Перші школи та університети. 2 страница

Теперішнього часу в німецькій системі вищої освіти функціонує окрема ланка – Вища фахова школа (Fachhochschule), яка готує фахівців і для аграрної галузі.

Законодавчою основою сучасної німецької освіти є Федеративний закон про вищу освіту та закони про вищу освіту окремих земель. Згідно з цими законами завдання вищої школи полягає у подальшому розвитку наук і мистецтва та підготовці студентів до професійної діяльності в цих галузях. З метою вирівнювання шансів у Федеральному Законі про підтримку освіти окреслено коло осіб, які претендують на державну стипендію. Спільною ознакою всіх вищих шкіл із статусом університету, в яких навчається 1,5 млн. студентів, є традиційне право надавати академічні ступені. Цієї можливості позбавлені, як правило, випускники спеціальних ВНЗ, що посідають друге за значенням місце після університетів у системі академічної освіти. Навчання в них є зорієнтованим на практичну професійну підготовку, а тривалість його менша.

Загалом ВНЗ у Німеччині поділяються на: університети загального профілю (Universitäten) та технічні (Technische Universitäten), вищі технічні школи – (Technishe Hochschulen) та спеціальні (Fachhochschulen), гуманітарні вищі навчальні заклади. Останні, в свою чергу, поділяються на коледжі мистецтв (Musikhochschulen, Kunsthochschulen), педагогічні ВНЗ (Pädagogischen Hochschulen), ВНЗ з підготовки державних службовців (Verwaltungsfachhochschulen) і священиків (Kirchlischen Hochschulen). У землях Гессен і Північний Рейн – Вестфалія є ВНЗ, що поєднують під одним дахом класичні університетські програми та більш короткі, спеціалізовані. Існує також суто німецький тип вишу – професійна академія (Berufsakademie), куди приймають тільки співробітників німецьких фірм.

Зазначимо, що основною властивістю всіх ВНЗ Німеччини є максимальна увага до індивідуальності студента, його запитів та інтересів.

Індивідуальні пізнавальні потреби студента реалізовуються вибором програм і форм навчання, можливістю вибору семінарів, напрямів науково-дослідної роботи. Німецькі ВНЗ демонструють розмаїття видів навчальних занять, що дає можливість розвивати творчу індивідуальність студента. Лекція (Vorlesung) – класична університетська форма. Під час традиційних лекцій викладачі пояснюють матеріал, студенти роблять нотатки, а потім (поза лекцією) опрацьовують тему додатково. Часто викладачі проводять із студентами спеціальні заняття, на яких можна придбати додаткові навички із практичного застосування нових знань. На деяких факультетах ці заняття називаються туторіями, їх проводять студенти старших курсів. На семінарах (Seminar) студенти та викладачі разом опрацьовують навчальний матеріал. У багатьох університетах семінари на початкових курсах навчання мають зміст "просемінарів" (Proseminar), а на основному курсі поділяються на "середні" та "основні" (Mittel - und Haupt / oder Oberseminar). На багатьох факультетах під час семінарів студенти виступають із рефератами, які потім обговорюються. Після успішного відвідування семінарських занять студенти отримують спеціальне свідоцтво (Schein). Подібні свідоцтва про участь у семінарах, лекціях або практичних заняттях є важливими документами студентського життя. До іспиту студента допускають лише у тому випадку, якщо він може представити означену кількість подібних свідоцтв.

