Перші школи та університети. 5 страница

Навчання у вищих навчальних закладах здійснюється за такими формами: денна (очна), вечірня, заочна, дистанційна, екстернатна. До основних посад науково-педагогічних працівників вищих навчальних закладів третього та четвертого рівнів акредитації належать: асистент, викладач, старший викладач, доцент, професор, директор бібліотеки, науковий працівник бібліотеки, завідувач кафедрою, декан, проректор, ректор.

В сучасних умовах головними завданнями вищого закладу освіти постають наступні:

1) проведення освітньої діяльності, яка зосереджує в собі навчальну, виховну, науково-дослідну, культурну, науково-методичну діяльність;

2) забезпечення набуття випускниками знань та умінь з конкрет-ного наукового напрямку та підготовка їх до професійної діяльності;

3) проведення наукових досліджень або творчої, мистецької діяльності як основи підготовки майбутніх фахівців та науково-технічного і культурного розвитку держави;

4) забезпечення умов для оволодіння системою знань про людину, природу і суспільство; формування соціально зрілої, творчої особистості; виховання морально, психічно і фізично здорового покоління громадян; формування громадянської позиції, патріотизму, власної гідності, готовності до трудової діяльності, відповідальності за свою долю, долю суспільства, держави і людства; забезпечення високих етичних норм, атмосфери доброзичливості й взаємної поваги в стосунках між працівниками, викладачами та студентами;

5) підготовка молоді для самостійної творчої професійної діяльності.

З перетворенням України на самостійну державу освіта стала власною справою українського народу. Розбудова системи освіти, її докорінне реформування мають стати основою відтворення інтелект-туального, духовного потенціалу народу, виходу вітчизняної науки, техніки і культури на світовий рівень, національного відродження, становлення державності та демократизації суспільства в Україні.

Шляхи модернізації вищої школи України в контексті Болонських угод

Прагнення до європейської інтеграції суттєво впливає на всі сфери життєдіяльності Української держави, включаючи і вищу освіту. Наразі Україна чітко окреслила орієнтири на входження в освітній та науковий простір Європи, активно здійснює модернізацію освітньої системи у контексті вимог Болонських угод, наполегливо працює над приєднанням до Болонського процесу. Слід ураховувати основні цілі Болонського процесу:

- побудова європейського простору вищої освіти як передумови розвитку мобільності громадян з можливістю їх працевлаштування;

- посилення міжнародної конкурентоспроможності національних систем, і в цілому європейської системи вищої освіти;

- досягнення більшої сумісності та порівнянності систем вищої освіти;

- формування та зміцнення інтелектуального, культурного, соціального та науково-технічного потенціалу окремих країн та Європи у цілому;

- підвищення визначальної ролі університетів у розвитку національних та європейських культурних цінностей;

- змагання з іншими системами вищої освіти за студентів, вплив, фінанси та престиж.

Стояти осторонь від цього процесу Україна не може, тому необхідно прогнозувати процес трансформації національної системи освіти, оптимально поєднуючи накопичений зарубіжний та вітчизняний досвід. Цей процес має будуватися на наступних засадах:

1. Побудова оновленої системи освіти – повинна стати національною ідеєю, зміст якої полягає у збереженні і примноженні давніх освітніх традицій українців. З цієї точки зору необхідно ураховувати аргументи, які висловлюють корифеї української науки та відомі педагоги-практики. Так, на думку професора Кузьмінського А.І., ректора Черкаського національного університету ім. Б.Хмельницького: “Нашій постколоніальній науці слід уважніше осягати власну спадщину, а не відшукувати десь там – у далеких світах – те, що давно вже відоме і чомусь забуте тут. Урешті-решт, без критичного переосмислення власних інтелектуальних ресурсів ніяке поквапливе намагання наздогнати сучасну педагогічну науку країн Європи і Америки не може сприяти розвитку своєї і духом, і буквою – новітньої системи освіти”1. На підсумковій колегії Міністерства науки і освіти (21 березня 2008 р., м. Київ) було констатовано, що руйнація того, до чого Європа тільки готується вкрай недоречна. Поспішне, а не поступове входження в Болонський процес також не є виправданим”2.

