Перші школи та університети. 1 страница

Школи і вищі навчальні заклади, як освітньо – виховні системи, пройшли складний шлях історичного розвитку. Вони з одного боку, здійснювали значний вплив на накопичення і прогрес світової культурної спадщини, а з іншого – на собі відчували розмаїття кардинальних змін, які відбувалися в соціумі, науці і культурі різних народів і країн. Початковий період розвитку школи, вищих навчальних закладів та інших соціальних інститутів сягає своїм корінням епохи великих цивілізацій. Спираючись на думку Ціцерона, приведену в епіграфі до теми, здійснимо короткий історико-педагогічний аналіз еволюції вищої школи.

Один з перших прообразів вищого навчального закладу був започаткований у давній Греції. Близько 384 р. до н.е. Платон поблизу Афін створив філософську школу, котра отримала назву Академії. Метою Академії було шанування муз, розвиток філософії, математики, астрономії, природничих наук. Назва “академія” походить від імені міфічного героя Академа, на честь якого названо місцевість поблизу Афін, де заснована школа. Платонівська академія існувала більш ніж тисячу років і була закрита у 529 році.

335 року до н.е. Арістотель при Храмі Аполлона Лікійського в Афінах заснував ліцей, який функціонував близько восьми століть. В Ліцеї велика увага приділялась вивченню філософії, фізики, математики, інших природничих наук. Історики педагогіки вважають цю філософську школу попередником сучасного ліцею.

В еллінську епоху Птоломеєм (308 – 246 рр. до н.е.) була започаткована діяльність Мусеума (від лат. Myseum – місце, присвячене Музам). Мусеум став цариною вивчення математики, астрономії, філософії, медицини, історії, природничих наук. Викладачами Мусеума були Архімед, Евклід, Ератосфен.

Іншим варіантом вищого навчального закладу в давній Греції (Афінах і Спарті) були ефебії (V ст. до н.е.) - навчальні заклади для навчання і виховання вільнонароджених юнаків 18-20 річного віку. В ефебіях поряд із військово-фізичною підготовкою значне місце посідала освітня підготовка.

425 року в Константинополі був започаткований Аудиторіум (від лат. audire – слухати) – вища школа, яка в ІХ ст. мала назву "Магнавра" ("Золота палата"). Головними підструктурами "Магнаври" були кафедри різних наук. Спочатку навчання проводилося на латинській і грецькій мовах, а з VII - VIII ст.– виключно на грецькій мові. В XV ст. в програму навчання знову повернулася латина та були упроваджені іноземні мови. В Магнаврі була сконцентрована викладацька еліта, вивчалась антична спадщина, філософія, богослов’я, медицина, музика, історія, етика, політика, юриспруденція. Заняття проводилися як публічні лекції. Більшість випускників школи мали енциклопедичну освіченість і ставали видатними громадськими і церковними діячами. Наприклад, Кирило та Мефодій, засновники слов'янської письменності, свого часу навчались у Магнаврі. Окрім цієї школи в Константинополі діяли також юридична, медична, філософська та інші школи.

В країнах близького і середнього Сходу видатною подією стала поява Будинків мудрості в Багдаді (800р.). В Будинках мудрості видатні вчені та їх учні збиралися для дискусій і обговорення літературних і філософських творів, наукових трактатів, підготовки рукописів, читання лекцій. В ІХ – ХІІІ ст. в країнах, де переважало населення, яке сповідувало іслам, з'явилися медресе – вищі навчальні заклади, серед яких найбільш знаменитим було медресе Нізамейї в Багдаді, відкрите у 1067 році.

Великим культурним і освітнім центром ісламського світу була мусульманська Іспанія (912 – 976 рр.). Вищі школи Кордови, Толедо, Саламанки, Севільї пропонували програми по богослів'ю, математиці, астрономії, історії, географії, граматиці, риториці, медицині, філософії. Школи університетського типу Сходу, зокрема арабська, які мали лекційні зали, великі бібліотеки, наукові школи, системи самоуправління, значно вплинули на розвиток вищої освіти в Європі.