Навчальний рік, як і в Україні, поділяється на два семестри, але є відмінності у їх назвах та термінах. Всього за рік у студентів Fachhochschulen біля 5 місяців канікул. Але цей час передбачено не тільки для розваг, студенти повинні займатися творчою діяльністю: написанням дипломних, курсових робіт і готуватися до іспитів. Бажаючі проходять у цей час практику, стажуються за кордоном, що особливо важливо для студентів спеціальних вищих шкіл (Fachhochschulen). У межах навчального процесу у ВНЗ Німеччини передбачено обов’язкову практику в німецьких фірмах. Термін стажування коливається від 3-х місяців до 1 року. Невід’ємною складовою навчального процесу є навчальні екскурсії, починаючи з нетривалих загальнокультурного характеру, які є необов’язковими, та закінчуючи фаховими екскурсіями, участь у яких передбачено програмою, а їх тривалість може бути значною. Наприклад, широко практикуються двотижневі екскурсії до Франції, Голландії, Італії та інших країн. Поглибленим екскурсіям можуть передувати кілька виїзних засідань на вихідні дні з обговоренням доповідей відповідної тематики. Поглиблені екскурсії, як правило, організовуються та фінансуються в основному для студентів спеціальних вищих шкіл (Fachhochschulen) та коледжів мистецтв (Musikhochschulen, Kunsthochschulen).

У кінці навчання у вищому навчальному закладі Німеччини студенти складають державний іспит (Examen) або іспит вищої школи (Diplom, Magister). Все більше університетів Німеччини пропонують інтернаціонально визнані ступені (Bachelor, Master), щоб скоротити відносно довгий термін навчання та полегшити перехід до професійної діяльності.

Термін навчання у ВНЗ Німеччини повинен складати чотири – п’ять років, реально ж навчальний процес дещо довший: це пов’язано зі специфікою німецької організаційної моделі вищої освіти. Студенти повинні дотримуватися певної навчальної програми, яка окреслює перелік необхідних предметів і терміни їх вивчення. Конкретне кількісне (навантаженість) та якісне (перелік дисциплін) "наповнення" семестру цілком залежить від бажання студента. Відсутність сталого розкладу на зразок шкільного усуває поняття студентської групи, бо студент, відвідуючи різні семінари за власним вибором, опиняється щоразу в новому оточенні. Проте велика навчальна навантаженість не означає, що "позааудиторне" студентське життя бліде та невиразне: навпаки, воно дуже інтенсивно функціонує на рівні факультету, що сприяє спадкоємності та тіснішим зв’язкам між різними "поколіннями" студентів. Студенти "старших" семестрів опіковують "початківців" та майбутніх абітурієнтів, влаштовуючи "дні відкритих дверей", інформуючи зацікавлених електронною поштою тощо.

Важливо підкреслити, що в німецьких ВНЗ розвинута система дорадництва з різних питань студентського життя. Студентські спілки (AstA, UstA, StuRa) окремих факультетів мають можливість впливати на організацію навчального процесу, наприклад, висловлюючи власні думки з приводу того чи іншого кандидата на обіймання професорської посади, зміст курсів за вибором та ін.

Отримання ученого ступеня магістра – академічне закінчення професійної освіти. Вона передбачає як мінімум 8 семестрів. Передумовою отримання ученого ступеня магістра є успішно складені магістерські іспити. Ступінь магістра, який можна отримати в Німеччині, є рівноцінним ступеню магістра в англомовних країнах Європи та США. Для головного дипломного іспиту необхідне написання дипломної роботи, яке займає від 1 до 2 семестрів. Порядок дипломного іспиту регулюється відповідним факультетом.

Українським абітурієнтам та студентам, мабуть, цікаво знати як отримати вищу освіту в Німеччині, тому деталізуємо цю проблему.

Для вступу до вищого навчального закладу Німеччини іноземці повинні скласти іспит на знання німецької мови DSH (Deutsche Sprachprüfung für den Hochschulzugang ausländischer Studienbewerber). Метою DSH є підтвердження володіння німецькою мовою на рівні, необхідному для участі у навчальному процесі німецького вищого навчального закладу. Тільки деякі ВНЗ (за певних умов ) можуть звільнити від цього іспиту. DSH проводиться, як правило, за 2-3-тижні до початку лекцій.

