Структура економіки, її сутність та поняття

В цілому економіка — це процес суспільного відтворення, що істо­рично склався у межах окремої країни. Вона являє собою сукупність взаємопов'язаних ланок та упорядкованих зв'язків, які забезпечують її стійкість, цілісність і динамізм.

Структуру економіки розглядають у вузькому і широкому понятті. У вузькому понятті - це комплекс галузей з виробництва товарів і по­слуг з відповідними технологічними і міжгалузевими зв'язками. В ши­рокому понятті вона охоплює не тільки пропозиції виробництва, а й форми його організації та управління, механізм державного ринково­го регулювання.

Структура економіки- це співвідношення між: сферами вироб­ництва, яке виражає господарські пропорції, стан суспільного по­ділу праці. В ній виражена сукупність стійких зв'язків між елементами системи, що забезпечують її цілісність і тотожність самій собі, тобто збереження основних властивостей при різких внутрішніх і зовнішніх змінах. Структура суспільного виробництва вимірюється як натураль­ними, так і вартісними показниками (валовий внутрішній продукт, чисельність працюючих, вартість основних фондів, асортимент про­дукції).

Структура виробництва характеризується такими пропорціями:

- відтворювальними — між: виробництвом засобів виробництва і виробництвом предметів споживання, у використанні валового внутрішнього продукту на заміщення спожитих засобів виробниц­твами, особистим споживанням і нагромадженням;

- галузевими — співвідношення між:різними галузями економіки в регіонах і країні;

- територіальними - у розміщенні галузей виробництва в окре­мих регіональних економічних районах;

- зовнішньоекономічними - експорт і імпорт продукції різних галузей і регіонів у зарубіжні країни.

В умовах ринкової економіки проблеми її структури є важливим фактором зовнішньоекономічних відносин, це досить складне і бага­топланове поняття, яке складає:

1. Соціально-еко­номічна структураекономіки,щохарактеризується формами влас­ності на засоби виробництва;

2. Організаційно-економічна структу­ра,що визначається співвідношенням різних форм організації вироб­ництва;

3. Виробничо-технологічна структура,яка є формою внутрішньої організації продуктивних сил, тобто співвідношенням ма­теріального виробництва та сфери послуг, промисловості і сільського господарства, виробництва засобів виробництва та виробництва предметів споживання, добувних і обробних галузей економіки. Вона характеризується питомою вагою наукомістких та високоекономічних галузей виробництва - галузей з повільним оборотом капіталу (суд­нобудування, літакобудування, ракетно-космічна техніка тощо) та га­лузей зі швидким оборотом капіталу (виробництво товарів широкого вжитку, пріоритетні галузі агропромислового комплексу, сфери побу­ту, торгівлі, громадського харчування).

Категорія «структура економіки» є динамічною, постійно розви­вається, удосконалюється. Новий етап науково-технічної революції, що припадає на другу половину XX ст., зумовив глибоку структурну кризу в більшості країн світу і в першу чергу в розвинутих. Ця криза пов'язана з переходом економіки до нової фази соціально-економіч­ного розвитку. Сутність нинішньої структурної кризи полягає у пере­ході економіки від періоду індустріалізації до епохи постіндустріалізації. Парадигма у змінах структурної перебудови на постіндустріальпій ос­нові передбачає перетворення елементів сфери послуг на компонент продукту матеріальної сфери (інформація, програмне забезпечення), галузевої структури економіки у міжгалузеві комплекси (агропромис­ловий, інвестиційний, територіальний виробничий комплекс тощо) з характерною функціональною роллю перенесення центра ваги струк­турних змін на якісний рівень (індустріалізація сільського господар­ства, сфери послуг, інформаційні технології).

Сьогодні відбуваються структурні зміни у самому матеріальному ви­робництві. Зокрема є істотна зміна співвідношення між видобувни­ми, сировинними і обробними галузями шляхом рішучого переходу до ресурсозберігаючих технологій, істотного зростання інтелектуаль­них, наукомістких галузей, де високою є питома вага висококваліфіко­ваної праці, новітніх технологій, використання науки і техніки.

Нині позначається прискорене зростання питомої ваги сфери послуг у структурі суспільного виробництва. І це закономірний процес для всіх високорозвинутих країн.

Економіка України наприкінці XX ст. характеризується структур­ною кризою, яка поєднує в собі тривалу стагнацію в традиційно важ­ливих галузях і секторах виробництва, тоді як нові галузі можуть роз­виватися прискореними темпами. Співвідношення зайнятих у вироб­ничій сфері до невиробничої становить до 65 %. Це говорить про ве­ликі резерви щодо можливого використання трудових ресурсів створюючи нові сфери виробництва. Бурхливий розвиток продуктивних сил в епоху науково-технічної революції і високий ступінь монополі­зації економіки висунули необхідність активного втручання держави в процеси структуроутворення. На державних і міждержавних рівнях розробляються цільові програми підтримки розвитку й модернізації традиційних галузей та регіонів спеціалізації із застосуванням кре­дитних, податкових підойм регулювання.

Для подолання структурних криз концентрація ресурсів вважаєть­ся найперспективнішою на тих підприємствах, що уражені кризою галузей, за рахунок економії на витратах підвищення рентабельності виробництва, його реструктуризації і технологічного оновлення.

Упродовж останнього періоду в Україні спостерігається трансфор­мація структури економіки через структурну кризу, а саме стадія струк­турного спаду з усіма характерними ознаками, тривале падіння ефек­тивності виробництва, зокрема продуктивності праці та норми при­бутку в матеріальному виробництві. У сфері послуг ці тенденції про­являються менше, а норма прибутку зростає, що означає перерозподіл ресурсів виробництва на її користь, зростання ролі домашніх госпо­дарств (індивідуального виробництва).

Проте результати зростання економіки підтверджують, що у струк­турній кризі стадія спаду поступово змінюється піднесенням. Базою для такого переходу має бути стратегія державного структурного ре­гулювання. Досвід розвинутих країн стверджує, що метою структур­ної трансформації повинен бути безперервний розвиток продуктив­них сил суспільства і, особливо, людський розвиток на базі зростан­ня, а також економічного обґрунтування і соціального справедливого розподілу прибутку.