Інтенсивне виникнення європейських університетів відбувається в період XII – XV століття. Характерною рисою цього процесу є перетворення низки кафедральних і монастирських шкіл у великі навчальні центри, які потім стали називатися університетами (від лат. universitаs – сукупність). Дати заснування європейських університетів у різних джерелах дещо відрізняються, але найбільш вірогідними можна вважати наступні: так, 1200 року виник Паризький університет, як результат об'єднання богословської школи Сорбонни з медичною та юридичною школами, університет в Неаполі засновано в 1224р., в Оксфорді - 1206р., Кембриджі - 1231р., Лісабоні - 1290р. Мережа університетів в Європі розширювалась досить швидко: якщо в XIII столітті нараховувалося 19 університетів, в XIV столітті їх було вже 44, а в кінці XVI ст. – 63. Університети протиставили схоластиці діяльне інтелектуальне і духовне життя. Завдячуючи університетам, спектр суспільного життя Європи став набагато яскравішим, адже становлення освітніх закладів відбувалося під впливом творчості Р. Бекона, Я. Гуса, А. Данте, Дж. Уїнклі, М.Коперніка, Ф. Петрарки та інших видатних мислителів, які дали могутній поштовх розвитку культури, науки і освіти. Більшість університетів мали інтернаціональний характер. Університети, де навчалися студенти із різних держав, називалися studium, а ті, в яких навчалися тільки місцеві мешканці – studium particulare. Studium particulare давали вузько спеціалізовані знання і не мали права присуджувати вчені ступені.

У XII – XV століттях надзвичайною популярністю користувався Болонський університет, заснований в 1119 році в м. Болонья (Північна Італія) як юридичний навчальний заклад. Лише у XIV столітті у ньому було відкрито філософський, медичний і теологічний факультети. З 1478 року в Болонському університеті викладав астрономію, а в 1481 – 1482 роках був ректором видатний український учений, доктор медицини і філософії Юрій Котермак з Дрогобича (Георгій Дрогобич).

У другій половині ХІІІ ст. в університетах з'явилися факультети або коледжі. Факультети отримали право присуджувати наукові ступені – спочатку бакалавра, а потім магістра, доктора чи ліценціата.

Посада ректора була виборною (як правило на один рік). Перші університети мали всього декілька факультетів, спеціалізація яких постійно поглиблювалася. Наприклад, Паризький університет славився викладанням теології і філософії, Орлеанський – цивільного права, університети Італії – римського права, університети Іспанії – математики і природничих наук.

Зародження і розвиток вищої школи в Україні.

В Україні першою школою вищого рівня вважають Острозьку академію (греко – слов'яно – латинську колегію), засновану близько 1576 року в м. Острозі князем К.К. Острозьким. В академії викладали слов'янську, грецьку, латинську мови і так звані "вільні науки" : граматику, арифметику, риторику, логіку та ін. Велика увага приділялася вивченню музики і хорового співу, що знайшло відбиток в "острозькому наспіві", широко відомому в Україні і Білорусі. При школі діяли друкарня і науково – літературний гурток. Якщо брати до уваги такі показники як мета навчального закладу, його устрій, склад викладачів та їх причетність до науково-дослідної роботи, коло дисциплін і рівень їх викладання, рівень освіти і оцінка роботи закладу громадськістю, то Острозьку академію можна вважати вищою школою, першою у східних слов’ян.

Першим ректором Острозької академії був український і білоруський письменник, педагог, культурно-освітній діяч Герасим Смотрицький, який разом з іншими вченими здійснив переклад Біблії. Його син Мелетій Смотрицький був автором знаменитої граматики старослов'янської мови “Граматика словенська”. Острозька академія мала велике значення для поширення освіти серед населення і виникнення братських шкіл у Львові, Києві, Луцьку, Вільнюсі, Бресті. Після смерті князя Острозького (1608р.) розпочався занепад Академії. У 1636 році під тиском польсько – католицьких сил Острозька академія перестала існувати (відроджена 1994 року).

1632 року в Києві шляхом об’єднання Київської братської та Лаврської шкіл було створено Києво – Могилянську колегію – вищий навчальний заклад, який за змістом і обсягом навчальних програм відповідав вимогам європейської вищої школи. Об'єднана школа отримала свою назву на честь свого протектора-митрополита Петра Могили (Петру Мовіле). Петро Могила (1597 - 1647) - син молдавського господаря, навчався у Сорбонні, у Парижі разом з французьким філософом Рене Декартом . Згодом П. Могила порвав зі світським життям і постригся у ченці Києво – Печерської Лаври. Всі кошти і знання Петро Могила віддав справі розвитку науки і освіти в Україні. Улюблене дітище київського метрополіта стає відомим європейським вищим навчальним закладом.

