Вступ. Педагогіка вищої школи в структурі педагогічних наук. Її предмет і завдання.

Свою назву педагогіка отримала від грецьких слів «пайдос» - дитя і «аго» - вести. У дослівному перекладі «пайдагогос» означає «дітоводіння». У Давній Греції педагогами називали рабів, які доглядали дітей аристократів, та супроводжували їх до школи. Пізніше педагогами стали називати осіб, котрі навчали і виховували дітей. Нині поняття «педагогіка» розширилося і охоплює сукупність теоретичних і прикладних наук, що вивчають процеси навчання, виховання і розвитку особистості людини.

Історія науки свідчить, що спочатку педагогічна думка розвивалася в руслі загальнофілософських знань. Так, давньогрецький філософ Демокріт (460-330 рр. до н.е.) приділяв увагу і проблемам виховання, про що свідчать його крилаті афоризми: «Гарними людьми стають більше від вправ, ніж від природи», «Навчання формує прекрасні речі тільки на основі праці» та ін.

Теоретиками педагогіки були давньогрецькі філософи Сократ (469-399 рр. до н.е.), його учень Платон (427-347 рр. до н.е.), Арістотель (384-322 рр. до н.е.). Своєрідними підсумком розвитку грецько-римської педагогічної думки став твір давньоримського філософа і педагога Марка Ф.Квінтіліана (35-96 рр.) «Про виховання оратора». Ідеї педагогіки знаходили відображення у релігійних трактатах вченнях про державу, народних приповідках, традиціях, казках, прислів’ях, піснях, заклинаннях, які спочатку передавалися із «уст в уста», а потім за допомогою письменності.

У південних степах і донині зберігаються пам’ятки про дохристиянську письменність, так звані Корсунські книги з невпорядкованою грамотою. Професор Л.В. Артемова вважає, що саме вони слугували видатним просвітителям Кирилу і Мефодію основою для впорядкування давньослов’янського алфавіту[1]. Археологічні знахідки підтверджують існування письменності у наших пращурів ще в дохристиянські часи. Про це свідчать, зокрема, берестяні грамоти. Фрагменти письма простого хрещеного люду у вигляді графіті можна спостерігати нині на стінах Софійського собору у Києві. За часів князя Аскольда в Україні – Русі створювалися перші в Європі літописи, зокрема такі пам’ятки педагогічної думки та письма як «Слово про закон і благодать» київського митрополита Іларіона (1051-1054), «Остромирове Євангеліє» (1056-1057), «Ізборники Святослава» (1073р. та 1076р.) та ін.

Визначною педагогічною пам’яткою Київської Русі є «Повчання» Володимира Мономаха, написані ймовірно 1117 року. Це оригінальний твір, у якому автор висловлює думки загальнодержавного, політичного і морального характеру, вчить своїх дітей бути розумними правителями, самим учитися і поширювати освіту, власною поведінкою надавати приклад іншим.

У епоху Відродження (XV-XVI ст.) педагогічна думка розвивалася в лоні філософії, риторики, богослужіння. Багатогранною була педагогічна діяльність Костянтина Острозького і Острозької академії (1576-1608 рр.). Викладачі братських шкіл видавали книги для богослужіння, підручники, в яких викладали основи грамоти та моралі. Іван Федоров (рік народження невідомий – 15.12.1583) – засновник книгодрукування в Україні і Росії, 1574 року у Львові надрукував «Азбуку» - перший у східних слов’ян друкований підручник. Зизаній Лаврентій (рік народження невідомий – помер не пізніше 1634 р.) – український педагог, поет, перекладач, церковний діяч, 1596 року у Вільно надрукував «Граматику словенську» і перший український буквар «Наука ку читаню і розуменно писма словенскаго», який широко використовувався в українських, білоруських і російських школах. Смотрицький Мелетій (близько 1572 – 27.12.1633) – видатний письменник, філолог, освітній і церковний діяч, ректор Київської братської школи, створив підручник старослов’янської мови «Граматика словенська» (Єв’є, 1619), який є видатною пам’яткою слов’янської думки і неодноразово перевидавався.