DSH можуть не складати:

- абітурієнти, які закінчили школи з німецькою мовою навчання;

- абітурієнти, які мають “Диплом з німецької мови (Рівень II) конференції міністерств культури” (DSD II: Deutsches Sprachdiplom, Stufe II);

- абітурієнти, які мають “Малий диплом з німецької мови” (“Kleines deutsches Sprachdiplom”) або "Великий диплом з німецької мови" ("Grosses deutsches Sprachdiplom"). Дипломи можна отримати в інституті ім. Гете за дорученням університету ім. Людвіга Максиміліана у Мюнхені;

- абітурієнти, які мають посвідчення про складений “Центральний іспит вищого рівня з німецької мови” (“Zentrale Oberstufenprüfung”) в інституті ім. Гете;

- абітурієнти, які з добрим результатом склали тест "TestDaF".

Набір на деякі факультети в німецьких університетах обмежено : у цьому випадку місця розподіляє Головна установа надання навчальних місць у Дортмунді ZVS (Die Zentralstelle für die Vergabe von Studentenplätzen) на основі середнього балу атестату зрілості, тестів і співбесід.

Іноземні громадяни також можуть продовжити освіту для отримання вченого ступеня доктора наук. Необхідною вимогою для цього є закінчення німецького ВНЗ (рівня магістра) або рівноцінного іноземного ВНЗ за даною спеціальністю. Як правило, німецькі ВНЗ не надають іноземцям стипендії. Винятком є студенти, які приїжджають до Німеччини за програмами DAAD.

Вища освіта в Німеччині коштує більше, ніж в інших країнах. Витрати на одного студента з першого семестру і до закінчення навчання складають близько 120 тис. євро (порівняно із середньостатистичною європейською вартістю у 72 тис. євро). До того ж німецькі ВНЗ випускають значно менше фахівців, ніж ВНЗ інших країн. Частка німецьких школярів, які отримують право на подальше навчання у ВНЗ (35 %) досить низька: зокрема, за даними Організації економічної співпраці та розвитку (OECD) в Фінляндії та Швеції 72 і 69% молоді мають право на здобуття вищої освіти. До невисокої частки абітурієнтів додаються інші сумні факти: велика кількість студентів Німеччини не закінчують ВНЗ, а тривалість навчання не є оптимальною.

Подальшими заходами покращення якості вищої освіти в Німеччині можуть стати відповідні методи оцінювання і акредитації, підтримка кваліфікації викладачів і пильніша увага до компетенції пошукачів вищої освіти, створення ефективної системи управління вищою школою, покращення якості студентських наукових досліджень через підтримку дослідницької діяльності, необхідність більш широкого упровадження діалогічних форм у навчальному процесі замість традиційних лекцій. Подібна позиція може виявитися особливо плодотворною не тільки для німецьких, а й для українських ВНЗ: критичне оцінювання фактів на основі опрацювання різних джерел інформації повинно стати для студентів більш творчим видом діяльності, аніж звичне “зубріння” лекційних конспектів або одного підручника.

Щоб зробити Німеччину в майбутньому привабливішою для навчання іноземних студентів, сьогоднішня політика у галузі науки та навчання спрямована на наближення німецьких університетських дипломів до міжнародного стандарту. Незважаючи на те, що німецька система дипломів і магістерських посвідчень спирається на давню європейську університетську традицію та забезпечує досить високий науковий рівень, вона повинна враховувати міжнародні стандарти, в основі яких лежить англо-американська модель ступеневого навчання, метою якого є сертифікація ґрунтовної освіти, орієнтованої на здобуття професійної кваліфікації, присвоєння звання бакалавра і подальшої поглибленої освіти, що базується на попередньому ступені та присвоєння звання магістра.

Реалізуючи подібні вимоги, сучасні німецькі вищі школи впроваджують елементи освітньої моделі Bachelor / Master, вводять модульний розподіл навчального процесу та використовують Європейську систему кредитів (ECTS).

