Принцип міцності знань, вмінь і навичок, розвитку розумових сил студентів (принцип ґрунтовності).

Принцип передбачає тривале та свідоме збереження у пам’яті набутих знань, умінь і навичок. Педагогічна теорія та практика накопичила багато прийомів реалізації цього принципу в процесі повторення, закріплення і застосування знань, умінь і навичок. Зокрема, реалізуючи цей принцип, можна використовувати повторення навчального матеріалу за розділами і структурними смисловими частинами; запам’ятовування нового матеріалу в поєднанні з пройденим раніше; активізацію пам’яті, мислення студентів під час повторення; виділення головного, групування та структурування матеріалу у метою його систематизації; акцентування уваги при повторенні на основних ідеях; використання різноманітних вправ і методик, форм і підходів до організації пізнавальної діяльності студентів; самостійної роботи як творчого застосування знань; постійне звернення до раніше засвоєних знань для нового їх трактування, опора на правило “Repetio est mater studiorum” (Повторення – мати навчання). Принцип міцності вимагає, щоб знання стали частиною свідомості студента, сприяли розвитку його розумових сил. Психологія вчить, що якість запам’ятовування і відтворення матеріалу залежить не тільки від матеріалу, але й від відношення до нього. Тому викладачеві для міцного і глибокого засвоєння студентами знань треба сформувати їх позитивну мотиваційну установку, інтерес до вивченого та створювати сприятливе емоційне тло навчання. Принцип забезпечення грунтовності засвоєння навчального матеріалу вимагає відмови від практики “штурму знань” у період екзаменаційної сесії, коли вивчене через короткий проміжок часу забувається. Під цим кутом зору більш продуктивною постає рівномірно напружена і рівномірно розподілена в часі модульно-рейтингова система навчання.

Специфіка принципів навчання у вищій школі.

В сучасній дидактиці вищої школи вже сформульовано дидактичні принципи, які відображають специфічні особливості навчального процесу у вищій школі: забезпечення єдності наукової та навчальної діяльності студентів, професійної спрямованості, професійної мобільності, полікультурності та проблемності. Так, наприклад, принцип професійної спрямованості навчання передбачає вивчення тих предметів, які стосуються обраної професії. Полікультурність навчання прогнозував ще В. Гюго: «Настане день, коли єдиним полем битви будуть ринки, відкриті для торгівлі, і уми, відкриті для ідей». Результат підготовки повинен відповідати вимогам, які пред’являються конкретною сферою майбутньої професійної діяльності студентів, а тому зміст освіти і методи навчання у вищій школі мають відповідати сучасним тенденціям розвитку науки і виробництва, сприяти конкурентоспроможності випускників вищої школи на світовому ринку праці, мобільності студентів і науково-педагогічних працівників ВНЗ, що висуває вимоги до знання іноземних мов, толерантності, розумінню культури і менталітету різних народів.

Останнім часом висловлюються ідеї про виокремлення групи специфічних загальних принципів навчання у вищій школі, які б синтезувати всі існуючі принципи, зокрема:

- орієнтованість вищої освіти на розвиток особистості майбутнього спеціаліста;

- відповідність змісту вузівської освіти сучасним і прогнозованим тенденціям розвитку науки (техніки) і виробництва (технології);

- оптимальне поєднання загальних, групових і індивідуальних форм організації навчального процесу у ВНЗ;

- раціональне використання сучасних методів і засобів навчання на різних етапах підготовки спеціалістів з вищою освітою;

- відповідність результатів підготовки спеціалістів вимогам, які пред’являються конкретною сферою їх професіональної діяльності;

- забезпечення конкурентноздатності випускників українських ВНЗ на світовому ринку праці.

З підписанням Україною Болонських угод реалізація цих принципів в педагогічний практиці набуває особливого значення.

Слід однак зазначити, що до теперішнього часу вітчизняна дидактика в значній мірі зберігає риси традиційної моделі навчання: провідну роль викладача, безумовне дотримання навчальної програми, значний академізм у викладанні. Ці особливості значно відрізняють нашу школу від зарубіжних, наприклад, від американської, де превалює прагматичний підхід до навчання. Отже, орієнтація української вищої школи на входження в світовий освітній простір визначатиме і перспективи майбутніх дидактичних пошуків.

Структура навчального процесу у вищому навчальному закладі

Основним завданням навчального процесу ( від лат. «procesus» - просування вперед) у вищій школі є цілеспрямована і планомірна підготовка майбутніх фахівців різного профілю до творчої життєдіяльності у сучасному суспільстві. Навчальний процес у вищій школі – це система організації навчально – виховної діяльності, в основу якої покладено органічну єдність і взаємозв’язок викладання (діяльність викладача) і учіння (діяльність студента), спрямованих на досягнення цілей навчання, розвитку особистості студента, його підготовки до професійної діяльності. За висловом відомого дидакта, академіка Ю.К. Бабанського: «Процес навчання - це цілеспрямована взаємодія вчителя та учнів, у ході якої розв’язуються завдання освіти, виховання і загального розвитку особистості.» У процесі навчання відбувається передача накопиченого попередніми поколіннями соціального досвіду і його трансформація. Навчання таким чином постає окремим, специфічним видом суспільної діяльності, перетворюється у засіб передачі соціального досвіду. Єдність викладання і учіння є об’єктивною характеристикою навчального процесу у вищій школі, адже у процесі навчання у вищій школі беруть участь два діючі суб’єкти: викладач, діяльність якого спрямована на управління навчально – пізнавальною діяльністю студента на основі врахування об’єктивних і суб’єктивних закономірностей, принципів, методів, організаційних форм і засобів навчання, та студенти, які в процесі учіння засвоюють знання, уміння та навички, регламентовані навчальними планами та програмами (схема 1).

Схема 1

Структура діяльності суб’єктів навчального процесу у вищій школі

Діяльність викладача (викладання)

Навчально –пізнавальна діяльність студентів (учіння)

Процес навчання у вищій школі визначається зовнішніми (об`єктивними) і внутрішніми (суб`єктивними) чинниками. До внутрішніх чинників слід віднести особистісні риси студента: особливості його темпераменту, характеру, мислення, пам`яті, пізнавальних можливостей, здібностей, мотивацію учіння, попередній досвід, рівень знань, стиль навчально – пізнавальної діяльності. До зовнішніх чинників відносять зміст і методи навчання, рівень професійної підготовки викладача, умови навчання у вищому навчальному закладі, соціальне оточення студента.

