Відновлення УНР і суперечності в Директорії з приводу зовнішньополітичних орієнтацій

Дипломатія УНР доби Директорії форму­валась і діяла за надзвичайно складних умов руйнування Брестської й становлення Версаль-сько-Вашингтонської системи міжнародних від­носин у Європі, загострення громадян, війни на теренах колишньої Російської імп. й активіза­ції реставраторських зусиль як «червоної», так і «білої» Росії. Реальна влада укр. уряду жодного разу не поширювалась на всю нац. територію. Зречення 77. Скоропадським влади 14.12.1918 і відновлення УНР співпало з виведенням із тери­торії України нім.-австр. військ (що позбавило її захисту від зовн. загрози), висадкою десанту Антанти на чорноморському узбережжі, понов­ленням збройної агресії з боку РСФРР і від­криттям двох нових фронтів: проти Добро­вольчої армії на півд. сході та Польщі на заході й півн. заході. Т. ч., якщо роком раніше УНР доби Центральної Ради безуспішно намагалась утриматися між більшовицькою Росією, Цент­ральними державами й Антантою, то із завер­шенням Першої світової війни на сході Європи залишилось два центри сили — Антанта, яка зробила ставку на «білий рух», і «червона» Росія, що, в кращому випадку, неприхильно стави­лись до укр. незалежності.

Майже суціль вороже оточення та вкрай напру­жена внутр. ситуація диктували керівництву УНР необхідність пожвавлення міжнар. зв'язків із ме­тою забезпечення більш-менш сприятливого зовн. середовища для успішного держ. будів­ництва. Але Директорія (до 9.02.1919 її очолював В. Винниченко, потім — фактично, а з 9.05.1919 і формально — С. Петлюра) прийшла до влади, не маючи чіткої зовн.-політ, концепції. У звер­ненні Директорії «До народів всього світу» від 28.12.1918 йшлося лише про «братній привіт всім народам світу і їх урядам» та бажання «жити в добрій, дружній згоді з ними», а також висловлювалась готовність УНР до обміну дип­ломатичними представництвами. У п. 7 ухвале­ного Конгресом трудового народу 28.01.1919 «Закону про форму влади на Україні» деклара­тивно підтверджувалось, що «український народ хоче бути нейтральним і в дружніх стосунках з усіма іншими народами». Керівництво «другої» УНР роздирали парт.-політ. суперечності: цент­ристи, очолювані С. Петлюрою, у б-бі проти більшовицької Росії прагнули спертися на Ан­танту, Польщу та Румунію, а ліве крило під про­водом В. Винниченка і В. Чехівського виступало за рівноправний союз із Москвою й розглядало Антанту як реакційну силу.

Зазнаючи поразок на антибільшовицькому й антиденікінському фронтах та поступово втра­чаючи держ. територію в умовах «війни всіх проти всіх», Директорія та уряд УНР покладали дедалі більші надії саме на дип. діяльність. Попри внутр. нестабільність і часту зміну складу Ради Народних Міністрів, включно з главами МЗС (В. Чехівський (26.12.1918-9.02.1919), К. Мацієвич (13.02-9.04.1919, але фактично до 25.04.1919), В.Темницький (25.04-27.08.1919), А. Лівицький (27.08.1919-26.05.1920), А. Ніковський (26.05.1920-в екзилі до 14.01.1922)), її головні завдання за­лишались незмінними: здобуття визнання між­народно-правового (де-факто і де-юре) з боку про­відних акторів міжнародних, передусім США, Росії, Великої Британії й Франції; вступ до ново-створеної міжнар. структури безпеки та співро­бітництва — Ліги Націй; договірне оформлення держ. кордонів, успадкованих у результаті роз­паду д-ав, до складу яких входили укр. землі, чи заново визначених на підставі етнічного принципу з урахуванням екон. доцільності;налагодження взаємовигідної співпраці із суміж­ними й геогр. близькими д-вами; формування, по можливості, регіонального військ.-політ, й екон. блоку під своїм домінуючим впливом (Бал-то-Чорноморськип союз та Чорноморський союз).