1701 року колегія одержала титул та права академії і почала називатися Київською академією, впливовим освітнім і культурним осередком в Україні і Європі. Вона була елітним вищим навчальним закладом, який функціонував на демократичних засадах. На початку XVIII століття у Київській академії навчались понад дві тисячи студентів – представників різних народів і різних станів. На думку французького вченого Жана-Бенуа Шерера “під академією тут слід розуміти те, що ми звичайно називаємо університетом” (“Аннали Малоросії, або історія козаків-запорожців”, Париж, 1788).

Курс навчання в академії тривав 12 років і поділявся на 8 класів: фару (підготовчий клас), інтиму (молодший клас), граматику, синтаксему і вищі класи - риторику, філософію і богослов'я. Студенти отримували філологічну підготовку, вивчали старослов'янську, українську літературну, грецьку, латинську, польську мови, оволодівали поетичним і риторичним мистецтвом, класичною грецькою, римською і частково середньовічною літературою, історією, географією, філософією, богослов’ям. Пізніше в академії розпочали студіювати російську, німецьку, французьку мови, математику, фізику, астрономію, архітектуру. В останні роки існування академії були створені класи домашньої та сільської економіки і медицини. Значне місце посідала художня і музична освіта, риторична підготовка. Київська академія була видатним осередком культури, освіти і науки, де щороку навчалося від 500 до 2000 студентів без вікових обмежень. Кожен вчився стільки, скільки бажав. Для бідних учнів при Академії існувала бурса. В академії навчалися Петро Гулак – Артемівський, Дмитро Бортнянський, Дмитро Туптало, Григорій Сковорода та інші видатні особистості серед яких відомі вчені, письменники, композитори, державні і релігійні діячі, шість гетьманів України: Іван Виговський, Іван Мазепа, Пилип Орлик, Павло Полуботок, Іван Самойлович, Юрій Хмельницький. Петро Конашевич – Сагайдачний (був її засновником і навчався в ній). На зорі започаткування Російської академії наук з двадцяти академіків – тринадцять були українцями, випускниками Києво-Могилянської академії. Саме кияни стояли у витоків вищої освіти Росії. Так, за ініціативи вихованця Київської академії Симеона Полоцького 1687 року в Москві було відкрито Елліно-грецьку академію. Вона виконувала функції підготовки державних і релігійних діячів. 1701 року школу було перейменовано на Слов’яно-латинську, а потім на Слов’яно-греко-латинську академію. І тільки у 1755 році було започатковано Московський університет. Багато вихованців Києво-Могилянської академії працювали в Російській академії наук, Московському і Петербурзькому університетах, займали високі державні посади на теренах Росії.

Історичні факти свідчать про значний науковий та освітній потенціал академії, яка у першій половині XVIII ст. переживала значне піднесення. Так, київська академія заснувала колегії в Гощі, Вінниці, Кременці, Чернігові (1700), Харкові(1727) і Переяславі (1738р, у 1862р. переведена до Полтави) і постійно допомагала новоствореним освітнім осередкам.

Однак 1817 року академію було ліквідовано, і замість неї було створено Київську духовну семінарію, перейменовану у 1819 році в духовну академію, яка припинила своє існування в 1918 році. Київська академія відроджена в 1992 році як університет "Києво-Могилянська академія" (УКМА). 19 травня 1994 року Указом президента України УКМА було надано нового статусу – Національний університет “Києво-Могилянська академія”.

Історія науки і освіти свідчить про традиційно високий потяг українців до знань. Як приклад доцільно привести такий історичний факт. Сирієць архідиякон Павло Алеппський, що супроводжував свого батька – антіохійського патріарха Макарія до Росії й України в 1657 році, писав: “По всій землі руській ми помітили чудову рису, яка викликала наше здивування: всі вони, за винятком небагатьох, навіть більшість їхніх жінок і дочок, уміють читати і знають порядок церковних служб. У землі козаків усі діти уміють читати, навіть сироти”1.