На схемі 1 відображена структура діяльності суб’єктів навчального процесу у ВНЗ, яку проаналізуємо спираючись на аксіоматичний підхід, запропонований Чернилевським Д.В[2]. Сутність цього підходу полягає у тому, що чітка таксономія цілей навчання (чому і для чого навчати?), повинна відповідати відбору і проектуванню змісту (що вивчати?),формам організації і управлінню навчальним процесом (як навчати?), методам і засобам навчання (за допомогою чого?) і з урахуванням досягнутих результатів навчання (чого досягли у навчанні?). Отже, за своєю структурою навчальний процес у вищій школі у найбільш загальному вигляді має такі взаємопов’язані елементи (рис.7):

- цільовий – окреслює мету і завдання навчання у вищому навчальному закладі, завдання вивчення конкретної навчальної дисципліни і завдання навчально-пізнавальної діяльності студентів на навчальних заняттях;

- стимулювально-мотиваційний, який передбачає спонукання студентів до активної навчально – пізнавальної діяльності, свідомого засвоєння знань, формування у них позитивної мотивації до навчання;

- змістовий, який має за мету оптимальний добір дисциплін до навчального плану, змістовність навчальних програм і навчальних книг, оптимальний добір змісту, методів і засобів проведення кожного заняття;

- операційно-діяльнісний, що орієнтує на оптимальний добір форм, методів, прийомів і засобів навчання;

- контрольно – регулюючий, орієнтований на забезпечення дієвого контролю та самоконтролю за рівнем академічних досягнень студентів (рівнем їх знань, умінь і навичок) і добір оптимальних методів їх підвищення;

- оцінно-результативна компонента полягає у якісній діагностиці рівня знань, умінь і навичок студентів і виявленні шляхів їх поліпшення.

Рис. 7. Взаємозв’язок елементів процесу навчання у ВНЗ

Усі компоненти слід розглядати у взаємозв’язку, як етапи, ланки навчального процесу, до яких треба підходити творчо, не допускаючи шаблону.

Головним і визначальним джерелом професійної діяльності викладача вищої школи постають потреби суспільства, його вимоги до особистості, яка отримує освіту. Ці вимоги насамперед окреслюються в змісті освіти, який можна визначити як педагогічну модель соціального замовлення (М.М.Скаткін). Правильним буде твердження, що процесуальна сторона навчання (методи, організаційні форми, дидактичні засоби) визначається змістом освіти, у якому сконцентровані соціальні цілі, що проектують професійні та особистісні якості «продукту навчання» - випускника ВНЗ (рис. 8).

Рис.8. Структура навчального процесу у ВНЗ

Окрім того слід ураховувати, що не тільки зміст освіти визначає перебіг навчального процесу, але і, навпаки, має місце залежність обсягу, структури, змісту освіти від закономірностей і принципів навчання, від реальних умов, у яких воно відбувається. У той же час форми розгортання діяльності викладача (учителя) і студентів (учнів), за допомогою яких зміст освіти засвоюється молодим поколінням, методи, організаційні форми, засоби навчання визначаються характером цього змісту[3].

Процес навчання у вищій школі має свої особливі риси (І.Кобилянський, Л.Рувінський):

1. Кожна наукова дисципліна вивчається студентами у її динаміці. Викладачеві слід надавати інформацію про виникнення, становлення і розвиток певної науки, перспективи вирішення її актуальних проблем.

2. Обов’язковою умовою навчального процесу у сучасній вищій школі є його поєднання з науковими дослідженнями. Викладач має поєднувати викладання з активною дослідною роботою в галузі науки, яку він викладає, та власним прикладом залучати студентів до дослідницької роботи.

3. Має місце великий об’єм самостійної навчально-пізнавальної діяльності студентів, спрямованої на опрацювання різних наукових джерел при підготовці до лекцій, семінарсько-практичних занять, написанні рефератів, курсових і дипломних робіт тощо.

4. Однією з найбільших важливих особливостей навчального процесу у сучасному ВНЗ є його спрямованість на ефективну професійну підготовку майбутніх фахівців. Ідея професійної спрямованості викладання всіх навчальних дисциплін повинна бути провідною. У зв’язку з цим викладачі повинні знати специфіку професійної діяльності майбутніх фахівців, їх провідні професійні функції і концентрувати на них увагу у процесі навчання.

На думку В.Лозової забезпеченню якості навчання у вищій школі сприяють такі методологічні підходи (В.Лозова) :

- особистісний, який полягає у визнанні особистості як продукту соціального розвитку, носія культурної спадщини, інтелектуальної і моральної свободи, людини з почуттям власної гідності. Цей підхід своїм підґрунтям має природний процес саморозвитку, самореалізації, самоствердження особистості і потребує створення для цього відповідних умов;

- діяльнісний, спрямований на організацію навчально – пізнавальної діяльності суб’єкта, яка б забезпечувала його самостійність та активність у пізнанні оточуючого світу, у праці, спілкуванні, саморозвитку;

- системний, який орієнтований на визначення навчання як цілеспрямованої творчої діяльності його суб’єктів, мета, завдання, зміст, форми і методи якої взаємопов’язані;

- гуманістичний, який полягає у духовно – особистісній спрямованості кожного навчального предмета, формуванні стосунків між студентами, викладачами і студентами на основі взаємної поваги, довіри, толерантності, доброзич-ливості, уваги, віри у можливості особистості;

- ресурсний, що зосереджений на питаннях організації навчання, спрямованого на виявлення і розвиток потенціальних можливостей кожного студента;

- синергетичний, (грец. synergos – той, що діє разом), який полягає у забезпеченні самореалізації і саморозвитку особистості на основі постійної взаємодії з оточуючим середовищем, котра сприяє формуванню нових якостей особистості;

- аксіологічний (грец. axia – цінність), який забезпечує вивчення явищ навколишнього світу з метою виявлення їх можливостей задовольнити потреби людини, яка визначається як найвища суспільна цінність.

- компетентністний (лат. competentis – належний, відповідний), який передбачає аксіоматичні, мотиваційні, рефлексивні, когнітивні та інші результати навчання, що відображають розширення не лише знань і навичок, а й формування досвіду, емоційно-ціннісного ставлення до дійсності;

Ми розглянули основні етапи, загальну структуру і характеристику навчального процесу у вищій школі. Що ж постає рушійною силою цього процесу, що слугує джерелом переходу пізнавльної діяльності студентів з одного рівня на інший? До розробки питання про рушійні сили процесу навчання зверталися відомі дидакти М.О. Данилов, В.І. Загв’язінський та ін. М.М.Скаткін вважає, що основною рушійною силою навчального процесу є протиріччя між потребами суспільства, які воно висуває до професійної підготовки молоді, і рівнем цієї підготовки. Суспільні потреби і виступають мірилом для оцінки підготовки майбутніх фахівців на кожному етапі навчального процесу. Таке протиріччя природно визначається закономірностями засвоєння соціального досвіду, неможливістю його одномоментного чи швидкого засвоєння. Залишаючись основним, це протиріччя знаходить вияв у низці похідних суперечностей, обумовлених характером завдань, поставлених перед студентами, їх потребами, інтересами, мотивами діяльності та ін. (схема 2).

Завдання освіти, виховання і розвитку особистості студента вищої школи.

Вищі навчальні заклади, працюючи на рівні вимог ринкової економіки і науково-технічного розвитку сучасного суспільства, повинні виконувати його соціальне замовлення, вирішувати тріаду взаємопов’язаних завдань:

1. Дидактичні (навчальні) завдання полягають у наданні студентам системи наукових знань, вмінь і навичок відповідно до профілю професійної підготовки, згідно навчальної програми та навчального плану. У сучасному постійно мінливому світі важливого значення набуває підготовка студентів до самоосвітньої діяльності, тому наразі у вищій школі особлива увага акцентується на організації їх самостійної роботи, уміннях творчо опрацьовувати інформацію, адже ще Д.Дідро підкреслював, що «люди перестають мислити, коли перестають читати».