2. Оновлена система вищої освіти покликана виховувати громадянина держави Україна, всебічно розвинену особистість, для якої потреби у фундаментальних знаннях та у підвищенні загальноосвітнього і професійного рівня асоціюється зі зміцненням своєї держави.

3. Розвиток національної системи вищої освіти має підпорядковуватись законам ринкової економіки, тобто закону розподілу праці, закону змінності праці та закону конкуренції, оскільки економічна сфера є винятково важливою у формуванні логіки суспільного розвитку. Водночас важливо враховувати при цьому не менш важливі чинники – соціальні, політичні, духовного життя, суспільної свідомості, культури та морально-психологічних цінностей. Значна частина проблем, що накопичилася у системі вищої освіти України, пов’язана насамперед з розбалансованістю комплексу зазначених чинників суспільних перетворень.

4. Розвиток вищої освіти України слід розглядати у контексті тенденцій розвитку і досвіду світових освітніх систем, у т.ч. європейських. Зокрема, привести законодавчу і нормативно-правову базу вищої освіти України у відповідність до світових вимог, відповідно структурувати систему вищої освіти та її складові, упорядкувати перелік спеціальностей, переглянути зміст вищої освіти і наповнити його новітніми технологіями; забезпечити інформатизацію навчального процесу та доступ до міжнародних інформаційних систем. Необхідна гармонізація освітнього простору України через створення архітектури вищої освіти, яка узгоджується з європейським і світовим освітнім простором та сприяє її інтеграції.

Заплановано, що принципи Болонської декларації у повному обсязі мають бути реалізовані в системі вищої освіти України до 2010 року.

Актуальними завданнями вищої школи на цей період постають:

1. Завершення переходу до динамічної двоступеневої підготовки фахівців.

2. Упровадження системи, академічних кредитів, аналогічній EСTS (від англ. – Europian Credit Transfer System – Європейська система перезарахування кредитів – залікових одиниць трудомісткості).

3. Упровадження в навчальний процес кредитно – модульної і модульно – рейтингової технологій навчання.

4. Забезпечення дієвих внутрішніх та зовнішніх державних і громадських систем контролю за якістю вищої освіти.

Нові моделі організації навчального процесу в національній вищій школі.

Обрані Україною шляхи модернізації вищої освіти аналогічні загальноєвропейським підходам. Кредитно-модульну систему організації навчального процесу (КМСОНП) – модель організації навчального процесу, яка ґрунтується на використанні модульних технологій навчання та залікових освітніх одиниць (залікових кредитів), розглядають як засіб підвищення мобільності студентів під час переходу з однієї навчальної програми на іншу, включно з програмою післядипломної освіти.

За основу пропонується прийняти ECTS- систему, розроблену європейською комісією, що дозволяє особистості ефективно діяти в межах концепції "навчання упродовж усього життя". ECTS передбачає покласти в основу обліку трудомісткості навчальної роботи студента кредити, які накопичуються (акумулюються) протягом усього терміну навчання студента і можуть бути перезарахованими в іншому навчальному закладі. Згідно з додатком 1 Конвенції Ради Європи та ЮНЕСКО про визнання кваліфікації з вищою освітою « кредит – точно документована мінімальна умовна одиниця вимірювання «вартості» будь – якої зі складових навчальної програми, виконаної студентом під час навчання».

Заліковий кредит – завершена задокументована частина (навчальної дисципліни, практики, курсового проектування тощо) навчання студента, що підлягає обов’язковому оцінюванню та зарахуванню.

Залікові кредитимістять модулі декількох видів навчальної діяльності студентів (аудиторну, самостійну та індивідуальну роботу).

