Україна, Дон і Кубань в 1918р.

Зовсім в іншому руслі розвивалися взаємини гетьманського режиму з Доном та Кубанню. 8 серпня Українська Держава і Всевелике Військо Донське уклали договір, який проголошував взаємне визнання суверенітету, встановлював спільні кордони і взаємовигідний товарообмін. Документ передбачав розробку окремих угод щодо вільного транзиту, товарообігу, митних та фінансових відносин на підставі матеріалів комісії з урегулювання питань Донецького басейну з метою збереження його господарської єдності.

Наприкінці травня 1918 р. до Києва прибула кубанська делегація на чолі з головою Кубанської Ради М. Рябоволом. Досягнуті домовленості дали змогу кубанцям одержувати озброєння для боротьби з більшовиками. Одне з питань, обговорених делегаціями, торкалося можливості приєднання Кубані до України. Проте ця ідея викликала різко негативне ставлення денікінського уряду, і від її втілення відмовилися.

Після захоплення Кубанської області денікінцями відроджений уряд Кубанської Ради очолив Л. Бич. Київ активно контактував з Єкатеринодаром (нині Краснодар), чому сприяли члени кубанського кабінету, багато з яких були українцями. Інтенсивні зв’язки з південноросійськими державними утвореннями диктувалися двома факторами: наявністю вагомого українського етнічного прошарку в цьому регіоні та необхідністю пошуків реальних союзників у боротьбі з більшовизмом.

Ті кроки, які встиг зробити новостворений у листопаді під тиском Антанти гетьманський уряд, засвідчують, що йшлося про конфедеративне об’єднання рівноправних держав (Дон, Кубань, Терек, Крим, Грузія та ін.) з досить широкими межами суверенності.

Дипломатія Української Держави була досить ефективним засобом зовнішньої полі­тики гетьмана П. Скоропадського, що прийшов до влади внаслідок держ. перевороту 29.04.1918 й усунення від влади Центральної Ради. Розбу­дова вітчизняної дипломатичної служби зазна­ченої доби відбувалась у вкрай складних умовах фактичної окупації території Наддніпрянщини нім. й австр.-угорськими військами, що зумо­вило однобічну зовн.-політ, орієнтацію геть­манату на Центральні держави, принаймні до жовтня 1918. Але водночас П. Скоропад­ський, на відміну від своїх попередників із Цент­ральної Ради, в умовах порівняної внутр. -політ, стабілізації приділяв набагато більше уваги міжнар. проблемам й особисто контролював здійснення головних напрямків зовн. політики д-ви. Серед них: відносини з країнами Чет­верного союзу; взаємини з РСФРР та іншими д-вами й держ. утвореннями, що постали на те­ренах колишньої Російської імп. («окраїнними державами»); відносини з нейтральними д-вами і (з поч. листопада 1918) з Антантою.З огляду на заг. становище гетьманату та пріо­ритетні цілі дипломатії Української Держави, хронологічно її можна поділити на два нерівні за тривалістю періоди: 29.04-14.11.1918, коли віт­чизняна дипломатія, незалежно від політ, упо­добань її керівників, спрямовувала свої зусилля на утвердження Української Держави як повно­правного суб'єкта міжнародних відносин; 14.11-14.12.1918, коли намітилось повернення до феде­ралістського зовн.-політ, курсу. У 1-му періоді МЗС Української Держави очолювали М. Васи-ленко (03-20.05.1918 як т. в. о. мін. зак. справ) і Д.Дорошенко (20.05-02.09.1918 як керуючий МЗС і 02.09-14.11.1918 як міністр), у 2-му — Г. Афанасьєв. Коло партнерів Української Держави розширилось за рахунок Швейцарії, Швеції та нових незалежних д-ав на построс. просторі — Грузинської, Вірменської й Азербайджанської демократичних республік, Всевеликого Війська Донського, Кубанської й Білоруської народних республік, Польщі та Фінляндії. У Києві тоді перебувало 11 інозем. дипл. представництв.