Педагогічні ідеї епохи Відродження і Реформації реалізувалися в діяльності братських шкіл, які почали створюватися в Україні і Білорусі в XVI – XVIII ст. Саме в школах цього типу викладання велося рідною мовою, значна увага приділялася вивченню грецької, а пізніше латинської мови. Тут вперше почала застосовуватися класно-урочна система навчання. Педагогічна діяльність викладачів братських шкіл і колегій Кирила Ставровицького, братів Лаврентія та Стефанія Зизанія, Інокентія Гізеля, Іова Борецького, Епіфінія Славинецького, Сімеона Полоцького, Мелетія Смотрицького сприяла удосконаленню змісту навчання у братських школах, упровадженню нової організації навчального процесу, яка мала демократичну, гуманістичну спрямованість. Мандруючи Україною і знайомлячись з досвідом братських шкіл, видатний чеський педагог Ян Амос Коменський (1592 – 1670) дав теоретичне обґрунтування класно-урочної системи, розробив дидактичні принципи навчання, сформулював основні закони виховання і навчання, які виклав у фундаментальній педагогічній праці “Велика дидактика”.

Як окрема галузь знань педагогіка розвивається з 1623 року після появи трактату англійського філософа Френсіса Бекона “Про достоїнства і примноження наук”, у якому вчений окреслив педагогіку як самостійну науку про керівництво читанням. Педагог-гуманіст Я.А.Коменський зробив гідний внесок у формування педагогіки як самостійної науки. У працях “Велика дидактика”, “Всезагальна порада про виправлення діянь людських”, “Материнська школа”, він довів наявність об’єктивно існуючих законів навчання і виховання. Педагогічна спадщина Дж.Локка (Англія), Ж-Ж.Руссо (Франція), Й.Песталоцці (Швейцарія), Й.Гербарта, А.Дістервега (Німеччина), вітчизняних педагогів К.Ушинського, А.Макаренка, В.Сухомлинського, дослідження наших сучасників М.Ярмаченка, І.Зязюна, О.Сухомлинської, С.Гончаренка, А.Кузьмінського та інших вчених і педагогів-новаторів є могутнім джерелом розвитку сучасної педагогічної науки і практики.

Нині педагогіку розглядають як науку і практику навчання і виховання людини на всіх етапах її особистісного і професійного розвитку, оскільки:

1) сучасна система освіти і виховання стосуються практично всіх;

2) набуває сили концепція “освіта протягом усього життя”;

3) система освіти містить всі ланки: від дошкільних закладів до професійної освіти і курсів підвищення кваліфікації.

Педагогічна галузь знань є складовою частиною людинознавства і не може розвиватися ізольовано від інших наук про людину, яких зараз нараховується близько 130. Теперішнього часу педагогіка, як суспільна наука, тісно пов’язана з такими науками як філософія, психологія, історія, етика, естетика, менеджмент, соціологія та ін. (рис.1).

Умовні позначення:

використання в педагогіці ідей, теоретичних положень і

висновків інших наук;

використання методів дослідження інших наук;

участь педагогіки в комплексних дослідженнях людини

Рис.1. Зв’язок педагогіки з іншими науками

Філософія, в надрах якої зародилася педагогіка, етика та естетика допомагають педагогіці визначити зміст і цілі виховання, правильного урахувати дію загальних закономірностей людського буття і мислення, надають оперативну інформацію щодо змін, які відбуваються у суспільстві, тим самим дозволяють коригувати спрямованість педагогічних впливів.

Анатомія, фізіологія і генетика складають підґрунтя для розуміння біологічної сутності людини – розвитку вищої нервової діяльності і типологічних особливостей нервової системи, першої і другої сигнальної систем, розвитку і функціонування органів чуття, серцево-судинної і дихальної систем. Особливе значення для педагогіки має її зв’язок з психологією, яка вивчає закономірності формування і розвитку психіки як особливої форми життєдіяльності людини. Якщо психологію насамперед цікавить сам розвиток психіки, то педагогіку – ефективність тих виховних впливів, які приводять до змін у внутрішніх станах і поведінці особистості. Спираючись на психологічні теорії розвитку особистості, педагогіка розробляє сучасні технології, методи навчання і виховання. К.Д.Ушинський зазначав, що співвідношення між психологією і педагогікою аналогічне до співвідношення між фізіологією і медициною, підкреслював, що педагогіка без психології нагадує майстерню без інструментів. Нові можливості перед педагогікою відкриває кібернетика як наука про закономірності процесів управління і передачі інформації. Педагогіка розглядає процес навчання і виховання як керований процес, який можна (і необхідно) не тільки планувати, але й проектувати, спираючись на закони кібернетики. Використання наукових знань кібернетики в останні роки дало можливість застосовувати в навчальному процесі моделі дистанційної освіти, методи програмованого навчання, методи контролю і самоконтролю знань за допомогою комп’ютерних технологій, здійснювати ефективний прямий і зворотний зв’язок між учнем і викладачем.