2. Виховні завдання спрямовані на формування всебічно розвиненої особистості: її емоцій, волі, характеру, мотивації діяльності, ціннісних орієнтацій, інтелекту, моральних якостей. Проблеми виховання і навчання нерозривно пов’язані, оскільки спрямовані на людину як єдине ціле. З моменту виникнення педагогічної професії основна функція педагога, учителя полягала у вихованні. Учитель у першу чергу – це вихователь, наставник. Саме у цьому його найвище громадянське призначення. Так, підкреслюючи значення виховного впливу педагога на формування особистості молодої людини, О.С. Пушкін присвятив професору царськосельського ліцею А.П. Куніцину наступні рядки: «Он создал нас, он воспитал наш пламень… Заложен им краеугольный камень, им чистая лампада возжена»[4].

Схема 2

Рушійні сили процесу навчання

Розв`язання протиріч Мотиви навчальної діяльності
- між потребами особистості у засвоєнні нових знань і досвіду пізнавальної діяльності та реальними можливостями задоволення цих потреб; - між рівнем складності теоретичних і практичних задач та рівнем знань студентів; - між теоретичними знаннями і умінням застосовувати їх на практиці; - між фронтальним способом викладу навчального матеріалу та індивідуальною формою його засвоєння; - між побутовими уявленнями і науковими знаннями; - між прагненням до стабільності знань і їх постійним поновленням; - між бажанням гарної оцінки і недостатнім рівнем інтелектуальної працездатності та ін.	- бажання бути корисним суспільству; - прагнення бути освіченим; - відповідальність перед суспільством, батьками, собою;	Соціальні
- пізнавальні інтереси; - яскравість, новизна інформації; - розуміння значення освіти; - потреба у самоосвіті; - прагнення до самостійного - вирішення навчальних проблем; - почуття задоволення від досягнутих результатів	Інтелектуально- стимулюючі
- інтерес до визначеного виду діяльності; - корисність майбутньої професії; - бажання суспільного схвалення; - прагнення до лідерства;	Перспективно- стимулюючі
- привабливість майбутньої професії;   - можливість негативної оцінки; - прояв честолюбства, самолюбства та ін. - осуд батьків, викладачів тощо	Безпосередньо - стимулюючі     Негативно - стимулюючі

Як не можна навчати, не створюючи виховних впливів, так і не можна вирішувати виховних задач, не надаючи вихованцям системи знань, вмінь та навичок. Прогресивні мислителі всіх часів і народів ніколи не протиставляли навчання і виховання, а завжди поєднували ці функції. На думку Платона «… найбільш важливим у навчанні ми визнаємо відповідне виховання». Він також стверджував, що «ніхто не стає гарною людиною випадково». Сутність виховання з позицій філософії можна визначити як перетворення культури людства в індивідуальну форму існування особистості. З точки зору педагогіки сутність виховання полягає у засвоєнні особистістю соціального досвіду, тобто те зовнішнє об’єктивне, те краще, що є в соціальному досвіді, повинно перетворитися в суб’єктивне – погляди і переко-нання, вчинки і поведінку людини. На сучасному етапі розвитку суспільства ідеалом виховання має стати всебічно розвинута, високоосвічена, соціально активна і національно свідома особистість, яка наділена громадською відповідальністю, високими духовними якостями, родинними і патріотичними почуттями, є носієм кращих надбань національної та світової культури, здатна до саморозвитку, самовдосконалення і творчої діяльності. Ураховуючи стрижневі завдання національної системи виховання в Україні[5], у вихованні студентства суттєвим є використання теоретичної парадигми національного виховання через тріаду рис особистості «громадянин – патріот – гуманіст» (В.Гнатюк)[6]. Згідно Державної національної програми «Освіта» (Україна ХХІ століття) до провідних завдань національного виховання учнівської та студентської молоді відносять:

- формування національної свідомості, любові до рід­ної землі, свого народу, бажання працювати задля держа­ви, готовності її захищати;

- забезпечення духовної єдності поколінь, виховання поваги до батьків, жінки-матері, культури та історії свого народу;

- формування високої мовної культури, оволодіння українською мовою;

- прищеплення шанобливого ставлення до культури, звичаїв, традицій українців та представників Інших на­цій, які мешкають на території України;

- виховання духовної культури особистості, створення умов для вибору нею своєї світоглядної позиції;

- утвердження принципів загальнолюдської моралі: правдивості, справедливості, патріотизму, доброти, праце­любності та інших доброчинностей;

- формування творчої, працелюбної особистості, вихо­вання цивілізованого господаря;

- забезпечення повноцінного фізичного розвитку ді­тей і молоді, охорони та зміцнення їх здоров'я;

- виховання поваги до Конституції, законодавства України, державної символіки;

- сприяння глибокому усвідомленню взаємозв'язку між ідеями свободи, правами людини та її громадянською відповідальністю;

- формування екологічної культури людини, її га­рмонійних відносин із природою;

- розвиток індивідуальних здібностей і талантів мо­лоді, забезпечення умов їх самореалізації;

- формування у дітей і молоді уміння міжособистісного спілкування та підготовка їх до життя в умовах ринкових відносин.

У системі виховання сучасної молоді загальнолюдське і національне має співвідноситися як ціле і частина, адже особистість індивідуально проходить основні етапи духовного розвитку людства. Ця теза обґрунтована в передмові до “Феноменології духу” Гегеля як закон збігу онтогенезу (розвитку індивіда) і філогенезу (розвитку людства як виду). Тому однією з найбільш важливих функцій системи освіти постає орієнтація людини у всій різноманітності духовної скарбниці людства і, в першу чергу, національного надбання. Вивчення рідної мови, історії, духовної і матеріальної культури, звичаїв і традицій народу, народних обрядів повинно стати не лише джерелом знань, але й важливим засобом формування національної свідомості підростаючих поколінь: «Нема мудріших, ніж народ учителів. У нього кожне слово – це перлина, це праця, це людина» (М.Рильський).

Вітвицька С.С. підкреслює, що реалізація суспільного ідеалу і завдань національного виховання студентів у вищих навчальних закладах може здійснюватися засобами:

- виховання майбутніх спеціалістів на взірцях життєдіяльності авторитетних, висококваліфікованих людей, носіїв високої загальної світо-глядної, політичної, професійної, правової, інтелектуальної, соціально – психологічної, емоційної, естетичної, фізичної та екологічної культури. Слід при цьому ураховувати відому педагогічну аксіому: тільки особистість може виховати особистість;

- створення необхідних умов для вільного, творчого розвитку особистості студента, його мислення і загальної культури, шляхом залучення до різноманітних видів творчої діяльності (навчально-дослідної, науково–дослідної, технічної, культурно–просвітницької, правоохоронної та ін.);

- збагачення життєвого досвіду, формування національної свідомості та патріотичних почуттів студентів шляхом участі їх у відродженні забутих та створенні нових національно-культурних традицій регіону, міста, вищого навчального закладу;

- формування «Я» - концепції особистості на основі само-освіти, саморозвитку, самовиховання, самовдосконалення, моральної самозавершеності;

- поширення принципів здорового способу життя, запобігання вживання студентами алкоголю, наркотиків, викорінення шкідливих звичок.