Модуль – це задокументована завершена частина освітньо-професійної програми (ОПП), що реалізується відповідними видами навчальної діяльності студента (лекції, практичні, семінарські, лабораторні заняття, самостійна та індивідуальна робота, практики, контрольні заходи, кваліфікаційні роботи).

Змістовий модуль – це система навчальних елементів навчальної дисципліни, поєднаних за ознакою змісту та за допомогою відповідних методів навчання.

Кожен ВНЗ розробляє власну кредитно-модульну систему, що є внутрішньою. Присвоєння студенту академічного ступеня відбувається після того, як він/вона накопичив /ла певну кількість кредитів. Проміжок часу, упродовж якого допускається процес акумулювання, є довільним, але з певними обмеженнями.

Переваги акумуляційної кредитної системи полягають у:

- гнучкості, бо кожен студент самостійно вибирає шляхи накопичення заданої кількості кредитів;

- можливості ефективної реалізації принципу індивідуалізації навчання;

- підвищення ефективності навчання з забезпеченням оптимізації витрат;

- самооптимізації процесу навчання.

Тимчасовим положенням про організацію навчального процесу в кредитно-модульній системі підготовки фахівців (Наказ Міністерства освіти і науки України № 48 від 23.01.2004 р.) визначені принципи упровадження кредитно – модульної системи в навчальний процес вищої школи, а саме:

· Порівняльної трудомісткості кредитів, яка полягає в досягненні кожним студентом встановлених ECTS норм, що забезпечують академічну мобільність студентів, державне та міжнародне визнання результатів освіти на конкретних етапах виконання студентом індивідуального навчального плану.

· Кредитності – суть її полягає у декомпозиції змісту освіти та навчання на відносно єдині і самостійні за навчальним навантаженням студентів частки, які забезпечують:

– на рівні індивідуального навчального плану – набір (акумулювання) заданої трудомісткості кількості кредитів, які відповідають розрахунковій нормі виконання студентом навчального навантаження в умовах кредитно – модульної організації навчального процесу;

– на рівні вивчення навчальної дисципліни – набір (акумуляція) заданої для даної дисципліни кількості кредитів, що включають у себе виконання необхідних видів діяльності, передбачених програмою вивчення навчальної дисципліни.

· Модульності – визначає підхід до організації оволодіння студентом змістовими модулями і проявляється через специфічну для модульного навчання організацію методів і прийомів навчально – виховних заходів, основним змістом яких є активна, самостійна творча пізнавальна діяльність студента.

· Методичного консультування – полягає в науковому та інформаційно – методичному забезпеченні діяльності учасників освітнього процесу.

· Організаційної динамічності – сутність її знаходить вияв у забезпеченні можливостей зміни змісту навчання з урахуванням динаміки соціального замовлення і потреб ринку праці.

· Гнучкості та партнерства – виявляється у побудові системи освіти таким чином, щоб зміст навчання й шляхи досягнення цілей освіти та професійної підготовки відповідали індивідуальним потребам і можливостям студента.

· Пріоритетності змістової та організаційної самостійності і зворотного зв’язку – полягає у створенні умов організації навчання, що вимірюється та оцінюється результатами самостійної пізнавальної діяльності студентів.

· Науковості та прогностичності – полягає у побудові (встановленні) стійких зв’язків змісту освіти з сучасними науковими досягненнями і дослідженнями.

· Технологічності та інноваційності–її сутність постає у використанні ефективних педагогічних та інформаційних технологій, що сприяє якісній підготовці фахівців з вищою освітою та входженню до єдиного світового інформаційного і освітнього простору.

· Усвідомленої перспективи – полягає в забезпеченні умов для глибокого розуміння студентом цілей освіти та професійної підготовки, а також можливості їх успішного досягнення.

· Діагностичності– що забезпечує можливість оцінювання рівня досягнення та ефективності сформульованих і реалізованих цілей освіти й професійної підготовки випускників ВНЗ.