У Франції вищим навчальним закладом, який готував фахівців-аграрників, був національний агрономічний інститут у Парижі. При проходженні дворічного курсу навчання крім спеціальних предметів читалися основні цикли природничих наук. В історії сільськогосподарської освіти Франції важлива роль належала Ровільскій школі. Станом на 1900 р. в країні нараховувалося 5 середніх сільськогосподарських навчальних закладів, 3 - загальних і 2 - спеціальних. При середніх навчальних закладах існували практичні господарства. Термін навчання складав 2,5 роки. Нижчим типом була практична школа землеробства, яких у Франції нараховувалося 44. Ці школи належали місцевим адміністративним одиницям: департаментам і округам або приватним особам. Усі навчальні заклади нижчого типу мали урядові дотації, були пов'язані з практичними господарствами і були розраховані на навчання дрібних виробників.

В АнгліїХІХ століття сільськогосподарська освіта була розвинута досить слабко. До заснування в 1845 р. Чиренчестерської академії в Англії не було спеціальних сільськогосподарських шкіл. Однак поширенням сільськогосподарських знань у першій половині ХІХ ст. займалися сільськогосподарські товариства, наприклад, Единбурзьке. З'явилися перші відомі вчені (Артур Юнг), перші зразкові господарства і перші найпростіші практичні сільськогосподарські школи.

Майже всі сільськогосподарські навчальні заклади Англії були приватними і не користувалися фінансовою підтримкою уряду. До 1900 р. нараховувалося 10 коледжів, які надавали фахову освіту, тільки 3 з них були цілком сільськогосподарськими, 7 - мали відповідні відділення. Крім спеціальних шкіл із вивчення основ молочного господарства, в Англії не було сільськогосподарських шкіл нижчого типу, але лекції з сільського господарства читалися у всіх коледжах і деяких університетах.

У Сполучених Штатах Америки розвитку сільськогоспо-дарської освіти сприяло прийняття у 1862 р. закону, за яким кожний навчальний заклад, що упроваджував у свою програму сільськогосподарську або технічну освіту, отримував у своє розпорядження ділянку землі. До 1900 р. нараховувалося 64 коледжі, в яких викладалися навчальні дисципліни з сільського господарства, і тільки один коледж мав спеціальне сільськогосподарське призначення. Багато коледжів були складовими частинами університетів. Були створені дослідні поля, здійснювалися сільсько-господарські дослідження, які знаходилися у тісному зв'язку з діяльністю коледжів.

Поширення сільськогосподарських знань серед сільського населення в широких масштабах відбувалося через заходи позашкільної освіти завдяки просвітницькій роботі сільсько-господарських фермерських товариств і веденню численних лекторських занять у них.

Історія сільськогосподарських шкіл Західної Європи першої половини ХІХ ст. довела, що успіх навчальних закладів у значній мірі забезпечувався талановитим викладацьким складом. Так, Меглінська академія всесвітньою популярністю була зобов'язана успіху відомого сільськогосподарського просвітителя Теєра; Гогенгеймська академія - Шварцу, Векерлину, Пабсту; Эльденаська академія - Шульцу; Поппельсдорфська - Гарштейну; Гаалльський інститут - Кюне. Саме на основі досвіду цих видатних діячів аграрної справи згодом створювали свої програми перші викладачі вітчизняних сільськогосподарських шкіл.

У Російській імперії ще до появи сільськогосподарських центральних органів правлячими монархами підписувалися закони про створення перших сільськогосподарських шкіл. Перші закони, що регламентували діяльність держави в галузі сільського господарства, належать до правління Петра І і Катерини ІІ. Видання законодавчих актів, пов'язаних з введенням сільськогосподарської освіти, відноситься до правління Павла І. Його розпорядженням у 1797 р. поблизу м. Павловська була заснована перша урядова сільськогосподарська школа. Однак через невизначеність задач, поставлених перед навчальним закладом, а також через різницю у попередній освіті учнів, що мало величезне значення для побудови навчальних програм, школа у 1803 р. була закрита.