3. Розвивальні завдання навчання у вищому навчальному закладі полягають першочергово у формуванні творчої особистості, і зорієнтовані на розвиток її інтелекту, загальних і професійних здібностей, емоційно-вольової сфери, моральних якостей. Як приклад значущості завдань розвитку особистості можуть слугувати думки відомих громадянських лідерів. Так, на Давоському форумі 2000 року колишній президент США Б.Клінтон підкреслив, що “глобалізаційна економіка, центром якої себе вбачає США, цінує людський розвиток понад усе”. Канцлер ФРН Г.Шредер з приводу стратегії розвитку Німеччини висловився так: “Нас не цікавить індустріальний потенціал. Нас цікавить гуманітарний потенціал суспільства та інтелектуальний капітал. Туди ми робитимемо найбільші інвестиції, адже саме ці фактори визначають безпеку держави у ХХІ столітті”. Завдання розвитку особистості можна конкретизувати з позицій “Моделі випускника ХХІ ст.”, запропоновану закордонними експертами і узагальнену А.Амбросовим та О.Сердюком1. В її структуру входять пріоритетні якості ідеального випускника ВНЗ, зокрема:

1) любов і прагнення до нових знань і умінь;

2) бажання здобути глибокі знання в галузі професійних інтересів, переконаність у необхідності безперервного навчання й удосконалювання;

3) інтерес до усього нового, захоплення процесом самоосвіти і наявність відповідних навичок;

4) досить глибока базова підготовка у визначеній спеціальності;

5) наявність знань і умінь в галузі сучасної інформації (уміння отримання інформації з різних джерел, її систематизація, збереження, аналіз та використання);

6) володіння однією з міжнародних мов на рівні виступу в будь-якій аудиторії; бажання володіти на рівні спілкування другою іноземною мовою;

7) компетентність у системному аналізі та розв’язанні проблем – виокремлення і збір даних, аналіз і синтез, пошуки і прийняття рішення; гнучкість і впевненість у застосуванні знань у нестандартних умовах, у роботі з відкритими проблемами, які мають множинні рішення і т. ін.;

8) уміння презентувати результати досліджень у різних формах і видах;

9) здатність до ефективної співпраці в групі (“команді”), толерантність і урівноваженість;

10) здатність формулювати власну думку після критичного аналізу інформації з багатьох джерел.

Слід також урахувати, що студентський вік є сенситивним періодом у формуванні самооцінки особистості та рівня її домагань, які є свідченням самоповаги, самовідношення, формування самосвідомості.

Викладачеві необхідно знати взємозв`язок між рівнем самооцінки, рівнем домагань та їх наслідками для формування особистості молодої людини у випадку неадекватного сприйняття власного «Я» (рис. 9). Наставник молодої людини має вміти надати їй допомогу за необхідності корекції негативних рис.

Показники якості навчання у вищій школі

Як уже підкреслювалося, одна з характерних особливостей вищої школи - це професійна спрямованість навчального процесу. Ця особливість може успішно реалізуватися за умови усвідомлення її важливості науково-педагогічним персоналом. При проектуванні змісту кожної навчальної дисципліни викладачеві слід потурбуватися, щоб вона мала фундаментальний внесок у загальну професійну освіту, щоб виконувався основний принцип навчання у вищій школі: «Вчити треба не дисципліні, а фаху». Стратегічна цінність цієї тези полягає в цілеспрямованій орієнтації всіх дисциплін для цілісного вивчення явищ і процесів конкретної наукової галузі фахової орієнтації студента, формування професійних якостей майбутнього спеціаліста.

Рис.9. Взаємозв’язок між рівнем самооцінки та рівнем домагань особистості

До найважливіших інтегральних завдань кожної навчальної дисципліни слід віднести забезпечення реального внеску дисципліни в методологічну, теоретичну, технологічну підготовку випускників ВНЗ до професійної діяльності і подальшої самоосвіти; цілісне формування потреби і вмінь практичного використання наукового змісту кожної дисципліни; забезпечення позитивної мотивації до навчання; розвиток інтелекту і творчого мислення молодої людини.

Слід підкреслити, що навчання у вищій школі, окрім професійно-орієнтованих знань, повинно забезпечити вміннями прогнозувати власну життєдіяльність, здібності передбачати можливі наслідки неправильної самооцінки (рис. 9), вибирати з можливих ті рішення, які матимуть найбільшу реальну користь. Тому вищого рівня професійної освіти – творчої майстерності – неможливо досягти без загальної гуманітарної освіти і без інноваційних підходів до вирішення соціально-економічних, виробничо-технологічних, економічних та інших проблем. Таким чином, головним завданням професійної освіти постає не тільки вивчення законів природи і суспільства, але й допомога студентській молоді в діяльнісному оволодінні гуманістичною методологією перетворення світу і гармонізацією відносин в системі «людина – природа - суспільство».

Нині системними дослідженнями в галузі дидактики вищої школи доведено, що успішність навчання залежить не тільки від здібностей особистості, але й від розвитку навчальної мотивації. При певних умовах (зокрема, при високій зацікавленості особистості в конкретній діяльності) може включатися так званий компенсаторний механізм.[7] І тоді успіхи в навчанні при досить слабких здібностях можуть забезпечуватися розвитком мотиваційної сфери. Безперечно, не можна стверджувати, що здібності не впливають на результативність навчальної діяльності. Але слід зазначити, що існуюча нині система відбору до ВНЗ забезпечує селекцію абітурієнтів на рівні знань і загальних інтелектуальних здібностей. І тому чинник професійної мотивації починає відігравати одну з провідних ролей в успішності навчання. У самій сфері професійної мотивації великого значення набуває позитивне відношення до професії, бо саме цей мотив окреслює кінцеву мету навчання, успішність професійної освіти.

Наразі дидактикою вищої школи окреслені показники якості навчання у ВНЗ, зокрема:

- відповідність цілей і результатів навчання на рівні конкретної системи освіти в Україні (наприклад, вищої аграрної, вищої економічної, вищої педагогічної освіти і т.д.) і на рівні окремого вищого навчального закладу;

- відповідність між різними параметрами оцінки якості результатів освіти конкретної особистості (якістю знань, вмінь та навичок, розвиненістю загальних і професійних здібностей, ціннісних орієнтацій та особистісних рис);

- відповідність між теоретичними знаннями й умінням їх практичного використання в житті і професійній діяльності;

- сформованість у майбутнього фахівця потреби в постійному оновленні і удосконаленні набутих знань та умінь.

Можна звернутись також до визначальних критеріїв якості освіти, запропонованих Болонськими угодами, це:

- якість підготовки фахівців;

- зміцнення довіри між суб’єктами освіти;

- відповідність європейському ринку освіти;

- мобільність студентів та викладачів ВНЗ;

- сумісність кваліфікації на вузівському та післявузівському етапах підготовки;

- посилення конкурентоспроможності національної системи освіти.