З метою контролю за якістю академічних досягнень студентів з використанням встановлених стандартів транснаціональної освіти запроваджується обов’язкове переведення оцінок національної школи до шкали ECTS (табл.2).

Таблиця 2

Оцінка рівня знань студентів

Національні гарантії якості освіти повинні містити:

- визначення відповідальності органів управління освітою та навчальних закладів за якість освіти;

- оцінку програм ВНЗ, яка поєднує внутрішній контроль (ректорський контроль) та зовнішню перевірку (Державна інспекція, експертні ради, ДАК та ін.), а також публікацію результатів контролю;

- систему акредитації, сертифікації або подібні процедури;

- залучення до моніторингу якості освіти міжнародних організацій, міжнародне співробітництво та створення спілок, що опікуються перевіркою якості вищої освіти.

У цьому напрямі слід подбати про залучення студентства, органів студентського самоврядування до конструктивної участі в реалізації принципів Болонської конвенції в цілому та до контролю якості освіти у конкретному вищому навчальному закладі зокрема.

Визначення змістових модулів з кожної дисципліни, узгодження кредитних систем оцінювання академічних досягнень студента мають стати основою створення умов для вільного переміщення студентів, викладачів, дослідників та менеджерів освіти з метою взаємного збагачення науковими надбаннями та європейським досвідом. Тому навчальний процес у сучасному ВНЗ повинен бути спрямованим на реалізацію змісту вищої освіти на підставі державних стандартів і кваліфікаційних вимог до фахівців з урахуванням інваріантів, які надають студенту можливості продовжити освіту у закордонному вищому навчальному закладі, або отримати відповідну кваліфікацію за кордоном на основі певного закінченого циклу освіти в українському вищому навчальному закладі. Детальне висвітлення змісту та особливостей реалізації кредитно-модульної технології навчання буде здійснено в модулі 3 «Технології та методи навчання у вищій школі».

Одним із важливих положень Болонських угод є орієнтація вищих навчальних закладів на такий рівень знань, умінь і навичок випускників, які б забезпечили його конкуренто-спроможність на європейському ринку праці. Для забезпечення визнання кваліфікацій цей процес повинен бути спрощеним, що може підтверджуватися додатком до диплома, рекомендованого ЮНЕСКО. У рамках Болонського процесу запропоновано видавати такий додаток усім студентам, які закінчують університет після 2005 року. Міжнародний диплом єдиного для Європи зразка повинен визнаватися всіма роботодавцями Європи. У сукупності запропоновані Болонською угодою заходи сприятимуть забезпеченню привабливості європейської системи освіти, залученню до навчання в європейських університетах студентів з інших регіонів світу.

Входження системи вищої освіти України в європейський освітній простір передбачає її побудову з урахуванням принципів, які мають за основу університетську хартію, прийняту в Болоньї (Magna Charta Universitatum, 1998 р.), зокрема:

1. Автономія у поєднанні з відповідальністю.

Вищі навчальні заклади повинні мати право формувати свою стратегію, визначати власні пріоритети у навчанні та проведенні наукових досліджень, витрачати ресурси, профілювати свої програми, встановлювати власні критерії для прийому викладачів і студентів.

Університети потребують необхідної організаційної свободи, чітких та сприятливих умов регулювання і достатнього фінансування. Конкуренція, яка повинна мати місце, не може бути зведена до комерції.

2. Освіта як відповідальність перед суспільством.

Пешочергового значення набуває відповідальність ВНЗ за якість освіти і підготовки фахівців.

Зона європейської вищої освіти і українська вища школа, як її структурний елемент, повинні будуватися на європейських традиціях відповідальності системи освіти перед суспільством; на широкому і відкритому доступі як до двоступеневого так і післяступеневого навчання; на освіті для розвитку особистості та навчанні протягом усього життя; на громадянськості та принципах соціальної доцільності освіти.

