Обґрунтування джерел фінансування і вибір інвестора

Надані на інноваційний проект кошти мають певну вартість, і за їх використання треба платити, незалежно від джерела отримання. Врахування і аналіз розмі­ру плати за користування фінансовими ресурсами є одним із основних завдань при визначенні джерел залучення ін­вестицій. Мінімальною вартістю залучення власних ресурсів підприєм­ства є по­тенційний дохід підприємства від альтернативного спосо­бу їх вкладення.

При обчисленні вартості власного капіталу необхідно не обмежуватися лише величиною ди­відендних виплат акціонерів, а весь прибуток підприємс­тва вважати платою за надані ін­вестиції (оскільки частина прибутку ре інвестується в підприємство).

Використання власних коштів для фінансування про­ектів: відсоткові ставки по довгостроковим кредитам були надто висо­кими; ухилянням комерційних банків від надання довгострокових кредитів через великий ризик їх неповернення, пов'язаний із полі­тичною та економічною нестабільністю в країні. Використання кредитів: плата за кредит знизилася, її відносять до валових видатків, на відміну від дивідендів, які виплачують з прибутку.

Вибір джерел інвестування інноваційних проектів та програм значною мірою залежить від умов надання кре­дитів.

Вітчизняні банки. Знають специфіку та умови веден­ня бізнесу в Україні найкраще, розуміють вітчизняну фі­нансову звітність і систему бухгалтерського обліку, мо­жуть запропонувати консультації щодо зниження витрат фінансування, посилаючись на власний досвід. Водночас вони остерігаються ризику і будуть, найімовірніше, вима­гати істотного забезпечення кредитних угод.

Іноземні банки. Фінансування за рахунок позичкових коштів іноземних банків можливе на триваліший період і за нижчою вартістю, ніж вітчизняних банків. Крім того, іноземні банки мають доступ до більших обсягів капіталу. Однак вони дуже розбірливі у виборі підприємств, яким можуть надати кредит.

Портфельні інвестори. Це інвестиційні фонди, фонди венчурного капіта­лу, пенсійні фонди, страхові фонди тощо. Вони намагають­ся об'єднати доходи від виплати дивідендів і від підвищення вартості акцій. Не претендують на контрольний пакет акцій, але хочуть мати право голосу в управлінні підприємством, у яке інвестують кошти. В Україні портфельних інвесторів небагато. Правила Комісії з цінних паперів США та аналогічні правила євро­пейських фондів не дозволяють їм інвестувати в більшість українських підприємств. Українські фонди перебува­ють на етапі створення і не мають поки що достатньо кош­тів для довгострокового інвестування, тому інноваційною діяльністю вони не займаються.

Фонди допомоги. Ці інвестиційні інститути підтриму­ють іноземні уряди. Ці фонди допомоги біль­ше інвестують у період політичної та економічної нестабільності (політичні фактори).

Стратегічні інвестори. Ними можуть бути:

— компанії, які працюють у тій самій галузі, що й під­приємство, у яке вони інвестують; їх мета — розширити іс­нуючі напрями своєї діяльності;

— компанії, що працюють в іншій галузі промисловос­ті, але намагаються краще використовувати свої активи;

—фінансово-промислові групи (ФПГ), ще прагнуть розвивати стратегічні зв'язки.

Стратегічні інвестори здебільшого оцінюють вартість акцій підприємства вище, ніж портфельний інвестор. Вони налаштовані на довгострокове співробітництво і праг­нуть мати значні повноваження при прийнятті стратегіч­них і оперативних рішень; можуть вдаватися до реорганізації, змі­ни стратегії підприємства.

Зацікавленість іноземних стратегічних інвесторів полягає в: створення каналів збуту на закордонних ринках; виробництво з низькою собівартістю, висококвалі­фікована й відносно недорога робоча сила; нова технологія, джерело сировини і матеріалів. Вітчизняні підприємства зацікавлені в інвестуванні стратегічним інвестором і розраховують одержати від нього: нову технологію, унікальне устаткування; знання ринку та галузі; доступ до каналів збуту на іноземних ринках; розширення асортименту продукції; постачання (якщо інвестор є постачальником) чи го­товий ринок (якщо інвестор є покупцем); можливості навчання і здобуття досвіду роботи про­фесіоналів.