Обов’язковою вважається наявність внутрішніх та зовнішніх державних і громадських систем контролю за якістю освіти.[8]

У світовій практиці використовується методика незалежної оцінки якості вищої освіти засобами визначення рейтингу ВНЗ з використанням шести головних параметрів:

- репутація у суспільстві;

- дані вступного конкурсу;

- науковий потенціал професорсько-викладацького складу;

- фінансові ресурси ВНЗ;

- задоволеність студентів якістю та організацією навчального процесу;

- задоволеність роботодавців якістю підготовки фахівців.

Насамкінець можна звернутися до американського трактування поняття “акредитація”, яке можна розглядати як підгрунтя суспільної оцінки вищої освіти. Акредитація «по-американськи» – це система офіційного визнання відповідності навчального закладу і його програм професійної підготовки такому рівневі сумлінного і якісного виконання узятих на себе зобов’язань перед академічними колами і суспільством, що забезпечує довіру.2

Проблема змісту освіти у вищій школі

Мета – це передбачення результату діяльності, на здобуття якого спрямовують зусилля окремі індивіди, соціальні групи або все суспільство. Мета сучасної вищої освіти передбачає всебічний розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспільства, розвиток її талантів, розумових і фізичних здібностей, виховання високих моральних якостей, формування громадян, здатних до активної творчої професійної діяльності, збагачення на цій основі інтелектуального, творчого, освітньо-культурного потенціалу народу, забезпечення потреб суспільства у висококваліфікованих фахівцях.

За дефінацією з тезарусу Закону України “Про вищу освіту” зміст вищої освіти – обумовлена цілями і потребами суспільства система знань, умінь і навичок, професійних, світоглядних, грома-дянських якостей особистості майбутнього фахівця, сформована в процесі навчання з урахуванням перспектив розвитку суспільства, науки, техніки, технологій, культури та мистецтва.

Зміст освіти – це система наукових знань про природу, суспільство, людське мислення, практичних вмінь і навичок та способів діяльності, досвіду творчої діяльності, світоглядних, моральних, естетичних ідей та відповідної поведінки, якими людина повинна оволодіти шляхом навчання у навчальному закладі або самостійно.

Мета, завдання і зміст освіти не залишаються незмінними, однаковими для всіх історичних епох. Вони змінюються залежно від соціально-економічного і культурного рівня суспільства, стану науки і техніки, перспектив розвитку країни. У період розбудови української держави одним з найважливіших завдань дидактики постає збагачення змісту освіти у загальноосвітній та вищій школах відповідно до вимог суспільства.

Як уже підкреслювалося, головною соціальною функцією освіти є передача від покоління до покоління досвіду, накопиченого людством. При аналізі соціального досвіду можна виокремити чотири основні його елементи, які мають свою специфічну функцію у формуванні особистості:

а) вже здобуті суспільством знання про природу, суспільство, мислення, техніку і засоби діяльності. Цей елемент соціального досвіду забезпечує формування цілісної наукової картини світу і озброює людину методологічними підходами до пізнавальної і практичної діяльності. Іншими словами, ці знання слугують інструментом будь-якої діяльності;

б) досвід здійснення відомих способів діяльності, що виявляється в уміннях і навичках особистості, яка засвоїла цей досвід. Засвоєння цього елементу дозволяє новим поколінням відтворювати попередній соціальний досвід і зберігати його;

в) досвід творчої, пошукової діяльності щодо вирішення нових, актуальних для суспільства проблем. Засвоєння третього елементу забезпечує подальший розвиток культурного спадку, що неможливо без творчості. До рис творчої діяльності належить віднести:

- самостійне «перенесення» знань та вмінь у нову ситуацію, з однієї галузі знань в іншу, з однієї наукової сфери в іншу;

- бачення, виявлення нової проблеми в знайомій ситуації. Слід розуміти, що іноді набагато важче побачити проблему, ніж її вирішити;

- самостійне комбінування відомих способів діяльності для отримання нового знання;

- альтернативне мислення, тобто бачення варіантів вирішення проблеми, знаходження різноманітних засобів її вирішення, вміння аналізувати наукові протиріччя;

- пропозиція принципово нових методів вирішення проблеми, які не мають аналогів тощо.

Специфіка творчої діяльності полягає у тому, що для процедур творчості не можна окреслити чіткий алгоритм дій. Ці системи та алгоритми створюються самим індивідом. Тому викладачеві вищої школи слід знати, що ні об’єм знань, отриманих у готовому вигляді, ні уміння, засвоєні за зразком, не зможуть забезпечити творчих (креативних) можливостей людини. Особистість, яка не привчена мислити і діяти самостійно, не зможе виявити задатки, надані їй природою.
г) досвід ставлення до оточуючого світу, до суспільства, до інших людей, до об’єктів та засобів діяльності людини. Засвоєння цього досвіду регулює відповідність діяльності людини її потребам, цінностям, мотивам діяльності і в свою чергу розширює їх, створюючи систему емоційної, вольової, моральної, естетичної вихованості.

Отже, для відтворення і подальшого розвитку суспільства зміст освіти у вищій школі мають складати всі вище зазначені елементи, тобто:

1. Інформація, яка підлягає засвоєнню: знання, накопичені у процесі еволюції людства (факти, поняття, закони, ідеї, теорії, концепції) та знання про шляхи, методи і способи пізнання оточуючого світу, про способи розумових і практичних дій.

2. Система загальних інтелектуальних і практичних умінь та навичок, які є основою різних видів діяльності.

3. Досвід творчої діяльності.

4. Досвід емоційно-вольового ставлення до оточуючого світу, який разом із знаннями та вміннями складає підґрунтя для формування особистої системи цінностей (моральних, естетичних, екологічних та інших).

Коли йде мова про зміст освіти, покладений в основу професійної підготовки, то він орієнтований на формування професійної і загальної культури фахівців, які працюватимуть у різних галузях народного господарства після здобуття професійної освіти.

Проблема змісту освіти, змістового наповнення того чи іншого навчального курсу – важлива проблема як дидактики вищої школи так і методик викладання окремих предметів. Н.С. Пуришева1 подає процес відбору змісту освіти у вигляді схеми (схема 3):

Схема 3 Процес відбору змісту освіти

Приведені на схемі позиції слід пояснити, адже урахування особливостей чинників, принципів, критеріїв і джерел змісту освіти дозволяє належним чином його відібрати і структурувати. Раніше ми вже дали визначення поняття “дидактичний принцип” як вимогу, виконання якої забезпечує результативність навчального процесу, а також запропонували характеристику дидактичних принципів. З приведених на схемі позицій спеціального пояснення потребують перш за все загальні принципи формування змісту освіти, до яких слід віднести:

- принципи відповідності змісту освіти потребам суспільного розвитку, з якого випливає необхідність включати в зміст освіти не тільки знання та формування вмінь, але і фрагменти, які забезпечують відображення досвіду творчої діяльності людства і досвіду особистісного відношення до системи загальнолюдських цінностей;

- принцип єдності змістовної і процесуальної сторін навчання, який, зокрема, означає єдність змісту навчальної дисципліни, а також єдність способів засвоєння змісту та їх відповідність цьому змісту;

- принцип структурної єдності змісту освіти на різних її рівнях.

