Історична довідка. Предки угорців остаточно осіли в Карпатському басейні близько 895−896 рр

Предки угорців остаточно осіли в Карпатському басейні близько 895−896 рр. Ватажком угорських племен того періоду був Арпад (?−910 рр.), наділений титулом князя. Нащадки князя Арпада швидко усвідомили, що зможуть закріпитися на нещодавно знайденій батьківщині, якщо почнуть жити на європейський лад, що означало передусім осілість, прийняття і зміцнення християнства, створення держави. Цей курс був узятий на озброєння королем Іштвантом І (997−1038 рр.), який зумів створити в Карпатському басейні сильну державу західноєвропейського зразка.

Кочові угорці на той час не мали містобудівних та архітектурних традицій. Тому в країну запросили Бенедиктинський чернечий орден, який узяв у свої руки не тільки духовно-освітні справи, а й сферу архітектури. Порівняно гармонійний розвиток країни за правління нащадків Іштвана І був перерваний у 1241 р. внаслідок татаро-монгольського ярма, не так тривалого (усього рік), як спустошливого. Сутичка із Золотою Ордою є умовною хронологічною межею між романським і готичним етапами в культурному розвитку Угорщини. У цей час угорські королі підтримували династичні зв’язки з французьким королями, що сприяло французьким впливам в розвитку архітектури. Протягом 1244−1247 рр. в Угорщині працював знаменитий французький архітектор готичної доби Вілар Оннекур, після котрого тут залишилися архітектурні проекти та послідовники.

У подальшому зміцненні держави та її позицій потрібно виокремити короля Кароя (Карла) Анжуйського (1307−1342 рр.). Ефективними виявилися його державна податкова політика і грошова реформа. Король виступив з ініціативою економічного й політичного міждержавного співробітництва. З його ім’ям пов’язана й так звана Вишеградська зустріч за участю королів Угорщини, Чехії й Польщі, що поклала початок першому союзу держав у Центральній Європі.

Син Кароя король Лайош (Людовік) Великий (1342−1382 рр.) в ході військових походів розширив кордони держави, які при ньому простягалися до самої Болгарії. Йому принесли присягу нові румунські князівства Молдавія й Валахія. Про бурхливий розвиток культури в ту епоху свідчить заснування в 1372 р. першого угорського університету в м. Пече.

Лайош Великий спадкоємця не залишив. Після його смерті розгорнулася боротьба за престол, яка призвела до анархії. Однак Сигізмунду Люксембургському (1387−1437 рр.), який переміг у цій боротьбі, завдяки власному міжнародному авторитету вдалося відновити порядок. За часів його правління найбільшого культурного розвитку набула столиця − місто Буда. Тут, на горі над Дунаєм, збудовано новий королівський палац (1412 р.), оточений фортечними мурами (збереглися Південний бастіон, башта з Великою брамою). Стилістика цієї архітектури знаходилась під сильним впливом чеської пізньої готики (король Сигізмунд був родом із Праги). Однак турецька експансія, яка розпочалася з 1354 р., завадила розвиткові країни загалом і культури зокрема.

В 1526 р. турки знову перемагають угорську армію в битві під Могачем, а в 1541 р. – захоплюють столицю Угорщини Буду й більшу частину країни. Культурний розвиток Угорщини припинився. Пам’яткою про ті часи залишилися турецькі лазні «Кіралі», збудовані в Буді (1566−1570 рр.).

Культура в Угорщині отримала можливість розвитку тільки з 1686 р., коли після битви під Віднем (12 вересня 1683 р.) турків витіснили з Австрії та Угорщини. Остання увійшла до складу Габсбурзької монархії, а її архітектура розвивалася в єдиній стилістиці з іншими землями імперії. Ця стилістика була близька до так званого динамічного бароко, яке з Італії поширилось у Центрально-Східну Європу. В цьому стилі в Угорщині будують передусім нові храми, а також замки, серед яких переважає один тип − прямокутний у плані, з чотирма наріжними вежами (замок Ракоці в Егерварі, 1712−1713 рр.). У містах з’являються житлові будинки з бароковим декором на фасадах. В Угорщині в цей час працюють італійські, австрійські та німецькі майстри, у тому числі й такі знаменитості, як Йоган Лукас фон Гільдебрандт, Андреас Меєргофер.

До найкращих барокових храмів Угорщини того часу належать:

− Університетська церква в Пешті 1722−1742 рр.;

− Церква міноритів в Егері 1758−1773 рр.;

− Двовежові церкви св. Стефана у Секешфехерварі 1758−1768 рр. та св. Ігнація у Дєрі XVIІ ст.