Публічна емісія акцій і облігацій. Використовується відомими великими підприємствами, акції яких мають по­пит. Додатковий їх випуск і реалізація на фондовому рин­ку дає змогу підприємству змінити склад акціо­нерів, збільшує ліквідність проданих акцій і є від­мінною рекламою для підприємства у разі успіху. Недоліки: потребує додаткових витрат, заздалегідь невідомо, скільки грошей буде отримано. В Україні такий спосіб залучення фінансових коштів поки що застосовують рідко.

1. Фінансування інноваційної діяльності венчурним капіталом

Венчурний капітал — якісно новий спосіб інвесту­вання коштів великих компаній, банків, страхових, пенсійних та інших фондів в акції малих інноваційних фірм, що мають значний потенціал зростання і реалізують інноваційні проекти з високим рівнем ризику.

Створення і комерціалізація знань є ризиковою спра­вою, що зумовлено:

— значним терміном створення наукового знання;

— неможливістю вирішення проблеми привласнення знання економічним та юридичним шляхом;

— непідготовленістю суспільства до практичного засто­сування нового знання;

— несформованістю ринку нового знання.

Плата за ризик, на яку розраховує венчурний інвес­тор, — це фактично рента, пов'язана з монополією венчур­ного інвестора на продукт венчурних інноваційних фірм, тобто знання.

Діяльність венчурних фірм характеризується певними особливостями:

1.Формується фірма за рахунок коштів індивідуальних та інституційних інвесторів, а управління нею здійснює призначена вкладниками компанія венчурного капіталу.

2.Акумульовані кошти фірма венчурного капіталу вкладає у ретельно відібрані інноваційні проекти шляхом придбання пакета акцій інноваційних підприємств, які ще не котируються на біржі.

3. Венчурні капіталісти не залишають компанію після надання їй фінансо­вих ресурсів, а беруть активну участь в управлінні нею, за­безпечуючи корисними діловими порадами та необхідни­ми зв'язками з фінансовими та бізнесовими структурами.

4. Венчурні капіталісти виходять із складу проінвестованої ними компанії через продаж належного їм пакета ак­цій у час досягнення ними такої вартості, яка б свідчила про перетворення компанії-початківця на компанію, спро­можну розвиватися самостійно. Тобто доходами венчурної фірми є різниця між початковою ціною акцій підприєм­ства та її величиною на завершальному етапі інвестицій.

5. Ін­вестори серйозно ризикують і в разі невдачі базової ідеї втрачають значні ресурси. Це пояснюється тим, що вони вірять в успіх венчурної діяль­ності і, не маючи умов для власних досліджень і комерцій­ної реалізації перспективної технології, розраховують ви­користати цю розробку для модернізації власної продукції з найменшим ризиком, мінімальними витратами часу і коштів.

За оцінкою економістів, у 15% випадків капітал, вкла­дений у проект, цілком втрачається; 25% ризикових фірм несуть збитки протягом тривалішого часу, ніж передбача­лося; 30% — дають невеликий прибуток; 30% — протягом декількох років багаторазово перекривають прибутком усі вкладені кошти.

Залежно від інвестиційних перспектив виділяють три типи венчурних підприємств:

— низькопотенційні підприємства для венчурного ка­піталу, прибутки яких за 5 років становлять 50 млн. дола­рів;

— венчури середнього ринку, прибутки яких колива­ються від 10 до 50 млн. доларів щорічно;

— високопотенційні підприємства, які мають понад 50 млн. доларів щорічного прибутку впродовж 5 років.

Першим фондом венчурного капіталу в нашій державі був фонд «Україна», створений у 1992 р. Він здійснив ін­вестиції в понад 30 вітчизняний компаній на загальну су­му до 10 млн. дол. США. У1994 р. розпочав свою роботу Western NIS Enterprise Fund, а в 1998 p. — Black Sea Fund. У цьому ж році було створено компанію Evroventures Ukraine. Велика частка фінан­сування названими фондами здійснюється за рахунок Європейського бан­ку реконструкції та розвитку.

Експерти оцінюють загальну суму залученого цими фондами капіталу в межах 200—300 млн. дол., але фактич­но інвестовано не більше 100 млн., що становить приблизно 2 дол. на особу. Щорічні надходження до венчурних фон­дів Західної Європи в останні роки становлять 50—60 дол. на людину.