Як було показано на рис.1, педагогіка розвивається, удосконалюючи свої зв’язки із іншими науковими галузями, в наступних напрямах:

1) Педагогіка запозичує і інтерпретує відносно свого предмету дослідження ідеї та конкретні результати інших наук, які допомагають глибше розуміти сутність проблем навчання і виховання, розробляти їх теоретичні основи.

При комплексному всебічному теоретичному осмисленні багато педагогічних явищ отримують нове цілісне відображення. Використання точок зору різних наук для аналізу педагогічних реалій сприяє формуванню об’ємного педагогічного мислення. Так, наприклад, лінощі дитини, на думку педагогів, можуть бути наслідком недисциплінованості, незібраності, девіантності, а з точки зору медицини – можуть виступати захисною реакцією дитячого організму в ситуаціях небезпеки для здоров’я і психічного розвитку. Для плідного і різнобічного вивчення особистості закликав педагогів К.Д.Ушинський, який у “Педагогічної антропології” писав: “Якщо педагогіка хоче виховувати людину в усіх відношеннях, то вона повинна попереду пізнати її також в усіх відношеннях”1.

2) Другий напрямок зв’язку педагогіки з іншими науками полягає у творчому використанні їх методів дослідження. Зокрема, розширенню методів експериментального дослідження педагогічних явищ сприяють методи математичної статистики, методи психології та соціології і ін.

3) Третім напрямом зв’язку педагогіки з іншими науками є участь педагогіки у комплексному дослідженні людини та її проблем. Цей процес зумовлений процесами гуманізації навчання і виховання, стимулює взаємне проникнення напрямів наукових досліджень феномену людини і виникнення нових галузей наукового знання про неї. Так, наприклад, на стику екології, біології, медицини, педагогіки і психології виникла наука про здоров’я людини – валеологія.

Підкреслюючи зв’язки педагогіки з іншими науками, не можна забувати і про зворотній вплив, про збагачення цих наук здобутками педагогіки. Наприклад, теоретичні ідеї про роль колективу у вихованні особистості, запропоновані А.С.Макаренко, В.О.Сухомлинським та іншими педагогами, суттєво впливають на розвиток досліджень в психології управління, соціології, менеджменті тощо.

Систематизуючи сучасні науки, російський вчений В.М.Кедров, запропонував модель взаємозв’язків між групами наук (рис. 2).

У розвиток ідеї подібного взаємозв’язку доречно процитувати думку відомого українського педагога А.І.Кузьмінського: “Така модель, в якій психолого-педагогічні науки розміщені в центрі, відображає об’єктивний характер взаємозв’язків між різними групами наук. Адже наукові дослідження в тій чи тій галузі є результатом діяльності людини.

Рис.2. Модель взаємозв’язків між групами наук

Відтак пізнання людини, її навчання і виховання – пріоритетний напрям у суспільно-економічному поступі. Від нього залежать успіхи в усіх сферах життєдіяльності людини”1. Згідно з сучасною філософією освіти Людина стає центром наукової картини світу і тому проблема формування особистості потребує осмислення усіма науками.

Сучасні випускники вищих навчальних закладів – фахівці в різних галузях науки (особливо технічної, економічної, біологічної, аграрної та ін.), розуміючи необхідність проблеми “олюднення Людини” (за висловом академіка І.Зязюна), мають організувати свою життєдіяльність на засадах гуманізму та високої моральності. Ігнорування “людського”, “гуманного” приводить до глибинних суперечностей між діяльністю людини і технічними пристроями, нею створеними, до техногенних аварій і катастроф планетарного масштабу. Атомна і воднева зброї, Чорнобиль, винаходи в галузі генної інженерії, технології клонування живих організмів – це сигнали людству щодо необхідності вчитися спрямовувати свої дії згідно етичного принципу “Людина є міра всіх речей” (Протагор). Спираючись на концепцію людиноцентризму, фахівець з вищою освітою повинен бути готовим до роботи з людьми: формувати і виховувати колектив, передавати свій досвід молодим колегам, допомагати членам колективу раціонально організовувати міжособистісні стосунки, долати конфліктні ситуації, сприяти гармонійному розвитку кожного члена колективу. Вирішити ці завдання йому допоможе засвоєння педагогічних знань і зокрема основ «Педагогіки вищої школи».