У наступному сторіччі культурний розвиток Угорщини йде за загальноєвропейською моделлю: він знаходиться під духовним впливом як просвіти, так і реформ проінформованого абсолютизму. Наприкінці XVIII − на початку XIX ст. настає епоха пробудження нації, буржуазних реформ і революції. Угорщина повстає на боротьбу за національну незалежність, що призводить до революції в Пешті, яка вибухнула 15 березня 1848 р. Видатними історичними особистостями тієї епохи вважаються граф Іштван Сеченьї (1791−1860 рр.) і Лайош Кошут (1802−1894 рр.). Сеченьї робив акцент на просвітницькій діяльності, економічному розвитку країни. З його ім’ям пов’язане створення Угорської академії наук в 1825 р., регулювання русел рік Дунаю й Тиси на угорській території, створення умов для річкового пароплавства і залізничного сполучення. Кошут, на відміну від Сеченьї, наріжним каменем усіх перетворень ставив питання національної незалежності. Будучи блискучим оратором, він зумів підняти національних дух населення на визвольну боротьбу проти династії Габсбургів, яка, на превеликий жаль, закінчилася поразкою.

В середині 1860-х рр. в зв’язку з політичною ситуацією, що склалася в Європі, Габсбурги були зацікавлені в налагодженні своїх зв’язків із пригнобленою Угорщиною. Вони пішли на переговори з угорською стороною, делегацію якої очолював Ференц Деак (180−1876 рр.). З’явилася угода про перетворення імперії Габсбургів у дуалістичну монархію Австро-Угорщину. В Угорщині, що отримала повний суверенітет у внутрішніх справах, був створений національний уряд. Спільними з Австрією залишилися зовнішня політика, фінанси й армія.

Протягом півстоліття, що минуло після Угоди, спостерігався небачений до цього економічний і культурний підйом, в ході якого Угорщина перетворилася на аграрно-промислову країну із сучасною інфраструктурою і квітучою буржуазною культурою. В країні розпочалася епоха класицизму. Саме в цей час активно забудовується м. Пешт, яке згодом об’єднається з містом по той бік Дунаю − Будою, утворивши нову метрополію − Будапешт. Класицистичне архітектурне обличчя Будапешта створили три архітектори: М. Поллак, Й. Хільд і М. Зіттербарт.

Найвизначнішою пам’яткою угорського класицизму є безперечно архієпископський собор в Естергомі, збудований у 1802−1869 рр. архітекторами П. Кюнелем і Я. Паком. В цей період почав розбудовуватися Будапешт, який від 1867 р. стає другою столицею двоєдиної монархії Австро-Угорщини. У 1896 р. в Будапешті відкрито перший в континентальній Європі метрополітен.

Важливою подією в розвитку культури наприкінці XIX − на початку XX ст. стало будівництво королівського палацу на території Будайського замку в Будапешті за проектом архітекторів М. Ібла та А. Гаусмана. Символами Будапешта того часу стали й інші дві монументальні будівлі: купольна двовежева базиліка св. Стефана 1848−1905 рр. архітектора Й. Хільда і М. Іблена, створена у змішаній ренесансно-бароковій стилістиці, та будинок парламенту 1885−1904 рр. на набережній Дунаю архітектора І. Штейндла.

Крім того, визначними пам’ятками архітектури Угорщини цієї доби стали:

− Західний вокзал у Будапешті 1874−1877 рр., виконаний за проектом фірми знаменитого французького інженера Г. Ейфеля;

− Концертний зал (казино) «Вігадо» в Будапешті 1859–1865 рр., архітектора Ф. Фесльє;

− Оперний театр (Будапештська державна опера) в стилістиці «Рінгштрассе», збудований в 1873−1884 рр. за проектом архітектора М. Ібла.

Зазнавши поразки в Першій світовій війні, угорці восени 1916 р. розпочали буржуазну революцію, що закінчилася проголошенням Республіки. Її президентом став граф Міхай Каройї (1875−1955 рр.), який симпатизував Антанті. Новий президент не зумів впоратися з внутрішньополітичними проблемами, а також належно вплинути на мирні переговори. В 1919 р. він передав владу комуністу Бела Куну. Угорська Радянська республіка, що проіснувала три місяці, лише посилила і без того трагічне положення країни. Згідно з підписаним в 1920 р. Версальським мирним договором, Угорщина втратила дві третини території і більше половини населення. У результаті перестала існувати єдина економічна й культурна система держави з тисячолітньою історією. Понад три мільйони угорців стали національними меншинами в сусідніх з Угорщиною країнах.

На Ялтинській конференції в 1945 р. країна була віднесена до сфери радянських інтересів. При владі була поставлена Комуністична партія під керівництвом Матяша Ракоші (1892−1971 рр.). Наприкінці 80-х рр. ХХ ст. різні суспільні об’єднання, що боролися за політичні зміни в країні, створили власні легальні політичні партії. 23 жовтня 1989 р. була проголошена Угорська Республіка, а в 1990 р. відбулися перші демократичні вибори. Сформовані Державні збори заснували інституційну систему демократичної держави західного типу, на основі якої країна знову стала незалежною європейською правовою державою.