3. Вища освіта, ґрунтована на наукових дослідженнях.

Цей принцип спирається на тезу, згідно якої наукові дослідження є рушійною силою вищої освіти. Тому створення Зони європейської вищої освіти має відбуватися одночасно зі створенням Зони європейських наукових досліджень.

4. Організація диверсифікації.

Диверсифікація (лат. diversus - різний і facere - робити) – полягає у широкій різноманітності навчальних закладів, навчальних програм і органів управління освітою. Традиційно європейська вища школа характеризується різноманітністю мов, національних освітніх систем, типів вищих навчальних закладів, орієнтацією профілів підготовки і навчальних планів. Водночас її ефективність залежить від здатності оптимально організовувати це різноманіття з отриманням позитивних результатів. Завданням Болонських угод є не уніфікація європейських вищих навчальних закладів, а забезпечення змін і полегшення умов для координації та зближення (конвергенції) освітніх систем з урахуванням національних і європейських особливостей.

Реформування національної системи вищої освіти України згідно зазначених вище напрямків сприятиме її наближенню до європейських стандартів.

Якість процесів оновлення, які відбуваються в сучасних українських ВНЗ, дають підстави для впевненості у можливості подальшого примноження інтелектуального багатства нації і забезпечення успішності соціально-економічного розвитку української держави.

Об’єкт і завдання дидактики

У одній із легенд про Конфуція (біля 551 - 479 рр. до н.е.) йде основною мова про його розмову з учнем: «Ця країна велика і густо населена. Чого ж їй не вистачає, Учителю?» – звертається до нього учень. «Збагати її» - відповідає Учитель. «Але вона й так багата. Чим же її ще збагатити?» - запитує учень. «Навчи її», - відповів Конфуцій. Отже, мудрець вважав умовою розквіту держави освіченість її громадян. Як досягти цієї мети?

Для ефективного навчання підростаючого покоління викладачеві вищого навчального закладу слід добре засвоїти наукові засади викладання у ВНЗ, на що і спрямовує свої зусилля дидактика вищої школи.

Дидактика(від грецького «didacticоs» - навчальний) – галузь педагогіки, яка розробляє теорію освіти, навчання і виховання у процесі навчання. Термін «дидактика» запровадив у науковий обіг німецький педагог В.Ратке (1571- 1635), який надав своєму курсу лекцій назву «Короткий звіт з дидактики або мистецтво навчання Ратихія». Чеський педагог і мислитель Я.А. Коменський, автор «Великої дидактики», визначав зміст дидактики як мистецтво навчання усіх усьому.

Об’єктом дидактики як науки є навчання у всьому його об’ємі і у всіх аспектах, а предметом визначається система відповідних відносин «учитель - учень», «учень - навчальний предмет», «учень - інші учні», відповідно ж до системи вищої освіти це – «викладач - студент», «студент - навчальний матеріал», «студент - інші студенти».

Завдання дидактики полягає у тому, щоб науково обґрунтовувати зміст освіти, досліджувати і пояснювати процес навчання і умови його оптимальної організації, розробляти і упроваджувати в педагогічну практику більш досконалі моделі навчального процесу, новітні технології, методики та методи навчання. Дидактика як наука вивчає закономірності, які діють у сфері її предмету, аналізує залежності, що обумовлюють хід і результати процесу навчання, визначає методи, організаційні форми і засоби, що забезпечують результативність запланованих цілей і завдань. Дидактика охоплює систему навчання всіх предметів та на всіх рівнях навчальної діяльності.

За широтою охоплення педагогічної діяльності виокремлюють загальну дидактику і конкретні (прикладні) дидактики, які називають методиками викладання. Прикладні дидактики (методики) вивчають особливості перебігу навчального процесу, зміст, форми і методи викладання конкретних навчальних предметів. Кожен навчальний предмет має свою специфіку і відповідно свою методику викладання.