Відповідно до змін акцентів у визначенні пріоритетних напрямків зовнішньої політики та стратегічних партнерів УНР, розстановці політ, сил у її керівництві вітчизняну дипломатію за­значеної доби умовно можна поділити на 4 пе­ріоди: 1) 14.12.1918 — поч. лютого 1919 — спроби збереження нейтралітету УНР і формування системи зарубіжного дип. представництва; 2) поч. лютого — поч. квітня 1919 — орієнтація на Ан­танту; 3) сер. квітня — сер. листопада 1919 — «орієнтація на власні сили»; 4) із сер. листопа­да 1919 — формування укр.-польського військ.-політ, і дип. союзу (після залишення 21.11.1920 Армією УНР нац. території й відступу до союз­ної Польщі він переріс у Тарнівський період дипломатії Державного Центру УНР в екзилі).

Важливою особливістю дипломатії УНР доби Директорії стала спроба формування заг.-укр. дипломатичної служби, що було пов'язано з реа­лізацією Акта Злуки УНР і ЗУНР 1919. Прези­дент Національної Ради ЗУНР Є. Петрушевич увійшов до складу Директорії, а керуючий спра­вами держ. секретаріату закорд. справ ЗУНР Л. Цегельський був призначений товаришем мін. зак. справ УНР. Нарада керівників УНР і Західної Області УНР (ЗО УНР) ухвалила об'єд­нати місії дипломатичні обох держ. організмів у заг.-укр., за винятком тих країн, що утворились на місці Австро-Угорської імп. Проте існування заг.-укр. дип. апарату на практиці виявилось суперечливим і нетривалим. За визнанням В. Тем-ницького, «було дві армії і дві закордонні полі­тики», переважно соціалістичних за парт, при­належністю наддніпрянських дипломатів обу­рювали консерватизм, вузький регіоналізм і кон'юнктурництво їхніх галицьких колег (див. Дипломатія Західноукраїнської Народної Респуб­ліки (Західної Області УНР)). Не в останню чергу саме ця обставина призвела до поразки вітчиз­няної дипломатії на Паризькій мирній конфе­ренції 1919-20.

Дип. представництва УНР доби Директорії по­ділялись на: тимчасові дип. місії, відряджені для ведення переговорів (див. Українсько-антантів-ські переговори 1919, Українсько-російські мирні переговори 1919); постійні дипломатичні пред­ставництва (Австрія, Бельгія й Нідерланди, Болгарія, Ватикан, Велика Британія, Греція, Грузія, Данія, Естонія, Італія, Королівство сер­бів, хорватів і словенців, Латвія, Німеччина, Польща, Румунія, Туреччина, Угорщина, Фін­ляндія, Чехословаччина, Швеція та Норвегія, Швейцарія; готувалось посольство до Аргентини, що останньою визнала де-юре УНР 5.02.1921); делегації для участі в роботі міжнар. форумів та орг-цій (Паризька мирна конференція 1919-20, Ліга Націй); надзвичайні дип. місії, що відряджа­лись для налагодження стосунків із провідними держ. світу (Франція, США). Голови дип. пред­ставництв призначались Головою Директорії за пропозицією Ради Народних Міністрів і мали права директорів департаментів МЗС. Однак на практиці часто не лише керівник, а й увесь персонал місії затверджувався Директорією, що призводило до зайвої бюрократизації про­цесу побудови дип. представництва. Статус укр. дип. представництв за кордоном був різний: в Австрії, Болгарії, Німеччині, Румунії, Туреч­чині, Угорщині, Чехословаччині, Польщі та інших «окраїнних державах» вітчизняні посли фігуру­вали у списках дип. корпусу та користувались дипломатичними привілеями й імунітетами, в ін­ших вони мали напівофіц. становище чи тільки дозвіл на перебування.