Педагогіка, як і інші науки, перебуває у постійному розвитку, і наразі можна говорити, що сучасна педагогіка – це комплекс теоретичних і прикладних наук про навчання, виховання і освіту як спеціально організовані і цілеспрямовані процеси та шляхи удосконалення цих процесів. Структура педагогічних наук подана на рис. 3.

Рис. 3. Структура педагогічних наук

Етнопедагогіка – наука про народну педагогіку, досліджує педагогічних досвід та прогресивні педагогічні ідеї різних народів, педагогічне значення явищ народного життя (традицій, приписів, казок та ін.). Народна педагогіка постає могутнім джерелом і підґрунтям розвитку наукової педагогіки, адже ще К.Д.Ушинський підкреслив: «Я не думаю, щоб хтось був спроможний змагатися з педагогічним генієм народу».

Історія педагогіки вивчає педагогічні системи та системи освіти в їх суспільно-історичному розвитку. Порівняльна педагогіка (компаративістика) досліджує закономірності функціонування і розвитку систем освіти і виховання в різних країнах шляхом їх зіставлення, визначає перспективи їхнього розвитку.

Загальна педагогіка як наука про навчання і виховання підростаючих поколінь містить наступні галузі: методологія педагогіки, теорія навчання (дидактика), теорія виховання та управління освітою.

Дошкільна та шкільна педагогіка досліджують закономірності навчання і виховання, організаційні форми і методи навчально-виховного процесу стосовно дітей дошкільного і шкільного віку.

Педагогіка професійної освіти спрямована на теоретичне обґрунтування, розробку принципів, технологій виховання і навчання осіб, орієнтованих на конкретну професійну сферу діяльності (військових, юристів, інженерів тощо).

Спеціальна педагогіка – наука про виховання і навчання осіб з вадами психофізичного розвитку. Розрізняють сурдопедагогіку (від лат. surdus – глухий і педагогіка), тифлопедагогіку – науку про навчання і виховання сліпих, олігофренопедагогіку – науку про навчання, виховання і шляхи корекції недоліків розвитку розумово відсталих дітей.

Соціальна педагогіка займається проблемами дослідження педагогічного впливу суспільства на процес виховання окремих особистостей чи груп людей.

Андрагогіка – одна з педагогічних наук, яка спрямовує свої зусилля на дослідження проблем виховання, освіти і самоосвіти дорослих.

Пенітенціарна педагогіка досліджує проблеми перевиховання осіб, які знаходяться в місцях позбавлення волі.

Предметними методиками (або частковими дидактиками) називають науки, які досліджують закономірності викладання і вивчення конкретних навчальних дисциплін у навчальних закладах усіх типів.

Дидактика, як “гілка” педагогіки, зорієнтована на дослідження загальних проблем навчання. Спеціальне завдання дидактики по відношенню до методик полягає у забезпеченні принципової єдності у підходах до студентів та учнів, а також у виборі змісту, методів і засобів навчальної роботи. На думку М.М.Скаткіна дидактика по відношенню до методик виконує методологічну функцію.

Водночас методики мають власні методологічні проблеми, одна з яких – уточнення наукового статусу методик. Справа в тому, що процес розвитку методик відбувається нерівномірно і особливо у вищій школі знаходяться на різних стадіях її формування в якості педагогічних дисциплін.

Окрім того іноді має місце “змішування” дво однаково правильних інтепретацій методик: методики як наукової дисципліни (методика навчання іноземній мові, менеджменту і т.п.) і методики як сукупності практичних прийомів для викладача (методика розвитку мовлення, методика наукового дослідження і т.д.). Для викорінення цих непорозумінь методологічно чітко говорити про предметну методику (її розуміння в першому значенні), тобто як прикладну функцію.

У плеяді педагогічних наук вагоме місце посідає педагогіка вищої школи, яка досліджує закономірності навчання і виховання студентів у вищій школі, їх наукову і професійну підготовку як фахівців вищої кваліфікації відповідно до вимог держави.