Після першого невдалого досвіду наступний крок в організації сільськогосподарського освіти належить першим сільськогоспо-дарським товариствам: Імператорському вільному економічному (ІВЕТ) (1765) та Імператорському московському сільського господарства (1819). Завдяки їхній ініціативі в 20-х рр. ХІХ ст. були відкриті Московська (1822) і Санкт-Петербурзька (1825) землеробські школи. Школа, заснована Московським товариством, була перетворена у перше російське сільськогосподарське училище, яке проіснувало до 1917 року. Санкт-Петербурзьке Вільне економічне товариство теж намагалося здійснювати сільськогосподарську освіту, але у 1844 р. школа була закрита. Після першої невдачі товариство відкрило сільськогосподарський навчальний заклад на півдні. Так, завдяки ініціативі ІВЕТ у 1854 р. було відкрито перше сільсько-господарське училище на українських територіях поблизу м. Харкова. Як бачимо, на початку ХІХ ст. мали місце поодинокі спроби відкриття сільськогосподарських навчальних закладів. Але вони започатковувалися безсистемно, їх кількість була дуже незначною, а термін існування нетривалим. Значний крок у поширенні шкільної сільськогосподарської освіти був зроблений під впливом висновків роботи "Комісії з удосконалення землеробства в імперії", створеної у 1833 р. з ініціативи президента ІВЕТ Н.С. Мордвіна. Діяльність комісії сприяла розробці цілої низки питань, що привели до прийняття систематичних заходів із розповсюдження сільськогосподарських знань. До цього часу належить і утворення кафедр сільського господарства при вищих навчальних закладах Міністерства народної освіти - університетах і ліцеях, що було закріплено університетським статутом 1835 року. За пропозицією комісії Московське товариство та ІВЕТ одержали від уряду значні кошти на організацію та утримання своїх сільськогосподарських навчальних закладів. Крім того, було прийняте рішення про відкриття ще двох фахових навчальних закладів: у м. Горках (Могильовської губ.) та у м. Юр'єві.

Систематичні заходи з поширення сільськогосподарської освіти було запроваджено Департаментом землеробства, який діяв як підрозділ Міністерства державних маєтностей (1837). У 1837 р. були прийняті перші законодавчі акти, що стосувалися сільсько-господарської освіти: "Положення про землеробські училища" і "Статут для землеробських училищ". Надалі було прийнято рішення про заснування в Горках землеробської школи (1840) і створення в імперії мережі зразково-освітніх ферм. 1874 року в м.Херсон було започатковане Херсонське земське сільсько-господарське училище, метою якого була підготовка агрономів та управляючих у галузі сільського господарства. Нині це училище перетворилося в один з провідних вищих державних аграрних закладів України – Херсонський державний аграрний університет.

На сучасних українських територіях на початку XIX ст. вищі заклади освіти були створені спочатку в Харкові (1854), потім у Києві, Одесі та Катеринославі, де на відповідних кафедрах розвивалась і сільськогосподарська наука. І тільки у 1898 р. був відкрий Київський політехнічний інститут зі спеціальним сільськогосподарським відділенням, де готували фахівців аграрної справи. У 1914 р. до Харкова був переведений Ново-Олександрійський сільськогосподарський інститут. Середній рівень сільськогосподарської освіти був представлений Харківським (1855), а потім Уманським та Херсонським землеробськими училищами Міністерства державних маєтностей.

На українських землях, які входили до складу Австро-Угорщини, в цілому проявлялися тенденції, що були притаманні Західній Європі. Вищу сільськогосподарську освіту можна було отримати на аграрному факультеті Краківського університету та в Аграрній академії у Дублянах поблизу Львова. У 1801 р. у Львівському університеті була заснована кафедра сільського господарства. Середній рівень був представлений сільськогосподарською школою, що була розташована біля Кракова у Черняхові.

