростання на базі ринкових перетворень має бути пов'язана з регіональною соціальною політикою, які разом утворюватимуть комбіновану модель економічного і соціального розвитку. Нова соціально-економічна політика вимагає активізації ре­форм у соціальній сфері, в основу яких має бути покладена активна дія соціальних чинників у суспільному відтворювальному процесі як передумова економічного зростання. Соціальна політика для регіо­нальних інституцій усіх рівнів повинна стати пріоритетною.

Головними державними механізмами регулювання соціально-еко­номічного розвитку регіонів мають стати:

- реалізація програмно-стратегічних документів розвитку ре­гіонів;

- удосконалення міжбюджетних відносин з регіонами;

- посилення інвестиційної політики і її диференціації між; регіо­нами;

- розвиток транскордонного і прикордонного співробітництва тощо.

Послідовна підтримка функціонування цих механізмів дасть змо­гу зменшити поглиблення соціально-економічних регіональних дис­пропорцій і поетапно розв'язати складні міжрегіональні соціально-економічні проблеми розвитку суспільства в цілому.

Лекція 13

ТЕМА: МІЖНАРОДНІ ЕКОНОМІЧНІ ЗВ'ЯЗКИ

План викладення і засвоєння матеріалу