Визначне місце у розвитку освіти, науки і культури на українських землях посідали університети. Одним з найстаріших наукових і культурних осередків України є Львівський університет, якому 20 січня 1661 року польським королем було надано "статус академії і титул університету" із правом викладання всіх тогочасних університетських дисциплін і присвоєння учених ступенів. За іншими даними Львівський університет було започатковано цісарським декретом від 21 жовтня 1784 року. І хоча існують такі протиріччя, більшість дослідників зупиняється на даті – 1661 рік. Львівський університет пройшов складний шлях розвитку і боротьби проти полонізації і онімечення в умовах Речі Посполитої (до 1772), Австрійської і Австро-угорської монархій (до 1918), польської держави (до 1939 р.). В університеті викладали видатні історики Іван Крип'якевич, Степан Томашевський, Михайло Грушевський. Вихованець Львівського університету І. Могильницький підготував першу в Галичині граматику української мови.

В 1787-1808 роках при університеті функціонував Руський інститут (Студіум Руштенум), у якому окремі навчальні предмети богослов'я та філософії викладалися українською мовою. Інститут мав за мету підготовку освічених священиків з числа молодих людей, які не володіли латиною. В 1918-1939 роках польський університет мав чотири факультети. За ініціативи українського студентства було створено таємний український університет. З 1939 року Львівський університет став одним з провідних наукових центрів України з викладанням українською мовою.

У ХІХ столітті завдяки боротьбі прогресивної громадськості і відповідно соціально-економічним потребам відбувався подальший розвиток української вищої школи. Центрами наукової думки, підготовки вчених, учителів, лікарів, юристів стали Харківський, Київський, Новоросійський (м. Одеса), Чернівецький університети, Ніжинський історико-філологічний інститут (1875) та інші навчальні заклади.

Фахівців для промисловості та сільського господарства готували Харківський ветеринарний інститут (1851), Харківський технологіч-ний університет (1885), Київський політехнічний інститут (1898), Львівський політехнічний інститут (1844), Академія ветеринарної медицини у Львові(1897), Єкатиринословське вище гірниче училище (1899) та ін.

Харківський університет – перший на території України, що входила до складу Російської імперії, засновано у 1805р. за ініціативи відомого вченого винахідника, освітнього і громадського діяча Василя Каразіна. У складі університету було 4 факультети: фізико-математичний, історико-філологічний, медичний і юридичний, 8 наукових товариств, астрономічна обсерваторія, бібліотека. В університеті навчалися і працювали видатні вчені, які своєю працею сприяли розвиткові науки і техніки, мови і літератури, української культури. З діяльністю університету пов'язані імена М.В Остроградського, О.М. Ляпунова, В.А. Стеклова, І.І. Мечникова, М.І. Костомарова, М.В. Лисенка, П.П. Гулака-Артемовського, М.П. Старицького, Г. Квітки-Основ'яненка та ін. Харківський університет був яскравим джерелом розвитку національної культури українського народу, могутнім осередком національно-демократичного руху. У 1816-1819 рр. в університеті видавався журнал "Український вісник", у 1824-1825 рр. – "Український журнал". У 1905 році рішенням Вченої ради університету І.Я.Франкові та М.Грушевському були присвоєні вчені звання. На базі університету існувала Академія теоретичних знань (1920-1921), Інститут народної освіти (1921-1930 рр.), Інститут професійної освіти і Фізико – хіміко –математичний інститут (1930-1933 рр ). Згодом медичний та юридичний факультети було реорганізовано у самостійні вищі навчальні заклади.

Становлення Київського університету, нині флагмана української науки, було досить складним. Його діяльність розпочалася 15 липня 1834 року. Спочатку функціонував тільки філософський факультет, який мав два відділення – історичне та фізико – математичне. Ректором університету було призначено Михайла Максимовича (1804-1873) – визначного вченого, природознавця, історика, фольклориста, письменника, автора збірок "Малоросійські пісні" (1827р.), "Українські народні пісні" (1834р.), "Збірника українських пісень" (1849). До призначення ректором Київського університету М. Максимович очолював кафедру ботаніки Московського університету. У 1835 році в Київському університеті було відкрито юридичний факультет, а в 1841 – медичний факультет. Такою була структура університету до 1920 року. З історією Київського університету тісно пов’язані імена відомих вчених, просвітителів, письменників. Так, в Київському університеті на посаді викладача малювання працював Т.Г. Шевченко. В університеті викладали В.І. Вернадський, М. Драгоманов. Постійними членами Ради університету були І.С. Тургенєв, Д.І. Менделєєв, М. Жуковський. Вихованцями університету стали: Володимир Антонович (1834-1908) – історик, археолог, етнограф, засновник історичного товариства; Дмитро Багалій (1857-1932) – видатний історик, М. Драгоманов (1841-1895) – дослідник творчості Т.Г. Шевченка, І.Я. Франко - публіцист, історик, літературознавець, фольклорист, філософ, громадський і культурний діяч; М. Старицький (1840-1904) – український письменник і культурно-громадський діяч та багато інших.