На відбір навчального матеріалу впливають також конкретно-методичні принципи, які відображають специфіку навчального предмету, його особливості, пов’язані з тим, до якої гносеологічної версії належить навчальна дисципліна (А.М. Новіков)1.

Згідно “Філософського словника” критерій – це ознака, на основі якої здійснюється оцінка, визначення або класифікація будь-чого. Звідси зрозуміло, що відносно змісту освіти принципи вказують на більш широкий напрямок діяльності по формуванню змісту освіти, а критерії реалізують процедуру конструювання, відбір навчального матеріалу, його послідовність. Під поняттям джерело розуміють те “що дає початок чому-небудь, звідки виходить що-небудь”, тому на думку дидактів В.А. Попкова та А.В. Коржуєва2 ті об’єкти, зміст і сутність яких стають так чи інакше змістом освіти, мають право називатися джерелами формування змісту освіти.

І, нарешті, згідно “Філософського словника” під чинником (фактором) розуміють рушійну силу, суттєву обставину в якомусь процесі чи явищі. Таким чином, по відношенню до освіти фактори – це ті обставини, до яких слід пристосовуватися при визначенні змісту освіти.

Нові завдання, поставлені суспільством перед українською вищою школою Державною національною програмою «Освіта. Україна ХХІ століття» та Законом України «Про вищу освіту» визначають основні напрями оновлення змісту освіти у сучасній вищій школі, зокрема забезпечення:

1. Деідеологізації змісту освіти (утвердження загальнолюдських цінностей, професійна спрямованість змісту освіти).

2. Етнізації змісту освіти (урахування національних досягнень, використання досвіду народної педагогіки, розширення курсів навчальних дисциплін, пов’язаних з національною історією і культурою) народів України.

3. Використання міжпредметних зв’язків з метою посилення світоглядного змісту навчального процесу.

4. Індивідуалізації та диференціації змісту освіти (використання можливостей багатоваріантності програм, упровадження нормативної та вибіркової частин змісту освіти, елективних курсів тощо).

5. Практичної та професійної спрямованості змісту освіти.

6. Орієнтації змісту освіти на забезпечення можливостей актив-ності, самостійності, саморозвитку та самовдосконалення особистості студента, підвищення його відповідальності за результати навчально-пізнавальної діяльності.

Тому наразі в Україні відбувається реформування системи освіти, визначені стратегічні завдання освітніх реформ та приоритетні напрями реформування вищої освіти:

- прогнозування потреб держави, регіонів, галузей державної системи добору і навчання талановитої молоді, розроблення і запровадження механізмів її державної підтримки;

- оптимізація мережі вищих навчальних закладів та їх структури, проведення організаційно-структурних змін у системі вищої освіти, спрямованих на розвиток навчальних закладів різних типів, підвищення ролі та значущості університетської освіти в реалізації стратегічних цілей освіти;

- створення умов для розширення можливостей громадян здобувати вищу освіту певного рівня за бажаним напрямом;

- диверсифікація освітніх програм, які пропонуються вищими навчальними закладами;

- розроблення нових моделей різних рівнів освіти; широке інтегрування в міжнародну систему освіти;

- оновлення змісту вищої освіти, запровадження ефективних педагогічних технологій і нової системи методичного та інформаційного забезпечення вищої школи; входження України в трансконтинентальну систему комп’ютерної інформації;

- демократизація, гуманізація та гуманітаризація навчально-виховного процесу, органічне поєднання в ньому національного та загальнолюдського начал;

- організація навчання і самоосвіти як безперервної науково-виробничої діяльності з найповнішим використанням наукового потенціалу вищої школи: здійснення принципу “освіта протягом усього життя” замість “освіта на все життя”;

- ефективне використання кадрового потенціалу вищої школи у навчально-виховному процесі та науковій роботі, залучення до педагогічної діяльності у вищих навчальних закладах талановитих учених академічних та галузевих науково-дослідних інститутів, провідних фахівців різних галузей виробництва і культури.

Міністерство освіти і науки України, Міжнародна асоціа­ція університетів та Європейський центр вивчення вищої осві­ти як підрозділи ЮНЕСКО, Рада Європи щодо вироблення єди­них вимог до рівня освіти ведуть активну роботу, спрямовану на введення у вищих навчальних закладах України Держав­них стандартів підготовки фахівців з вищою освітою.

Державні стандарти освіти та їх функції

Державний стандарт освіти – це сукупність норм, що визначають зміст вищої освіти, обсяг навчального навантаження, засоби діагностики якості освіти та рівня підготовки студентів, а також нормативний термін навчання. ДСО визначає обов’язковий мінімум змісту навчальних програм, обсяг навчального навантаження студентів, вимоги до рівня підготовки випускників ВНЗ і є основою нормативних документів (навчальних планів, навчальних програм тощо). ДСО - це сукупність норм, які визначають вимоги до освіт-нього, освітньо-кваліфікаційних рівнів студентів ВНЗ.

Складовими ДСО є освітня (освітньо-кваліфікаційна) характеристика, нормативна частина змісту освіти і матеріали для перевірки рівня академічних досягнень студентів. Державні стандарти освіти розробляються для кожного освітнього (освітньо-кваліфікаційного) рівня та напряму підготовки (спеціального) і затверджуються Кабінетом Міністрів України. Вищі навчальні заклади згідно стандартів освіти повинні забезпечувати навчальні досягнення студентів і підтримку високого рівня вищої освіти, здійснювати самооцінку результатів роботи навчального закладу, яка повинна відповідати державній оцінці. Вимоги до державних стандартів вищої освіти визначаються Законом України “Про вищу освіту”.

Державні стандарти освіти (ДСО) передбачають:

- урахування європейського рівня вимог до вищої освіти,
що сприятиме більш повному входженню України до світового
освітнього простору;

- гуманістичне спрямування освіти, нормативна частина якої забезпечується обов'язковим вивченням соціально-гуманітарних дисциплін: права, психології, педагогіки, соціології, екології, етики, філософії, світо­вої та вітчизняної культури тощо;

- надання гуманістичної спрямованості фундаментальним і спеціальним дисциплінам;

- забезпечення європейського рівня формування змісту освіти та вироблення системи професійних знань, умінь і навичок, виховання гармонійно роз­виненої, соціально активної, толерантної людини з високими духовними якостями, здатної до саморозвитку і самовдоскона­лення;

- впровадження ступеневої системи вищої освіти з новимиосвітньо-кваліфікаційними рівнями “бакалавр” та “магістр”.

У вищій школі зміст освіти закріплюється державними документами та концентрується у науково обґрунтованій системі дидактично оформленого навчального матеріалу для різних освітніх та освітньо-кваліфікаційних рівнів.