Із приходом до влади П. Скоропадський під­твердив усі міжнар. зобов'язання Центральної Ради й у бесідах з інозем. держ. діячами та дип­ломатами, численних інтерв'ю зарубіжній пресі постійно наголошував на миролюбності Ук­раїнської Держави, а також її прагненні всіляко розвивати взаємовигідні та рівноправні стосунки з усіма країнами. Але, безперечно, першорядне місце серед них для Києва посідали д-ви австр.-нім. блоку, дипломатичні відносини з якими різнились: від приязних і безпроблемних із Бол­гарією та Туреччиною, певною мірою конфлікт­них, але в цілому взаємовигідних із Німеччиною, до вельми напружених з Австро-Угорщиною. Відп. чином укр. дипломатії вдалось забезпе­чити вирішення надзвичайно важливої проблеми ратифікації цими д-вами Брестського мирного договору між УНР і Центральними держава­ми 1918: 15.07.1918 це зробила Болгарія (посол України — О. Шульгин), 24.07.1918 — Німеччина (посол України — Ф. Штейнгель), 22.08.1918 — Туреччина (посол України — М. Суковкін). Але попри всі зусилля посла у Відні, дипломата-історика В. Липинського, Австро-Угорщина відмо­вилась ратифікувати мирний договір і в липні офіційно анулювала таємну угоду щодо ство­рення авт. зах.-укр. коронного краю під формаль­ним приводом невчасного виконання Києвом продовольчих поставок.

П. Скоропадський намагався використати військ, силу й політ, вплив Німеччини у Схід. Єв­ропі для внутр. й міжнар. зміцнення Української Держави, забезпечення їй сприятливих зовн. кордонів (як це мало місце на українсько-крим­ських переговорах 1918 переговорах із білоруською делегацією О. Цвікевича у травні того ж року) та захисту від можливої інозем. агресії. Із такими цілями в серпні 1918 Берлін відвідав голова Ради міністрів Української Держави Ф. Лизогуб і до­мовився про надання Німеччиною кредиту в розмірі 1 млрд. марок, розвиток взаємної тор­гівлі та підтримку Києва в територ. суперечках із сусідами. А 4-17.09.1918 держ. візит (перший в історії вітчизняної дипломатії XX ст.) до Ні­меччини здійснив гетьман, який мав зустрічі з імп. Вільгельмом Пі рейхсканцлером, погодив із ними лінію укр.-рос. кордону й домовився про визнання Криму авт. частиною Української Держави, а також про повернення їй частини Чорноморського флоту. Проте в обох випадках укр. керівникам не вдалось отримати згоду на створення повноцінних Збройних сил. Важ­ливе місце у двосторонніх відносинах мали й торг, відносини, формалізовані в економічних дого­ворах УНР і Української Держави з Німеччиною і Австро-Угорщиною 1918.

Наступність дипломатії Української Держави з добою Центральної Ради виявилась і в по- іі на згуртування навколо Києва «окраїнних держав», що ускладню­валось окупацією значної їх частини (Фінляндія, балт. країни, Польща, Білорусь) нім. військами та розгортанням громадян, війни на теренах Кубані й Дону. З огляду на подібність політ, режимів помірковано-консервативного гетьма­нату й «білої» Фінляндії К. Маннергейма та Дону саме між ними склались найбільш конструк­тивні й довірливі відносини, скріплені низкою дип. домовленостей. Уже 26.07.1918 Сенат Фін­ляндії ухвалив рішення про призначення Г. Гум-меруса повіреним у справах при уряді Української Держави, а 9.08.1918 відбулось призначення фінських консулів. Зі свого боку, 10.09.1918 гетьманський уряд ухвалив законопроект про створення в Гельсінкі посольства 2-го розряду, а 8.10.1918 П. Скоропадський призначив туди т. в. о. повіреного у справах Української держави К. Лоського. Переговори між укр. делегацією, очолюваною Ф. Лизогубом і Д. Дорошенком, та повноважним представником Дону генерал-майором О. Черячукіним (майбутнім послом у Києві) увінчались підписанням 7.08.1918 ук­раїнсько-донського союзного договору 1918. Водно­час із ним була укладена «Додаткова секретна угода», за якою Київ зобов'язувався в найко-ротший термін забезпечити Всевелике Військо Донське озброєнням і предметами військ, й сані­тарного спорядження за приблизним розрахун­ком на 3 корпуси. 2.09.1918 тимчасовим Надзви­чайним представником Української Держави на Дону було призначено М. Славинського.