Метою цієї науки є вивчення закономірностей навчання і виховання студентів вищих навчальних закладів і розробка на цій основі шляхів удосконалення процесу підготовки фахівців-професіоналів.

Предметом педагогіки вищої школи визначається процес формування всебічного розвиненої особистості, духовно багатої людини, свідомого громадянина, фахівця вищої кваліфікації, підготовленого до творчої роботи в різних галузях народного господарства, науки, техніки, культури, освіти тощо.

Освітні завдання педагогіки вищої школи полягають у:

- вивченні і порівняльному аналізі соціально-історичних характеристик вищої освіти в Україні і освітніх системах інших країн;

- виробленні методологічних, теоретичних, методичних засад вищої освіти;

- формуванні концепцій змісту освіти і навчального процесу у ВНЗ у відповідності до сучасних вимог;

- розробці і упровадженні інноваційних форм, методів, методик, технологій навчання і виховання в педагогічний процес сучасних ВНЗ;

- розробці і упровадженні кредитно-модульної і модульно-рейтингової технологій в навчальний процес вищої школи;

- розкритті педагогічних закономірностей формування творчої особистості викладача вищої школи та особистості студента як майбутнього фахівця і громадянина;

- розв’язанні проблем демократизації, гуманізації та гуманітаризації сучасної системи вищої освіти.

Педагогіка вищої школи виконує аналітичну, прогностичну та проективно-конструктивну функції.

Аналітична функція полягає у вивченні, теоретичному аналізі педагогічних явищ і процесів у вищій школі, встановленні причинно-наслідкових зв’язків між ними, узагальнені та інтерпретації педагогічного досвіду. Прогностична функція має на меті забезпечення наукового обґрунтування цілепокладання, планування і організації педагогічного процесу та керівництва ним.

Проективно-конструктивна функція спрямована на розробку та упровадження в педагогічну практику інноваційних технологій навчання і виховання та результатів науково-педагогічних досліджень.

Осмислюючи розвиток педагогіки вищої школи і її предмет, не можна не звернути увагу на те, що про неї говорять як про науку і як про мистецтво. Як наука, педагогіка вищої школи має свій об’єкт, предмет, мету, завдання, чітко окреслені функції, містить систему теоретичних та методичних ідей щодо навчання і виховання студентства у вищій школі. Практична діяльність викладача вимагає оволодіння відповідними вміннями і навичками, які можуть мати різний рівень досконалості і досягати найвищої вершини – педагогічного мистецтва. Однак досягнення цієї вершини неможливе буз опори на ґрунтовні теоретичні знання. К.Д.Ушинський підкреслював: «Мистецтво виховання має ту особливість, що майже всім воно здається справою легкою… Майже всі визнають, що виховання вимагає терпіння, деякі думають, що для цього потрібні природжені здібності і вміння, тобто навички, але зовсім мало тих, хто переконався, що окрім терпіння, природжених здібностей і навичок, необхідні ще і спеціальні знання»1. Знаменно, що на провідну роль наукових знань в різноманітних галузях практичної діяльності здавна звертали увагу видатні мислителі і філософи. Так, Анаксігор стверджував, що тільки з теоретичного пізнання постає свобода і плодотворність практичної діяльності. Сократ зазначав: «Кожен мудрий у тому, що добре знає». Ці думки, на наш погляд, слід розуміти як орієнтир для викладача вищої школи на ґрунтовне засвоєння та творче упровадження сучасних науково-педагогічних досягнень у практичну діяльність, формування на цьому підґрунті педагогічної майстерності, розвиток потреби у постійному професійному самовдосконаленні.

Геніальний Леонардо да Вінчі чітко і лаконічно обґрунтував необхідність поєднання теоретичних знань і вмінь творчо використовувати їх на практиці: «Той, хто захоплюється практикою без теорії, подібний до керманича, що вступає на корабель без керма і компаса – він ніколи не певний, куди пливе». Тому завданням пропонованого посібника автор вважає надане студентові магістратури, аспіранту, молодому викладачеві того «компасу», який би орієнтував на глибокий і творчий підхід до оволодіння теоретичними основами педагогіки і педагогічним мистецтвом.

Генеза вищої освіти. Витоки, основні етапи становлення і

перспективи розвитку вищої школи України.