Зміст освіти визначається освітньо-професійними програмами підготовки фахівців з вищою освітою певних освітньо-кваліфікаційних рівнів; структурно-логічною схемою їх підготовки; програмами навчальних дисциплін; нормативними документами та навчальною і навчально-методичною літературою (навчальний план, робоча навчальна програма дисципліни, підручник, навчальний посібник, методичні вказівки та ін.). Зміст освіти у сучасній вищій школі складається з нормативної частини та вибіркових навчальних дисциплін. Нормативні навчальні дисципліни визначають Державний стандарт освіти та освітньо-кваліфікаційна програма підготовки. Вони є гарантованим мінімумом для відповідного освітньо-кваліфікаційного рівня. Дотримання назв нормативних навчальних дисциплін повинно бути обов’язковим для вищих навчальних закладів, а обсяг не може бути меншим обсягу, встановленого державними стандартами освіти. Вибіркові навчальні дисципліни вводяться до навчальних планів вищим навчальним закладом, як правило, у вигляді спеціальних навчальних курсів для поглиблення фахової (теоретичної і практичної), загальноосвітньої і фундаментальної підготовки студентів. Вивчення нормативних і вибіркових навчальних дисциплін здійснюється у відповідності до структурно-логічної схеми підготовки – науково і методично обґрунтованої послідовності їх вивчення.

Освітня характеристика містить вимоги до якостей, професійних знань і умінь людини, яка отримала певний освітній рівень: базову вищу чи повну вищу освіту. Зміст освітньої характеристики визначається Міністерством освіти і науки України (для галузевих ВНЗ – відповідними Міністерствами). Освітньо-кваліфікаційна характеристика (ОКХ) окреслює основні вимоги до професійних якостей, знань та умінь фахівця, які необхідні для успішної професійної діяльності. Зміст ОКХ визначається для конкретного освітньо-кваліфікаційного рівня (бакалавр, спеціаліст, магістр).

Науково-методичне забезпечення навчального процесу у вищому навчальному закладі.

Науково-методичне забезпечення навчального процесу передбачає: державні стандарти освіти, навчальні плани, навчальні програми з усіх нормативних і вибіркових навчальних дисциплін; програми навчальної, виробничої та інших видів практик; підручники і навчальні посібники; інструктивно-методичні матеріали до семінарських, практичних і лабораторних занять; індивідуальні навчально-дослідні завдання; контрольні роботи; текстові та електронні варіанти тестів для поточного і підсумкового контролю, методичні матеріали для організації самостійної роботи студентів, виконання індивідуальних завдань, курсових і дипломних робіт

Навчальний план - документ, який визначає перелік і обсяг нормативних і вибіркових навчальних дисциплін, послідовність їх вивчення та кількість годин (кредитів), що відводяться на їх вивчення, графік навчального процесу, форми і методи поточного і індивідуального контролю навчальних досягнень студентів. Навчальний план відображає також обсяг часу, який відводиться на самостійну роботу студентів.

Базовий навчальний план розробляється на основі вимог Державного стандарту підготовки фахівців зі спеціальності на весь період реалізації відповідної освітньо-професійної програми та затверджується керівником ВНЗ. На основі навчального плану розробляється робочий навчальний план на поточний навчальний рік, який затверджується деканом відповідного факультету.

Для забезпечення якості навчання у вищій школі необхідно звертати особливу увагу на систему планування і організації навчального процесу. При цьому слід ураховувати, що навчальний процес у ВНЗ будується відповідно до вимог державних нормативно-правових документів, зокрема Положення про організацію навчального процесу у вищих навчальних закладах. Планування і організація навчального процесу здійснюється на основі чинного навчального плану. У навчальному плані для кожної спеціальності визначено графік навчального процесу, яким передбачено: бюджет годин у тижнях, такі аспекти навчальної діяльності як теоретичне навчання, екзаменаційна сесія, практика, державні іспити, виконання дипломних робіт, канікули. У навчальному плані з кожної дисципліни чітко окреслюється кількість годин, що відводяться на лекції, лабораторно-практичні та семінарські заняття, строки виконання курсових робіт, складання заліків та іспитів.

Графік і план навчального процесу є основою для складання розкладу занять – важливого документу, яким регламентується академічна робота студентів і викладачів.

При складанні розкладу навчальних занять необхідно враховувати:

- вимоги навчального плану;

- анатомо-фізіологічні і психологічні особливості учасників навчального процесу;

- можливості навчально-матеріальної бази ВНЗ;

- можливості аудиторного фонду;

- дидактичну доцільність віднесення навчальних дисциплін у розкладі на робочий тиждень і конкретний день.

Розклад аудиторних занять для денної форми навчання затверджується проректором з наукової роботи, а для студентів заочного відділення – деканом факультету. Розклад занять є постійним документом, складається на семестр і може змінюватися тільки за форс-мажорних обставин. Зміни до розкладу занять оформляються відповідним повідомленням, яке розміщується поряд з розкладом занять.

В руслі виконання Болонських угод в українських ВНЗ відбувається переорієнтація навчальних планів з лекційно-інформативної на індивідуально-диференційовану, особистісно-орієнтовану форму навчання, на посилення ролі самостійної роботи студента. У зв’язку з цим доцільною є практика організації навчально-пізнавальної діяльності з використанням індивідуальних навчальних планів студентів.

Індивідуальний навчальний план є робочим документом студента, який складається на початку кожного навчального року сумісно із куратором. Як із можливих варіантів приводимо індивідуальний навчальний план студента, який розроблено і апробовано на економічному факультеті Київського національного університету ім. Т. Шевченко1.

У навчальний план студента включаються нормативний та вибірковий компоненти. Студентові слід пояснити, що нормативна частина – це обов’язковий для засвоєння зміст фахової освіти. До нормативних навчальних дисциплін належать гуманітарні, соціально-економічні, фундаментальні дисципліни та цикл професійно-орієнтованих дисциплін. Нормативні навчальні дисципліни становлять до 75% обсягу годин, передбачених освітньо-професійною програмою. Наразі чинними нормативними актами вищим навчальним закладам надається автономне право щодо визначення змісту освіти, але його рівень не повинен бути нижчим від нормативного[9]. Наближення вищої освіти в Україні до європейського рівня потребує перегляду співвідношення між нормативними і вибірковими дисциплінами в бік збільшення частки останніх. Так, наприклад, у результаті педагогічного експерименту на економічному факультеті Київського національного університету ім. Т. Шевченко дійшли висновку, що у магістратурі співвідношення між нормативною і вибірковою частиною має складати 50:502.

Вибіркова частина змісту освіти орієнтована на задоволення потреб та індивідуальних інтересів студентів, регіональних потреб у фахівцях певної спеціалізації, специфікою конкретної наукової школи. Вибіркові навчальні дисципліни найчастіше запроваджуються у формі спеціальних курсів та спеціальних семінарів для поглиблення загальноосвітньої, фундаментальної і фахової підготовки випускників. Цикл навчальних дисциплін за вибором формується з дисциплін за вибором вищого навчального закладу та дисциплін за вибором студента з циклу професійно-орієнтованих дисциплін за переліком освітньо-кваліфікаційної програми. Науково-методична комісія факультету визначає перелік професійно-орієнтованих дисциплін за вибором, що має рекомендаційний характер.

Важливим нормативним документом, що визначає зміст освіти у вищій школі є навчальна програма.

Навчальна програма – основний науково-теоретичний документ, що визначає місце і значення навчальної дисципліни в реалізації освітньо-професійної підготовки студента, її зміст, обсяг знань, умінь і навичок, якими повинен володіти фахівець, послідовність і організаційні форми вивчення навчальної дисципліни. Навчальні програми нормативних дисциплін належать до документів державного стандарту, розробляються і затверджуються як його складові. Навчальні програми вибіркових дисциплін розробляються на 3-5 років кафедрами вищих навчальних закладів і затверджуються Вченою радою ВНЗ.