Екскурс в історію української науки засвідчив, що формування системи вищої аграрної освіти на українських землях було започатковане у XIX- на початку XX ст. існуючим урядом, який здійснив перші спроби створення аграрних вищих навчальних закладів у різних регіонах Російської імперії, за прикладом яких почали створюватись інші навчальні заклади подібного типу та напряму підготовки фахівців-аграрників. Велику роль у процесі підготовки до відкриття та заснування перших аграрних вищих навчальних закладів України відіграли П.Будрін, Є.Вотчал, В.Докучаєв, В.Кирпичов, Ф.Пільгер, М.Сибірцев та інші представники вищої школи.

Система управління вищою аграрною освітою у період до 1917р. була децентралізованою, оскільки характеризувалась тим, що керівництво сільськогосподарськими вищими навчальними закладами перебувало в компетенції різних органів державного управління, а її стан залежав від активності професорсько-викладацького складу. Діяльність владних структур у сфері вищої аграрної освіти України у XIX - початку XX ст. негативно впливала на темпи її розвитку та містила жорсткий управлінський контроль, кінцевою метою якого була примусова ідеологізація. Це, в свою чергу, призводило до встановлення обмежень у проявах здібностей науковців та спричиняло вузьконаправленність розвитку вищої аграрної освіти. За своїм юридичним статусом вищі аграрні навчальні заклади були регіональними підрозділами центральних державних закладів, яким вони були підвідомчі (міністерства, головні управління тощо), а їх внутрішня діяльність здійснювалась на основі власних статутів.

Незважаючи на відсутність належно обґрунтованих і чітко складених законодавчо-нормативних документів, типових навчаль-них планів та програм, недостатню увагу державної влади до розв'язання проблем, пов'язаних з вищою професійною освітою, вищу аграрну освіту населення України мало можливість здобувати у: а) вищих спеціальних навчальних закладах аграрного профілю (Харківський ветеринарний інститут, Новоолександрійський інститут сільського господарства та лісівництва, Аграрна академія у Дублянах, Львівська академія ветеринарної медицини, Вищі курси з виноробства у Нікітському ботанічному саду); б) через систему викладання різних галузей сільського господарства в університетах та вищих спеціальних навчальних закладах іншого профілю (сільськогосподарське відділення Київського політехнічного інституту, відділення Харківського технологічного інституту, агрономічні кафедри Київського, Львівського та Харківського університетів); в) вищих навчальних закладах зарубіжних країн (Віденський сільськогосподарський інститут та ін.).

Вищі аграрні навчальні заклади XIX - початку XX ст. стали підґрунтям вищої аграрної освіти України і сприяли розвитку аграрної науки, упровадженню нових технологій та підвищенню продуктивності праці у сільському господарстві. Як уже зазначалося, у 1874 р. було засновано Херсонське земське сільськогосподарське училище, у якому була розпочата підготовка агрономів та управлінців. Згодом училище було реорганізовано в Херсонський сільськогосподарський інститут їм. Л. Д. Цюрупи, а вже у 1998 році постановою Кабінету Міністрів України його перейменовано у Херсонський державний аграрний університет, на прикладі якого можна спостерігати позитивні тенденції розвитку вищої аграрної освіти в Україні (табл.1).

Таблиця 1

Продовження таблиці 1

На сьогоднішній день ХДАУ готує бакалаврів, спеціалістів та магістрів за спеціальностями:

- Економіка підприємства;

- Облік та аудит;

- Менеджмент організацій;

- Промислове і цивільне будівництво;

- Гідромеліорація;

- Геоінформаційні системи в землеробстві;

- Агрономія;

- Зооінженерія;

- Водні біоресурси;

- Екологія.