До цих домовленостей слід додати й укр.-ку­банські Угоду про здійснення кредитно-перевід­них операцій (13.11.1918), Угоду відносно пошто­во-телеграфних зносин (14.11.1918), угоди «Про шляхи сполучення» і «З фінансових питань» (16.11.1918). Міністром-резидентом Української Держави при Кубанському урядові 8.11.1918 було призначено полковника Ф. Боржинського. За сприяння Г. Афанасьєва на поч. грудня 1918 з Особливою торг.-екон. комісією уряду Біло­руської Народної Республіки був узгоджений текст базового двостороннього дог-ру, що перед­бачав створення зони вільної торгівлі (у сучас. розумінні) між двома країнами. 5.12.1918 това­риш міністра торгу та промисловості С. Борода-євський та посол Грузинської Демократичної Республіки В. Тевзая підписали в Києві Україн­сько-грузинський договір 1918, що мав на меті фор­мування митного союзу. Безперечно, саме Над-дніпоянська Україна з її найчисельнішими в Балто-Чорноморському регіоні людськими ресурсами, найрозвиненішими екон. потенціалом і трансп. інфраструктурою, надзвичайно вдалим геополіт. розташуванням об'єктивно була покли­кана відігравати провідну роль серед «окраїнних держав», у т. ч. і в орг-ції їхніх військ.-політ, й екон. союзів. Визнання важливої ролі України серед «окраїнних держав» неодноразово під­тверджувалось на офіц. й приватному рівнях їхнім держ. керівництвом, главами зовн.-політ, відомств і дипломатичним корпусом.

На відміну від дещо однобокої позиції Цент­ральної Ради, важливим напрямом дип. зусиль гетьманату було міжнар.-прав. врегулювання відносин із РСФРР. Необхідність порозуміння з півн.-схід. сусідою обумовлювалось потребами забезпечення як зовн. миру й недоторканності держ. кордонів України, так і відвернення втру­чання в її внутр. справи шляхом підтримки комуніст, опозиції аж до збройної допомоги, а також встановлення нормальних торг, відносин. Попри кон'юнктурний підхід Кремля до україн­сько-російських мирних переговорів 1918, уже 12.06.1918 вдалось досягти підписання прелімі­нарного мирного договору між Українською Дер­жавою і РСФРР 1918 про припинення бойових дій, хоча, зрештою, переговорний процес уже в жовтні 1918 з вини Москви зайшов у глухий кут.

Важливим напрямком діяльності дипломатії гетьманату було забезпечення реалізації ідеї соборності укр. етнічних земель і приєднання територій, історично пов'язаних з Україною, зокрема це стосувалось окупованої Румунією на поч. 1918 Бессарабії. До моменту вирішення проблеми держ. належності Бессарабії Київ вирішив не встановлювати дип. відносини з Бу­харестом на рівні послів, а 11.05.1918 гетьмансь­кий уряд видав розпорядження «Про заборону вивозу товарів у Румунію і Бессарабію». Т. зв. «митна війна» тривала протягом усього літа, доки до Києва не прибула для відп. переговорів румунська урядова делегація. Проте заг. зміна військ.-політ, ситуації в Європі у зв'язку з на­ближенням перемоги Антанти в Першій світо­вій війні змусила гетьманський уряд піти на під­писання з Бухарестом 26.10.1918 угоди, що фактично визнавала статус-кво в Бессарабії.

Окрім поступливої позиції в Бессарабському питанні, дипломатія Української Держави роз­раховувала використати для пошуку шляхів на­лагодження контактів з Антантою посольства в нейтральних Швейцарії (Є. Лукасевич) і Швеції (генерал-майор Б. Баженов). На доручення П. Скоропадського Д. Дорошенко і Є. Лукасе­вич на поч. листопада 1918 здійснили спробу порозуміння з представниками союзних д-ав у Берні. Б. Баженов спробував переконати військ, представника США в Стокгольмі у вимушеному характері запрошення німців в УНР у лютому 1918 та готовності гетьманського уряду встановити торг, зв'язки із США. Але ця дип. активність, як і місія спец, представника гетьмана І. Ко-ростовця до Ясс, де перебували військ, пред­ставництва Антанти, на жаль, не мали успіху. Корекція зовн.-політ, курсу Української Держави відповідно результатів Першої світової війни від­булась занадто пізно, а оприлюднення 14.11.1918 т. зв. «федеративної грамоти» гетьмана про по­новлення держ. зв'язку з майбутньою небіль-шовицькою Росією лише прискорило початок повстання під проводом Директорії й утрату значної частки дип. здобутків.








Дата добавления: 2015-02-28; просмотров: 1054;


Поиск по сайту:

При помощи поиска вы сможете найти нужную вам информацию.

Поделитесь с друзьями:

Если вам перенёс пользу информационный материал, или помог в учебе – поделитесь этим сайтом с друзьями и знакомыми.
helpiks.org - Хелпикс.Орг - 2014-2024 год. Материал сайта представляется для ознакомительного и учебного использования. | Поддержка
Генерация страницы за: 0.005 сек.