1865 року в Одесі за ініціативи відомого педагога і лікаря М.І. Пирогова на базі Рішельєвського ліцею було засновано Новоросійський університет, який з 1933 року отримав назву Одеського університету. З початку своєї діяльності університет мав історико-філологічний, фізико-математичний, юридичний і медичний факультети. Серед випускників і викладачів університету багато видатних вчених : Ілля Мечніков (1845-1916) – біолог, професор зоології та порівняльної анатомії; Данило Заболотний (1866-1929) – мікробіолог і епідеміолог, один із засновників вітчизняної наукової епідеміології; Олександр Богомолець (1881-1946) – патофізіолог, академік та президент (з 1930р.) Академії наук УРСР; Лев Писаржевський (1871-1938) – хімік, академік, керівник створеного за його ініціативи Українського інституту фізичної хімії. З Одеським університетом пов'язана діяльність І. Сєченова, О. Ковалевського, М.Зелінського, Є. Щепкіна, В. Філатова. І на початку ХХІ століття Одеський університет ім. Іллі Мечнікова залишається впливовим центром освіти і науки Південного регіону України.

Усього в Україні до 1917 року діяло 27 вищих навчальних закладів, у яких навчалося понад 35000 студентів. Напередодні війни 1941 року в Україні функціонувала університетська система, до складу якої входило шість класичних університетів – Київський, Харківський, Львівський, Одеський, Дніпропетровський, Чернівецький, а після закінчення війни та приєднання Закарпаття до України до університетської системи ввійшов Ужгородський державний університет - перший вищий навчальний заклад на Закарпатті.

У 50-і роки минулого століття головними центрами вищої освіти в Україні залишалися Київ, Харків, Одеса і Львів. У 1958 році у цих містах концентрувалося 70 вищих навчальних закладів із 140, а в них навчалося 59% від загальної чисельності студентів. У Харкові було 24 ВНЗ, у Києві – 18, у Одесі –16, у Львові – 12 вищих навчальних закладів.

Перспективи розвитку сучасної вищої школи в Україні.

На початку третього тисячоліття українська вища школа знаходиться на порозі осмислення освітніх процесів, на хвилі глибоких реформ. За станом на березень 2008 року мережа вищих навчальних закладів налічує 904 заклади усіх рівнів акредитації та форм власності, зокрема 351 вищий навчальний заклад ІІІ – ІV рівнів акредитації.

До держаної і комунальної форми власності належить 236 навчальних заклади ІІІ – ІV рівнів акредитації та 466 навчальних закладів І – ІІ рівнів акредитації; приватної форми власності – 115 навчальних закладів ІІІ – ІV рівнів акредитації та 87 - І – ІІ рівнів акредитації. У 2007 – 2008 навчальному році студентами перших курсів ВНЗ ІІІ – ІV рівнів акредитації стали 633,7 тис. осіб. З розрахунку на 10 тисяч населення 607 осіб є студентами вищих навчальних закладів, з яких 512 навчаються у ВНЗ ІІІ – ІV рівнів акредитації, а 95 – у ВНЗ І – ІІ рівнів акредитації.

З метою забезпечення відповідності мережі вищих навчальних закладів потребам економіки і суспільства, як зазначено на підсумковій колегії Міністерства освіти і науки України 21 березня 2008 року, необхідно провести поетапну передачу відомчих вищих навчальних закладів у підпорядкування Міністерства освіти і науки, оптимізувати впродовж 2009 – 2010 років мережу ВНЗ шляхом їх об’єднання і створення регіональних, корпоративних, дослідницьких університетів з урахуванням регіональних і загальнодержавних потреб у фахівцях з вищої освітою.