Головні завдання методик викладання:

1) На основі вивчення специфіки процесу навчання конкретної дисципліни розкрити закономірні властивості її викладання.

2) Визначити вимоги до викладання предмету і навчально-пізнавальної діяльності учня (студента).

3) Розробити методи, прийоми, засоби, організаційні форми навчання з урахуванням специфіки конкретного навчального предмету.

Дидактика вищої школи – галузь педагогічних знань, одна з «гілок» загальної дидактики.

Сучасна дидактика вищої школи – це розділ педагогіки вищої школи, який вивчає закономірності і принципи навчання, досліджує проблеми змісту, методів, форм і технологій професійної підготовки майбутнього фахівця в умовах вищого навчального закладу.

До категоріального апарату дидактики вищої школи належать:

- викладання – діяльність викладача, яка полягає в постановці перед студентами пізнавальних завдань, повідомленні нових знань, організації навчально-пізнавальної діяльності студентів та керівництво нею, перевірці якості набутих ними знань, умінь і навичок;

- учіння – цілеспрямований процес засвоєння студентами знань, оволодіння уміннями і навичками, у широкому розумінні – оволодіння соціальним досвідом у його узагальненому вигляді;

- навчання – цілеспрямований процес взаємодії викладача зі студентами з метою засвоєння студентами знань, умінь, навичок і способів пізнавальної діяльності людини. Навчання – двосторонній процес, який поєднує у собі учіння і викладання;

- освіта – процес і результат удосконалення здібностей і поведінки особистості, при якому вона досягає соціальної зрілості (визначення, прийняте ХХ сесією Генеральної конференції ЮНЕСКО).

Найважливіше завдання дидактики вищої школи – розкриття педагогічних закономірностей, що діють у межах навчання й освіти, їх використання для побудови процесу навчання з метою збагачення майбутніх фахівців – студентів ВНЗ сучасними науковими знаннями. (рис. 6).

Рис.6. Побудова процесу навчання

Процес навчання у вищій школі будується відповідно до законів, закономірностей та принципів навчання.

Поняття “закон” розуміють як необхідний, всезагальний, суттєвий, внутрішній, повторюваний зв'язок між предметами і явищами об’єктивної дійсності. Закони дидактичного процесу визначають стійкі внутрішні зв’язки, які відображають функціонування і розвиток процесу виховання і навчання. В.І.Загв’язинський характеризує закони навчання, які мають об’єктивні джерела виникнення, і діють у будь-яких ситуаціях навчального процесу:

· Закон соціальної обумовленості цілей, змісту і методів навчання, який розкриває об’єктивний процес впливу суспільних відносин, соціального замовлення на формування всіх елементів виховання і навчання підростаючого покоління.

· Закон виховного та розвиваючого навчання розкриває співвідношення між процесом оволодіння знаннями, способами діяльності і всебічним розвитком особистості.

· Закон обумовленості навчання та виховання характером діяльності студентів розкриває співвідношення між способами організації навчання, навчально-пізнавальною діяльністю студентів та результатами навчання.

· Закон цілісності та єдності навчального процесу, орієнтований на встановлення взаємозв’язків між усіма елементами цього процесу (метою, завданнями, змістом, формами, методами, отриманими результатами).

· Закон єдності та взаємозв’язку теорії і практики у навчанні.

· Закон єдності та взаємообумовленості індивідуальної і колективної організації навчальної діяльності вихованців.

Поняття «закон» і «закономірність» не є тотожними, хоч і виражають відношення одного порядку. С.С. Вітвицька підкреслює, що законом вважають конкретний необхідний зв'язок між подіями, фактами, у якому фіксується загальне для них. Якщо підкреслюється об’єктивно зумовлена послідовність явищ, то слід говорити про закономірність. Поняття «закономірність» слід вживати і у тих випадках, коли необхідно підкреслити, що те чи інше явище виникло невипадково1. І.П. Підласий звертає увагу на те, що “закон – це строго зафіксована закономірність”2. Специфіка дидактичних закономірностей полягає в тому, що вони відображають стійкі залежності між усіма елементами навчання – діяльністю педагога, діяльністю студента та об’єктом засвоєння, тобто змістом навчання. Закономірності навчання є об’єктивними, властивими процесу навчання за його суттю, та суб’єктивними, залежними від особистісних рис учасників педагогічного процесу і їх діяльності.