Головною, на думку сучасників, закордон­ною репрезентацією УНР доби Директорії була її Надзвичайна дип. місія на Паризьку мирну конференцію, рішення про створення якої було ухвалено ще у грудні 1918. Згідно із затвердже­ними 10.01.1919 штатами, вона складалась із 14 членів, 34 співробітників канцелярії, 20 пра­цівників інформбюро та спостерігачів від про­відних політ, партій; місію очолював колишній міністр шляхів УНР Г. Сидоренко, якого в серпні 1919 замінив посланник у Ватикані граф М. Тиш-кевич. Однак попри всі зусилля місії, великі дер­жави дивились на укр. питання в контексті заг.-рос. проблем, представники країн Антанти постійно й послідовно переконували вітчизня­них делегатів у необхідності відмовитись від домагань самостійності України й погодитись на федерацію з Росією. Інтерес до України зрос­тав у зах. лідерів лише тоді, коли Армії УНР вдавалось здобути успіх на фронті (як, примі­ром, у липні — серпні 1919 під час наступу укр. військ на Київ), але такі перемоги були епізо­дичними й нетривалими, щоб змінити заг. став­лення Антанти та США до укр. справи. Діяль­ність місії УНР була також суттєво послаблена браком належної дип. підготовки багатьох її членів (включно з головою делегації), гострими політ, конфліктами й особистими чварами всередині делегації.

Антанта погодилася б визнати за Україною приблизно те ж місце, яке посідала в регіоні колишня Російська імп., лише в разі створення над Дніпром міцного й життєздатного держ. організму, спроможного нейтралізувати поши­рення більшовизму та стабілізувати військ.-політ, ситуацію. Але керівникам вітчизняного визв. руху так і не вдалось переконати Захід у доціль­ності закріплення за Україною ключової ролі у створенні системи регіональної безпеки на Сході Європи шляхом орг-ції Балто-Чорноморського союзу. На перешкоді цьому, серед інших обста­вин, був і переважно лівосоціал. характер урядів УНР, який мав наслідком тривалу невизначег ність зовн.-політ, держ. пріоритетів. Лише 1920 укр. дипломатія нарешті дійшла принципового висновку, якого дотримується увесь сучас. циві­лізований світ: у незалежної й самодостатньої д-ви немає постійних друзів, а є лише постійні інтереси, тому зовн. політика повинна відпові­дати нац. інтересам незалежної України. Однак укр.-польський стратегічний союз (див. Варшав­ський договір УНР з Річчю Посполитою 1920), як і підписання Політичної конвенції на 4-й кон­ференції прибалтійських д-ав 31.08.1920, виявились надто запізнілими й політично нестійкими, не в остан­ню чергу внаслідок втрати взаємної довіри та невирішених територ. проблем між учасниками зазначених угод.

Упереджене ставлення володарів повоєнної Європи до УНР, вичікувальна позиція залежних від них багатьох інших міжнар. партнерів Ук­раїни (Бельгія, Греція, Данія, Нідерланди, Шве­ція та ін.) зумовлювали певну специфіку у формах роботи вітчизняної дипломатії. Дип. представ­ництвам часто доводилось обмежувати свою діяльність виконанням коне, функцій, що теж було надзвичайно важливо в умовах процесу повоєнної репатріації, а потім й еміграційного потоку з охопленої вогнем революції України. Ще одним важливим напрямом роботи дип. інституцій УНР була міжнар.-інформ. діяльність, нагальна потреба в якій зумовлювалась поганим знанням України взагалі та її сучас. проблем зокрема, а також необхідністю давати відсіч анти-укр. пропаганді з боку рад. й білогвардійської України та Польщі (1918-19). Міжнар.-інформ. роботу здійснювали пресові або ж інформ. від­діли представництв, які вміщували в закорд. пресі велику кількість матеріалів щодо внутр. становища й зовн. політики, історії, культури України, а також налагоджували випуск влас­них видань.

Військ, поразка УНР від більшовицької Росії в листопаді 1920 і прагнення країн Заходу до вста­новлення торг.-екон. відносин з останньою, що мали компенсувати жахливі матеріал, втрати Першої світової війни, призвели до припинення їхніх взаємин із дип. представництвами УНР, які припиняли свою діяльність унаслідок браку фінанс. коштів для утримання, та до поступо­вого визнання СРСР у світі.