Це надасть можливості підвищити науковий, педагогічний, методичний і виховний потенціал ВНЗ, розв’язати проблеми якісного кадрового забезпечення навчального процесу, оптимізації керівного та управлінського складу, забезпечити належну організацію навчального процесу, наукової діяльності та якості вищої освіти, відповідність регіональним потребам ринку праці, ринку освітніх послуг, запобігання міграції молоді у зв’язку з освітнім чинником.

Підготовка гармонійно розвиненої особистості, здібної до творчої життєдіяльності в суспільстві, що інтенсивно трансформується є глобальною проблемою, на вирішення якої в першу чергу спрямовують свої зусилля вища та загальноосвітня школи України.

Проблеми освіти завжди були і залишаються одними з кардинальних в контексті становлення суспільства, що трансформується. Приєднання України до Болонських угод висуває низку вимог до розвитку освіти, найсуттєвішими серед яких постають:

- збагачення національної системи передовим досвідом інших країн в контексті загально-європейських, світових освітніх процесів;

- визначення стратегії і пріоритетів у підготовці фахівців вищої кваліфікації відповідно до глобальних і регіональних соціально-економічних та демографічних процесів;

- упровадження інноваційних, прогресивних форм організації навчально-виховного процесу з урахуванням новітніх інформаційних та освітніх технологій;

- напрацювання досвіду організації підготовки спеціалістів за різними системами (дистанційної, заочної та ін.) освіти;

- удосконалення методичного, організаційно-технічного забезпечення навчального процесу;

- зміна парадигми підготовки сучасних науково-педагогічних працівників відповідно до завдань та основних особливостей розвитку національної системи освіти;

- упровадження нових форм підвищення кваліфікації викладачів ВНЗ, сучасних керівників, спеціалістів народного господарства.

Як один із кроків у вирішенні цих актуальних проблем і завдань нами було здійснено аналіз набутого вітчизняного і світового досвіду в галузі освіти з перспективою упровадження його кращих зразків в навчально-виховний процес вищих навчальних закладів, про що буде йти мова в міні-модулі 1.2.

Особливості унітарної та бінарної систем вищої освіти.

Розвиток освіти у будь-якій країні значною мірою визначає не тільки рівень розвитку інтелектуального потенціалу суспільства, але й створює умови для здійснення науково-технічного та соціально-економічного прогресу. Тому освіта, як засіб визначення орієнтирів реформування галузей економіки та інших сфер діяльності, повинна мати випереджальний характер.

Насамперед зазначимо, що в розмаїтті інститутів вищої освіти у світі чітко виокремлюються дві основні тенденції: унітарна і бінарна. Вища освіта за унітарною системою представлена університетами або іншими, прирівняними до них, навчальними закладами, які надають загальні академічні ступені. Програми навчання різної тривалості й рівня є глибоко професійними за характером, академічною та теоретичною орієнтацією. Англо-американські країни (Велика Британія, США) використовують саме таку систему. Так, в Айовському державному університеті (США) освіта бакалаврів здійснюється у відповідних коледжах: сільськогосподарському, бізнесу, ветеринарної медицини, сільськогосподарської інженерії. Після їх закінчення студенти одержують відповідні ступені: бакалавра, доктора ветеринарної медицини тощо. У Луїзіанському державному університеті (США) поряд із коледжами у навчальному процесі беруть участь професійні школи: бібліотечних та інформаційних наук, музики та мистецтва, соціальної роботи, а також інші навчальні підрозділи, наприклад, університетська лабораторія. Коледж магістратури надає рівень магістра. Викладачі коледжів, які за своїм рівнем і фаховим спрямуванням були вибрані до загального факультету магістратури, можуть читати деякі предмети для студентів магістратури. Еквівалентний рівню магістра – рівень спеціаліста за фахом "Шкільна психологія" потребує удвічі більшого аудиторного навантаження та 600 годин практики у школі (ординатура). Ознаки унітарної системи можна знайти також в Італії, Іспанії, Швеції.

За бінарної або подвійної системи традиційний університетський сектор існує паралельно з сектором неуніверситетської вищої освіти. Розрізняють програми з поглибленим теоретичним курсом, спрямованим на ґрунтовний науковий пошук та програми професійного навчання високого рівня. Переважає академічний розвиток неуніверситетського сектору, а університети приймають все більшу участь у професійно орієнтованій діяльності. Бінарна система збереглась в Бельгії, Австрії, Голландії, Фінляндії, Німеччині та Ірландії. Для Норвегії притаманна тенденція співпраці та інтеграції обох секторів.