В університеті працюють Спеціалізовані Вчені ради по захисту кандидатських та докторських дисертацій, Інститут дорадництва та підвищення кваліфікації фахівців аграрної галузі.

Наразі аграрна галузь, як і Україна в цілому, потребує продуктивної системи аграрної освіти, яка б відповідала національним інтересам і світовим тенденціям розвитку та забезпечувала б підготовку високопрофесійних фахівців-аграрників, здатних втілювати у реальне життя інноваційні ідеї. У вирішенні цих завдань задіяні 19 ВНЗ ІІІ-ІV рівня акредитації та 34 ВНЗ І-ІІ рівня акредитації. Реалізація стратегічних напрямів аграрної політики, спрямованих на глибоке реформування сільського господарства на засадах приватної власності на землю та майно, нарощування обсягів виробництва конкурентоспроможної продукції, створення умов для вільного вибору видів виробничої діяльності значною мірою залежить від рівня підготовки фахівців, зайнятих в агропромисловому виробництві, і обумовлює необхідність нового підходу до кадрового забезпечення села.

Сучасні умови розвитку України, підписання нею Болонських угод, обумовлюють пошук нових підходів до організації навчально-виховного процесу у вищих аграрних навчальних закладах України. Узагальнюючи накопичений вітчизняний і зарубіжний досвід, дослідники (Білан С.О., Танчик С.П. та інші) пропонують реформу-вати систему вищої аграрної освітиз урахуванням наступних аспектів:

- оновлення змісту вищої аграрної освіти та визначення її стандартів на рівні досягнень аграрної науки, техніки і технологій, а також світового досвіду на основі використан-ня ідей інтеграції загальноосвітньої і спеціальної підготовки;

- визначення науково обумовленої номенклатури професій і спеціальностей відповідно до вимог соціально-економічного та культурного розвитку українського суспільства у конкретний історичний період, а також врахування регіональних особливостей регіону та його потреби у спеціалістах;

- посилення поєднання теоретичної та практичної підготовки студентів;

- посилення навчально-матеріальної бази та науково-методичного забезпечення навчального процесу у вищих аграрних навчальних закладах;

- урізноманітнення джерел фінансування вищих аграрних навчальних закладів та оплати за навчання для розширення можливостей доступу до одержання вищої аграрної освіти молоддю.

Спираючись на ґрунтовні дослідження фахівців (Білан С.О., Танчик С.П., Дмитришак М.Я., Кравченко Ю.С., Шевченко Н.С. та ін.), можна визначити пріоритетні напрями розвитку вищої аграрної освіти України:

- посилення співпраці та удосконалення системних зв'язків аграрних навчальних закладів з кадровими службами місцевих управлінь сільського господарства та агрофірмами з метою формування механізму прогнозування і моніторингу напрямів підготовки аграрних фахівців та обсягів прийому студентів;

- досягнення збалансованості між попитом і пропозицією фахівців на ринку праці;

- розробку і прийняття державної програми підтримки молодих фахівців, які прибули працювати за направленнями в сільську місцевість;

- утвердження системи управління вищими аграрними навчальними закладами, гнучко пов'язаної з регіональними та галузевими державними програмами з метою формування обсягів державного замовлення;

- створення гнучкої розгалуженої системи післядипломної освіти шляхом перепідготовки і підвищення кваліфікації фахівців з нових напрямів аграрної науки і практики з оптимальними термінами та періодичністю навчання, забезпеченням оновлення змісту аграрної освіти;

- постійну роботу з науково-педагогічними і педагогічними кадрами аграрних навчальних закладів (запровадження сучасних інформаційних технологій у процесі підготовки кадрів, зменшення аудиторного навантаження студентів та їх кількості на одного викладача);

- поліпшення науково-методичного забезпечення вищих аграрних навчальних закладів з метою максимального забезпечення можливості самостійної роботи студентів в умовах розвитку дистанційної освіти (створення електронних підручників, тестів, методичних рекомендацій та ін.);