Обов’язковими компонентами навчальної програми є пояснювальна записка, тематичний план, тематичний виклад змісту навчальної дисципліни, бібліографічний список. У змісті навчальних програм повинні висвітлюватися наступні аспекти (І.Булах, В.Пащенко, О. Чалий):

- формулювання призначення навчальної дисципліни в системі підготовки спеціаліста (визначення провідної функції дисципліни);

- визначення освітньої, виховної і розвивальної мети, які необхідно реалізувати в процесі навчання (з урахуванням призначення навчальної дисципліни і вимог кваліфікаційної характеристики);

- визначення вимог до знань і вмінь студентів та рівня їх сформованості;

- визначення складу і структури дисципліни, розділів (модулів) з урахуванням провідної функції предмета;

- планування лабораторних і практичних занять з урахуванням їх головної дидактичної мети – формування професійних і практичних навичок;

- вибір змісту навчального матеріалу з кожної навчальної теми з огляду на принципи дидактики вищої школи;

- визначення обсягу та змісту самостійної роботи студентів;

- встановлення міжпредметних зв’язків та усунення дублюван-ня навчального матеріалу на основі інтеграції та координації змісту окремих навчальних предметів (доцільно скористатися структурно-логічною схемою конструювання навчального процесу і навчальним планом та обрати методику реалізації інтеграційних зв’язків);

- визначення форм і методів контролю за успішністю навчання;

- список рекомендованої літератури, що містить основну та додаткову літературу;

- оформлення навчальної програми повинно відповідати дидактичним нормативам.

На основі нормативної навчальної програми розробляється робоча навчальна програма, яка є нормативним документом вищого закладу освіти і розробляється для кожної навчальної дисципліни відповідно до навчального плану, яка є нормативним документом вищого навчального закладу. У робочій навчальній програмі відображаються конкретний зміст навчальної дисципліни, тематичний план, послідовність та організаційно-методичні форми її вивчення, обсяг часу на різні види навчальної роботи за відповідними модулями, засоби і форми поточного і підсумкового контролю, пакет документів для його здійснення, перелік рекомендованої літератури. Для полегшення роботи викладача нижче пропонуємо рекомендації щодо проектування модульної навчальної програми. Зазначимо, насамперед, що основними принципами побудови навчальної програми є наступні:

- відповідність змісту освіти сучасним досягненням науки, техніки і культури;

- відповідність соціальним цілям підготовки фахівців;

- наступність у вивченні навчальних дисциплін;

- генералізація навчального матеріалу довкола провідних ідей і наукових теорій;

- розвантаження програм від другорядного матеріалу;

- забезпечення взаємозв’язку науки і практики;

- забезпечення взаємозв’язку між навчальними дисциплінами, тощо.

При конструюванні навчальної програми згідно модульно-кредитної системи навчання слід спиратися на вище наведені принципи та використовувати наступні:

- модульності, сутність якого базується на основній ідеї модульного навчання – використання в процесі навчання модулів як основного засобу засвоєння студентами дози навчальної інформації. Принцип модульності є виявом індивідуалізації навчання, адже забезпечуються найбільш сприятливі умови для кожного студента щодо темпу просування у навчанні, реалізації кожним з них цілей навчання;

- структурування змісту, що означає поділ навчального матеріалу в межах модуля на структурні елементи, перед кожним з яких висуваються конкретна дидактична мета, а зміст навчання надається в обсязі, який забезпечує її досягнення. Зміст модуля структурують на навчальні елементи (НЕ), яким відповідають конкретні дидактичні цілі. Кожен навчальний елемент повинен логічно співвідноситися з конкретним елементом професійної діяльності.

Модульний варіант програми конструюється за наступною схемою:

1. Зміст навчальної дисципліни розбивається на модулі, які мають конкретну мету і завдання вивчення;

2. Модуль охоплює декілька тем (навчальних елементів), об`єднаних спільною логікою;

3. У модулях мають об`єднуватися теоретичні і практичні питання, повинні бути виокремленні головні, базові та допоміжні питання, обов`язкові для вивчення чи рекомендовані для ознайомлення або поглибленого дослідження;

4. Модульний варіант програми має окреслювати перелік знань, умінь і навичок, необхідних для засвоєння в процесі аудиторних занять та самостійної роботи, визначати зміст і методи їх контролю та оцінювання;

5. Кожен модуль має змістовно пов`язуватися з попереднім та наступним.

Як зразок конструювання робочої програми приводимо фрагменти експериментальних матеріалів, апробованих в Київському національному університеті ім. Т.Г. Шевченко1.

Навчальна книга в структурі професійної підготовки: зміст, функції та критерії якості.

Зміст освіти, що визначається навчальними планами і програмами, конкретизується в підручниках, навчальних посібниках, методичних вказівках та інших навчально-методичних матеріалах (робочих зошитах, збірниках текстових завдань, інструкціях тощо).

Підручники та навчальні посібники є одним з основних джерел знань для студента. У зв’язку з цим слід згадати думку І. Франка, висловлену чітко і лаконічно:

Книги – морська глибина.

Хто в них пірне аж до дна,

Той, хоч і труду мав досить,

Дивнії перли виносить.

Підручник – книга, в якій викладається система знань з конкретної навчальної дисципліни на рівні сучасних наукових досягнень у відповідності з цілями навчання, визначеними навчальною програмою і психолого-педагогічними вимогами. Він повинен відповідати сучасному рівню розвитку науки і практики, бути написаним доступно, красивою літературною мовою з чітко сформульованими визначеннями, правилами, законами, ідеями, містити за необхідністю ілюстрації, схеми, малюнки. Суттєве значення має художнє та естетичне оформлення підручника.

Навчальний посібник – книга, матеріал якої висвітлює окремі розділи навчальної програми, розширює межі підручника, містить додаткові, найновіші та довідкові відомості.

У навчальному процесі вищої школи використовуються монографії (від грец. моно- один, графо – пишу) – книги, в яких відображено одноосібну або колективну наукову працю з однієї проблеми. Для монографій характерна наявність розгорнутої концепції, велика кількість фактичного матеріалу.

Збірник наукових статей є колективною роботою дослідників з певної теми або проблеми. Збірники поділяються на такі типи:

- тематичні збірники (розпочинаються зі статей, які теоретично осмислюють тему; інші статті конкрети­зують її аспекти);

- праці наукових з'їздів, конференцій, нарад, симпозіумів;

- праці найавторитетніших учених.

Вихід у світ неперіодичних видань не підлягає чітко встановленому графіку, азумовлюється готовністю нау­кового матеріалу для оприлюднення та ін.

Періодичні видання виходять друком регулярно че­рез певні проміжки часу. До них зараховують:

- серійні видання. Серію можуть формувати найрізноманітніші твори, об’єднані певною загальною ознакою (тематикою, предметом, ідейною схожістю тощо);

- серійні збірники праць з певного профілю науки або наукової теми науково-дослідних установ чи навчальних закладів;

- газети, часописи (журнали). Ці видання публікуються регулярно згідно з