Законами “Про освіту” і “Про вищу освіту” визначені шляхи регулювання суспільних відносин в галузі навчання, виховання, професійної та наукової підготовки громадян України, створені відповідні підвалини для реформування всієї системи освіти в сучасній Україні відповідно стандартів, окреслених Болонськими угодами. Потребує реформування і аграрна освіта як складова частина професійної і вищої освіти.

Вища аграрна освіта.

Сьогодні аграрна галузь, як і Україна в цілому, потребує цілісної системи освіти, яка б відповідала національним інтересам і світовим тенденціям розвитку та забезпечувала підготовку фахівців, здатних втілювати їх у життя. Отже, актуальним є звернення до історії становлення вищої сільськогосподарської освіти та порівняння особливостей функціонування сільськогосподарських освітніх закладів за кордоном та на теренах сучасної України.

Грунтовно вивчав проблему розвитку аграрної освіти в Україні С.О.Білан1. Він у своєму дисертаційному дослідженні засвідчує, що витоки аграрної освіти і науки йдуть із далекої глибини. Набуття численних ремесел, розвиток сільського господарства відбувалися передачею знань від покоління до покоління усно і виробничою практикою. Тільки у ХVІІІ ст. стали утворюватися спеціальні освітні сільськогосподарські школи. Раніше за інші європейські країни становлення сільськогосподарської освіти відбулося у Німеччині. Початок викладанню сільського господарства як навчального предмета був покладений у 1727 р., коли прусський король Фрідріх Вільгельм І заснував кафедру економії в Галльському університеті. Сільське господарство складало основну частину курсу лекцій з економії. Впродовж XVІІІ ст. подібні кафедри створилися майже у всіх інших університетах Німеччини.

Нову епоху сільськогосподарської освіти відкрив учений-педагог Альбрехт Теєр. Саме він обґрунтував необхідність вивчення сільськогосподарських дисциплін у тісному зв'язку з практикою у сільських господарствах. За його ініціативою та під його керівництвом у 1806 р. була створена перша сільськогосподарська академія у Меглині. Потім аналогічні заклади були започатковані в Гогенгеймі, Шлейсгеймі, Тарантьє, Регенвальді, Эльдені, Проскау, Поппельсдорфі, Вільдау. Наявність великої кількості спеціальних навчальних закладів мала визначальний вплив на наукову розробку сільськогосподарських проблем, розвиток великих приватно-власницьких господарств Німеччини. У 60-і рр. ХІХ ст. більшість із цих навчальних закладів була закрита. Подальшою науковою розробкою питань сільського господарства займалися кафедри університетів. Видатну роль у цьому мав Ю. Кюн, який 1862 року обійняв посаду завідувача кафедри сільського господарства в Галльському університеті. Під його керівництвом при університеті, де студенти вивчали повний обсяг природничих наук (чого не було в спеціальних академіях), був створений сільськогосподарський інститут — цілий комплекс установ для наочного і практичного закріплення теоретичного матеріалу. Подібні інститути були засновані при університетах у Лейпцизі, Гессені, Геттінгені, Кенігсберзі, Кілю, Бріславлі, Гейдельберзі. Довгий час ці інститути були головними вищими аграрними навчальними закладами Німеччини. Як самостійний навчальний заклад існувала сільськогосподарська вища школа у Берліні.

До 1900 р. у Німеччині існувало 22 середні сільськогосподарські навчальні заклади, 3 із них були пов'язані з реальними гімназіями. На підставі п. 2 Баварського училищного закону в програму загальноосвітніх училищ були введені основи сільськогосподарських знань.

Німецькі нижчі землеробські школи мали нетривалий курс навчання (від 1,5 року до 2 років ) і відрізнялися широкою розмаїтістю організації навчання. У 1900 р. нараховувалася 51 нижча школа, 7 із них існували при середніх школах. Після 1900 р. одержали велике поширення зимові школи для селянства. При порівняно високому рівні загальної освіти в селах зимові школи і додаткові класи з сільського господарства, створені при загальноосвітніх школах, отримали поширення у Німеччині та Австрії.