Найперспективнішими для прямих інвестицій в Україні є харчова (переробна) галузь, виробництво різ­них будівельних матеріалів, упаковки, роздрібна торгівля та фінансовий сектор. Однак через недостатньо розвинутий фондовий ринок, низьку інвестиційну мобільність вітчизняних інвесторів та несприятливий інвестиційний клімат для іноземних ін­весторів венчурне фінансування в Україні розвивається повільно. Крім того, великі розміри тіньового сектору еконо­міки перешкоджають інвестору вигідно продати свою час­тку в компанії, оскільки не завжди на основі звітних даних можна достовірно проаналізувати фінансовий стан госпо­дарського суб'єкта.

1. Форми та особливості лізингового фінансування

Лізинг — довготермінова оренда машин, обладнання, транспортних засобів, виробничих споруд тощо на підставі договору між орендодавцем і орендарем, що передбачає можливість їх викупу орендарем.

Лізинг є одним із способів ефективної інвести­ційної діяльності, коли компанія, що має вільні фінансові кошти, може брати участь у фінансуванні підприємниць­ких проектів інших фірм, які не мають необхідних коштів для повномасштабного фі­нансування цих проектів.

Всі лізингові операції поділяють на оперативний лізинг і фінансовий:

1) оперативний лізинг — лізинг з неповною окупніс­тю, за якого витрати лізингодавця, пов'язані з придбан­ням майна, яке здають у лізинг, скуповуються лише час­тково за рахунок першого терміну оренди; по закінченні його майно передається іншому клієнту;

2) фінансовий лізинг — лізинг з повною окупністю, за якого витрати лізингодавця, повязані з придбанням май­на, яке здають у лізинг, окуповуються повністю за перший термін оренди; сума орендної плати достатня для повної амортизації майна і забезпечує фіксований прибуток лізингодавцеві.

Фінансовий лізинг здійснюють на різних умовах: з об­слуговуванням, леверидж-лізинг, лізинг «у пакеті».

Лізинг з обслуговуванням — це угода, яка передбачає виконання лізингодавцем низки додаткових послуг, по­в'язаних з утриманням і обслуговуванням майна. Леверидж-лізингом є угода, за якою велику частку (за вартістю) майна, що здається в оренду, лізингодавець бере у третьої сторо­ни. Лізинг «у пакеті» — це система, за якою лізингоодержувачу надається технологічний комплекс, за якого бу­динки і споруди він купляє в кредит, а обладнання бере за договором оренди.

Для лізингодавця лізинг є одним із способів ефективного вкладення капіталу, ризик втра­ти якого невисокий, оскільки обладнання перебуває на балансі лізингодавця протягом усього терміну дії дого­вору оренди. Переваги лізингу для лізингоодержувача полягають у:

— за наявності рентабельного проекту підприємець-початківець має можливість одержати устаткування і по­чати нове виробництво без великих одноразових витрат, які на першому етапі покриває лізингова компанія;

— лізингові платежі відносять на собівартість продук­ції, що дає змогу зменшити базу оподаткування і податкові платежі;

— фінансовий лізинг характеризується тим, що термін оренди дуже близький до терміну служби устаткування, що сприяє швидшому технічному оновленню виробництва.

Сучасні лізингові фірми дають орендарю право вибору постачальника необхідного йому устаткування, що дає йому змогу вибрати найсучасніше обладнання і бути впевненим у його високих експлуатаційних характеристиках. До основних елементів лізингового платежу належать:

— амортизація;

— плата за фінансові ресурси, залучені лізингодавцем для здійснення угоди;

— лізингова маржа — 1—3% (дохід лізингодавця за надані ним послуги);

— ризикова премія, величина якої залежить від ви­дів і ступеня ризику, що несе за даним договором лізингодавець.

Наявні умови для широкого використання лізингу в Україні:

— скорочення обсягів ліквідних коштів, спричинене труднощами на ринку грошей;

— незначний прибуток підприємств, що обмежує мож­ливості фінансування розвитку виробництва за рахунок власних коштів;

—сприяння розвиткові лізингових операцій з боку урядових структур в інтересах стимулювання інноваційного розвитку економіки.