До об’єктивних закономірностей процесу навчання відносять наступні:

- Залежність між метою навчання, змістом і методами навчання зумовлює ефективність досягнення мети навчального процесу.

- Виховний і розвиваючий характер навчання матеріалізується через уміння організовувати навчальний процес на засадах гуманізму (справедливості, вимогливої доброти, толерантнос-ті, поваги до особистості) з урахуванням відповідальності і свідомої дисципліни студента, формування його позитивних якостей словом, авторитетом і власним прикладом викладача. Реалізуючи цю закономірність слід здійснювати індивідуаль-ний підхід до кожного студента на підґрунті урахування його інтересів, особливостей його особистості, мотивів навчально-пізнавальної діяльності, зацікавленості в отриманні знань, розвитку творчих здібностей.

- Зумовленість навчання суспільними потребами відображає стан розвитку держави, економіки та культури, матеріалізується у тій частині національного доходу, який спрямовує держава на розвиток освіти. Ця закономірність передбачає, що в демократичній Україні високоосвічена, висококваліфікована, професійно компетентна особистість буде спроможною забезпечити свої матеріальні та духовні потреби, в повній мірі реалізувати свій творчий потенціал, сприяти розвитку суспільства.

- Ефективність навчального процесу залежить від умов, у яких він протікає, якості навчально-матеріальної бази вищого навчального закладу.

- Процес навчання залежить від вікових, психологічних і реальних навчальних можливостей студентів.

- Ефективність процесу навчання залежить від рівня активності та відповідальності студента за якість навчальних досягнень. Сутність цієї закономірності полягає у тому, що результати навчання студента залежать від характеру навчально-пізнавальної діяльності та рівня розвитку мотиваційної сфери особистості молодої людини.

- Характер взаємодії педагога і студента повинен мати цілеспрямований характер і забезпечувати єдність педагогічного керівництва і самодіяльності студентів.

До суб’єктивних закономірностей процесу навчання можна, наприклад, віднести наступні:

- Знання можуть бути глибоко засвоєні лише тоді, коли оптимально і цілеспрямовано організована пізнавальна діяльність студентів.

- Міцнішому засвоєнню змісту навчального матеріалу сприяє систематично організоване безпосереднє й відстрочене повторення та введення вивченого матеріалу в систему вже засвоєного раніше змісту.

- Рівень і якість засвоєння знань за рівних умов (пам’ять, здібності, рівень підготовки студентів) залежать від урахування педагогом значущості для студентів засвоюваного змісту, ефективного поєднання теорії і практики.

- Результативність навчального процесу залежить від рівня психолого-педагогічної та методичної підготовки викладача.

Із закономірностей навчання, як відображення закономірного і характерного в навчальному процесі, випливає система дидактичних принципів (принципів навчання).

Принципи навчання

Принципи навчання (дидактичні принципи, від лат. principium – основа, начало) – керівні ідеї, основні положення, що визначають зміст, організаційні форми та методи навчальної роботи; це певна система основних дидактичних вимог до навчання, дотримання яких забезпечує його ефективність. Принцип навчання, відображаючи якийсь один істотний аспект процесу навчання, стає підґрунтям для формування правил навчання – регулятивних, практичних вимог до конкретних дій викладача та студентів з метою реалізації дидактичних принципів (наприклад, “Дев’ять правил мистецтва навчати наукам” Я.А.Коменського, правила поведінки вчителя по відношенню до учнів А.Дістервега та ін.).